|
Йоанна СедлецькаВчитель з поезії
фрагменти ВЧИТЕЛЬ ПРИРОДИ В часи Гербертової юності у Львові існувало дванадцять державних
чоловічих гімназій, але найкращою серед них була математично-природнича
«вісімка» - Державна гімназія та ліцей імені короля Казимира Великого із загальнопольським номером 556, що його учні носили на
нашивках. Гімназія була найкращою з
усіх оглядів, навіть через своє розташування: вона містилася під 17-м номером
на вулиці Дверницького, поблизу Галицької
університетської дільниці, Оссолінеуму та вулиці
Миколая, де була розташована частина корпусів гуманітарного факультету
Університету імені Яна Казимира. Крім того, як згадує
випускник гімназії Єжи Курилович,
неподалік були Стрийський парк, парк Залізна Вода,
або «Залізка» - на пагорбах, із гарним басейном, порівняно з яким бліднула
навіть «Леґія». Не дивно, що всі учні гімназії,
включно зі Збишеком Гербертом,
тоді ще малявкою з молодших класів, добре плавали і їздили на лижах. Так воно й
тривало: влітку – гімнастика в басейні, взимку – лижі по довколишніх пагорбах. Новий будинок «вісімки»
був найсучаснішим з-поміж усіх гімназійних споруд у Львові – великий, триповерховий,
розумно спроектований, з просторими високими класами, великим спортивним
майданчиком із футбольними воротами, баскетбольними щитами, біговими доріжками
та перекладиною для стрибків. В окремому, але сполученому з головним корпусом,
павільйоні були душові, переодягальні та великий спортзал. У його глибині –
обертова сцена для виступів гімназистів та запрошених гостей, а ще – вівтар за
завісою, який висували наперед для недільного богослужіння - «екзорти». І хоч присутності на службі ніхто не перевіряв,
усі приходили – то був обов’язок моральний, а не дисциплінарний. На вишукано декорованих
сходах стояли чималих розмірів гіпсові копії античних статуй,
завдяки яким школа виглядала наче театр або музей. Біля входу – дві кам’яні
скульптури: праворуч – королева Ядвіґа, ліворуч – король Казимир. Скульптури
були білими – за винятком королівського черевика, якого кожен учень мусив,
заходячи до школи, копнути на щастя: навіть дивно, що він узагалі не
розсипався. В гімназії були добре
обладнані лабораторії з робочими місцями для кожного учня – про лад там дбали
лаборанти професорів. І справжнє окреме царство – майстерня вчителя з природи,
яка містилася в чотирьох кімнатах, повних чудес і дивовиж. Перша кімната –
кабінет професора, друга – «віваріум» з ваннами, де плавали
риби, аксолотлі та якісь істоти, що не були ні рибами, ні ящірками; зі
справжнім людським скелетом, що висів під стелею на ланцюгу, з величеньким
крокодилом і кількома акулячими щелепами різного розміру. Третя кімната –
музей, де в шафах за склом стояли опудала тварин і птахів та безліч мушель,
метеликів, комашок, мінералів. Четверта кімната – зала для занять, повна
різного лабораторного обладнання; на кожній парті був мікроскоп для двох учнів.
Поруч у фізичній лабораторії, крім гальванометрів, була навіть машина Вімшурста, якою можна було ставити волосся на голові учнів
сторчма або спостерігати, як проскакує іскра між двома кулями. Фізичний і
хімічний кабінети були з’єднані спільною лекційною залою, де була можливість
проводити різні досліди, - під час них, на радість усім, не раз ставалися
вибухи. У царстві ручної праці ФранцішекаМадиди було
натомість повно різноманітних інструментів для обробки металу і дерева, для
збирання простеньких механічних пристроїв (як-от електричні дзвінки), або для
виготовлення різних ужиткових речей – підставок під вазони, ясеневих лиж та
всілякого иншого. […] Професори гімназій були
добре оплачуваними державними службовцями, тому школити учнів ішли найкращі.
