з тією фортуною моєї долі прийшов і певний фа­талізм, якась блага пасивність та довіра, які на­казувала мені без опору здатися на волю чере­ди подій. Я просто відчув це як реалізацію моєї давньої потреби, як щедре тамування голоду лю­дини, яку вічно відкидали, голоду мистця, яко­го ніколи не визнавали, аж тут нарешті оцінили всі мої таланти. З музики, що грав по кав’ярнях, та завжди шукав роботи, я швидко піднявся до першої скрипки міської опери. Для мене від­крилися замилувані у мистецтво, ексклюзивні середовища. Неначе на підставі давно набутого права я ввійшов у найкращі товариства, я, той, хто до того наполовину погруз у підпільний світ декласованих осіб, безквиткових пасажирів, лю­дей суспільного дна. Швиденько легалізовува­лися, самі по собі поверталися до життя й мої аспірації, які, хоча й притлумлені, проте так і не подолані, підпільно та болісно все таки жевріли у глибинах моєї душі. Печать узурпатора та без­підставних претензій зійшла з мого чола.

Все це я описую дуже коротко, тільки з ог­ляду на основну лінію моєї долі, не входячи у деталі тієї дивної кар’єри, оскільки всі ці події, властиво, стосуються радше передісторії подій, про які я веду мову. Ні, моє щастя не мало нічого спільного з ексцесом чи проміскуїтетом, як мож­на би було припускати. Мене опанувало відчуття глибокого спокою і певности, знак, після якого – навчений реагувати на кожну найменшу зміну гримаси лиця життя, досвідчений фізіономіст – я з величезним полегшенням відчув, що цього разу воно не криє від мене жодних підступних намірів. Якість мого щастя була з ґатунку ста­лих та пристойних.

Все моє мандрівне та бездомне минуле, злид­ні колишнього підпільного існування мене по­кинули й летіли сторч головою кудись назад, як крутий схил даху, що похилився у промінні при­західного сонця, даху, що ще раз виринув над пізнім горизонтом, тоді як потяг, що мчав мене, долаючи останній закрут дороги, ніс мене про­сто у ніч, маючи повні груди майбуття, що било в груди, майбуття тугого, п’янкого, трохи при­правленого димом. І саме тепер варто згадати найважливіший факт, який завершив та увінчав ту епоху успіху та щастя, про Елізу, яку я тоді зустрів на своєму шляху, і яку, після короткого періоду, коли вона була моєю нареченою, взяв за дружину.

Моє щастя стало досконалим та повним. Мої позиції в опері непохитні. Диригент оркестру філармонії, пан Пелеґріні, мене цінує і у всіх іс­тотних питаннях радиться зі мною. Це старень­кий, що стоїть на порозі пенсії, негласно і він, і керівництво опери, і музикальне товариство мі­ста погодили поміж себе, що після його відходу, паличка диригента без всяких цереґелій перейде у мої руки. Я вже не раз тримав її у своїх руках, чи то диригуючи щомісячними філармонійними концертами, чи підміняючи у опері хворого ма­естро, чи, коли милий дідусь не чув себе в силі долати чужу йому духом, нову, модну партитуру.

Опера належала до найкращих у країні. Моя платня була цілком достатньою, щоб дозволити на заможне життя, ба, навіть на позолоту певно­го надміру. Кілька кімнат, які ми зайняли, Еліза впорядкувала на свій смак, тоді як я у цих питан­нях жодних побажань не мав і жодної ініціативи не виявляв. Тоді як Еліза мала щодо цього дуже тверді, хоча і мінливі побажання, які реалізову­

Вона весь час мала переговори з постачальника­ми, вміло вела боротьбу за якість товару, спере­чалася щодо цін – причому здобувала перемоги, які ставали предметом її гордости. На її турботу я дивлюся з поблажливим співчуттям, хоча вод­ночас і з певним застереженням, як на дитину, яка легковажно бавиться на скрайку прірви. Як наївно гадати, що воюючи за тисячі дрібничок нашого життя, ми можемо вплинути на свою долю!

Я, той, хто мав щастя заплисти у цю спокійну затоку – я хотів уже тільки приспати її чуйність, не наражатися на очі нашій долі, тихцем приту­литися до свого щастя і просто стати непоміт­ним.

