|
Катажина Герберт: «Якщо заснеш – кінець»
З Катажиною Герберт розмовляє Ян Суфчинський - Як переживав свою старість Збіґнєв
Герберт? - Мені дуже непросто
говорити про старість Герберта. Людина старіє тоді,
коли стає безпорадною. Можна сказати, що в останній період свого життя Збишек був калікою, його тіло було знищене хворобами, що
підточували його протягом усього життя. Найбільш руйнівною була хвороба легенів. Але старим він не був. Йому було сімдесят чотири.
коли він помер, але розум його до кінця залишався відкритим, гострим, молодим.
Він не постарів. Просто не постарів. - Тобто? - Ну ось, наприклад, така
історія. Наприкінці життя Збишек не міг ходити через
проблеми з кровообігом і спричинені ними болі в ногах. Але хотів писати про
Грецію, про Пелопонеську війну. І виявив, що до
Греції можна доволі недорого полетіти літаком у рамках так званого «lastminute». Йому спало на думку вислати туди мене. Він не
був там віддавна і хотів, щоб я йому прозвітувала, як там зараз, щоб пройшла
тим самим маршрутом, яким він ішов колись. Він хотів, щоб я привезла йому образ
Греції, хай навіть бачений моїми очима. Не для себе. Він хотів писати. Я не
знала, як йому пояснити, що не маю з ким його залишити. А сам він бути не міг.
Тож намагалася його відмовити, а він злився. - Але ви погодилися поїхати? - Він
так мене доймав, що я таки пішла в туристичне бюро. Сказала дуже щиро, що мій
чоловік хоче, аби я поїхала до Греції, але я сумніваюся, що це можливо. Ми там
домовилися, що я таки придбаю квиток, щоб показати його чоловікові. Хай думає,
що я піддалася його намовам. - Отже, ви не поїхали до Греції? - Ні, не поїхала. Мені
довелося збрехати. Я принесла йому цей квиток, але сказала, що погано почуваюся
і перед вильотом мушу піти до лікаря, щоб він вирішив, можу я летіти чи ні. Я,
звісно, не пішла, але сказала Гербертові, що лікар
мені категорично заборонив подорожувати. Він, мабуть, здогадався, що я не була
ні в якого лікаря, але більше на цю тему ми не розмовляли. - Можна уявити, якою складною була для вас ця ситуація… - То були чи не найважчі
хвилини мого життя з Гербертом. Але ж він не хотів
нічого поганого. Хотів писати. Таким він був усе життя: якщо прагнув щось
відкрити, дізнатися, побачити, то ніщо не могло спинити його на шляху до мети. Питаєте, як виглядала
його старість. Я не бачила старості в цієї людини, ніколи. До кінця в ньому
лишалося те бажання все побачити, всього торкнутися… Будь-якої миті, коли він
почувався дещо краще. Сила волі тримала його при житті. - Він не припускав такого, що стан здоров’я, втома можуть
йому завадити? - Розповім вам ще одну
історію. Це було відразу після історичного зламу, 89-й рік. Герберт
вийшов з лікарні після якоїсь операції, був дуже слабкий, страшенно схуднув.
Але, всупереч рекомендаціям лікаря, вирішив, що поїде до Мадрида, де якраз
виходила збірка його віршів. І поїхали ми до того Мадрида з Парижа, де тоді
жили. Подорож вийшла просто-таки шаленою. - Чому? - Почалося з того, що ми
застрягли на іспанському кордоні, бо виявилося, що нам потрібна віза. Треба
було повернутися до найближчого польського консульства у Франції. Ми прочекали
там добу, а потім була довга подорож через Піренеї. Жахливі гори, кошмарні,
понурі. Іспанія – точно не країна моєї любові… В усякому разі, ми об
одинадцятій вечора доїхали до Мадрида. Нікого там не знали. Не було нікого, хто
нас чекав би, хто міг би нам допомогти. Хоч у нас майже не було грошей, ми
взяли таксі, щоб знайти готель. Таксист возив нас по всьому Мадриду, а потім і
околицями, і ніде не було місця, де ми могли б прихилити голову. Нарешті Збишек сказав йому: «Відвезіть
нас у поліцію і там лишіть». - Ви провели ніч у поліційному відділку? - Ні, таксист навідріз
відмовився їхати в поліцію. Мабуть, боявся, що йому доведеться про щось
свідчити. Тоді Герберт сказав: «То їдьте в лікарню».
