Яцек Бохенскі

1.

Є книжки потенціальні, які з видавничої і бібліографічної точки зору не стали книжками. Їх немає на полицях бібліотек ані в жодному каталозі. Проте ці книжки існують, оскільки вони написані, часом опубліковані в некнижковому вигляді, у фрагментах чи навіть повністю. Найчастіше ніхто про них не знає окрім автора і жменьки втаємничених. Буває, однак, і то зовсім нерідко, що не знає про них сам автор. Такі неймовірні на перший погляд ситуації я опишу трохи далі. Почну від простіших.

Автор написав книжку, але видавець не видав. Це нещастя завжди переслідувало письменників. Лиш причини невидавання книжок бували в історії різні, в цілому беручи, дві: комерційна або цензурна.

У першому випадку видавець вважав, що видання йому не окупиться, і не видавав. Так діється в Польщі сьогодні.

У другому випадку видавець повинен був підкоритися забороні церковної або політичної влади, хоча й ліз зі шкіри, щоб книжку видати, нехай навіть ціною часткового цензурування, бо вже самі чутки про нецензурність гарантували ринковий успіх. Так було в Польщі між 1945 і 1989 роками, коли все вирішувала політична цензура.

З иншого боку, видавництва були тоді чимось схожим радше на помісь установи з притулком, аніж на комерційну фірму. Видавця, який залежав від держави, хвилювало лиш те, щоб утриматися на посаді, зате про торговельні інтереси він міг не турбуватися. Незважаючи на це, наскільки я пам’ятаю з особистих спостережень, видавець у цілому намагався потихеньку й у міру своїх можливостей діяти на корись книжки, якщо особисто вважав її вартою того. Порозуміння з автором справляло йому явне задоволення. Завдяки цьому він міг бути про себе кращої думки.

Тому відносно рідкою була в ті часи категорична відмова видання якогось літературного твору. Видавець радше відкладав машинопис у шухляду й чекав зручного моменту, щоб поновити спробу, коли цензура пом’якшає. Книжка існувала потенціально. Що тимчасом робив з нею автор? Часто нічого. Є автори, які ніколи не повертаються до раз написаної речі. Але є також инші. Тому автор міг заглядати раз по раз до свого домашнього екземпляра і працювати над ним: щось поправляти, змінювати, інакше стилізувати, щось усувати, щось додавати, планувати додавання. Поставала потенціально нова книжка, яку він знав. Видавець і читач не знали.

Уявімо собі ще один варіант. Автор спорадично створює якісь тексти, які потрапляють до часописів, газет, на радіо, після чого забуваються. Хто читає старі часописи? Тексти, що належать до шанованих загалом ґатунків – вірші, оповідання, есе, – автор найчастіше збирає, переписує, якось упорядковує, а якщо він достатньо старанний, працьовитий і терплячий, то робить з них книжку, врешті-решт видає її, хоча не завжди встигає до смерті.

До речі, є ще й инші авторські записи, якими письменник найчастіше не переймається, такі як твори, покинуті в процесі писання, робочі начерки, нотатки, щоденники, мемуари, промови, статті, виступи, записані на кіно- чи магнітофонній стрічці, журналістські інтерв’ю, публіковані, як правило, під іменем співрозмовників письменника, нарешті листи до різних адресатів. Усе це після смерті автора стає здобиччю дослідників, редакторів, видавців.

З такої сировини, місцями упорядкованої автором тільки наполовину, постають невідомі йому книжки. Раптом цей процес починає протікати легко, як уві сні, де матерія не витворює опору і несподівані форми існування виростають невідомо звідки. Твори, над якими письменник працював без упину, можливо, надмірно й непотрібно, раптом виявляються готовими, закінченими, виданими. Але він про це не знає.

2.

Жодна з описаних вище ситуацій не стосується повною мірою «Лабіринту над морем», але мало не кожна стосується його частково.

