Тарас Возняк

Чи не найбільшим українським поетом Льво­ва, співцем міста, є Богдан-Ігор Антонич (5 жовтня 1909, с. Новиця, Горлицького повіту на Лемківщині – †6 липня 1937, Львів). Свідчен­ням того неначебто є його міські поезії, зібрані у збірках «Велика гармонія» (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.), «Книга Лева» (Львів, 1936), «Ротації» (посмертне видання, Львів, 1938). Адепти і до­слідники Антонича постійно посилаються на нього як на чи не першого урбанного західноу­країнського поета.

Та що це означає – поет міста? Це поет, який відчуває суть міста? Чи поет, який є породжен­ням, а, отже, – суттю міста? Чи є Антонич пое­том міста у другому сенсі цього слова? Те, що Антонич писав про місто, причому конкретне місто, ще не означає, що він був породженням цього міста. Для мене головним запитанням є – чи поетика його поезії породжена містом, чи в опорі місту, чи в опорі на місто. Про не тільки реальне, але й метафізичне походження Антони­ча радше свідчать його инші збірки, що стосу­ються його рідної Лемківщини, її гір та пралісів – «Привітання життя: книжка поезій» (Львів, 1931), «Велика гармонія» (збірка друкувалась 1932-33 рр. у періодиці; повністю надрукована 1967 р.), «Три перстені: поеми й лірика» (Львів, 1934), «Зелена Євангелія» (посмертне видання, Львів, 1938) та ин.

Бо ж є творці, які, пишучи про місто, як-от Шевченко (1814, с. Моринці – 1861, Санкт-Пе­тербург), не творять «текст міста». Вони та їх ге­рої неначе спостерігають за містом ззовні. «Сон» (1844) Шевченка є тому свідченням. Недаремно жанр поеми визначено як комедію. Так само, як і ранній Гоголь (1809, Великі Сорочинці – 1852, Москва) – в «Вечерах на хуторе близ Диканьки». Для коваля Вакули («Ночь перед Рождеством» (1831-1832) Санкт-Петербург – місто, яке він розглядає через скло, неначе через вітрину. Вже у «Петербургских повестях» (1830-1840) Гоголь «пише місто», творить «текст міста» з середини.

У «Ночи перед Рождеством» місто описуєть­ся засобами хутірного дискурсу, який був при­родним для молодого Гоголя – бо ж він в ньому виріс – у маломістечковому, Великих Сорочин­цях, практично сільському Миргороді, оспалій Полтаві.

Однак Гоголь не лише увійшов у дискурс Санкт-Петербурга (а говорити можна тільки про конкретний дискурс конкретного місця – міста), але й став творцем дуже динамічного тоді роз­витку дискурсу Санкт-Петербургу.

З тієї ж культурної платформи розвивався і текст Шевченка. Це той же рустикальний укра­їнський дискурс. Особливо це очевидно в ранній поезії Шевченка. Тоді Шевченко ще не відійшов достатньо далеко від цього українського русти­кального дискурсу. Однак його розвиток пішов иншими шляхами. Причиною цього стало його все більше заглиблення в українські контексти. Український дискурс більшою мірою володів Шевченком, ніж Гоголем, для якого він став не матеріалом, у який він заглиблювався, а точкою, від якої він відштовхувався. Натомість Шевчен­ко залишався в парадигмі не лише української мови, але й українських дискурсів. А отже, він ніколи з питомими українськими дискурсами не лише не поривав, але й став чи не головним його творцем. Хоча, коли хотів описати реалії свого життя (а це життя в Санкт-Петербурзі та Мо­скві, засланні) – то свої «Щоденники» (Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года) пише в иншому дискурсі – дискурсі російської мови. Російська мова привносить урбанний дис­курс Санкт-Петербургу, Москви.

На відміну від Шевченка, Гоголь «віддається» урбанному дискурсу чиновницького Санкт-Пе­тербурга. Він витончує, хоча й сарказує чи­новничий міський дискурс Санкт-Петербурга.

І як важко Шевченку, коли після заслання він шукає инші, нерустикальні дискурси для укра­їнської мови. Він посилається на Святе Письмо – пробує прив’язати українську мову до інтерна­ціональних трендів.

