З його пучини виринула силою вулканічних вибухів сучасна Греція. Обриси континентів і морів сформувалися щойно в останню епоху іс­торії землі. Це один із найбільш сейсмічних ра­йонів нашої планети. На півострові та островах Еллади в історичні часи трапилося понад 300 землетрусів.

Мало не з кожного пагорка тут видно море. Виднокіл замикає пласка лінія, покликана да­рувати втихомирення. Однак навіть, коли воно спокійне, коли не штурмує землі, його насиче­ний колір нагадує, що воно є проваллям, при­критим дзеркалом.

Той, хто приїхав би сюди з палітрою італій­ського пейзажиста, мав би відмовитися від усіх солодких кольорів. Земля тут випалена сонцем, захрипла від посухи, вона має колір світлого по­пелу, іноді сірого бузку чи ґвалтовної червені. Краєвид перебуває не лише перед очима, але й збоку, за плечима, відчутний його натиск, обло­га, його інтенсивна присутність. Високі дерева трапляються рідко; іноді тільки показний дуб – Зевс дерев. До схилів причеплені грудки зелені, маленькі кущики, які затято борються за життя. Уздовж доріг, на лагідніших узвишшях – дика оливка із вузьким, пальчиковим, рухливим лис­тям, зеленаво-срібним зі споду. Біля самої землі материнка, чебрець, м’ята – аромати спеки.

Між світлом і тінню гостра, прокреслена діа­мантом лінія, без усієї гами сіризни й напівтіні, відомих нам із країн Півночі. Греки вкривали ка­мені своїх храмів живописом, щоб не осліпнути. Але перш ніж їхні святині вознеслися у сонці, серце Греції билося під землею. Мандрівку вар­то розпочати від гротів, лабіринтів, ущелин.

Це буде спроба опису краєвиду і того, що мало б із нього безпосередньо випливати.

I

Село зветься Психро. Воно лежить біля під­ніжжя однієї з найвищих гір Криту – Дікте. На нечисленних приїжджих чекає провідник, стат­ний, чорнявий селянин; він веде їх стрімким серпантином під гору, аж до місця, де відкри­вається грот, в якому за одною з легенд начебто народився Зевс.

Розвернутий до сонця схил гори розверзаєть­ся раптом чорною, мов вугілля, ямою. Провід­ник запалює свічки. Нахил рівнів дуже стрім­кий. Уже через кілька кроків темрява гусне; нас охоплює холод і пронизлива, кам’яна вологість. Чорні сталактити – колонада божевільного архі­тектора, вузькі коридори, закамарки посилюють враження липкої, біологічної таємниці народ­ження.

Грот ділиться на дві частини, вища з яких була місцем жертвоприношення. Збереглися рештки чогось, у чому археологи вбачають сліди вівтаря. Природні сходи ведуть до другої части­ни, розташованої кільканадцять метрів глибше, на дні якої застигла тьмяна вода. Тут відкрито ex vota, які походять із мінойської і мікенської епохи.

Коли сходиш униз, аж до маленького підзем­ного озерця, від якого блиск свічки відбивається твердо, мов від чорного мармуру, морок густі­шає, стискається довкола тіла, щоразe більш матеріальний, задушливий, аж хочеться сполохати його жаску присутність криком.

Чому саме це місце було обране для колиски бога небес? Чи не мав би він радше народитися на вершині гори, чи в розлогій долині, сповне­ній сонця? Чому його початок втиснутий углиб печери?

Грецька релігія була синтезом землі й неба. Вона всотала догрецькі – критські, азійські, єгипетські елементи. Вона асимілювала стару середземноморську традицію рільничих куль­тів із сильним відбитком містицизму, із цілою плеядою жіночих божеств землі та Великою Матір’ю – покровителькою родючості та уро­жаю. Зевс – здавалося б, найбільш грецький із грецьких богів – не був вільним від цих впли­вів. Народжений у земляній ущелині, вихований німфою чи козою Амальтеєю, він спершу був другорядним божеством. Його пізніший культ і воцаріння на олімпійському троні пов’язані з новою, уже грецькою релігійною течією, запро­вадженою пастухами (а не землеробами). Рисою цього культу була якщо не атрофія, то мабуть об­меження аграрного містичного начала, перевага чоловічих богів, перенесення садиби володарів світу із глибіні земної на небесні круги. Грот Зевса (Diktaíon antron) є темною колискою нової релігії світла.

Вихід із гроту є визволенням від задушливої темряви. Перед очима – велика рівнина Ласіті – радісна геометрія оброблюваних полів. Розки­нуті полотняні крила вітряків, мов білі соняхи, обертаються в сонці. Інтенсивне миготіння бі­лого, жовтого, зеленого. Долина життя, скована зусібіч яловими горами.

II

Епідавр уміщують на мапах – бозна чому – на березі моря. Насправді він віддалений від нього трьома годинами маршу. Перш ніж дійти до свя­тині Асклепія, треба перетнути зелений передсі­нок, неймовірний у цьому випаленому краї сад високих дерев і зеленої соковитої трави. Мабуть немає в усій Греції шматка землі, який би краще надавався для місця культу найбільш добродуш­ного бога грецького Олімпу, якого скульптори представляють усміхненим, коли він кладе ліку­ючу руку на тіло стражденних, хворих і тих, хто шукають допомоги.

Святиня розлога; на густій траві, у тіні дерев розсіяні рештки вівтарів, портиків і храмів. Най­цікавішою та найбільш загадковою спорудою є thólos, який знаходиться поблизу храму Аскле­пія. То була багато оздоблена ротонда із різно­барвного вапняку та мармуру, яку підтримува­ли двома колами колон (26 дорійських колон на зовнішньому боці та 14 коринфських колон, які творять внутрішнє коло). Справжню загадку становить глибокий лабіринт, який міститься під толосом, поплутана підземна частина.

Поперечний переріз того лабіринту нагадує кротовище. Відомо, що плазуни й тварини, які живуть під землею, були для греків утіленням хтонічних сил. Перш ніж набути лагідного люд­ського обличчя, Асклепій був кротом. Лабіринт під толосом у сонячному Епідаврі є темним ко­ренем цього міфу.

Ритуал, якому піддавали хворих, що очікува­ли на допомогу бога, простий. Після жертвопри­ношення їх уводили у храм, де вони мали прове­сти ніч на ще закривавлених шкурах жертовних тварин. Найважливішою частиною процедури була інкубація – очікування на сон, під час якого бог входив у безпосередній контакт із пацієн­том. Перед тим рекомендували дотримуватися посту й тілесної стриманості, щоб забезпечити максимально корисні умови інкубації.

