Збіґнєв Герберт

Виступ Збіґнєва Герберта на IX Клодській Поетичній весні в 1972 році

Повинен визнати, що тема нашої зустрічі: поет і сучасність, викликав у мене негативну реакцію через доста настирливу асоціацію з безплідними псевдодискусіями з часів соціалiстичного реалізму, з тією чужою мені нормативною поетикою.

На щастя, вже залишилось (принаймні я так вважаю) небагато тих, які б захищали пихату та скомпромітовану тезу про поезію, яка змінює світ і доконує раптових переворотів в суспільній свідомості, про поезію, завданням якої є заангажованість по єдино правильній стороні так званої барикади.
Історія не знає жодного прикладу, щоб мистецтву чи митцю коли не будь чи де не будь вдалось бепосередньо вплинути на долю світу – і з цієї сумної істини випливає висновок, що повинні ми бути скромними, свідомими своєї обмеженої ролі та сили.

Це звучить як визнання естета, як заохочення до втечі в вежу з слонової кості, а ця постава також є для мене цілковито чужою. Мені йдеться насамперед про конфронтацію з тиранією дихотомічних поділів, що тнуть скомпліковану людську дійсність, а також про визначення границь поезії – так як я її розумію – без узурпації, але й без комплексу меншевартости. Кілька місяців тому я повернувся з Америки; в частих розмовах з багатьма моїми американськими колегами з’являвся постійний мотив необхідності «бути заангажованим». Сам цей термін є достатньо неясним, щоб знеохотити до його використання. Більшість молодих людей на Заході, що бабрається з фільмом, скульптурою, літературою крикливо декларує, що знаходиться по стороні по-різному інтерпретованої «лівизни». І я часто задумувався, чому твори, які є результатом такої шляхетної за своєю суттю постави є духовно незрілими, так якби проголошення гуманістичних ідеалів спроваджувало митця в країну банальностей. Я не раз задавав собі питання, чи не є занадто жорстокою карою те, що політична добролюбність перекреслює вартість мистецького твору. В одному з своїх нарисів Томас Манн замислюється над парадоксальною неоднорідністю та суперечливістю духа та його відношенням до проблеми людини. Дух – говорить Манн - є багатошаровим і будь-яке відношення до справ людини є для нього можливим, включно з негуманістичним чи антигуманістичним. Дух не є монолітом, суцільною силою, що рішуче скерована змінювати на свій кшталт світ, життя, суспільство. Намагались правда – продовжує автор «Чарівної гори» —прокламувати солідарність усіх інтелектуалів — що є цілковито неможливим наміром. Не існує глибшої відчуженості, більш презирливої і повної ворожості нетолерантності ніж між представниками різних форм думки та духовних прагнень. Є щось випадкове в уявленні, що дух за своєю природою – дозвольте, що використаю тут суспільно-політичний термін – якщо стане «зліва», а тому засадничо буде пов’язаним з ідеалом свободи, поступу, гуманізму. Таке марновірство часто спростовувалось. Адже Дух так само добре і в повному своєму блиску може знаходитись і «справа». Про геніального реакціонера Жозефа де Местра, автора книги «Про папу», Сент Бьов сказав, що «від письменника має тільки талант» — дуже гарний вислів, в якому поряд із попередньо висловленим переконанням, що література і прогресивність є ідентичними, одночасно висловлюється думка, що і з найбільшим талантом, з найбільш вишуканою дотепністю та блиском можна стати співцем нелюдяних речей, тортур, вогнищ, інквізиції, тобто усього того, що поступ та лібералізм називають царством пітьми.

Тут я дещо збочив — проте цілком свідомо — на грузьку територію політики. Бо наш світ, наша сучасність визначається категоріями політики та науки, а не категоріями мистецтва. Звідси скиглення поетів, що вони безхатченки – що є правдою (та й ніколи не було інакше), і спроба нав’язання флірту з політикою і наукою — а це вже є каригідним.
Сферою діяльності поета, якщо тільки він має поважне відношення до своєї праці, не є сучасність, під якою я розумію актуальний стан суспільно-політичного та наукового знання –а дійсність, впертий діалог людини з оточуючою його конкретною дійсністю, з цим столиком, з цим ближнім, з цією порою дня, культивування зникаючої здатності споглядання. Але передовсім будування цінностей, будування таблиць цінностей, усталення їх ієрархії, тобто свідомий, моральний їх вибір з усіма життєвими та мистецькими наслідками, які з цим пов’язані – саме це як мені видається є підставовою і найважнішою функцією культури.

Від цього завдання нас не звільнить політика, яка є грою шансів і щораз частіше стратегією, непов’язаним з дійсністю автономним механізмом, а не тим чим вона бути повинна: формуванням місця для людської ініціативи та доблесті.

Спроба налагодження митцем діалогу з наукою найчастіше, якщо не завжди, дає плачевні ефекти, просто тому, що образ світу фізиків неможливо перекласти на мову мистецтва. Від авангарду, від футуристів ми є багатші ще одним розчаруванням: завалився міт, який в поступі знання вбачав гарантію розв’язку проблем та тривог людства. Рай позитивістів виявився пустим.
Від цих дуже загальних і, визнаю, доста банальних екскурсів, я б хотів перейти до римотворчого мистецтва.

Отже, не маючи претензій на непогрішність, а лише висловлюючи свої особисті вподобання, я хотів би сказати, що в сучасній поезії найбільше мені подобаються ті вірші, в яких я вбачаю щось, що б я назвав ознакою семантичної прозорості (термін запозичений з логіки Гуссерля). Ця семантична прозорість є властивістю знаку, яка полягає в тому, що підчас його вживання увага скерована на означений предмет а сам знак уваги на собі не затримує. Слово є вікном відкритим на дійсність.

Натомість менше (а часом цілковито не-) подобаються мені вірші густі від метафор, чудернацьким синтаксисом, «вірші предмети», за якими нічого не видно, і метою яких є спрямувати увагу на майстерність автора.
Звідси постулат простоти, який найгарніше виразив в своїй молитві Томас Мор, і я дуже дивуюсь, що до сих пір вона не стала важливою частиною поетичного маніфесту:

Дай мені душу, яка не знає нудьги,

Бурчання, зітхань, плачу, і не дозволь,

Щоб я занадто турбувався невдахою,

Який зветься «я».

Дай мені, Господи, почуття гумору,

Уділи мені благодаті зрозуміння жарту,

Щоб відкрити в житті трошки радості,

І щоб я міг уділити її иншим.

ч
и
с
л
о

76

2015