Збіґнєв Герберт

Отож, якщо Тобою, як і усяким створінням, любий Франческо, керує прагнення до щастя, повторюй: rana, ranae, ranae, ranam, rana, rana. Пізнай заплутаність часових форм: ubi, ut, ubi primum, ut primum, simul, simulac, simulaque, dum, donec, quo, antequam, priusquam, cum… А насамперед ознайомся зі структурою умовних речень, щоб у них не було місця для ошуканства, шантажу й брехні.

Болеслав Міцінський, Відповідь на лист Франческо, римського громадянина

I

Гімназія стояла на пагорбі. То був білий, чотириповерховий будинок із великими вікнами й червоним спадистим дахом. Якщо він і вирізнявся чимось, то суворою простотою. Фасад без оздоб, тільки нагорі містився барельєф із зображенням орла. Під барельєфом наче місце для напису. Найбільше б пасувала латинська сентенція на кшталт: «Felix qui potuit rerum cognoscere causa», або, коли б нас хто спитав про нашу думку, але ніхто в нас гадки не питав, – повчання Ювенала, адресоване вихованцям молоді – «Maxima debetur puero reverentia».

Входили ми крізь важку браму. Сходи, а на вершині сходів потужна статуя патрона нашої школи. Лівий чобіт гіпсово-блідого короля був виставлений уперед, і ця несуттєва, здавалося б, дрібниця стала матеріальною причиною учнівського звичаю, який ігнорував серйозність виховного закладу. У гідній білості патрона той лівий чобіт був бентежно чорний і відполірований численними торканнями, які мали уберегти від злих вроків, незадовільних оцінок, званих «баняками» істрашного гніву наших наставників. Геть не допомагали суворі заборони, ми вдавалися до цих магічних практик із темною селянською впертістю. В гімназії панував культ розуму, але, як відомо, нічого більше не впливає на розвиток окультизму, як офіційний раціоналізм.

Моя ляклива вразливість новачка спершу фіксувала не образи, а нюхові відчуття. Роздягалка знаходилася внизу, у розлогому підземеллі. То була наче кухня шкільних запахів – куряви, шкіри, вологого одягу й страху. Звідтіля треба було пройти довгим коридором із кам’яною підлогою, а отже із запахом каменю, аж до класу із запахом оліфи, крейди й вологої дошки.

Одразу ж першого дня нашу увагу привабила група учнів, які трималися наче збоку. Вони були справді иншими. Їхні шкільні голубі костюми були не нові, як наші, і не висіли жалісно завеликі, без жодної приязні з тілом. У порівнянні з ними, ми були мов манекени на вітрині крамниці готового одягу. Особливу нашу заздрість будили суконні штани, які світилися на сідницях як дзеркало, що було атрибутом збоченої гімназійної елегантності. Вони вільно рухалися і дивилися на нас зверхньо. Багате досвідом життя надавало їхнім обличчям гіркої гордовитості.

Другорічники. Здавалося, що вони надто дослівно сприйняли принцип «Repetitio est mater studiorum». Гіркоту їхньої поразки, мабуть, лагодив той факт, що вони втішалися серед нас, жовтодзьобих, авторитетом, який належиться ветеранам. Це вони першими вводили нас у складний, наїжачений небезпеками, світ школи. Позаяк кожен із наших професорів був індивідуальністю, якщо не оригіналом, треба було якомога докладніше розпізнати противника. Доля обдарувала нас чарівним класним керівником,

сивим учителем польської мови, якого через солодкий його характер ми називали Рузьом. Натомість математик і учитель латини будили у нас священний трепет.

Не знаю, чому останній мав у нас прізвисько Ґжесьо, хоча був цілковитим запереченням сільської добродушної пришелепуватості. Гадаю, що в цьому виявилося чудове людське прагнення до освоєння справ і явищ незрозумілих і страшних. Либонь з цієї причини, циклони носять дзвінкі жіночі імена.

Я добре пам’ятаю той день, коли він уперше увійшов, а точніше вдерся до нашого класу. Ми стояли перед лавками, а він походжав між рядами, уважно на нас дивився, оглядав, мов командир свій підрозділ перед парадом. Це тривало довго. Відтак він казав нам сідати і повідомив список обов’язкових і додаткових лектур. Учитель сказав, що не буде заохочувати нас до навчання, що сподівається тільки на наш глузд і почуття відповідальності, бо, зрештою, римські юнаки в нашому віці одягали чоловічу тогу і готувалися керувати найбільшою імперією світу.

Потім, ні сіло, ні впало, – так нам, принаймні, здавалося, він почав рисувати на дошці план Римського Форуму, починаючи від Арки Септимія Севера аж до Базиліки Константина і Портика Нерона. Лунали таємничі назви: Курія, Ляпіс Ніґер, Ростра, Базиліка Юлія, Віа Сакра, джерело Ютурни, Портик Перлин. В наших зошитах

ми слухняно копіювали план Форуму, небагато з того тямлячи. Пояснення мало пролунати пізніше. А поки що наш професор обмежився зауваженням: «Можливо, колись ви приїдете до Рима в свиті проконсула. Тож ви повинні знати головні споруди Вічного Міста. Я не хочу, щоб ви пленталися столицею цезарів, як неотесані варвари»…

Переклад Андрійя Павлишина

ч
и
с
л
о

76

2015