|
Томас ВенцловаПро вірш «Повернення проконсула»
Вирішив
повернутися до двору цезаря спробую
ще раз чи можна там жити міг
би залишитись тут у далекій провінції під
щонайсолодшим листям сикомора і
лагідним правлінням лакуз хворовитих коли
повернуся не збираюсь вислужуватись буду
бити браво ощадними порціями усміхатись
лиш трішечки скромно морщити брови ланцюга
золотого за це не отримаю стане
й цього залізного вирішив
повернутися післязавтра чи й завтра не
можу серед виноградників жити чуже все дерева
не мають коренів дощ скляний доми без фундаментів квіти
пахнуть воском об
пусте небо колотиться суха хмара тож
повернуся за день за два дні але усе ж повернуся знов
треба буде домовлятись з обличчям з
губою нижньою щоб стримувати навчилась зневагу з
очима щоб були ідеально пустими і
з підборіддям нещасним зайцем мого обличчя яке
тремтить коли входить начальник гвардії одного
тільки я певен вина з ним пити не буду коли
підсуне свій кубок опущу очі і
вдаватиму наче щось там із зубів виколупую цезар
зрештою любить громадянську відвагу до
певних меж до певних лиш меж розумних це
ж бо по суті людина схожа на всіх інших і
вже дуже стомився від фокусів із отрутою не
може досита напитись безконечні шахи той
лівий келих для Друза в правім змочити губи потім
пити лиш воду й не спускати очей з Тацита вийти
в сад і вернутись коли вже виносять тіло Я
вирішив повернутися до двору цезаря і
справді маю надію що якось воно там буде Перші книжки Збігнєва Герберта – «Струна
світла», «Гермес, пес і зірка», дещо пізніше «Варвар у саду» – дійшли до нас хіба
на початку шістдесятих років. Ми тоді починали писати вірші. Як це завжди
буває, ми шукали вчителів – спершу серед старших поетів своєї мови (як правило,
отих менш конформістських), потім поза її межами. Дістатися до Дилана Томаса, Валері чи Рільке було не так просто, бо
радянська школа не давала поняття про європейські мови: в найкращому випадку
викладали англійську, курс якої закінчувався читанням і обговоренням певної
промови товариша Сталіна в англійському перекладі (наскільки я пам’ятаю, ішлося
про тридцяту річницю жовтневої революції). Але невдовзі – після 1956 року – ми
вивчили польську, причому самостійно, бо польська преса була в цілому доступна
і несамовито цікава, особливо на тлі литовської або російської. У Вільнюсі з
цим було легше: польську можна було час від часу почути на вулицях, крім того,
не один литовець старшого покоління міг від біди цією мовою порозумітися. Але
мої друзі в Москві й Петербурзі, передовсім Наталя Горбанєвська
і Йосиф Бродський, теж читали польські часописи й книжки – спершу «Przekrój» i
«Dookoła świata», потім більш
серйозні речі – з палаючими щоками. Через десять років ми були вже зорієнтовані
в сучасній польській літературі, а завдяки польським перекладам – також у
літературі світовій, аж до Кафки і Камю. Розмови про прочитані книжки займали
більш ніж половину нашого спільно проведеного часу: було в цьому багато
снобізму, але й багато справжньої зацікавленості. Дуже добре пам’ятаю певну
розмову з Бродським у петербурзькому – тоді ще ленінградському – ресторані,
крізь вікна якого було видно крейсер «Аврора», пришвартований до берега (він і
досі стоїть там). Можу навіть визначити точну дату згідно із своїм щоденником:
це було 19 березня 1972 року, за кілька місяців до еміграції Бродського, про що
ми ще не знали. Після тривалого обміну думками стосовно Мрожека
і Лема Йосиф запитав: «Ну, а хто сьогодні є найкращим польським поетом? Бо я
вважаю, що Герберт». Герберта
він тоді не тільки знав, але й перекладав, фамільярно називаючи його Збишком (хоча, ясна річ, не був з ним особисто знайомий). Я
відповів: «Герберт, безумовно,класний,
але треба знати ще про Мілоша». Саме тоді Бродський вперше почув ім’я Мілоша (я
знав його з давніх, частково довоєнних литовських перекладів ЮозасаКекстаса, а за кілька років до того встиг прочитати
цілу збірку «Денне світло» в Кракові, куди влада досить несподівано дозволила
мені виїхати на запрошення Яна Блонського). Невдовзі
Йосиф отримав можливість заприятелювати з Мілошем, але Герберта
не перестав любити – наскільки я знаю, в еміграції він з ним теж зустрічався.