Гордістю «вісімки» були її професори, доценти і доктори, автори підручників, за
якими вчилася ціла Польща, знані літератори – ГенрикБальк,
Казимир Броньчик. Учитель польської Юзеф Слотвінський (нар. 1908), режисер кіно і театру, не
пригадує учня Герберта, зате колег-професорів
пам’ятає чудово: - Я викладав у «вісімці» лише
два роки, - згадує він. – Раніше працював у провінції, в Бережанах, і досі
пам’ятаю, як я пишався, коли мене, здібного і перспективного полоніста із
захищеним докторатом, рекомендували до «вісімки» - математично-природничої, але
з дуже високим рівнем викладання гуманітарних предметів. Гордістю гімназії був
доктор Чеслав Нанке, вчитель історії, викладач
Університету Яна Казимира, автор багатьох підручників та історичного атласу,
який перевидавася навіть після 1945 року. Суворий,
серйозний, з марсовим обличчям і таким самим способом життя, він не схиляв до
фамільярності чи бодай зближення, тож студенти не раз казали: «Ананке переслідувала Греків, а Нанке
терзає нас». Його вимоги був здатний виконати лише Роман Палестер,
який, вальяжно розвалившись, сидів за першою партою,
- всі знали, що він вісім годин на день вправлявся у грі на фортепіано; коли
він встигав готувати домашні завдання, лишалося загадкою. Можна було знати все,
але спіткнутися на питанні, як саме римляни входили до античного амфітеатру. Вчителями
польської – зазвичай вельми важливими – були Мечислав Ружицький,
опікун гарцерів, та Казимир Броньчик
– чоловік достойний і шляхетний. Той умів зачарувати літературою, культурою та
історією, а ще керував шкільним театром – тут ставили «Кордіана»
та «Незламного князя» Словацького, «Варшав’янку». Броньчик
був відомим у ті часи драматургом, автором кількох історичних драм; після
постановки його «Жолкевського» писали, що він
«прийняв лютню з рук Виспянського». «Учителем рисунку»,
повелителем ательє з бюстами богів, філософів і поетів, був відомий художник
Юзеф Пєньонжек, палко залюблений в Татри, приятель
маестро Батовського, який заходив іноді до школи, аби
підшукати собі серед учнів натурників, що позували б йому – скажімо, для
«Редуту наймолодших», картини про оборону Львова в 1918 році. Релігії навчав ксьондз
Філіп Кміта, канонік львівської капітули. В того було
світське минуле (в часи Першої світової він втратив дружину й дитину, тому-то й
віддався служінню) і схожий спосіб життя: вечорами він одягав коротшу сутану,
заходив до Теличкової, аби збадьоритися чарчиною, і
рушав до міста, на променад вулицею Академічною, де прогулювався з колишніми
учнями та ученицями зі школи королеви Ядвіґи – з останніми не раз проходжався
попід руку, ніколи, втім, не переступаючи межі пристойності. Не раз йому
доводилося відповідати й на так звані «важкі питання», що їх ставили вчителям-катехитам, - про «Небо у вогні» Парандовського
та «Рубікон» Новаковського. А коли хтось надмірно
впирався, він велів йому вийти з класу, набрати води в рота й тоді повертатися. Якщо учні надто йому
допікали, він просив їх дати йому дожити до травня, місяця Матері Божої. Був
він ще й опікуном шкільної конгрегації, де також не терпів ніякої надмірності.