У доданому до книжки «Коментарі видавця» фонд «Zeszyty Literackie» інформує:

«Збіґнєв Герберт віддав машинопис книжки «Лабіринт над морем» у видавництво «Czytelnik». На обкладинці картонної папки бачимо прізвище автора і назву, написані його рукою, а також примітку видавництва: «надійшло 15.5.1973 р.» Знаходимо два инші написи: вгорі, замазаний, обрамлений прочитуваними словами: «тов. (…) ПОРП», де було вказано прізвище і, ймовірно, назва установи; над датою «надходження» є инший, дрібнішим почерком: 72 р. 1.ІІ. (дата підписання угоди?).

Книжка не з’явилася.

Після оголошення воєнного стану, в 1981 році, Катажина Герберт на прохання автора забрала машинопис з видавництва».

Здається, що історія справи зрозуміла. Можливо, однак, не для всіх. Навіщо видавець у 70-і роки передавав есе про стародавню Грецію невідомому «тов. (…) ПОРП»? Ймовірно, щоб показати якомусь високому партійному авторитету, що вони цензурні, бо не містять політичних алюзій, і можна погодитися на їх видання. Таким чином приймалися тоді серйозні цензурні рішення. Проте очікувана згода не була отримана. «Лабіринт над морем» як такий міг бути цензурним, але нецензурним став автор, який саме в цей час влаштовував щораз сміливіші дисидентські демонстрації. Видавець міг про це не знати, але компетентні товариші знали добре.

Можна би перевірити в книзі записів цензури, коли і які обмеження відносно Герберта були обов’язковими для цензорів, однак такі детальні дослідження ми залишимо комусь иншому. Оскільки книжка лежала в «Czytelniku» і не виходила майже дев’ять років, вплив цензури на затримку публікації видається безсумнівним. Але чому Катажина Герберт забрала машинопис через дев’ять років? Отож цим разом для того, щоб запобігти виданню книжки.

Одночасно з оголошенням воєнного стану була прокламована (зрештою, ненадовго) т. зв. відкрита культурна політика. Цензурні заборони, що обтяжували опозиційних письменників, були в більшості скасовані вже після серпня 1980 року і не відновлювались до 13 грудня 1981 року. Ці письменники в час воєнного стану могли бути інтерновані, але видавництвам можна було саме тоді опублікувати їх заборонені роками книжки.

Я розмовляв про це з Гербертом. Мабуть, ніколи наші доми, тобто ми обоє і наші дружини, не підтримували живіших контактів, ніж у рік вимкнених телефонів і контрольованих розмов, тобто в 1982 році. Збишек, як ми приватно казали про Герберта і Герберту, кипів обуренням, огидою і їдучою іронією, але своїм звичаєм, давав усьому цьому вихід із характерною для нього мішаниною театральної фантазії і рафінованої гідності. У видавничому лібералізмі влади часів воєнного стану він, звичайно, бачив цинізм і віроломність. Мені він сказав, що забере з видавництв свої передбачені до друку тексти. І дійсно так зробив. «Лабіринт над морем» він протримав у себе до кінця життя.

Чому аж так довго?

«Коментар видавця» нагадує, що усі нариси з «Лабіринту над морем», окрім завершального «Уроку латини», з’явилися між 1965 і 1973 роками в літературних часописах. Проте це була поки що потенціальна книжка, до 2000 року розпорошена, і мало хто сприймав її як цілість. Що більше, після того, як екземпляр був забраний з «Czytelnika», Герберт продовжував працювати над «Лабіринтом…», готуючи його до майбутнього видання в зміненій формі.

«На підставі рукописів і більш ранніх машинописних версій (…) ми переконуємося, – інформує «Коментар видавця», − що плани  Автора зазнавали змін: книжка про поїздку до Греції як до джерел європейської цивілізації, розширена нарисом про етрусків, мала би бути доповнена нарисами про могутність і падіння Риму». «Коментар» наводить заголовки ненаписаних нарисів, як «Гарячі ворота», «Раби» і «Роздуми над тарілкою», або написаних, як, імовірно, «Thera», але не розгорнутих у самостійну цілість. Відомо, що думками Герберт весь час повертався до пелопоннеської війни і старанно вивчав цю тему.

3.

Навіщо їхати до Греції? Звичайно, Грецію можна відвідувати, але стародавня Греція, джерело європейської цивілізації, що легко сказати, не є туристичним об’єктом, як Майорка. Греція – це вміння. Греції треба навчитися. Ніхто не охопить до самих глибин усього, що грецьке. Треба щось вибрати, вивчити кілька грецьких елементів, наприклад, Платона, архітектуру, гекзаметр, і з цим жити. Але так, щоб цього хотіти. І щоб та частка могла снитися.