Як і на все наше покоління, на нього вплинув гербертівський
класицизм, гірка іронія, а передовсім хіба стоїчна моральна позиція. Усім цим Герберт нагадував іншого улюбленого нашого поета – Кавафіса. Відлуння обох безсумнівно звучить час від часу в
античних віршах Бродського, таких як «Листи до римського приятеля», а також у
його китайському циклі. Щоправда, ці твори, на відміну від Гербертових
верлібрів, написані, як правило, традиційним віршем,
але дуже схожою є інтонація, узгоджується літературний вид (монолог, вкладений
у вуста історичної або квазі-історичної постаті) , а
також загальний принцип: структура минулого накладається на структуру
сучасності, наш час миготить, просвічує крізь історію. Ми любили тоді,
звичайно, «Елегію Фортінбраса», але дуже важливим віршем було для нас також «Повернення проконсула». Саме про
цей твір я хотів би сказати пару слів, бо так склалося, що через кільканадцять
років я переклав його – не без допомоги Бродського, – причому не тільки на
литовську, але і на російську, чого загалом не роблю. «Повернення
проконсула», як відомо, є типовим для Герберта
монологом (найімовірніше, внутрішнім) квазі-історичного
героя – певного римлянина, який, виконуючи обов’язки в далекій провінції
імперії, розглядає можливість повернення до столиці, а також де двору цезаря.
Він відчуває сильну ностальгію, але водночас страх, бо добре знає звичаї двору,
які не дуже відрізняються від тоталітарних звичаїв – з тим, що незручних для
влади людей позбуваються не шляхом екзекуції в підвалах таємної поліції, а
головно за допомогою отрути. Він знає, що панує там облуда, низькі лестощі, а
також продажність. Як сказав Александер Фіут, «постать героя накидана товстими лініями, не
переймаючись психологічними відтінками». Можна щодо цього сперечатися
(ностальгію проконсула Герберт показує в кількох
рядочках, але надзвичайно зворушливим чином). Але в кожному разі, проконсул не
виглядає надто симпатичним: на перший погляд, це людина пересічна, радше
слабка, схильна пристосовуватись до нелюдських правил. Він компрометує себе в
своєму досить цинічному, вільному (відносно вільному?) монолозі. Бо монолог теж
заражений дискурсом епохи. При дворі героя чекає
неминучий програш, з чого він здає собі справу, так само, як і читач: «ми добре
розуміємо, що він загине або стане негідником, якщо коли-небудь вирішить
повернутися» (Ян Блонський). Але чи вирішить? Тут ми
можемо лише здогадуватись. У вірші немає повернення, є тільки примірювання на
себе ситуації повернення. У передостанньому рядку проконсул говорить: «Я
вирішив повернутися до двору цезаря» – але казав це вже два рази, переходячи за
кожним разом до дальших роздумів і сумнівів. Немає неспростовних засновків, аби
вважати, що третій раз відрізняється від попередніх. Повторення зумовлені тим,
що проконсул пробує переконати сам себе. Тут немає ніякої певності, усе
перебуває в невизначеному стані. Може, найкращим рядочком твору є п’ятнадцятий,
що знаходиться майже в його геометричному центрі: «тож повернуся за день за два
дні але усе ж повернуся». Герой хіба завжди буде сумніватися і відкладати
рішення. Вірш є великою мірою
еліптичним. Читач не отримує майже ніякої інформації про час дії. З конкретною
епохою пов’язана виключно згадка про Тацита, а отже маємо хіба справу з роками Доміціана. Є ще згадка про Друза,
але це родове ім’я, яке відноситься до багатьох постатей (і нема серед них
жодної широко відомої за панування згаданого цезаря). Ким є проконсул? ЯцекЛукасевич доводив, що це Гней
Юлій Агрикола, біографія якого була написана Тацитом,
його зятем. У кожному разі, це була, згідно з істориком, людина мужня й мудра,
яка «не кидала виклик долі», однак вміла зберегти гідність у важких обставинах.