Коли один з учнів узявся критикувати у своєму рефераті танці, зокрема, модне
тоді танго, - мовляв, саме слово «tangere» означає на
латині «не торкатися», - і поглянув на отця Кміту,
чекаючи похвали, той різко відповів, що лише нечиста помислами людина може
зробити такий висновок, бо ж танець – то розвага й радість. Учителем німецької був
професор Ян Закшевський, випускник університету в Гайдельберзі, людина високої культури, великої ерудиції і
непересічного шарму. Він не раз велів студентам хором повторювати німецькою:
«Дурість є найважчою і найзаразнішою хворобою на світі. Вона велика, як
всесвіт». «На пам’ять про уроки у професора Закшевського, з
непохитною приязню», - написав Герберт на німецькому
виданні своїх віршів, подарованому Здзіславу Рузевичу. Оскільки гімназія була
математично-природничою, а не класичною, латина довгий час залишалася
додатковим предметом. Врешті-таки стала обов’язковим, але майбутні інженери не
надто її любили. Їхнім ідеалом був президент Польщі Іґнацій
Мосціцький, хімік, спеціаліст, так що латинникам
Станіславу Пільху й Ґжеґожу
Ясільковському доводилося лізти зі шкіри, щоб хоч
якось заохотити до свого предмета. Ясільковський
розучував латиною популярні польські пісеньки, як-от «Гей, там під лісом», і не
зважав, коли, вітаючи його в класі, перший ряд вигукував: «Valemagisternoster»,
себто «Вітаємо, наш учителю», а решта кричали: «Вали магістра в носа!». Як і передбачала
специфіка школи, дуже високим був рівень викладання точних дисциплін.
Математики навчав Ґладиш, хімії – професор Евґеніуш Туркевич, за підручником якого вчилася ціла Польща (після
війни він став директором сталеливарного заводу в Скавіні),
фізики – Міхал Галаунбреннер,
якого цінував знаний у світі Леопольд Інфельд,
співпрацівник Ейнштейна (після війни Галаунбреннер,
переїхавши до Кракова, заприятелював з кардиналом Войтилою). Директора Гоодбуда можна було побачити хіба що на шкільних
урочистостях, месах і частих зустрічах з акторами й письменниками на сцені
спортивного залу. Одна з таких зустрічей закінчилася скандалом. Акторка панна Рихтер декламувала вірші (вона мала монополію на подібну
діяльність); читала вірш за віршем, оголошуючи
автора, і коли дійшла до вірша Тувіма «До простої
людини» зі славнозвісним рядком «Вали карабіном у брук!», хтось із задніх
рядів, де сиділи старшокласники, крикнув: «Не хочемо комуніста!». Порушника
швидко впіймали, зрештою, він і не намагався виправдовуватися, бо був
переконаним націоналістом. Йому довелося попросити пробачення в панни Рихтер, а директор викликав
до школи його батьків. У «вісімці» вчилися діти,
як казали Щепко й Тонько з «Веселої львівської
хвилі», з «кращого товариства», але насамперед – з родин інтелігенції, вищих
військових чинів, інтелектуальної еліти Львова. Серед них – Турок, тобто Віктор
Вайґль, син професора Рудольфа Вайґля,
творця вакцини проти тифу; Янек Парнас, син професора
Якуба Парнаса, всесвітньо відомого біохіміка, якому
пророкували Нобеля; Юрек Сухарда,
син останнього довоєнного ректора Львівської політехніки; Ясьо
Скарбек із графського роду Скарбеків,
меценатів і фундаторів театру (його підвозили до школи «Лянчією»);
Сташек Островський, син доктора Станіслава
Островського, львівського бургомістра. Серед однокласників Збишека Герберта були: Ян Курилович, син професора Єжи Куриловича, славетного мовознавця з Університету Яна
Казимира і почесного доктора Сорбонни та університету
в Льєжі, чиї тексти, кажуть, крав инший мовознавець,
Йосиф Джуґашвілі; Адзьо
(Владислав) Рідль із заслуженої родини політиків,
творців Конфедерації незалежної Польщі, депутатів і купців, власників фірми
«Едмунд Рідль, колоніальні товари й делікатеси»; Збіґнєв «Биньо» Кузьмяк, син одного з директорів туристичного бюро «Орбіс», який загинув у радянських таборах (Збіґнєву Кузьмяку Герберт згодом присвятив вірш «Пісня»). […] Як згадують однокласники
й колеги з инших класів, сам Збишек
Герберт із відділення «А» - німецького – нічим
особливим не вирізнявся. Хіба що одного разу, коли учням дали завдання написати
твір ренесансною мовою Міколая Рея, зчинив фурор,
описавши нею футбольний матч. - Серйозний, спокійний,
непоганий учень, - каже Здзіслав Рузєвич,
який сидів з ним за однією партою. - Замислений, скромний.
