Збіґнєв Герберт

 [...]

Люди в надміру економічно розвинених країнах, коли виходять на пенсію, підраховують свої заощадження, вкладають капітали, купують будиночки й ділянки. Мої побажання на майбутнє скромніші: мені б хотілося, звільнившись нарешті від обов'язку мережити папір, присвятити себе безкорисливим студіям і шляхетному мистецтву читання.

Адже я маю в бібліотеці чимало книжок, з якими ознайомився надто побіжно. З них стирчать закладки, поля всіяні знаками запитання, вони становлять щось на кшталт інтелектуального докору сумління, бо дорікають мені моїм неуцтвом і занедбаннями. Я думаю, наприклад, що не заспокоюся, якщо не зрозумію докладно загадкової фрази з «Поетики» Аристотеля, яка, хоча я ще не знайшов правильної інтерпретації, супроводжувала мене здавна і втішала в хвилини відчаю. Вона звучить (наводжу в доброму перекладі німецькою мовою): «Daher ist Dichtung (poiesis) etwas Philosophischeres und Ernsthafteres als Geschichtsschreibung; denn die Dichtung teilt mehr das Allgemeine (ta kalhólu), die Geschichtsschreibung hingegen das Besondere (ta kath hekaston) mit» (2).

Буду, отож, читати старі книжки, які витримали випробування століттями. Зрештою, галасливим новинкам я й так ніколи не присвячував надто багато уваги.

Отож, маю час і солідне заняття, тепер слід ще вигадати відповідне місце.

Італія. Точніше, Сполето. Будинок, як належиться, – старий і кам’яний.

Я дуже добре його знаю. Багато років тому він стояв покинутий, і на ньому сумно висіла, наче оголошення про похорон, картка, що він продається. Я був тоді дуже заможною людиною, і справді не знаю, як так сталося, що не став щасливим власником. Це дивно, але так часто буває, – добробут навідує нас у невластиву пору життя.

Будинок мав численні переваги. Його північні вікна виходили на каскад червоних, черепичних дахів, зелені пагорби Умбрії та рожеве, наче у Лоренцетті, місто віддалік. А надвечір зовсім неймовірний і цілком безкоштовний фестиваль хмар.

Варто згадати, що околиця славилася своїми добірними винами. Я на цьому трохи розуміюся. Тим не менше, гадаю, що моя супутниця життя подбала би про те, щоб я не впав у залежність і старече недоумство, але поділив розсудливо час між спогляданням і читанням старих книг.

Це, звичайно, мрії, мрії старості. Міркуючи тверезо, без ілюзій, вони ніколи не збудуться. Занадто багато озброєних безумців топчуть нашу бідну Матір Землю, щоб можна було розумно планувати гідне майбутнє.

Проте залишаться книжки – замінник дому. Вони вірно супроводжували мене в численних мандрівках від Вісли до Тихого океану, тож без них я не уявляю собі моєї подальшої подорожі «sub nocte, per umbras» (3) – як каже Верґілій.

Гадаю, ти мене розумієш.

1. Перекладено за виданням: Herbert Z. Mistrz z Delft. – Warszawa: Zeszyty Literackie, 2008. – S. 130–131.

2. Приблизний переклад: «Тому також поезія більш філософська й серйозна, ніж історія; адже поезія виражає те, що загальне, історія натомість те, що одиничне».

3. Цитата з Верґілієвої «Енеїди», VI, 268, у перекладі М. Білика «у самотній ночі крізь пітьму».

Переклав Андрій Павлишин

ч
и
с
л
о

76

2015