Кількість хворих, які одночасно перебували в Епідаврі, доходила до восьмиста. Щойно у III столітті до Р.Х. було розширено портик, який був наче передсінком храму. Найбільше село знаходилося на відстані години ходи. Тодішні пілігрими спали sub Iove. Щойно у II столітті до Р.Х. для них збудували заїзд.

Тексти античних авторів небагато розповіда­ють про Епідавр. Класики мало цікавилися інди­відуальними клопотами і либонь присвячували не надто багато уваги маленьким хворобам ма­леньких людей. Отож, залишаються безпосеред­ні джерела – ex vota – подячні написи, але сучас­ні дослідники зберігають щодо них далекосяжні сумніви.

Адже важко повірити – навіть маючи належ­ну пошану до чудес – у п’ятирічну вагітність Клео, яка закінчилася вдалими пологами, після яких народжена на світ дочка сама скупалася в джерелі, а відтак пішла на прогулянку із зраді­лою матір’ю. Більш ймовірне вилікування німої дівчинки, яка при вигляді змії перелякано зойк­нула і почала говорити. (Околиці Епідавра пов­нилися великими жовтими лагідними зміями – помічниками Асклепія, – які повсюди вешталися і гніздилися в інкубаторії). Розказані в подячних написах історії не позбавлені гумору й чарів­ності. Ось якийсь раб розбив улюблений кубок свого пана. Переляканий, він іде до Епідавра із уламками цінної посудини у мішку. І добрий Асклепій вилікував цього разу кубок.

Мабуть, нездужання й хвороби пацієнтів Асклепія були різними і не завжди надуманими. Траплялися також важкі захворювання, про що свідчить мовчазна галерея відтворених у камені частин людського тіла, пожертвуваних богові.

Слушним здається припущення, що терапія усміхнутого Асклепія полягала у розсудливому – нічого спільного з магією – поєднанні дієти­ки та гігієни. Бог рекомендував берегти голову від сонця, пити молоко з медом для очищення, ходити на прогулянки, дбати про чистоту тіла. «Клінат із Фів, – каже один із написів, – мав на усьому тілі величезну кількість бліх; він прибув до гієрону, де мав таке ото видіння: наснилося йому, що бог його роздягнув, узяв щітку та очи­стив тіло від бліх. Наступного дня Клінат вий­шов вилікуваний із інкубаторію».

Переважно гадають, що грецька медицина народилася в храмі. Але чимало доказів свідчать про те, що обидві дисципліни – чудотворство та лікарські знання – розвивалися незалежно, в умовах – можна сказати – мирної співпраці. Прецінь Гіппократ – попередник психотера­пії – який, зрештою, остерігав від шарлатанів, рекомендував жертвоприношення й молитви, зокрема проти меланхолії та сонних кошмарів. Храм Асклепія в Епідаврі мав низку філій у ба­гатьох грецьких містах, і ми знаємо, що в афін­ській філії поруч із лікарем працював жрець. Ні, мабуть не мав рації Аристофан, коли висміював грецьких медиків. Комедія та нерозлучне із нею перебільшення, не є найкращим джерелом для пізнання проблем епохи. Асклепій не був богом шарлатанів, це точно.

З Греції культ Асклепія перенісся до Риму, де зазнав вульгаризації та спотворення магічними практиками Єгипту й Азії. Свою первісну чисто­ту він повернув – річ, здавалося б, парадоксаль­на, – у часи християнства. Могили мучеників почали виконувати роль інкубаторіїв. Змінилися назви, проте метод, уживаний святими Теклею з Селевкіди, Іваном із Єгипту чи Козьмою та Дем’яном, у принципі залишився тим самим.

В Епідаврі розташований найгарніший театр античного світу. Його безпосереднє сусідство з храмом Асклепія либонь свідчить про лікуваль­ну роль грецької драми.

Ніхто, мабуть, краще, ніж греки, не зумів зробити архітектуру частиною краєвиду, його доповненням і увінчанням. Якщо храми можна порівняти до групи дерев, то театр нагадує ске­лясту котловину. Архітектор не пхався у приро­ду із тупою геометрією та холодним мірилом. Спертий плечима до схилу гори, театр в Епідаврі є твором, гідним Парфенону.

Щоб уникнути монотонності ритмів, так само, як на Акрополі, тут використали витончені оптичні коректури. Півколо лав для глядачів по­ділене на дві частини проходом, який називають діазомою. Отож верхня частина сектора для гля­дачів нахилена під иншим кутом, так би мови­ти, більш стрімка, ніж нижня частина. Так само нижня межа койлону не творить стосовно кола орхестри концентричних кіл, наче архітектори прагнули злагодити сутичку двох ідентичних ге­ометричних фігур.

Гіди рвуть папір, шепочуть у півколі сцени, щоб продемонструвати досконалість акусти­ки споруди; коли все стихає, варто заглибитися поміж гарячих каменів і скоритися одвічному фестивалю гір, дерев і хмар. На кілька кіломе­трів видно арголідську рівнину, що хвилюється узгір’ями, які стають дедалі лагіднішими в пе­редчутті близького моря.

III

«В край, багатий золотом, / Ми прибули в Мі­кени. Врешті глянув ти / На них і на злощасний Пелопідів дім» [Софокл, Електра, 8-10; пере­клад Андрія Содомори].

Рештки золота тепер знаходяться в афінсько­му музеї. Палац є радше похмурою фортецею. Залишилися тільки кров і каміння. Коли шосе раптом повертає, очам відкривається грецька столиця злочину. Навіть якщо наш багаж міфо­логічних ремінісценцій доволі скромний, Мі­кени створюють непереборне враження місця, одержимого трагедією.

Акрополь має форму незграбно окреслено­го трикутника із основою, яка має в довжину близько двохсот метрів, і з двома трьохсотме­тровими сторонами, споруджений на земляному горбі, оточений циклопічними мурами. Обабіч урвисті яри відокремлюють фортецю від сусід­ніх голих схилів.

Усе це справляє враження суворої величі, хоча сила Мікен не в гігантських розмірах. Зав­дяки ґвалтовній скульптурності терену все вида­ється більшим, ніж насправді. Краєвид дикий, замкнутий. Обдерте верхами гір небо висить над Мікенами загуслою хмарою нещастя.

Циклопічні мури є шедевром конструкції, якщо три з половиною тисячоліття опиралися бурям історії. Їхня назва влучна, оскільки вони виглядають радше витвором природи, а не лю­дини. Мікени нагадують скелі, занесені язиками льодовика в цю вузьку, вкриту ярами долину, за­щемлену з двох боків горами.