Я, схоже, не те говорю. Можливо, Греція не є вмінням. Може, це вакцина. Субстанція, яку треба сприйняти, усотати й мати в крові. Навіщо? От-от. Важко сказати. Знавці античної культури, особливо в дев’ятнадцятому сторіччі, написали про це цілі бібліотеки й разом із учителями середніх шкіл ґрунтовно набридли цілим поколінням. Європейська література переповнена описами учнівських мук на уроках греки й латини. Бо ці дві дисципліни не без причини поєднуються у нас і спільно витворюють кошмар. Але коли, незалежно від усіх учених, від страшних учителів і письменників, які їх описують, я лиш сам по собі замислююсь над питанням, яка нам користь від грецької вакцини, то в мене раптом з’являється в голові щось таке: вона виробляє в людині здатність відчувати пошану. А здатність відчувати пошану майже пропала в наш час. Адже сьогодні ми не шануємо нікого і нічого. Культура ж грецька, а потім латинська спиралися саме на цей фундамент.

А може, я й тут не зовсім маю рацію. Хіба здатність шанувати предків, старших людей, мудреців, святі книги, канони і взагалі цінності не характеризує всіх архаїчних культур, китайської чи єврейської ще більшою мірою, ніж грецьку? Звичайно, просто ми в Європі починали з грецької, а не з китайської. З єврейської завдяки християнству й греко-латинському посередництву ми почерпнули дуже багато. Але инших джерел ми не мали, і це факт.

Проте навіщо й далі дотримуватись європоцентризму? Якщо сучасні європейці, а серед них і поляки, щораз гірше розуміють і щораз менше люблять грецьку культуру, то чи не могли б ми перекинутися до якогось иншого, привабливішого сьогодні для нас «джерела цивілізації»? Чи не можна замість грецької філософії і архітектури полюбити індійську? Замість грецького гекзаметра вивчати – чи я знаю? – перські газелі? Хіба це не рівновеликі цінності?

Можливо, але в дійсності нещастя полягає в тому, що грецьку класику, яка була головною складовою гуманітарної освіти молоді на протязі кількох сотень років, сьогодні заміняє не індійська класика, а філософська думка ідолів, розрекламованих масовою культурою, мудрість естрадних співаків, модельок, у кращому випадку т. зв. культових авторів.

«Культ» − це не пошана. «Культ» не визнає самостійної гідності добра, людей, переконань і творів, не робить гідність основою взаємних стосунків і безпечного співжиття індивідів. Навпаки. Він є шаленством фанів, зосередженням маніакального ідолопоклонства на чомусь одному, феноменом футбольних стадіонів і залів рок-музики, звідки часом недалеко вже до насильства.

Збіґнєв Герберт вирушав до Греції приблизно в середині шістдесятих років, коли молодь у світі щойно запускала довге волосся, шаліла, слухаючи Бітлів, і, переодягшись у лахміття, оголошувала по черзі війну батькам, перукарям, професорам, урядам, закону. Хто переміг? Знов-таки, важко сказати. Студенти в більшості завершили навчання й пішли працювати у фірми. Терористи пішли до в’язниць, погинули або покінчали самогубством. Одне здається певним: від того часу вперше в історії світу припинилося виховання молоді. Вирушаючи до Греції, Герберт ще про це не знав.

Від моїх роздумів, які зайшли надто далеко, мене відволікає вибух бомби. В будинку навпроти розірвало людину. Невдовзі стало відомо: він розпаковував посилку від невстановленого відправника. Чути сирени швидкої допомоги і пожежників, видно спалахи синіх ламп і багато поліцейських машин.(1)

4.

Моя дружина пригадала собі подію багаторічної давності. Одного дня я повернувся звідкись додому очарований.

− Я познайомився з надзвичайною людиною, – начебто заявив я. – Він вже кілька годин мій приятель. Це такий поет, Збіґнєв Герберт, ну, знаєш, він ще написав «Варвара в саду».