З подібними труднощами постійно боровся і Пантелеймон Куліш (1819, Вороніж, Глухів­ського повіту – 1897, Мотронівка). Він пробував вирватися з рустикального дискурсу, хуторян­ства, хутірського дискурсу української мови. Він вводить в український контекст майже всього Шекспіра, Ґьоте, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), перекладає Святе Письмо.

Їх наступники, за малими виключеннями (Івана Франка (1856, с. Нагуєвичі Дрогобицько­го повіту – 1916, Львів), Валеріана Підмогильно­го (1901, с. Писарівка – 1937) («Місто», роман, 1928, «З життя будинку», оповідання, 1933) все ж іконізували рустикальний текст українського дискурсу. У політичному сенсі це проявилося як занехаяння справи о-своєння міст, опора на се­лянство. Це дало змогу в українських містах, чи точніше, у містах на території України закоріни­тися иншим дискурсам – російському, польсько­му, єврейському.

Але так тривати постійно не могло. Україн­ські дискурси не могли бути постійно загнаними у рустикальність. Инколи це виглядало смішно – усі ці переноси рустикального способу життя у міські реалії. Сільський спосіб самоорганізації суспільства не переносився на матрицю міста. А матриця міста існувала безвідносно до того, що українці були в ній не творчим, а улягаючим «матеріалом» чи «елементом». Цим і пояснюєть­ся феномен успішности «русифікації» чи «поло­нізації». Російський та польський дискурси ви­творили свої міські матриці, а український – ні, тому адаптація людини українського дискурсу у місті трансформувалася у русифікацію чи поло­нізацію. Це було і улягання у матрицю міста. А ці матриці були сформовані иншими мовними контекстами.

Творення українського урбанного дискурсу з великими проблемами тривало все ХХ ст. На­зовні це виглядало як боротьба російсько/поль­ських мовних чи культурних урбанних дискурсів і українського рустикального дискурсу. Бо укра­їнський урбанний дискурс просто не існував. Причому проходила ця боротьба, як правило, на макрорівні – в умах конкретних людей. І тільки зрідка ставала усвідомлюваною політикою – як- от у короткий період українізації в УССР.

У Львові – це щонайперше історія становлен­ня дискурсу Івана Франка. Годі недооцінити його внесок у творення українського урбанного тек­сту. До речі, цей його внесок так і недооцінений. Він практично мало розвинувся. Його наступни­ки – Михайло Яцків (1873 с. Лесівка Богород­чанського повіту – 1961, Львів; роман «Танець тіней», 1916-1917), Ірина Вільде (1907, Чернівці – 1982, Львів; роман «Сестри Річинські», 1958- 1964) не мали того рівня таланту, попри всю до них повагу. Натомість величезний потенціал Василя Стефаника (1871, с. Русів – 1936) роз­вивався радше в опозиції до міського дискурсу. Він став поетом умираючого рустикального дис­курсу покутського села. Текст міста він відчи­тував очима покутських селян. Це, звичайно ж, було щось незрозуміле, невідчитуване і вороже. Тим самим шляхом пішли і Марко Черемшина (справжнє ім’я Іван Семанюк, 1874, Кобаки – 1927, Снятин), і Осип Маковей (1867, Яворів – 1925, Заліщики). Міські дискурси Львова та га­лицьких містечок, головно єврейських штетлів, були описані/опановані польськомовним, ні­мецькомовним, їдишемовним дискурсом. Реалії міста, символічні простори галицьких міст були описані/освоєні і творені (що найголовніше) не­українськими дискурсами. Тканину тексту Льво­ва, попри всі зусилля Франка, творили польсько­мовний і їдишемовний дискурси. Сьогодні це ж завдання стоїть перед Сергієм Жаданом (1974, Старобільськ, Луганська область), якщо говори­ти про сучасний Харків. Ситуація назагал мало змінилася. Хоча Жадан, здається, справляється з завданням творення вже постмодерних україн­ських міських дискурсів за умов майже повної стартової відсутности українськомовного місь­кого контексту доволі успішно («Біґ Мак» збірка оповідань, 2003; «Депеш Мод», 2004; Anarchy in the UKR, 2005; «Radioшансон (Вісім історій про Юру Зойфера)», 2007, etc).