Безіменні будівничі мікенських мурів були мабуть геніальними архітекторами. Вони розу­мілися на природі каменю, яку мало з чим мож­на порівняти. Блоки тільки на позір неотесані, вони мають неправильні боки. Щілини заповне­ні дрібнішим камінням, яке надає конструкції еластичності, природної мускулатури, що пояс­нює таємницю довговічності.

Genius loci докладно відповідає тому, що ми знаємо про володарів Мікен.

Банди ахейців, перших індоєвропейських на­падників на Елладу, почали проникати у Грецію від 2000 р. до. Р.Х. Вони швидко опанували Пе­лопоннеський півострів. Їхні вовчі апетити при­вели їх далі на південь – на Крит, який засліпив варварів. Постала змішана цивілізація, що поєд­нувала елементи чужі, мов вогонь і вода – нор­дичні й середземноморські. Мало не уся atr mineur мікенців є копією єгипетського мистецтва. Рафіноване золотарство з майстерним рисунком, ритони з голубами (на місці, де краще собі уяви­ти стерв’ятника), шелесткі намиста із золотого листя – все це нагадує про принадність життя мікенських феодалів. Тому треба заглибитися в перстень товстих мурів, стовплених будинків, тісного й, напевно, темного палацу, круглого по­хмурого цвинтаря всередині фортеці, щоб зро­зуміти провалля, яке відмежовує притягнуту з півночі цитадель від сонячних палаців критян.

Ахейці чинили грабіжницькі походи із суто нормандським розмахом, в тому числі до Малої Азії (не лише на Трою, бо й гетські тексти збе­регли їхнє ім’я), на Крит, в Італію. Вони повер­талися з худобою, золотом і рабами. Замикалася Брама Левів, барельєф якої міг би вразити тих, хто захотів би шукати справедливості. Слушно зауважено, що мапа героїчних міфів Греції (при­води воєн у міфології зазнали поетичної сублі­мації) достеменно збігається з мікенськими цен­трами.

Коли смеркається, найкраще сісти при доро­зі, яка веде до могили Агамемнона (кам’яний ву­лик із тесаного каменю) і ще раз кинути оком на циклопічні мури й нагромаджені руїни Мікен. Ніч спускається з гір, але гніздо Атрідів усе ще світиться рудим кольором старого золота і ста­рої крові.

IV

І тоді грецький краєвид промовив до мене патетичним голосом міфу й трагедії. То було домінуюче враження. Настирлива присутність оголеної землі, міцно витесаних скельних мас, посилена непоказністю рослинної шати. Вели­кі дерева – тополя, тис, дуб, ростуть у долинах, проте ліс усюди відступає перед навалою ма­леньких кільчастих кущів, які переживуть усе.

З історичних переказів відомо, що лисі те­пер схили критських гір колись вкривали ліси кедрів і кипарисів. Околиці Олімпії були багаті тополями, проте вони впали жертвою правила, яке проголошує, що це єдине дерево, яке дозво­лено вживати при жертвопринесенні. Сучасний грецький краєвид, отож, більш дикий і позбавле­ний зелені, ніж в античні часи.

Як би там не було, все ж невеликі зони затиш­ку трапляються – гаї, в яких можна собі уявити Сократа, що розмовляє з Федром. Навіть по­середині Афін, міста галасу й гарячкового дрі­ботіння, можна звернути з рухливої Леофорос Діонізіу Ареопагіту, яка біжить біля підніжжя Акрополя, і заглибитися в круті стежки Узгір’я Муз. Добре прийти сюди увечері й поблукати се­ред мирт, лаврів і кипарисів. Дерева невисокі, не вищі зросту високого чоловіка, а в мороці вигля­дають настільки людиноподібними, що хочеться привітатися, зупинитися й порозмовляти з ними.

Цього особливого відчуття побратимства з природою, натуральної легкості, з якою вона дозволяє перемінити себе у людські форми, я не

спізнав у жодній иншій країні. Тому мені здаєть­ся, що метаморфоза дерев у дріад була не стіль­ки наслідком розбуялої уяви греків, як кмітливої спостережливості й влучного схоплення знаків, які їм надсилав навколишній світ.

Неподалік від Афін, у напрямку мису Суніон, розташована одна з найстарших святинь Аттики – Браврон. Дорога біжить серед полів і розпа­дається на піщанисті бездоріжжя, мабуть, тому місцевість цю нечасто відвідують туристи, які з року в рік щоразу більше втрачають риси пілі­гримів.

Біля підніжжя бравронського акрополю – портик у кшталті літери «пі». Невисокі дорій­ські колони зі світло-жовтого піщаника, пропор­ційні невисоким пагорбам околиці, пахощі жнив і цикади, – усе це створює особливу атмосферу святині на відлюдді.

Поряд із портиком, який є домінуючою спо­рудою і замикає архітектурне ціле, розкопані фрагменти двох невеликих храмів – Артеміди та Іфігенії, а також будинок жриць. Геродот роз­повідає, що кожні чотири роки тут відбувалася дивакувата церемонія. Молодих дівчат, одяг­нутих у шафранові сукні, посвячували богині. Вони носили особливе ім’я ведмедиць. Люди античності пояснювали цю церемонію тим, що в сиву давнину в Бравроні було убито ведмеди­цю, присвячену Артеміді, за що мстива богиня наслала на околиці пошесть. Наміром пожертви дівчат було вибачення перед богинею лісів.

Ця інтерпретація не надто глибока. Нещо­давні розкопки, які відкрили залишки доісто­ричного поселення, дозволяють припускати, що бравронські урочистості є далеким відлунням тотемічних обрядів якогось догрецького клану, твариною-опікуном котрого був ведмідь.

Ведмідь у Греції? Що ж, останні екземпляри цього ґатунку ще живуть у високих горах на Пів­ночі, проте сучасна Греція видається винятково убогою на звірину.

В першій половині XIX століття в місцевості Пікермія поблизу Афін, під час інженерних ро­біт випадково був відкритий … цвинтар тварин! Це відкриття стало сенсацією для натуралістів усієї Європи.

Завдяки цій знахідці учені дійшли до вис­новку, що в часи, які безпосередньо передува­ли історичному періодові, Греція була тереном надзвичайно багатої та різноманітної фауни. Тут жили тварини поміркованого клімату: козулі, сарни, ведмеді, поруч із тваринами теплої зони, як от антилопи, слони, гієни, носороги, мавпи, а також ґатунки, притаманні холодним краям, скажімо вівцебик. Не бракувало й могутніх хи­жаків, як от шаблезубий тигр і лев – дуже часто зображуваний у скульптурі, а відтак він не був, як могло би здаватися, чистим імпортом уяви.