Коли це було? Як дійшло до цього? Сьогодні я вже не знаю. В моїй пам’яті накладаються одна на одну дві зустрічі, після яких я міг би сказати таке дружині, але дати справляють клопіт. З певних причин друга зустріч мала би відбутися після листопада 1971 року, але до 19 грудня того ж року. Це надто пізно. Перша особиста зустріч відбулася раніше, була важливішою і п’янкішою, сьогодні слід би було написати, що дружба світлої пам’яті Небіжчика була для мене милістю й честю, і це навіть правда, безумовно, була честю й милістю, але ж такими реченнями ніхто не думає, тому не буду так писати. Герберт очаровував усіх, хто опинявся поряд з ним, тому нічого дивного, що він негайно очарував і мене. Чим же, однак, я завдячую цій честі й милості його добрих почуттів?

Отож Греції і латині. І саме це й було чудово. Він знав, здогадався мало не з першого погляду, що я вакцинований, і потрактував мене так, як умів, жартівливо урочистим струменем слів, не обійшлося також і без струменя Діоніса.

Але не можу я оминути иншої, пізнішої зустрічі, terminus post quem якої, листопад 1971 року, є певним, і яка з огляду на важливість перетинається з першою.

Я йому тоді признався в раптовому рішенні, яке прийняв у розмові з чиновницею тодішнього Бюро культурної співпраці із закордоном при Міністерстві культури й мистецтва, а саме, що не поїду в Західний Берлін на запрошення Академії мистецтв, принаймні наразі. Герберт мав подібне запрошення вже раніше і, схоже, знову туди збирався. Я сказав йому, що в останню мить перед виїздом на свою річну стипендію відмовився отримувати паспорт. Чому? Бо мені давали службовий паспорт («ви нічого не платите, прошу пана») і обмежували свободу пересування тільки Берліном. На будь-яку подорож звідти, навіть у межах Німеччини, не кажучи вже про Італію і Францію, які я теж назвав у поданні на отримання паспорта, потрібен був особливий дозвіл БКСЗ. А як же я повинен його отримувати? – запитав я чиновницю. Вона щось буркнула, що якщо не у Варшаві, то через Польську військову місію в Західному Берліні. Я злякався перспектив такої залежності за кордоном і якоїсь пастки в ній. «В такому разі, дякую, я не їду, наразі повідомлю про це телеграмою берлінську Академію мистецтв, а в Польщі напишу ще міністру заяву про відмову». І залишив паспорт на столі. Чиновниця оніміла, бо тоді ніхто так легко не відмовлявся від паспорта. Герберт вислухав мою розповідь, як мені здалося, з глибокою увагою, розумінням і схваленням. Сказав щось типу «знаю, знаю, вони мені різні речі робили».

Чи я аж після цієї зустрічі повернувся додому зі звісткою, що маю незвичайного приятеля? Ця гіпотеза крутиться в мене в голові, але, мабуть, так не було через надто велику наближеність у часі двох цих дат.

На копії моєї заяви міністру, яка збереглася, стоїть дата 26.11. 1971. Напис на «Зібраних віршах» Герберта, які я маю в домашній бібліотеці виглядає так:

Лідії

і

Яцеку

Бохенським

надзвичайно сердечно

цього товстуна

присвячую

з вірою

надією

і

любов’ю

Збіґнєв

Варшава

chez Бохенський

19 ХІІ 1971

З лівого боку рукою автора намальовані дві квіточки.

Повинно було минути, мабуть, більше часу від першої зустрічі за участю струменя Діоніса, щоб така присвята могла постати «chez Бохенський».

Звичайно ж! Я знаю, що було. Тієї зими Катажина Герберт сказала мені: «Не носи заячої шапки!», коли я надягав на голову хутряну шапку, бо мав поїхати з Катажиною (Збіґнєв залишився вдома) на збирання якихось піонерських тоді ще підписів протесту проти не пам’ятаю вже чого. Звичайно ж! Ще раніше ми виступали в справі засуджених членів Руху, винуватців невдалого замаху на пам’ятник Леніну в Пороніно, серед яких з роками найбільш відомим завдяки своїм запальним промовам мав стати Стефан Несьоловський. Дійшло до того, що кілька осіб були запрошені на розмову тогочасним міністром юстиції ПНР. Як же його прізвище? Берутович! Запросив, але в тій розмові, оточений якимись похмурими типами, обмежився брехливо-гебешною заціпенілістю. Пригадую, що Герберт зауважив:

− З їхнього боку це не був грабунок, пане міністре, це була експропріація.