Місто, у якому доля дозволила мені знайти таку спокійну благу пристань, славилося своїм старим, поважним катедральним собором, що стояв на високому узгір’ї обіч будинків. Тут мі­сто раптово закінчувалося, стрімко опадало свої­ми бастіонами та ескарпами, які обросли шовко­вицею та волоським горіхом. Звідти відкривався вид у далекі краї. Це остання, вже спадаюча, вершина крейдяного кряжу, який несе варту над розлогою та світлою рівниною цієї провінції, що всім своїм обширом відкрита до теплого лего­ту заходу. Відкрите до того лагідного подмуху місто ніжилося у солодкому та тихому кліматі, який творив на загальному тлі неначе власний, мініатюрний метеорологічний закапелок. Впро­довж цілого року тут віють ледь відчутні, ніжні повітряні потоки, які під осінь перетворюються у єдиний постійний потік меду, щось на кшталт атмосферного Ґольфстріму, у повсюдний, моно­тонний, солодкий плин, аж до стирання пам’яти, аж до блаженного неіснування.

Катедра, яку століття філігранили у коштов­них сутінках своїх безліч раз реплікованих віт­ражів, що цілі покоління мистців творили накла­даючи верствами одна на одну тисячі коштовно­стей, тепер притягує натовпи туристів з цілого світу. Кожної пори року можна бачити, як вони гонять нашими вулицями з бедекерами у руках. Це вони наповнюють більшу частину наших го­телів, перевертають наші крамнички та антиква­ріати у пошуках дивовиж, це вони забавляються у наших розважальних закладах. З далекого сві­ту вони приносять запах моря, інколи лет вели­ких проектів, широту великих підприємницьких планів. Трапляється, що спокушені кліматом, катедрою, темпом життя, вони осідають тут на­довше, акліматизуються і залишаються назавше. Инші, покидаючи місто, забирають звідси дру­жин, зграбних дочок наших комерсантів, фабри­кантів, рестораторів. Завдяки цим зв’язкам чу­жинецький капітал часто інвестує наші підпри­ємства та піднімає нашу промисловість.

Зрештою, господарче життя міста вже рока­ми не знає ні катастроф, ні криз. Добре розвину­те виробництво цукру живить своєю солодкою артерією три четверті наших мешканців. Окрім того місто має славну фабрику порцеляни, яка пильнує своєї чудової, старої традиції. Вона працює на експорт, окрім того кожен англієць, що повертається до свого краю, вважає спра­вою честі замовити один з тих сервізів з певною конкретною кількістю порцелянового начиння кольору слонової кості та видами катедри та мі­ста, виконаними ученицями нашої мистецької школи.

Зрештою, це місто, як і багато инших у цій країні, цілком достатньо, і навіть добре розви­нуте – в міру розрахункове та перейняте підпри­ємництвом, в міру закохане у комфорт та міщан­ський добробут, але так само і у міру амбітне та снобістське. Дами культивують певен майже великоміський надмір у туалетах, панове копі­юють столичний триб поведінки, підтримуючи з допомогою кількох кабаре та клубів слабке нічне життя. Квітне гра у карти. Її підтримують навіть дами, майже немає вечора, щоб і ми не за­вершували дня у якомусь з елеґантних домів на­ших друзів грою в карти, яка затягувалася часом до глибокої ночі. Ініціатива, як завжди, належала Елізі, яка виправдовувала цю свою пристрасть турботою про наш товариський імідж, який по­требує частих відвідин світу, щоб не випасти з обігу, хоча насправді вона піддалася чару цього позбавленого сенсу, ледь збуджуючого марну­вання часу.