Кладовище в Пікермії було наслідком якоїсь гігантської пожежі лісів, від якої тікали стада тварин і гинули, скочуючись стрімкими стінами ярів.

В «Іфігенії в Тавріді» Еврипіда ми знаходи­мо згадку про Браврон. Текст звучить так: «А ти край скель Бравронських, Іфігеніє, / Богині тій при храмі слугуватимеш; / Там і в могилу ляжеш. Покладатимуть / Тобі дарунки – шати гарно виткані / Жінок, які в стражданнях із жит­тя пішли, / Під час пологів». [Евріпід, Іфігенія в Тавріді, 1441-1446; переклад А.Содомори]

В часи Еврипіда Іфігенія була вже тільки смертною героїнею. Проте раніше її зарахову­вали до почту неземних істот як богиню родю­чості. Вона поступилася Артеміді, так само, як Єлена, спершу богиня, була розжалувана до ролі дружини Менелая – винуватиці злощасної Тро­янської війни. Що означали ці позбавлення тро­ну? Ймовірно, в часи, які безпосередньо пере­дували народженню трагедії, постала потреба в кодифікації легенд, і низка місцевих божеств му­сіли поступитися загальногрецьким божествам.

Браврон має ліниву атмосферу старих по­кинутих сільських дворів. Зі схилу акрополя витікає джерело, і бистрий струмінь гине під фундаментом портика. Хоча на бравронське свя­тилище накладаються верстви багатьох легенд і стародавніх вірувань, здається, що тут збудува­ли храм на честь води – в країні, де джерело є одкровенням.

V

Розколисаним поза межі уяви й далеко поза межі будь-якого опису є пейзаж Дельф. Про ньо­го сказано чимало гарних фраз: «місце, що має в собі таємничість, велич і тривогу божественних речей»; «у центрі колосального нагромаджен­ня голих скель храми царюють чудово в пустці трагічній та піднесеній»; «величезна декорація землі, яку катує гнів бога-громовержця». Мов перстеник на тлі краєвиду, ці речення дрібні й пересічні; ніхто не здужає замкнути в словах чу­десності цього місця.

Людина прийшла на гірську пустош, щоб видерти у богів таємницю. Вона вчепилася ос­таннього схилу Парнасу – невидимого, зреш­тою, звідси, – такого дикого, що досі ще тими околицями прогулюється неполоханий Діоніс. Скелі, звані Федріадами, спадають мало не пря­мовисно з висоти 300 метрів. Із вузької ущелини витікає Кастальське джерело. Дорога вирубана просто над урвистою яругою Плейстос, яка веде на Захід углиб гір, а на Південь – у бік затоки Ітея. Здалеку, дуже низько, видно море, яке по­блискує, мов шкура змії.

Важко осягнути, якими були початки слави й значення Дельф, духовної столиці Греції. Деякі дослідники переконані, що до цього призвела ін­ституція тиранів. У момент кризи авторитет ора­кула підпирав їхні хиткі трони. Знаменна річ: то були не тільки еллінські володарі, а й варварські королі з Фрігії та Анатолії – Гігес, Крез, Мідас. Останній подарував Дельфам близько 740 року золотий трон. Чи був то вияв побожності? Марі Делькур слушно зауважує, що азіатські князі трактували бога як потужного володаря, якого слід було підкупити.

В епоху Гомера Дельфи були вже славними й багатими. Міф повчає, що спершу назва міста звучала Піто і панувала тут Гея, богиня землі. Аполлонові захотілося мати тут свій храм. Пе­ред тим треба було убити дракона жіночого роду Пітона – втілення хтонічних сил. Гомеричний гімн кінця VII століття до Р.Х. описує битву цих двох елементарних сил грецької релігії.

Неподалік чудового хвилястого джерела бог, син Зевса, убив зі свого потужного лука драко­на, гігантську тварину, дику бестію, яка завдала багато страждань людям та їхнім тонконогим вівцям. Той, хто її спіткав, гинув аж до того дня, коли Аполлон – бог-Лучник влучив її своєю мо­гутньою стрілою. Розкраяна важким страждан­ням бестія згорнулася на землі, гучно зойкну­ла… і спустила дух, видихнувши криваву піну. Тоді Аполлон Фобос гордо промовив: «Тепер гнити будеш тут на землі, яка є годувальницею для людей».

Гомеричний гімн далі каже, що переможець подався на пошуки жерців, які були б вартовими його нового храму й нової релігії. Він поплив на Крит у постаті дельфіна. Відтоді це місто назва­ли Дельфами.

Ота друга частина міфу незрозуміла, і дехто інтерпретує її як доказ мінойського впливу на осередок нового культу. Тепер радше гадають, що аполлонівська релігійна революція трапи­лася у VIII столітті до Р.Х., тобто незадовго до того, а отже в часи, коли Крит уже кілька століть перебував під владою греків. Поруч зі святинею Аполлона, у місті Мармарія божества землі збе­регли свою суверенність, про що свідчать сфінк­си та инші символи, чужі Фобосові. Найбільш імовірно, що ще до прибуття Аполлона Піфо було оселею піфії.

Хоча про дельфійського оракула написано чимало книжок, і всі дослідники підкреслюють величезну вагу піфії, проте і її функціонування, і політична роль досі все ще перебувають у сфері здогадок і гіпотез. Еміль Бурґ’є каже: «Незалеж­но від того, чи були то останні погани, чи перші християни, які з дуже різних причин хотіли, щоб зникли будь-які сліди того, що можна назвати механізмом і матеріальним аспектом оракула, – результат той сам: остання піфія забрала в моги­лу свої таємниці».

Як наречена бога, піфія спершу мусила бути незайманою. Пізніше її обирали з-поміж грона заміжніх жінок, які відтоді провадили чернече життя. Оракула запитували раз у рік, відтак раз у три місяці, але в період найвищого авторитету Дельф траплялися також виняткові консультації. Зросла теж кількість піфій, проте вона ніколи не перевищувала трьох.

Посполите уявлення про жриць Аполлна: жінка з розмаяним волоссям і розверстими уста­ми сидить на тринозі, одурманена підземни­ми випарами. Таке істеричне бачення має мало спільного з реаліями. Адже в Дельфах не знай­дено жодної скельної ущелини, з якої виділялися б оті збуджуючі випари. Всю цю легенду варто приписати пізнішим християнським інтерпрета­торам – Оригенові та Іванові Хризостомові, які прагнули придати ворожій інституції дияволь­ського запаху сірки.

Запитування у піфії відбувалося в частині храму, званій ádyton (місце, до якого немає до­ступу). Особи, котрі потребували консультації, очищалися в Кастальському джерелі, вносили визначену платню та допомагали при жертво­приношенні. Якщо жертва виявлялася вдалою, вони входили до адитону. Піфія, невидима за за­вісою, давала відповіді на поставлені запитання.