Йому було 45 років, коли Доміціан наказав йому
повернутися з Британії, яку Агрикола завоював і якою
правив. Він був вшанований пам’ятником, але посади так і не отримав. Йому
пропонували правління в Африці, але він не погодився через погане здоров’я, а
може, внаслідок махінацій Доміціана. Незабаром він
помер у відносно молодому віці (ймовірно, не був убитий). Натомість Богдан Урбанковський звертає увагу на факт, що у вірші може йтися
про Цицерона, який був проконсулом Сицилії в 51 – 50 роках до н. е. і загинув
після повернення. Але це ще не часи імперії. Також ми майже нічого
не знаємо про «далеку провінцію», в якій знаходиться проконсул. Це напевно не
Британія, бо йдеться про південну країну, навіть пустельну, де можна знайти
порятунок від спеки «під щонайсолодшим листям
сикомора». Хіба усе ж Африка (куди Агрикола так
ніколи й не поїхав), може, Єгипет. А отже, найкраще не шукати
тут конкретної історичної постаті, конкретного місця ані навіть часу; на
відміну, наприклад, від Кавафіса, який дає найчастіше
точні вказівки, Герберт створює «розмиту» ситуацію,
яка відноситься до різних, мало не всіх епох римської імперії. В кінцевому
рахунку, йдеться не тільки про Рим, а про кожну тиранію. Але це тільки початок
труднощів, які випливають з еліптичної природи твору. Як ми маємо оцінювати
моральну позицію проконсула? Чи цілком справедливим є наш перший осуд, який
говорить, що він є цинічним конформістом? Може, він не бреше собі, а сам себе
картає, знаючи, що капітулює, і відчуває до себе зневагу? Може, він навіть є
людиною відважною, яка вертається в столицю не тільки через ностальгію, але
також з почуття громадянського обов’язку – ба, обов’язку повідношенню
до історії і культури? Він дискретно захищатиме свою гідність, долатиме страх
і, може, навіть захистить щось, одночасно здаючи собі
справу з того, що гідне життя в імперії схоже радше на нездійсниму мрію? У
кожному разі, він мудрий, іронічний і проникливий. Він «по-людськи» розуміє
цезаря і його дилеми, які зводяться до технічних проблем вбивства і облудних
спроб уникнення суду історії. Немає однозначної
відповіді на всі ці питання. Римська тиранія (так само, як ХХ століття) не
дозволяє легкого літературного «розкладання» постатей по поличках. Вони недоокреслені, викинуті з нормальних біографій, бувають
такими чи такими. Можна – і треба – говорити про кращі чи гірші рішення, але
ідеальне, цілком добре моральне рішення рідко коли
дається. Зрештою, те саме відбувається навіть у відносно нормальному житті. «Повернення проконсула»
прочитувалось як алегорія, що говорить про повернення емігранта в комуністичну
державу. Безумовно, вірш має також і цей вимір. Проконсул напевно не є автором,
хоча тут і присутня певна двозначність. Використовуючи маску, поетичну
особистість, Герберт говорить про вибори і позиції,
які мають значення для його століття і навіть для його власної біографії. Часом
твердять, що «Повернення проконсула» – це прихована полеміка з Мілошем, який з
еміграції не повернувся до ПНР (тоді як Герберт
повернувся і, можливо, навіть вважав себе відважнішим). Але й тут ми маємо
справу з тією самою недоокресленістю. Читання вірша
як простої, надто простої алегорії збіднює його смисл. Також це не є однозначна
історична чи психологічна оповідь. Радше моральна оповідь – але складна,
іронічна, меланхолійна і тим більш сугестивна. Нерозв’язність можна назвати
суттю твору, як, зрештою, кожного видатного літературного твору. Ну, а передовсім – це
хвилюючий, гарно скомпонований вірш. Прозовий хід верлібру немовби час від часу
відлунює класичним логаедам: «під щонайсолодшим
листям сикомора», «одного тільки я певен вина з ним пити не буду»… Чотири
симетричні строфи, що складаються з п’яти рядочків кожна, які навперемінно
описують провінцію і Рим з його звичаями, нагадують чотири колони античного
будинку; потім симетрія зникає, вірш закінчується каденцією з двох рядків,
хиткою і міцною одночасно. Щоразу, коли я читаю «Повернення проконсула», мене
захоплюють певні місця, хоча б роздуми про залізний ланцюг, що є алюзією до
в’язниці – але двозначною, бо йдеться також про нагороду. Або незвичайний
пейзаж ненависної провінції – перерахування, що переходить від неіснуючих
коренів і фундаментів до неба, позбавленого вологи і божественності. Я переклав «Повернення
проконсула» на литовську в1987 році, або ще в кінці 1986 року – так чи інакше,
на початку горбачовської «перестройки», коли цей вірш був у певному смислі
актуалізований історією. На часті тоді запитання, чи східноєвропейські
емігранти повернуться до своїх країн, я відповідав, цитуючи Герберта,
особливо слова проконсула: «одного тільки я певен вина з ним пити не буду».
Андрій Синявський, якому ця цитата сподобалась,
запропонував мені надрукувати вірш у своєму часописі «Синтаксис», тому після
певних зволікань я зробив також переклад на російську, вживши в кінцевому
реченні толстовську формулу «всьообразуєтся». Не без
збентеженості я показав переклад Бродському (для якого, зрештою,
протипоставлення «далекої провінції» і столиці імперії завжди було важливим).
Він похвалив використану цитату з Толстого, але сказав, що кілька місць
обов’язково треба виправити. Пам’ятаю одне його зауваження: «Замість «вождя гвардейцев» має бути начальник преторіанської гвардії, з
тим що слово «гвардії» має бути перенесене в наступний рядок». Так я й зробив –
а отже той переклад має на собі слід Бродського, з його любов’ю до перенесень
включно. Переклад
Віктора Дмитрука |
ч
|
 |
 |