І ми опинилися у величезній міській лікарні швидкої допомоги. Маса людей,
безліч хворих, цілі родини на коридорах. То було щось неймовірне. У
велетенській почекальні не було навіть на що сісти, крім таких маленьких
пластикових табуретів. Лікар, який приймав Герберта,
бачив, що перед ним – хвора людина. Коли він узяв Збишека
на обстеження, я на мить сіла на той табурет і подумала: «Матір Божа, що ж ми
далі будемо робити?». Я сподівалася, що вони залишать Збишека
на ніч. На жаль, лікар – насправді дуже приємний – сказав: «Немає такої змоги.
Гляньте, що тут робиться». Тож ми провели решту ночі в тій почекальні. Довкола
– крики, зойки, якісь п’яні бійки… Ми просто падали від утоми. Коли я засинала,
Збишек смикав мене і казав: «Якщо заснеш – кінець».
На світанні ми вийшли надвір. І – до музею, звісно. - До музею?! - Так, до Прадо. Таким був Збишек. - Після безсонної ночі? - Цілком безсонної. Але Збишек хотів побачити «Пряль» Веласкеса.
Поруч був якийсь відчинений бар. У нас майже скінчилися гроші, і єдине, що ми
могли собі дозволити, - це один рогалик і кава. Збишек
вирішив сидіти там доти, доки відчинять Прадо. Коли о
дев’ятій музей нарешті відчинили, Збишек, бідолаха,
ледве йшов. Усередині були інвалідні візки, і отак, на візку, ми почали
оглядати музей. Дісталися до того Веласкеса, якого
так прагнув бачити Герберт, а потім – так само, на
візку – рушили вгору, до Ґойї. - Ви оглядали Прадо цілий день? - Там можна було б ходити
й цілий день, але в нас уже не було сил. Голодні, спраглі. На щастя, в музеї
був медпункт. Коли побачили Збишека такого
змарнілого, виснаженого, то поклали його за ширмою на лежак, і він одразу
заснув. Ми зателефонували до видавця. Коли він приїхав і побачив Збишека, який лежав з відкритим ротом, злякався, бо той
виглядав наче мертвий. Але Збишек, прокинувшись, знов
був повний енергії і заявив, що все гаразд. Видавець поселив нас у
готелі, потім ми пішли до книгарні. Збишек за дикі
гроші, яких у нього й не було, почав купувати книжки. Я кажу: «Бог з тобою,
навіщо тобі це? Ти ж не знаєш іспанської». А він: «Книжки – це книжки, я мушу
їх мати». Такою була його старість.
Уся та подорож до Мадрида була божевіллям, суцільним божевіллям. Для двох
літніх людей такі речі – дуже складні. Я дала вам образ двох станів: стану
духу, інтелектуальної спраги, поєднаної з надзвичайною мужністю, із якою Герберт терпів фізичні страждання, і стану тіла, того
матеріального боку людської особи, що його Герберт
виключав, залишав поза увагою. В цьому сенсі Збишек
ніколи не постарів. Чи Герберт
старіння свого тіла сприймав відсторонено, чи не дратувався через нього? В
листі до Маґдалени і Збіґнєва Чайковських від 9
вересня 1993 року він писав з гумором: «Не скажу, що я не бачив веселіших
місць, але як старий практик витримую лікарню непогано. Якщо мати хоч трохи
уяви, можна і з цієї дійсності видушити краплі життя і гумору. А ось кілька з
них: 1) заміна лікарських листків біля ліжок (страшна метушня, випробування
нервів для лікарів і пацієнтів), 2) прийом паскудних гірких білих таблеток під
язик і випльовування їх у тихому куточку, 3) цілий набір різних забавок з
апаратами, світлом і дзвінками. Він не жартував з цього,
йому було справді тяжко. Іноді в лікарнях траплялися дійсно прикрі ситуації.
Він не корився лікарняним порядкам, його охоплював гнів, він робив різні
дурниці. В нього бували жахливі психічні стани. То була старість, ускладнена
різними неприємними хворобами. Під кінець життя йому було важко дихати, він
майже не говорив. Дуже, дуже страждав, але ніколи ні на що не нарікав. За кілька місяців до
смерті він ще зробив аудіозапис своїх віршів… Той останній диск його
віршів коштував великих зусиль. Пані з «Радіо Краків» сиділа над ним від ранку
до пізньої ночі. Герберт виявив надзвичайну
терплячість і працьовитість. Через виснаження так і не записав останнього з
запланованих віршів. Пані з радіо запропонувала, що вона приїде иншим разом, а може, ще й не раз. Герберт
відповів: «Прошу пані, зараз або ніколи». Справді, невдовзі після того він
знову ліг до лікарні. Яцек Возняковський
сказав колись: «Збіґнєв Герберт
був одним з найдотепніших людей, яких я знав, і водночас – одним із
найсерйозніших». Якою людиною був Герберт? Згідно з
офіційним стереотипом його малюють як «поета з бронзи». Нічого подібного! Ті
сучасні спроби перелити його в бронзу мають часто й політичну мету, але він
насправді був людиною з плоті й крові. Ніколи не терпів релятивізму. Вважав, що
світ неможливо будувати, бездумно поступаючись чи пристосовуючись до ситуацій,
обставин. Що людина мусить уміти зберігати гідність, уміти сказати «ні». Це
слова, яких сьогодні вже практично ніхто не вживає: що хтось «достойний» чи
«гідний». Але водночас у нього була внутрішня легкість, прекрасне почуття
гумору, його захоплював світ. Йому легко приходила саме така… легкість буття.