З огляду на відсутність українського місь­кого дискурсу у тогочасній Галичині молодий Антонич мав перед собою те ж завдання, що і Франко. А саме – о-своїти місто, опанувати його україномовним урбанним дискурсом.

Що він мав у своєму арсеналі? Не так і багато. Але й не мало. Щонайперше – освоєння просто­рів міст стало на порядку денному політичного українства. Зрештою, це завдання не меншою мірою актуальне і досі, про що свідчать зусил­ля не одного Жадана. Окрім того, українці вже боролися за Львів в українсько-польській війні 1918-1919 рр. Не успішно, причому не в остан­ню чергу саме тому, що Львів перебував головно поза українським контекстом. Просто не бачив українського, львівського тексту, українського міського дискурсу. Що звичайною мовою зву­чить так – місто назагал, попри свою княжу іс­торію, було чужим українству.

Та попри все у 1920-30-х рр. українство поча­ло методично о-своювати Львів. Процес о-сво­єння Львова і міст взагалі проходив з великими труднощами з огляду на офіційну і неофіційну полонізацію (впровадження повсюдно польсько­го міського дискурсу), а також природний опір самого дискурсу. Не меншою проблемою була і відсутність розбудованої української контр­пропозиції – українського урбанного дискурсу, львівського українського тексту. Насправді на той час, а це 20-ті роки ХХ сторіччя, не існувало паралельних польського, німецькомовного, їди­шомовного і українськомовного тексту міста.

Український текст був дуже фрагментарним. Мав масу прогалин. Не був динамічним і агре­сивним. Український міський текст творили або ентузіасти, яких було одиниці (Франко, Анто­нич, Вільде), або міський маргінес.

Та все ж Антонич мав поза собою міський дискурс Франка – що надзвичайно важливо. Ще одним ресурсом стала добре розвинута мова – особливо варіант української мови східної Укра­їни. Вона вже дозволяла приступити до творен­ня високого міського урбанного дискурсу.

Однак, юний Антонич виходив все ж з русти­кального дискурсу лемківського села – рідної Новиці. Він повторив шлях Гоголя, і Шевченка, і Франка, і Стефаника.

Вкотре він приступив до творення україн­ського урбанного дискурсу, хоча, як і його по­передники, не був ним породжений. Тому він не міг не бути в опозиції до львівського урбанно­го дискурсу, який тоді насправді був принайм­ні тришаровим, синтетичним і об’єднував всі «львівські тексти» – «польський», і «їдишист­ський», і «український/русинський».

Дуже важливо зрозуміти, що місто – це змі­шувач, який сплавляє в одне всі «роз’єднані» у наших головах різномовні дискурси. Хоч теоре­тично міський текст написано неначебто різни­ми мовами. Та міський житель, міщух завжди відчитував його не тільки однією мовою, а всі­ма мовами водночас. Усі ці тексти можна було роз’єднати тільки у головах, чисто теоретично. Або після кропіткої націоналістичної «дистиля­ції», коли з синтетичної багатошарової культур­ної єдності міського дискурсу еліміновувалися «чужі» тому чи иншому націоналістичному дис­курсу елементи. І витворювався національно ви­триманий дистилят.

Та Антонич, як і кожен инший мешканець Львова, «читав» текст Львова у його єдності – і польською, і їдишем, і українською. Тобто бачив місто стереоскопічно. Хоча розбудовував його українську складову. Але розбудовував текст мі­ста, не виходячи з самого тексту міста (бо не був його породженням), а в опозиції до нього. Чи ви­ходячи з иншої оптики.

Тому досить важко говорити про нього, як про «співця» міста. Він теж, як і Стефаник, ди­вився на місто очима лемківського села.

Чи можемо ми, описуючи участь Антонича у творенні тексту Львова, використовувати ме­тафори «співця», «замилуваності» etc? Гадаю, що це не має особливого сенсу. Важливе инше – якою мірою він долучився до творення цього тексту для сучасних мешканців Львова? Якою мірою сучасні львів’яни, жителі «Міста Лева» дивляться на своє місто через його окуляри, його очима. Якою мірою вони ідентифікують себе з його баченням міста.