Пресловута неясність пророцтв вимагала до­помоги екзегетів. Таким чином, відповіді піфії завше інтерпретували. Дельфи були складною інституцією, почесним президентом якої, якщо так можна сказати, був Аполлон, проте окрім по­мічників піфії, жерців, яких називали святими, тут також діяли посли окремих держав, посеред­ники між резиденцією бога та рідним містом.

На жаль, ми не знаємо ні методів діяльності, ні ієрархії окремих титулів, ані навіть прізвищ отих посередників. Допитливі дослідники ви­рвали у цієї старожитньої конспірації прізвище афінського пророка і екзегета V століття до Р.Х., якого звали Лампон; він урядував у Дельфах, але не відомо, чи був акредитований, а чи діяв на власний ризик. Проте, про нього відомо, що він відіграв серйозну роль, ставши на бік Пери­

кла проти Фукідіда. В околицях Дельфів з’явив­ся однорогий баран. Лампіон заявив і надав цій заяві належного розголосу, що невдовзі афінська держава перестане хитатися між двома політич­ними системами, і що Фукідід, лідер аристокра­тичної партії, муситиме поступитися Периклові.

Проте з цього окремого факту годі виснува­ти жодний загальний висновок, бодай такий, що Дельфи завжди підтримували демократич­ні сили. Аристотель каже, що посли грецьких держав у Дельфах були опорами тиранії. Через фрагментарність джерел і на розпач аматорам точного знання (навіть у царині божественних справ), ми приречені на гіпотези, й кожній тезі можна протиставити міцні контраргументи.

Вагомість розв’язуваних піфією проблем була дуже різною: від особистих клопотів до справ війни та миру. Піндар оповідає наступну історію, яка, можливо, є лише анекдотом. Отож, мешканець острова Тіра, такий собі Батос, який потерпав на ваду вимови (заїкання), попросив поради у божества, що ж йому робити, аби поз­бутися цієї клопіткої недуги. Піфія відповіла, що він повинен виїхати до Африки і там заснувати колонію. Слухняний Батос подався до Африки, зустрів у пустелі лева і раптове потрясіння спра­вило, що він почав говорити плавно. Чи правди­ва ця розповідь, чи ні, але певна річ, що Дельфи підтримували колонізаційну експансію греків, і для цієї мети не вагалися використовувати на­віть заїк.

Найвідоміша, завдяки Геродотові, справа з піфією у драматичні дні напередодні другої вій­ни з персами. Паніка охопила усі грецькі міста. Відповідь піфії на запитання афінян, що треба чинити, аж ніяк не додавала відваги.

«Гей ви лихі бідолахи! Навіщо сидіти? Ті­кайте, / Ген-де край світу! Домівки та міста вер­шину покиньте. / Все в небезпеці жахливій у тебе, і тім’я і тіло, / Руки і ноги зазнають біди, всі суглоби і тулуб, / Все вони знищать, ніщо не залишиться цілим. / Полум’я й лютий Арей сі­рійський на колісниці. / Инших багато твердинь крім твоєї без жалю він згубить. / Храми без­смертних богів віддасть він вогню на поталу, / Нині ці боги стоять, гірким обливаючись потом, / Трусяться, пройняті страхом, а з гребня даху над ними / Кров торнотмаста струмує, нещасть неминучая провість. / Геть із храму тікайте, до лиха готуючи душу» [Геродот, Історії в дев’яти книгах, Книга VII, Полімнія, 140; переклад О. Білецького].

Окрім останнього речення, в якому бринить нота світського трагізму (як би ми сказали сьо­годні), видиво тотального знищення могло вра­зити навіть найвідважніших. Тоді за порадою Фемістокла піфію попросили про друге пророц­тво, яке звучало загадково: дерев’яний мур вря­тує Афіни. Був збудований флот, і його перемога під Саламіном і справді врятувала Грецію.

В Дельфах стикалися різні інтереси й полі­тичні сили, але перебільшенням виглядає думка, наче духовна столиця Еллади була традиційно конформістською і в критичні моменти про­мовляла по-перськи, по-спартанськи чи вреш­ті по-македонськи, завжди стаючи на бік того, хто був чи здавався сильнішим. Пророцтвами, безумовно, зловживали, але сьогодні важко встановити, що було фактом, а що фантазією інтерпретаторів чи осіб, які намагалися знайти виправдання, покликаючись на голос бога. Так, скажімо, Аргос і критські міста, які відмовилися від участі в обороні Греції, прикривалися піфі­єю, яка буцім відраджувала боротися з персами, але банальне знання людської натури дозволяє припустити, що вирішальним мотивом був рад­ше посполитий страх, аніж сліпа віра простаків.

Релігійна й моральна роль духовного центру Еллади завдавала багато копотів інтерпретато­рам. Загалом можна сказати, що в цій царині столиця грецької релігії виказувала чимало здо­рового глузду, підтримуючи між иншим чужі культи і вдаючись до розумного принципу то­лерантності. Втім, траплялися винятки з цьо­го правила. Після здобуття Трої локрієць Аяс збезчестив жрицю Афіни Касандру і вибачен­ням за цей учинок мало стати посилання тро­янцям упродовж 1000 років двох локрійських дівчат, які, оточені загальною ненавистю, вели жалюгідне існування, замкнуті в храмі Афіни, не покидаючи цього місця і не розмовляючи ні з ким до кінця своїх днів. У IV столітті до Р.Х. локрійці вирішили відмовитися від цієї варвар­ської процедури. Проте Дельфи рекомендували продовжувати жертвоприношення, яке було різ­новидом колективної відповідальності, розтяг­нутої на покоління.

Більш ніж правдоподібно, що гуманізація грецької релігії відбулася значною мірою завдя­ки трагічній поезії, а не завдяки жерцям. Саме Есхіл і Софокл із силою, гідністю та відвагою боролися проти звичаю родової помсти, яка зло­вісно тяжіла над грецьким життям. Їхнє чуття суті релігії було значно глибшим, аніж в офіцій­них представників культу.

Дельфи нагадують великі кам’яні сходи, ви­довбані в скелі. Свята дорога в’ється гострими закрутами серед небувалої юрми збудованих на пожертви каплиць, портиків, скарбниць і храмів. Над цим нагромадженням будівель домінує до­рійський храм Аполлона. Далі, на найвищому пагорбі – стадіон і театр.