З ким я туди пішов, крім Герберта? Точно не пам’ятаю.

− Ви пішли з Єжи Анджеєвським, Мечиславом Яструнем, Тадеушем Конвіцьким, Ігорем Неверлі, – відповідає на моє запитання Анджей Фрішке.

Досить, однак, про деталі й хронологію. Ці дослідження залишаю комусь иншому.

А «не носи заячу шапку» в 1971 році означало «не будь боягузом».

5.

Що я знав тоді про Грецію Герберта? Глупо було би питати, що я знав про «Лабіринт над морем», бо я не знав нічого. Його ще не існувало. Хоча, ні. Частково вже існував. Написаний і опублікований (1965) був нарис про етрусків, і його тільки я й знав. Але це не Греція. «Пробу опису грецького краєвиду» в «Poezji» (1966) я пропустив. Щоправда, «Акрополь» з «Twórczości» (1969) туманно й поверхово маячів у моїй пам’яті, але ожити всім своїм єством мав лише згодом, коли я як слід прочитав його в книжці. Инші публікації в часописах зовсім пройшли повз мене. І я знаю, чому. Я врешті-решт успішно відвоював приватний безстроковий паспорт і виїхав на рік до Берліна, трохи до Франції, Іспанії, Австрії, а потім знову майже на рік до Італії. Тимчасом у Польщі друкувалися грецькі нариси Герберта, після чого переданий у «Czytelnik» машинопис книжки застряг там на роки.

Радісно збудженого автора я застав у Західному Берліні (березень 1972 року). Це дуже важливо, чи був Герберт у стані блискоту, чи затемнення, бо його мінливі стани йшли хвилями. Він нагадував планету, що обертається навколо своєї осі: день, ніч, день, ніч. Він знав про це, хоча я, можливо, перебільшую, може, свою пітьму він тільки часом усвідомлював. У моїх вухах звучить несподіваний коментар, яким він колись доповнив у розмові уїдливе зауваження про иншого письменника: «Це мені говорить темна сторона моєї натури». Але зараз, у Західному Берліні, він був прояснений і теплий, на жаль, вже збирався виїздити з огородженого муром півміста. Якщо це можливо в Німеччині, то відбувся коротенький діонісійський thiasos(2) по інституціях, важливих для стипендіатів програми «Митці в Берліні», із заходом у якийсь ресторанчик. Він представив мене різним панам і пані з Академії мистецтв, з Німецького бюро академічного обміну, з радіо «Вільний Берлін» і так далі. З усіма він прощався (хіба тимчасово, бо до Берліна мав у майбутньому кілька разів повертатися) і був самим очаруванням. Особливо жінки, яким він складав хитромудрі поклони, вручаючи кожній дрібний подаруночок, дивилися на нього, умліваючи. Сувенірчики були прегарні, дотепні й несподівані, як поетичні образи Герберта. Потім я цілий рік чув у Берліні:

− Ах, Збіґнєв, Збіґнєв!

Що ж стосується його Греції, то я все ж знав про неї досить багато з виданого десятьма роками раніше «Варвара в саду», хоча всього лиш одне есе, «У дорійців», присвячене у тій збірці навіть не Греції як такій, а південноіталійській Великій Греції. Серед тих дорійців опиняєшся там у стані свіжої приголомшеності після перших у книжці палеолітичних тварин у Ласко, яких Герберт кількома словами здатен пробудити до життя, переляку, втечі, порскання й показати їх у магічних зв’язках із людиною, їхнім наскельним художником, шанувальником і вбивцею. У такому ж переконливому вигляді постають у нас потім перед очима греки, зрештою, не тільки перед очима, а властиво перед усіма нашими чуттями, а на додаток і розумом, з діловитим коментарем, часом навіть і метафізичними посиланнями. Ми можемо, по суті, торкнутися тих людей, отримати про них історичні відомості, виміряти їх мури, відчути їх страх і їхню віру.