А з иншого боку – наскільки це бачення, це о-значення місця/міста є гармонійним з самим містом як генератором сенсів. Антонич став елементом, деталлю усього генератора. Але він міг стати як його акселератором – пришвидшу­вачем, а міг бути і гальмом – сповільнювачем, критиком міста.

Якщо Антонич дивився на місто ззовні, як прибулець, як вівісектор, то чи творив він текст міста? Критика міста з боку провінціала навряд чи є ефективним творенням міської знакової системи. Можливо, його тексти і цінні, як певне о-значення міського простору для потреб про­вінціалів, що до нього прибувають. О-значення місць у місті для кращої орієнтації у ньому хвиль провінціалів. Чи стають ці репери для прибуль­ців питомими елементами міста? Гадаю, що так. Але яке місце вони у ньому посідають? Навряд чи центральне. Це не масив міської знакової сис­теми, а радше означення трас для провінціалів, які проминають у місто і рухаються цими, озна­ченими Антоничем трасами.

У цьому сенсі Антонич радше розвідник, ніж його житель. Звідки і враження про його провін­ційність. Він зовсім не «світський лев», як його пробує показати Андрухович у своїх «Дванад­цяти обручах», а фрустрований провінціал. Він, як і Бруно Шульц (1892, Дрогобич – 1942, Дро­гобич), в моїй уяві мав би пересувався містом попід стіни, попід мури, а не серединою корсо. Принаймні про цей спосіб пересування містом Бруно Шульцом є прямі свідчення. Антонич, як провінціал, не був відвідувачем касино, опери та світських прийомів. Це скромний співлокатор, що винаймав/мешкав зі старенькою тітонькою на вулиці Городоцькій – теж не найкращому районі Львова. Тому спроба Юрія Андрухови­ча (1960, Івано-Франківськ; роман «Дванадцять обручів», 2003) показати Антонича, його пое­тичного божища, таким собі Казановою чи Дон Жуаном і «світським левом», доволі симптома­тична і більше говорить радше про Андрухови­ча, ніж про Антонича. Або про Антонича, але в регістрі – чим він не є. Антоничів дискурс – це радше не erwV міста.

Ясно, що емоційно Антонич у місті ближчий до дрогобицького маломістечкового провінціа­ла Шульца. І навіть «метафізичного провінціа­ла», попри те, що він народився у Празі, Франца Кафки (Franz Kafka, 1883, Прага – 1924, Відень). Всі вони не були органічними гостями міського тексту, як, скажімо, Бальзак (Honoré de Balzac, 1799, Тур – 1850, Париж) чи Золя (Émile Zola, 1840, Париж – 1902, Париж). А провінційними слідопитами (?), вояжерами, що розвідували та о-значували стежки в тканині міського тексту, великого міського тексту для тих самих провін­ціалів, які проникали в нього по їхніх слідах.

Істотним у їхньому позиціонуванні було не стільки походження – Кафка, хоч і народився у Празі і писав німецькою мовою, а не їдишем, так і залишався мешканцем штетлу – тобто засад­ничої, принципової провінції (1). Бо штетл, як і село, це ще далеко не місто. Це замкнутий світ, принципово замкнутий, на відміну від міста, що відкрите на всі чотири сторони світу.

Засадничою є принципова не-міськість Анто­нича та Шульца. Вони не є міщухами. Якщо не селянами (Антонич), то містечковими жителями (Шульц). Текст великого міста вони сприймають «ззовні» і протрасовують у ньому стежки для шпигунів терену, околу, ландшафту. Але така «зовнішність» щодо тексту міста передбачає певну опозиційність шпигуна терену щодо міста. Це виражається і як відчуження, і як критичність, і як страх – joboV – перед містом. У такого типу творців дискурсів, як-от у Еклезіаста ( הק תל , Кохелет, Εκκλησιαστής) – знаного бичувальника погрузлого у блуді Єрусалиму, місто обов’язково постає як щось загрозливе. Загрозливість набирає крайніх форм, персоніфікується. Місто набирає антропоморфних чи зооморфних форм – постає то як «блудниця», то як «звір». Воно населяється неймовірними тваринами (тритонами, левіатанами). Так що і у цьому сенсі Антонич продовжує прадавню традицію, що сягає ще Кохелета.