Подібно до готичних кафедральних собо­рів, Дельфи були колективним твором. Коли в VI столітті до Р.Х. храм Аполлона згорів, була організована міжнародна складчина. Дельфій­ські жерці мандрували з міста до міста, збираю­чи дарунки. Не оминули вони і Єгипту. Фараон Амасіс дав на цю мету тисячу талантів. А коли й цей храм знищив землетрус, пожертви на нову споруду почали надходити з усієї Греції, також і від найубогіших, які давали свого пресловутого обола.

Через віддаленість і карколомне розташу­вання кошти будови, зокрема транспортування, були надзвичайно високими, і лише прив’язані­стю до святого місця можна пояснити той факт, що греки не шукали зручнішого місця. Ціна бло­ку каменю в копальні становила 60 драхм, а на місці будови – у вісім разів більше. Архітектор заробляв у ті часи дві драхми у день.

Трохи нижче від храму Аполлона розшашо­вувалися ex vota і скарбниці – невеликі сакраль­ні споруди, а водночас склади для найцінніших пожертв віруючих, які про всяк випадок безпеч­ніше було не залишати на відкритому просторі. В мініатюрному масштабі тут можна простежи­ти розвиток грецької архітектури від найстаршої (ймовірно кінця VII століття до Р.Х.) коринф­ської скарбниці – простої, видовженої зали, без переділок і архітектурних оздоб, аж до скарб­ниці Кирени – яка є кам’яною лекцією голов­них математичних проблем IV століття до Р.Х. Еллінська геометрія складає шану богові міри й гармонії.

Ex vota, натомість, є свідченням кривавого суперництва грецьких міст. Їх збудовано не так на славу богам, але щоб увічнити власну воєнну славу та нагадати противникам про їхні пораз­ки. Мешканці Аргосу присвячують свою ex vota вшануванню перемоги над Спартою під Ойное. Коли спартанці подолали афінян під Егоспота­ми, то збудували ex vota, повну статуй спартан­ських генералів і адміралів, і то одразу непода­лік від ex vota Афін. Якщо додамо, що матеріал, ужитий на спорудження цих невеличких храмів пихи, походив із пограбувань, вчинених у пере­можених містах, матимемо повну міру прини­ження переможених.

Антагонізми й промовисті приклади конфлік­ту міст не повинні заслонювати того факту, що попри все Греція, і то в основному завдяки Дель­фам, складала духовне ціле. Греки приходили з найдальших колоній на святі схили, щоб спізна­ти ласки поєднання під світлою владою того, хто, як каже Піндар, дав нам ліру й натхнення, хто вливає в серця любов до миру й ненависть до громадянської війни.

Скелі, які оточують Дельфи, вкриті рідкою зеленню, вони криваво-руді й сині, постійно за­грожують обвалом. На цьому драматичному тлі увечері можна зауважити, як поволі суне тінь орла.

Дельфи – кам’яна корона грецького краєвиду.

VI

Спарта не справляє майже жодних (власти­во жодних) естетичних переживань. Містечко – садиба колись грецької могутності – маленьке, провінційне та погано забудоване. Живий мур спартанських грудей, яким вони нахвалялися, уже давно зійшов під землю. Рештки жалісних руїн, що, зрештою, походять із пізніших часів, не мають і сліду величі й краси. Музей убогий, єдина гідна уваги скульптура – це погруддя Лео­ніда, яке виринає із необробленого каменю, наче недокінчена скульптура Мікеланджело. Збулося пророцтво Фукідіда – нічого не зосталося від гордої Спарти.

Вона не дає нам переживань, але спонукає до рефлексії. Спартанці не здужали спинити часу, хоча уся конструкція спартанських держави та звичаїв була спробою його спинити. До кінця (тобто до поразки, завданої спартанцям Фівами в 371 році до Р.Х.) рівних від ілотів – тих, що пе­ребувають поза законом, – ділило соціальне про­валля. Останні були жертвами огидних побоїщ, які чинили спартанські юнаки не лише з ненави­сті, але (що значно гірше) задля вправи, бойового гарту. Влада в цій найбільш грецькій олігархіч­ній державі залишалася в руках жменьки грома­дян. Економічна діяльність була заборонена для вільних громадян. Війна була єдиним гідним за­няттям рівних. Покровителем мистецтва був Тір­тей – автор гімнів і од, двох літературних жанрів, які через багато століть здобули визнання Сен- Жуста.

Втім, Спарта мала своїх шанувальників. То були, звісно, інтелектуали – Платон, Ксенофонт, які, як то кажуть, воліли держави, керовані ідеєю, аніж непередбачувані та підозрілі закони життя.

VII

Олімпія спершу не справила на мене велико­го враження. Терен, як мало де у Греції, плаский і рясно засаджений деревами. Славетний стаді­он є, властиво, величенькою лукою. Єдине під­

вищення поблизу – це правильне, мов купол, уз­гір’я Крона, вкрите прегарною щетиною дерев. Світло тут лагідне, зелене, пересіяне крізь листя та відбите від трав. Цілковита антитеза дельфій­ського краєвиду.

Уже на початку XVIII століття Олімпія була об’єктом археологічних зондувань. Систематич­ні розкопки розпочали німці. Роботи тривають і досі. Може власне ця холодна наукова система­тичність утруднює естетичне споглядання Олім­пії. Щойно в музеї можна відчути, чим вона була насправді, коли оглядаєш найгарнішу колекцію грецьких метоп і два найчудовіші фронтони із храму Зевса.

Проблема, яка турбує археологів не від сьо­годні, – це те, що принципи консервації та прин­ципи реконструкції не завжди можна погодити між собою. Крім того, радше за все через комер­ційні причини, господарі намагалися якомога швидше зробити доступною зону розкопок, що часто гальмує роботу вчених. Але я, мабуть, не буду надміру прекраснодушним, якщо скажу, що руїни повинні володіти здатністю вабити до себе. Не йдеться, звісно, про доробляння відсутніх ко­лон, доліплювання метоп і відбудову склепінь. Рештки храму Посейдона на мисі Суніон (зав­дяки зручному розташуванню – мов морський маяк – над схилі, який спадає в море) посідають ідеальні риси неповної реконструкції, яка проте зворушує уяву. Олімпію відвідують із путівни­ком у руках, наче виконуючи домашнє завдання: тут був храм Гери, тут – вівтар Зевса: його храм (потужні барабани колон, які лежать мов стовбу­ри дерев), а там – робітня Фідія. Справжня ласка краси сходить на нас щойно в музеї.

Ігри, – їх у Греції вважали найстаршими, – відбувалися кожні чотири роки на початку липня або вересня і від VI століття до Р.Х. були підставою грецької хронології. Вони тривали п’ять днів, а їх організація й програма здавна добре відомі. Новіші дослідники намагаються дошука­тися джерела і розшифрувати прихований сенс цих урочистостей.