Часом спостерігаю за нею, як вона, збудже­на грою, з рум’янцями на щоках та блискучи­ми очима, всім своїм єством поринає у швид­коплинні перипетії азарту. Лампа ллє з-під аба­журу на стіл лагідне світло, довкола нього група людей, глибоко зосередившись над віялами карт, які тримають у руках, впала в уявну гонитву за ілюзорним слідом фортуни. Бачу її неначе ілю­зорний силует, що породжений напругою сеансу і майже реально проявляється позад того чи ин­шого гравця. Тиша, інколи падають впівголоса слова, які маркують мінливі та круті стежини щастя. Що стосується мене, то я чекаю на мить, коли тихий, пристрасний транс опанує всіма від­чуттями, коли втративши пам’ять, вони, каталі­тично похилившись, замруть, над столиком, що колує перед ними, щоб непомітно вийти з того заклятого кола та сховатися у самоту своїх ду­мок. Часом, вийшовши з гри, можу не привер­нувши нічиєї уваги полишити стіл і тихцем пе­ребратися до иншого покою. Там темно, тільки вуличний ліхтар здалека шле своє світло. Довго стою, вперши голову у шибку, думаю…

Над все більш осінньою гущавиною парку ніч рідшає якимось невиразно червоним світанням. З непритомним карканням у спустошеній гуща­вині дерев пробуджується сполошене вороння, його ввели в оману симптоми того фальшивого світанку, вони масово, з галасом та криком, зри­ваються з місця, це шумливе літаюче безголів’я наповнює тлумом та замішанням рудаву, повну гіркого аромату чаю та опадаючого листя темря­ву. Поволі цей розгардіяш колувань та польотів, що розлопотався на ціле небо, осідає та заспоко­юється, він поволі опадає і обсідає поріділі кро­ни дерев неспокійним, тимчасовим почтом, пов­ним неспокою, заникаючих розмов, жалісних за­питань тлумом, вороння поволі заспокоюється, міцно всідається на гіллі і поступово зливається з тишею того шелесткого в’янення листя. І зно­ву западає глибока пізня ніч. Минають години. Притиснувши гаряче чоло до шиби, я відчуваю і знаю, що вже нічого поганого зі мною статися не може, що я знайшов і свою пристань, і спокій. Тепер прийде довга череда важких від щастя і ситих літ, безкінечний шерег добрих та благо­словенних часів. Останні кілька неглибоких, солодких подихів по вінця наповнять мої груди щастям. І я перестаю дихати. Знаю: так, як і жит­тя, колись мене прийме в свої відкриті рамена смерть, животворна і сита смерть. Пересичений по горло я буду лежати між зелені на гарному, доглянутому місцевому цвинтарі. Моя дружина – о, як її скрасить вуалька вдови – ясними тихи­ми тутешніми передполуднями буде приносити мені квіти. З дна тієї безмежної повні підніма­ється щось на кшталт тяжкої, глибокої музи­ки, жалібні, урочисті, глухі такти маєстатичної увертюри. Я чую потужне пульсування ритму, що вибухає з глибин. Піднявши брови, вперши погляд у далину, чую, як поволі на моїй голові встає волосся. Я напружуюсь і вслухаюсь…

Голосніший гомін розмови пробуджує мене з того заціпеніння. Вони зі сміхом запитують, де я. Чую голос своєї дружини. І я повертаюся з свого вигнання до світлого покою, примружую впиті темрявою очі. Товариство вже розходить­ся. Господарі стоять у дверях, розмовляють з тими, хто відходить, обмінюються прощальни­ми гречностями. Нарешті на нічній вулиці ми самі. Дружина пристосовує свою пружну, віль­ну ходу до мого кроку. Це нам вдається, коли піднімаємося вуличкою вгору, з ледь опущеною головою вона розкидає ногою шелесткий килим в’ялого листя, що покрив дорогу. Її оживила гра, щастя, яке вдалося, випите вино, вона перепов­нена малими жіночими проектами. Виходячи з негласної конвенції, вона розраховує на повну толерантність з мого боку щодо тих безвідпові­дальних мрій, а тому мала б мені за зле, коли б я відважився на різні тверезі та критичні заува­ження. Коли ми вступаємо у своє помешкання, зелена смужка світанку вже встає над темним горизонтом. Нас огортає добрий запах теплого й доглянутого дому. Ми не запалюємо світла. Далекий вуличний ліхтар рисує на протилежній стіні срібні контури фіранок. Сидячи ще вдягну­тий на ліжку, мовчки беру руку Елізи й хвилину тримаю у своїй.

Переклад Тараса Возняка