Та вернімось до самого Антонича. Чи пішов він шляхом Гоголя? Чи вплинув істотно на дискурс «Міста Лева»? Тут важливо побачити часову затримку чи зміщення впливу створених Антоничем віртуальних реальностей, які, попри

 все, таки стали частиною тексту «Міста Лева». Антоничева поезія почала мати істотний вплив лише після публікації його збірки аж у 1967 р.(2), а потім ренесансу його поезії у 90-х рр., коли розпочалося активне о-своєння львівського міського простору українськими дискурсами (3). Саме тоді і був актуалізований Антонич – не лише тому, що він дійсно блискучий поет, але й тому, що він один з перших, хто насправді активно протрасовував стежки для «шпигунів терену», якими і були українці у своїй масі. Для тих, хто формувався у 70-х рр. ХХ ст., хто ре-констуйовував незалежний український Львів у 80-х та 90-х, Антонич, долаючи свої особисті грунтові/рустикальні/провінційні дискурси, зробив зондаж, прозондував міський текст. Для них він став органічним творцем тексту Львова – «Міста Лева». Хоча насправді він був радше розвідником, ніж будівничим/творцем цього тексту. Однак у 60-90-х рр. його творчість була актуалізована, мобілізована для творення українського львівського міського дискурсу. Він став відправною точкою і для шістдесятників, зокрема, і для Ігоря Калинця (1939, Ходорів; збірка «Вогонь Купала», К.: Молодь, 1966. – 66 с.), який повторив ту саму траєкторію «шпигуна терену» (особливо у своїй першій поетичній книжці «Вогонь Купала», яка чи не повністю побудована на поетиці Антонича). У 90-х рр. цю роботу продовжив Андрухович (теж промовиста перша поетична книжка («Небо іплощі Поезі .», –Київ, 1985), яка так само, як і инші, особливо проза, дійсно о-своювала і о-значувала повітні міські простори), Віктор Неборак (1961, Львів; Бурштиновий час: Поезії. – Львів: Каменяр, 1987; Літаюча голова: Вірші. – К: Молодь, 1990), Володимир Єшкілєв (1965, Івано-Франківськ) та ин. Робилися навіть спроби переписати біографію чи передифініювати саму постать Антонича, як це зробив Андрухович. Вже не будучи «шпигунами терену», а породженнями міст (сов’єтизованих міст – проте міст) вони шукали за своїми попередниками. І знайшли його в Антоничі. Хоч дехто – і у Шульці, якого почали активно о-своювати, перекладати, вивчати. Хоча, звичайно, не всі бачили його глибоку провінційність. Инакшість Шульца приховувала його штетлову генеалогію. Однак і він став інструментом/шляхом в освоєнні «регіонів великої єресі», зокрема і регіонів великого міста.

Тільки у 90-х та 2000-х рр. реперні точки, розставлені у просторі міста, почали органічно входити в текст «Міста Лева». Часова дистанція, яка відділила час, коли писалися поезії Антонича (30-ті рр.), «канонізувала» його текст вже не як «протрасовані реперні точки» в польсько/німецько/їдишемовному дискурсі Львова 30-х рр., а як «опорні точки» міського тексту Львова 90-х. При цьому не слід забувати, що більша частина польсько/німецько/їдишемовного тексту «Міста