Посидючий. Дрібний, невисокий – і це в тому віці, коли багато хлопців були вже здорованями, - згадує Едвард Кепський. Не належав до найкращих,
як Рідль чи той-таки Рузєвич;
усе-таки гімназія мала ухил у бік точних наук, математики й фізики. Не був він
зіркою і в спорті, який також посідав важливе місце у школі. Не бомбардував
воріт, не заганяв м’яча в кошик у баскетболі, взагалі не брав участі в
боксерських поєдинках. Але немає його також і в гімназійній газеті, куди
дописувало багато учнів, - публікувалися, звісно, здебільшого твори «з нагоди»
(наприклад, «У день іменин Володаря Польщі, президента Мосціцького»),
але не лише. Траплялися також міні-оповідання, сценки з шкільного життя, а
проте жодна з публікацій не підписана іменем Герберта. - Він не був популярним,
- згадує Едвард Кепський, - не існував у жодній шкільній ієрархії, ні
матеріальній, ні товариській, як, скажімо, Олех, чиї
батьки мали гарну крамницю кулінарії. Мати Олеха
запрошувала до крамниці, організовувала шкільні бенкети й частування. Нічого особливого,
жодного Гербертового жарту чи витівки не пригадує й инший його однокласник – Здзіслав
Собєщанський. Відзначає лише, що він був милий,
світлий, і мав здібності до латини. Пам’ятає зате кілька инших
прізвищ з їхнього класу: Абенд, Асман,
Блискаль, Гаєс, Донат, Мошинський, далі велика діра і нарешті – Рехен, Рідль, Розвадовський,
Рузєвич. Не належав Збишек і до гарцерів. Тут
вирішальними були насамперед родинні традиції – батьки більшості гарцерів воювали за Львів у 1918 році і виховували своїх
синів як наступне покоління «орлят». Мали значення також фізичні дані –
постійні походи, муштри, табори, маневри… Через багато років Юрек Міхотек співатиме баладу про
«Великого Збишека Герберта»,
але тоді, в ті часи, Герберт був не більше, ніж учнем
«вісімки». Вочевидь, таким, яким і описував себе в «Життєписі» - тихим, дещо
сонним, якось інакше, ніж ровесники, залюбленим у пригоди, працьовитим, не
надто здібним, слухняним, безпроблемним. на другому році війни учителя з природи убили від історії хулігани (Уривок з вірша ЗбіґнєваГерберта «Учитель з природи» в перекладі Віктора Дмитрука -пер.) СЕРЕДНЯ ШКОЛА НОМЕР ЧОТИРНАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОАРМІЙСЬКОГО РАЙОНУ Гімназія мала стати пероном,
на якому вони готувалися вирушити в подорож дорослим життям, але не судилося.
Все завалилося 21 вересня 1939 року, коли з’явилися «визволителі», «чубарики». Вже у жовтні з розклеєних на вулицях плакатів
нова влада суворо закликала вчителів і учнів повертатися на свої «робочі
місця». «Тож я сів разом із
колегами за довгий стіл у конференц-залі, - згадує у своїх щоденниках професор Казімєж Броньчик. – Нас скликали
офіційним розпорядженням. Таких важких хвилин я ще не переживав. До нас прийшли
панове Мюллер і Стшешевський – останній згодом став
міністром в уряді Польської Народної Республіки. […] Ми сиділи за столом і
пригнічено мовчали. Катастрофа сталася надто несподівано. Панове емісари
говорили програмно, принципово, без звичайного пустослів’я. Перелічували всі
головні гріхи «панської Польщі», обіцяли цілковите прощення за щиру співпрацю з
керівництвом «демократичної і вільної Західної України». Погроз не було.