Брак місця не дозволяє мені достатнім чином підтвердити документально цих слів цитатами з «Варвара в саду». Але подам хоч зразок.

Згідно зі своєю звичкою вставляти в літературне зображення ділову інформацію для читача, Герберт перед тим, як увійти до латинського Paestum (грецької Посейдонії), пояснює по-своєму, звідки і за яких обставин з’явилися стародавні греки в італійській сьогодні Кампаньї.

«Могутня стіна товщиною, що сягає семи метрів, одразу ж говорить, що грецькі колонії в Італії аж ніяк не були мирними оазисами. З каменистої, неврожайної вітчизни прибували греки на своїх швидких кораблях морем «темним, наче вино», в країну, зігріту вогнищами багатьох поколінь. Про це свідчать некрополі, що сягають палеоліту».

І ще два наступних речення з «Варвара у саду»:

«Для тих, котрі читали «Республіку» Платона, не буде дивною інформація, що близько 450 року до н.е. народ збунтувався проти філософів, які під приводом любові до чисел наказали провести перепис чоловіків, принагідно ув’язнюючи підозрюваних у негативному ставленні до піфагореїзму. Ну, що ж, пересічні громадяни не розуміють абстракцій і воліють не мудреців, а тупу, продажну бюрократію».

В цих клаптиках тексту вже дуже добре видно фактуру образу, яка буде повторена в «Лабіринті над морем». Скільки ж у цих двох малесеньких уривках помістилося матеріалу для уяви читача, його знань і роздумів, скільки тонких літературних ремінісценцій, історіографічних алюзій і критичних оцінок. Описаними виявилися послідовності подій, середовища, устрої, краєвиди, згадана передісторія, непрямим чином висміяна сучасність автора і певною мірою передбачено майбутнє (громадяни воліють продажну бюрократію). Не впустив також Герберт нагоди виразити щиру, підтверджену потім у «Лабіринті над морем», нехіть до інтелектуалів, яких він, не без очевидної вини Платона, ототожнював з ідеологічними доктринерами, а иншим разом – це теж факт – з нелюбимими чи, може, дратуючими його, особливо в темних станах, польськими письменниками.

Від себе я б додав, що в ідеальній державі Платона управляють, щоправда, філософи, однак поети підлягають вигнанню.

6.

Коли він вже поїхав до Греції, то знав, що мусить щось вибрати. Передовсім він вибрав можливість дивитися, і це логічно. Читати можна вдома, розглядати в подорожі. Його грецькі сировинні ресурси є порівняно мало літературними, відносно рідко він у «Лабіринті над морем» звертається до творів грецької мови, до Гомера чи, наприклад, до корпусу написів, спілкується головним чином з архітектурою, мистецтвом і природою. Але «не можна жадібно ковтати все, (…) слід вибрати з-поміж маси предметів найкращий витвір, який є сумою инших». Це стосується також маршрутів. Немає нічого особливо оригінального у виборах, які робив Герберт. Вони, по суті, узгоджуються з популярним каноном, хоча, як вже на те пішло, можна було б, звичайно, знайти й инші варіанти в межах канону.

А ось що і в якій черговості привертає в книжці зацікавлення автора: Крит, історія відкриття мінойської культури, острів Тера (сьогодні Санторіні) разом із модним мотивом Атлантиди (теж Платон винен!), знищення критської культури, Епідавр – античний Лурд, «Мікени, багаті золотом, і заплямлений кров’ю палац Пелопідів (усе ж, цитата з Гомера, і щонайбільш доречна), Дельфи, Олімпія (ігри), екскурсія моторним човном на аполлонівський острів Делос (по дорозі «поганий настрій» Посейдона – досвід, «необхідний для розуміння деяких фрагментів Одіссеї»), Акрополь… О, досить цього перерахування. Я написав і замислився, чи не викреслити цього плаского, випадкового списку, який, по суті, нічого не говорить. Я сказав би щось незрівнянно важливіше, якби звернув увагу не на теми, а на деталі. Вираз «високий дуб – Зевс дерев» є повним смислу акцентом в описі краєвиду. Одразу потім нагрітим на сонці схилом критської гори автор зійде в «чорну, як вугіль, яму» Диктського грота, місця народження Зевса, яке він назве «темною колискою нової релігії світу». Навіть на абстракції, такі як релігія, Герберт дивиться. Евентуально зір йому можуть заступити инші відчуття, але чуттєвість є головним принципом і як би найвищою розпізнавальною інстанцією у відносинах автора зі світом.