Лева» була втрачена з огляду на загибель чи переїзд основної маси носіїв цього тексту – гебреїв чи поляків, втрати чи зміни мовної стихії/тканини міста. Зміна мовної тканини елімінувала і знакову тканину/сітку, яка о-значувала міський простір Львова. Лише частина громади, що залишилась, головно українці Львова, число яких катастрофічно мале, частково володіли старими кодами цього міста. Решта були прибульцями звідусіль – і з Сходу, як Росії, так і України, і з рустикального Заходу, з Надсяння та Лемковини. Соціальна структура міста радикально змінилася, національна структура радикально змінилася. Залишилася шкаралупа міста, об’єкти, що втратили свою знакову складову. Матеріальні об’єкти після такої катастрофічної втрати господарів вмить стали аутистами – вони нічого не о-значували для нових мешканців, вони не розмовляли з ними. І це стосувалося не лише таких спектакулярних реперів, як пам’ятники, як-от пам’ятник Яну Собєському чи Алєксандру Фредро. Зрештою їх демонтували і вивезли до Щеціна та Вроцлава носії старого чи польського дискурсу Львова. Свого часу польська громада Львова вчинила так само і з старими, австрійськими реперами у 1920 р. – масово перейменувала назви вулиць і установ, демонтувала «австрійські» репери, пам’ятники. Як не дивно, але навіть короткий період нацистської окупації позначився значною зміною реперів – від «вічного вогню» перед Оперним

театром до вулиці Адольфа Гітлера. Заідеологізований нацистський режим дуже добре розумів роль дискурсів у новітню епоху. Для них це був досконалий інструмент ідеологічного і політичного впливів. У радянський час була зроблена спроба накинути на львівську міську інфраструктуру сов’єтську знакову систему. Місто об-значувалося сов’єтськими реперами точками. Негайно було перейменовано чи не всі вулиці, на місці попередніх будувалися нові пам’ятники, пам’ятники нової епохи, переписувалася історія міста з марксистських, просов’єтських, проросійських позицій. Инколи це позиціонування подавалося і як «українське», однак з проросійських та комуністичних позицій. Знакова система міста уніфіковувалася з уніфікованою сов’єтською знаковою системою. Було радикально змінено самих носіїв сенсів – масово було переміщене населення з центральної України та Росії. Щоправда, з 60-х р. проходила повільна українізація міста. Місто опанували нові носії сенсів – мешканці довколишніх теренів. Їх ментальні установки не зовсім відповідали дискурсу міста, його структурі. Вони його успадкували і мусили о-своїти. Не зґвалтувати, як сов’єти у 40-50-х рр., а повільно о-своїти. І у цій справі їм дуже придалися реперні точки, розставлені, протрасовані свого часу Богданом-Ігорем Антоничем.

Калинець, Неборак, Андрухович тільки продовжили процес о-своєння міста, творення українського тексту «Міста Лева», українського міста як такого, яке розпочали їх попередники, які були задіяні до розбудови «соціалістичної промисловості» «Міста Лева». Цікаво, що ніхто з них не народилися у Львові. А якщо і так, то у місті, яке після 1945 р. втратило свій питомий міський текст. Факт формального народження у позбавленій знаків знаковій пустелі нічого не дає. Це народження у безмовній пустелі. Та все ж їм, і багатьом иншим вдалося витворити новий, безсумнівно міський дискурс Львова.

Таким чином, підсумовуючи, можемо стверджувати, що будучи насправді розвідником, шпигуном, маргіналом у місті, Антонич був використаний як опорна знакова система притворенні модерного українського тексту «Міста Лева». Причому важливо побачити цю знакову систему, текст міста не як канон, а як процес, який инколи, у переломні моменти історії зазнає трагічних втрат. Цими переломними моментами є, як правило, радикальні політичні зміни. Після чергової політичної зміни – здобуття Україною незалежності – Антонич став більш, ніж потрібним для творення нового тексту Львова.

1. Єврейські містечка (у множині: їдиш ךעלטעטש

штетлех (schtetlech/shtetlekh) від їдиш לטעטש штетл

(schtetl/shtetl), зменшувальна форма від їдиш טאטש

штот (schtot/shtot) «місто»)

2. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність мате-

рії: Поезії / Упоряд., вступ. стаття і примітки Д.

Павличка. – Київ: Рад. письменник, 1967. – 451 с.

3. Антонич Б.-І. Поезії / Редкол.: В.В. Біленко та

ін.; Вступ ст. М.М. Ільницького; Упорядкування, при-

мітки і словник Д.В. Павличка. – Київ: Рад. письмен-

ник, 1989. – 454 с. – (Б-ка поета).__

ч
и
с
л
о

76

2015