Олімпійські спортивні змагання мабуть є від­лунням безжальної боротьби за владу між бать­ком і сином (Кроном і Зевсом, Зевсом і Гераклом – патронами ігор) чи тестем і зятем (Еномая з Пелопом) – одвічна тема безлічі казок усього світу. Кандидат у королі мусив довести свою ви­щість і фізичну перевагу – а найкращим і без­заперечним способом було вбивство суперника. Біля витоків безкорисливих спортивних змагань лежало убивство й захоплення трону.

Ахіллес після смерті Патрокла – як відомо з Іліади – влаштував ігрища. То не був лише засіб вшанувати полеглого героя. Значення цієї уро­чистості було магічним. Йшлося про ін’єкцію вітальної енергії, яку учасники змагань перено­сили на покійного.

Єдиною матеріальною нагородою для пере­можців був вінок із гілок оливки – не з першої стрічної, а зірваних із дерева kallistefanos, яке Геракл привіз із країни гіпербореїв. Це вказує на зв’язок ігор із культами вегетації. Зокрема біг, ритмічні удари голими ступнями об землю, мав збудити її приспані родючі сили. Спершу то була урочистість на честь Геракла – не дорійського, того відомого з легенд, а значно старшого його втілення – Геракла хтонічного, демона природи.

Першоджерелом ігор були змагання на жит­тя і смерть. Не варто, проте, уявляти собі, що в класичну епоху цілком зник елемент ризику.

Змагання були не тільки демонстрацією сили й краси, але й грою із найвищою ставкою. Осо­бливо небезпечними були перегони квадриг; під час Піфійських ігор у 462 р. до Р.Х. тільки одна з них дійшла до мети неушкодженою. Сліпуче сонце, гострі віражі та довжина траси були при­чиною багатьох смертельних випадків, які, так само, як у кориді, становили частину видовища.

Олімпія поряд із Дельфами була символом братерства усіх еллінів. На час тривання змагань посли, яких звали theoroi, проголошували мир, і ворогуючі міста із різними устроями, говірками й звичаями глибоко дихали повітрям спільної, віднайденої вітчизни.

Ігри були агоном, тобто конкурсом, чи кра­ще сказати – боротьбою, яка становила один із істотних елементів грецької цивілізації. З бо­ротьби мав виринути не такий собі добрий і від­важний чоловік, але найкращий – герой. Отож, Олімпія була школою енергії та показом особли­вих зразків.

А ще – школою скульптури. Спортсмени по­зичали свої тіла богам і героям. Найвидатніші грецькі митці: Фідій, Мирон, Поліклет (творець нового канону) працювали для Олімпії.

Греки не знали командних змагань. Перемога була індивідуальною, про що свідчать збережені прізвища тріумфаторів ігор. Спершу у VIII сто­літті до Р.Х. то були без винятку пелопонесці, пізніше з’являються прізвища спортсменів із Афін, Смирни, Фів, Кротона, Сіракуз і Самоса. Нагороджений лавровим вінком мав усі шанси стати після смерті мешканцем Щасливих Остро­вів, які студили вітри океану, де під гігантськи­ми деревами, прикрашеними гірляндами квітів, під лагідним поглядом Радаманта і його дружи­ни Реї, яка царює на найвищому із тронів, поход­жали обрані.

VIII

Для повного образу Греції потрібен ще образ островів. Із літака, який летить із Іракліона до Афін, видно, як вони виринають із моря. Береги їхні обтріпані, полової барви, наче шкура лева, кинута на хвилі. Побачені з покладу корабля, вони мають людське обличчя: будинки, вкриті вапном, із пласкими дахами, круті вулички, ме­тушня чорних постатей навколо щойно видобу­тої із моря сіті.

Я вибрав Делос. Корабель пливе дванадцять годин із Пірею аж до острова Міконос. Він кидає кітву у відкритому морі. Моторний човен приво­зить пасажирів до невеликого рибальського пор­ту. Хоча я приїхав уночі, будинки, зліплені між собою мов стільник меду, парували білилами.

Міконос у моді, проте, на щастя, через труд­нощі комунікації, він не сягнув рівня Капрі. Вранці найкраще вийти у порт і переводити погляд від будинку до будинку, укладаючи по­думки бароковий сонет, який складається із по­рівнянь до крейди, піни, мармуру, альпійського снігу. Справжня оргія білил – якщо слово оргія уживане до цього найчистішого з кольорів.

Століттями Міконос жив дарами моря. Таку фразу можна прочитати у туристичних довідни­ках, де часто можна також натрапити на справж­ні перли ужиткової поезії. Точніше кажучи, фахом місцевих мешканців було рибальство й піратство. Містечко славне тим, що на два бу­динки припадає одна побудована на пожертви каплиця, кошти на яку дали представники обох цих професій, що свідчить, що море і справді буває тут грізним, а жадання добра ближнього – непереможним.

З порту розстроєний моторний човен їде на Делос. Я відчув на собі гнів Посейдона, щоправ­да то був не повний гнів, а просто бурчання й по­ганий гумор. Проте цього вистачило, щоб упев­нитися у тому, що Егейське море не є сажалкою.

Зрештою, власники моторного човна лояль­но попереджали туристів, виставивши поблизу кошика для сміття дуже стару табличку, вкриту нерозбірливим написом, з якого філолог, люди­на, котра звикла читати складні рукописи, могла б дізнатися, що цього разу подорож відбувається на страх і ризик мандрівників.

Мандрівники: група англійських студентів – зберегли досконалу байдужість до випробувань долі. Вони розгорнули великі плахти газет, які в цьому випадку не були об’єктом читання, а на­слідували тогу, якою стоїки прикривали обличчя, щоб приховати страждання; німці спершу охоче погукували, але швидко стали обважнілими й меланхолійними; світловолоса, одягнута в чор­не шведка увесь час тримала очі заплющеними, а її обличчям текли великі, гарні сльози. Єди­ним представником команди, окрім стернового, був матрос, якщо це слово пасує до старенького дідуся, що намагався маленьким черпачком ви­лити воду, яку наносили хвилі, перекочувалися через борт. Пізнання труднощів цієї мандрівки здавалося мені вкрай необхідним для розуміння деяких уривків Одіссеї.