Він був надзвичайно вразливим, яким і мусить бути поет. Дуже швидко і легко
встановлював контакт із будь-ким. Цю рису він успадкував від своєї матері. Не
було людини, про яку він від самого початку сказав би: «З ним я не буду
водитися». У ньому щось таке, що допомагало йому не брати до уваги факт, що
хтось може сказати або зробити щось погане. Він просто не зважав на це. - У ньому було щось дитинне? - Така в нього була
натура – дещо наївна. Він усім цікавився, все його захоплювало. Весь час
відкривав щось нове. Довкола нього ніколи не утворювалася пустка. Не
втомлювався відкривати світ. Як писав в одному вірші [«Есхатологічні передчуття
пана Коґіто». – Я.
С.], найголовнішими чуттями для нього були зір і дотик. Разом із цим усім у мого
чоловіка було щось таке, що я б назвала «ладом у мисленні». В його житті
траплялися періоди важкі, коли навалювалася хвороба. Тому він дуже дбав про
свій внутрішній лад, щоб у час кризи не зламатися, не розсипатися. Бо коли
криза приходила, йому здавалося, що його творчість – то одна суцільна брехня:
«Всі в це вірять, а воно не має ніякої вартості». Дуже страждав, але тримав це
в собі. Не робив з цього літератури, на відміну, скажімо, від Мілоша. Вважав,
що його внутрішнє страждання не має відбиватися в поезії, в тому, що злітає з
його вуст. У тій правді, яку він хоче висловити. - Хто мав найбільший вплив на формування особистості Герберта? - Звісно,
великий вплив мала найближча родина – мати, яка була дуже приємною люблячою
особою, батько, Болеслав Герберт, який бував суворим,
вимагав дисципліни, але також любив і завжди підтримував Збишека.
А ще дружба з учителем, професором філософії Генриком
Ельзенберґом – вона була для нього чимось неймовірно
важливим. Але, без сумніву, ще в дитинстві на нього сильно вплинула його
вірменська бабуся по лінії батька, Марія з Балабанів Герберт.
Я знаю про неї з розповідей Збишека. Він дуже її
любив. Часто про неї згадував, часто «примірював» до неї те, що робив, чи те,
що діялося довкола. Гадаю, велике значення
для нього мав Львів, його рідне місто. Місто, в якому тоді поруч жили поляки,
українці, євреї, вірмени… Це був щасливий світ дитинства, дружба, зав’язана
тоді, була дуже щирою. У вірші «Бабуся» зі
збірки «Епілог бурі» є такий фрагмент: «сиджу в неї на колінах / а вона мені
оповідає / всесвіт / від п’ятниці / до неділі // заслуханий / все знаю - / - що
від неї» (Переклад Віктора Дмитрука – пер.). Так, бабуся була для
нього – принаймні, так я це сприймаю, - таємничим взірцем духовності. Її
мислення, її вчинки формували моральний канон Герберта.
Вона володіла неймовірною інтуїцією, і порозуміння між ними було досконале. У
час нашого знайомства, та й згодом, Герберт не раз
посилався на неї: «Бабуся б так зробила». Вона була великою християнкою.
Віддано рятувала инших, допомагала, але при цьому
була найскромнішою, найделікатнішою людиною у світі. Ніколи не втручалася в
життя инших. Герберт
перейняв він неї зразки поведінки. Скажімо, коли після зайняття німцями Львова
там було утворене ґетто, Герберт ходив туди кілька
разів, щоб пронести фальшиві документи. Когось зі
знайомих у такий спосіб врятував. Але не любив про це розповідати. Його бабуся б так
зробила. Опубліковано в часописі «Kontakt»
(2011, Ч. 17). Переклад Остапа Сливинського. |
ч
|
 |
 |