|
Збіґнєв ГербертТри вірші з пам’яті
І Ніяк не знайду назви для спомину про Тебе рукою що з темряви викроєна ступаю слідами обличчя м’які і приязні профілі твердим контуром зледеніли кружить над головою моєю що пуста як чоло повітря силует людини з чорного паперу ІІ живучи – всупереч живучи – проти гріхом непам’яті собі дорікаю ви обійми лишили як зайвий светрик погляд наче питання долоні наші не донесутьваших долонь обрис марнуємо їх дотикаючи цілком пересічні
речі відбивають питання очі спокійні наче люстерко від подиху не запліснявіле щодня відновлюю погляд щодня наростає мій дотик розлоскотаний безліччю речей поряд життя булькоче як кров Тіні лагідно гаснуть не дозволимо згинуть полеглим донесе пам’ять хіба що хмарку – витертий профіль з монет римських ІІІ жінки з нашої вулиці були звичайні і добрі терпляче носили з базарів овочеві поживні букети діти з нашої вулиці вічна котам гіркота голуби – лагідно-сірі був у парку Поета пам’ятник діти котили обручі і кольоровий крик птахи сідали на руки читали його мовчання жони літніми вечорами терпляче чекали на губи тютюном знайомим пропахлі жінки не могли дітям сказати: чи ще повернеться коли заходило місто гасили вогонь руками тулячи їх до очей діти з нашої вулиці вмирали важкою смертю голуби м’яко спадали наче повітря підстрілене зараз губи Поета неначе пустий обрій птахи діти й дружини не можуть жити в жалобнім лушпинні міста де попіл холодним пухом місто стоїть над водою плавкою як пам’ять люстерка відбивається в ній від дна і летить на далеку зірку де здаля лиш пожежею пахне як від сторінок Іліади Переклад Віктора Дмитрука |
ч
|
 |
 |