Врешті, Делос. Ялова земля, земля без ріллі, скеля, що виросла поміж хвиль радше для чайок, аніж для людей, відкрита усім вітрам, сповнена ритму моря. Вона має заледве 16 квадратних кі­лометрів. Із найвищої точки, з гори Кінф видно вінок Кіклад: Тінос, Андрос, Сірос, Кіфнос, Се­ріфос, Антіпарос, Парос, Іос, Наксос, Аморгос, Міконос, Ікарос. Це певне перебільшення: всіх цих островів не видно, але назви такі чудові, що важко уникнути спокуси їх перелічити. Делос розташований у центрі Кіклад, і це пояснює ви­няткове значення цього острова-святині, яка вже в мікенські часи була славною садибою божеств землі, опікунок родючості та породілей. Геродот оповідає про прощі, які прибували сюди з дале­кої Скіфії.

До грецької міфології Делос увійшов як міс­це народження Аполлона й Артеміди. В чудово­му гомеричному гімні їхня мати Латона зверта­ється не до Посейдона, який дав переслідуваній гнівом Гери цей кам’яний притулок, а просто до острова. Вона говорить мов вигнанка-княгиня до убогої селянки, прирікаючи їй майбутню на­городу – гекатомби на вівтарях, вози, повні мас­ного м’яса: «Делос, якщо ти захочеш бути сади­бою мого сина Аполлона… тебе годуватимуть руки инших».

Дев’ять днів і дев’ять ночей стояла навко­лішки Латона, обіймаючи стовбур святої пальми (примітивна техніка пологів), перш ніж народи­ла на світ Артеміду й Аполлона. І оттоді острів із посполитої Ортігії (острів камінців) перетворив­ся на пресвітлий Делос. Подібно, як і у випад­ку Дельфів, зміна назви означала появу нового культу. Хоча упродовж віків тут упроваджували дедалі нових і нових богів, це не відбувалося ко­штом попередників, адже зобов’язувала чудова засада, що не належить викидати старих батьків із їхніх домівок. То була, безумовно, заслуга іо­нійців, які, нічого не втрачаючи з власної індиві­

дуальності, зуміли засвоїти на власний ужиток чужі первістки. Зрештою, не варто забувати, що уся аполлонівська тріада – Латона, Артеміда й Аполлон (який зі своїм нерозлучним азіатським луком виступає під Троєю проти греків) – похо­дила зі Сходу.

Від епохи архаїчного блиску (Делос поруч із Олімпією та Дельфами належав до найслав­ніших святинь Греції) збереглося чимало пам’я­ток. Гігантський торс Аполлона, комплекс пре­красних кор, врешті, славетна тераса левів. Звірі, спершись на передні лапи, рикають на Північ. Вони мають продовгуваті тіла собак. Митці з Наксоса, які їх виготовили близько 600 року до Р.Х., знали, мабуть, про левів тільки із розпові­дей.

Афіни у VI столітті до Р.Х. стали однією з перших потуг Греції. Вони заздрили Делосові через його політичний і моральний статус. У рух пішли старі міфи, покликані довести стародав­ню аттично-делоську спорідненість. Афінський тиран Пісістрат влаштував очищення острова, усунувши з нього усі могили. Відтоді не можна було на Делосі ні народжувати, ні помирати. По­роділей і конаючих транспортували на сусідній острів Ренею. У V столітті до Р.Х. Делос і Афі­ни були столицями антиперської конфедерації, проте перенесення делоської скарбниці до Афін означало неминучий занепад колиски Аполлона.

Повторний ренесанс острова стався в еллі­ністичну та римську епоху. Не втрачаючи ха­рактеру святині, Делос став також купецькою метрополією Егейського моря. Особливо після зруйнування римлянами Коринфу й Карфагену в 146 році до Р.Х., розташований у центрі між Азією, Європою та Африкою острів переживав період процвітання.

Нові люди – нові боги. Делос був завше як гостинний заїзд. На лагідному схилі гори Кінф – тераса чужоземних богів. Три храми Серапі­са, храм Ісіди по сусідству з божествами давньої аполлонівської тріади та Зевсом і Герою. І нова легенда, яку розвиває Каллімах: невеличкий де­лоський струмок Інопос начебто був наповнений водами Нілу. Води священної єгипетської ріки, які мандрують до Аполлона – промовистий при­клад братання релігій на схилі античного світу.

Часто Делос порівнюють із Помпеями. Подіб­ність полягає радше в атмосфері, ніж у вигляді й деталях. Відвідини делоської дільниці театру аж ніяк не є прогулянкою цвинтарем. Викладе­ні каменем вулиці зберегли сліди возів і кроків. На підлозі будинку Клеопатри, Діоніса чи «Під Дельфінами» – раптом зблискують мозаїки. Це померле місто є живим. Сліди повсякденності, мов відбиток руки, можна прочитати на стінах храмів і складів, палаців і лупанаріїв.

Я усвідомлюю, що те, що я написав, не від­повідає назві. З теми пейзажу перо надто часто ковзало у сферу легенд й історії. Я не здужаю навіть собі пояснити того зв’язку, який існує між краєвидом Греції та її мистецтвом і віруваннями. Тільки сильна інтуїція підказує, що грецький храм, скульптура і міф органічно виростають із землі, моря й гір.

Спокуса описування й поразка описовості. Мені не вдалося навіть омовити кшталту й ко­льору оливки. А прецінь я знаю докладно бодай одну – одразу ж поряд із муром, який огороджує палац Міноса у Кносі. Я полічив поглядом усе її листя і ношу в собі її докладний контур. Але треба бути Дюрером, щоб із цього досвіду зро­бити ужиток.

Опишу один схил гори: біля споду срібна по­шарпана зелень кущів. Три білі будинки. Винни­ця, що нагадує видовжені низькі альтанки. Наго­рі припорошена зелень із додатком блакиті, але між шпалерами винограду зимний, сапфіровий холод. Маленький прямокутник дуже дзвінкого брунату, який має восени листя граба. Врешті, ще вище – полущений камінь і рідка трава.

Я хотів описати.

Примітки

Ex vota (лат.) – з присяги; символічний дарунок.

Diktaíon antron (гр.) – Діктейська печера.

Thólos (гр.) – античний склеп, круглий у плані, ча­сто з колонадою.

Sub Iove (лат.) – під Юпітером, тобто, під голим небом.

Гієрон (гр.) – святе місце.

Діазома (гр.) – місце перепоясування; у театрі про­хід уздовж місць для глядачів.

Койлон (гр.) – заглибина, жолоб.

Орхестра (гр.) – круглий майданчик, оточений місцями для глядачів, місце виступів акторів.

Genius loci (лат.) – дух-опікун місця.

Atr mineur (фр.) – ужиткове мистецтво.

Ádyton (гр.) – недоступне місце.

Kallistefanos (гр.) – прекрасно увінчана; дика оливка з Олімпії, з листя якої укладають вінки.

Theoroi (гр.) – посланці до віщунки або на Ігри.

Переклав Андрій Павлишин