Дискусії, згідно з регламентом, теж. До гімназії вони
повернулися з важким відчуттям поразки. На вулицю вже не Дверницького,
а 30-річчя Перемоги, і не до «вісімки», а до десятирічки, середньої школи номер
чотирнадцять Червоноармійського району. З польською мовою викладання, але
радянськими порядками. Клас ЗбишекаГерберта, хоч у
вересні 1939-го він уже був другим класом гімназії, опустили ступенем нижче, до
рівня сьомого класу – з огляду на «вищу якість викладання» в радянській
десятирічці. З фронтону школи збили
молотками кам’яного орла в короні. Повісили червоний транспарант із написом «Мы победим весь мир!». Закрили
дошками фігури Казимира Великого і королеви Ядвіґи. Ліквідували вівтар у
спортивному залі. Замість портретів Пілсудського і Ридза-Сміґлого повісили «батька Сталіна», Берію, Молотова і Ворошилова, а
також – аби було дошкульніше – плакати із зайчиками в мундирах польських
вояків, що тікають за кордон. Заборонили носити шкільні однострої, хоч деякі
учні далі в них ходили, відпоровши або замалювавши хімічним олівцем білі канти
й лампаси. Закінчилися заняття в
басейні на «Залізці», «командири» з сім’ями тепер влаштовували там тренування і
великі прання, хлюпалися й купалися, намилюючись перед тим смердючим милом. […] - Закарбувався в моїй
пам’яті, - згадує Болеслав Брось, - один з похмурих
днів радянської окупації, коли професор Броньчик,
цілковито зламаний, не міг вести занять і цілу лекційну годину простояв біля
вікна. Він згадував про той день у своєму «Щоденнику». То було ранньою весною
1940-го, коли під час несподіваної депортації було вивезено до віддалених
регіонів СРСР тисячі поляків. Драматичні сцени відбувалися в багатьох польських
домах. Можна собі уявити, з яким настроєм я вранці йшов до гімназії. В класі
панувало гробове мовчання. Майже в кожного з нас вивезли когось близького. Про
заняття не могло бути й мови. Я стояв біля вікна й дивився на вулицю. З будинку
навпроти якийсь запізнілий міліцейський наряд виводив сім’ю з кількох осіб і
пакував у кузов вантажівки. Останньою вскочила молода гнучка дівчина, і коли
машина рушила, вона випросталася й почала посилати рукою повітряні цілунки
сусідам, що дивилися з вікна. Адам Трояновський
згадує: - Ми демонстративно
молилися на початку й наприкінці занять, стаючи спиною до Сталіних і Молотових,
яких часом повертали носом до стіни, аби вони не свердлили нас поглядами. Але
не при вчителях, щоб їх не підставляти. Зрештою, вони дивилися на це крізь
пальці. Старі кадри були на нашому боці. І саме тоді Збишек Герберт підмовив колег
повернути задом до Сталіних також шкільні парти, що вони з радістю зробили.
Скінчилося все скандалом. Викликали до школи батьків, але – як згадує Галіна Жебровська, сестра Збіґнєва – справу залагодив знайомий батьків, інженер
Максиміліан Кочур, який проектував їм будинок у Брюховичах,
на той час – голова батьківського комітету. Красивий, елегантний, він справив
враження на директорку школи, як-не-як жінку. Ґалантно поцілувавши їй руку, він
пояснював, що то все – молодечі пустощі, що потрібен час, аби виховати
радянську людину. Отак Збишекові
Герберту зійшло з рук, як, зрештою, і його приятелеві
Юрекові Куриловичу. Але не цей інцидент був
причиною переведення Збишека з нового навчального
року до жіночих «Уршулянок». Здзіслав
Собєщанський, його однокласник, який також туди
перейшов, уважає, що старі кадри, які ще мали певний вплив, свідомо скеровували
туди найкращих і найспокійніших, аби «совіти» не одразу знищили жіночу
монастирську школу. Приятелі нібито співчували їм, сміялися, що вони йдуть до
бабинця, до інтриганок, ябед, донощиць, обзивали панюсями,
сестричками-уршулянками, але насправді заздрили їм.
Адже хлопцям було вже по сімнадцять-вісімнадцять років, як тут не думати про
дівчат? Переклад Остапа Сливинського. |
ч
|
 |
 |