Але ми все ще не докопалися до суті.

Звичайно, дивиться. І те, що дивиться і як дивиться, це його дуже суттєві риси. Але треба запитати, що бачить. А може, як бачить? А що і як хоче бачити?

Проблема ця є фундаментальною і постає перед кожним письменником, який береться описувати античність, за винятком наївних письменників, які не підозрюють, що якась така проблема взагалі існує.. Але це не той випадок. Герберт не був наївним письменником. У своїх світлих станах він мав надзвичайно живий розум, неймовірно чулу й багатошарову свідомість.

Проблему бачення Греції найкраще унаочнити на чомусь конкретному. Ось приклад, як я гадаю, особливо вдалий, словами самого Герберта:

«Ми навчилися дивитися на твори грецького мистецтва як на фрагменти і уламки. Ми дуже легко вірили, що своєю досконалістю і красою вони завдячують саме тому, що є фрагментами і уламками. Ми не можемо, та й навіть не хочемо уявити собі Венеру Мілоську чи якій-небудь грецький храм такими, якими вони були насправді».

А якою була насправді Венера Мілоська? Розмальованою! Мала, як я підозрюю, бліде тіло, рожеві уста, чорне волосся, а може – пофантазуємо, – по праву богині якраз світлозолотисте, мала реалістичні очі, білки молочного кольору, мабуть, темнокарі райдужки, чорні зіниці. Постає питання, чи нам справді залежить на тому, аби ми її такою бачили, чи не стала б вона в наших очах менш прекрасною і взагалі менш правдивою, якщо ми звикли (у випадку Венери Мілоської вже 180 років) бачити її иншою, без щонайсправжнісіньких, без сумніву, фарб.

7.

Катажина Герберт у розмові з Яцеком Жаковським, характеризуючи особистість свого чоловіка, відому їй, безперечно, краще, ніж мені чи будь-кому иншому, звертає увагу на особливу рису ментальності Герберта й додає дуже влучну цитату з нього самого:

«Існували такі сфери життя чи духовності, в яких він мав почуття абсолютної, фундаментальної рації. Він писав, що його уява «(…) кавалок дошки / а весь інструмент / то дрючок дерев’яний // стукаю в дошку / а вона мені відповідає / так – так / ні – ні (…)».

Той інструмент був, ясна річ, узятий до Греції і послужив письменникові для праці.

Але тут починається клопіт, знайомий людству від часу, коли Ісус виголосив свої повчання стосовно клятв: «Ваше ж слово хай буде: так – так, ні – ні. А що більше над це, то те від лукавого» (3). Повчання ж ті стосувалися, однак, сумління, а не однозначності уяви, оцінок, відчуттів чи пізнання. Герберт у вірші «Калатало», звідки вдова запозичила цитату, говорить про уяву, щоправда, «сухого мораліста», як автор себе називає, але «дошкою» і «дрючком» є там, згідно з ним, уява, а не сумління. Суворі й прості вимоги, які Ісус ставить людям, котрі складають присягу, аби стримати їхнє крутійство, поет розтягає на уяву, розпорядника усіх художніх висловлювань.

І сто разів має рацію. Існує щось таке, як поетична правда, яка, однак, не мусить, а може, навіть не повинна бути об’єктивною, навпаки, може перебрати міру, бути фантастичною, шаленою, і тільки сам поет має виражати її з найглибшим переконанням, на яке він здатен.

Читаючи «Лабіринт над морем», який не є поетичним твором, але досить об’ємні частини якого зроблені згідно законів поетичного опису, завдяки чому він є прекрасним і в чому полягає його найбільша цінність, я неодноразово мав враження, що Герберт інтуїтивно, може, не завжди свідомо прагне підкорити кожен описуваний предмет суворим законам однозначності. І потрапляє, безперечно, в клопіт.

Як вирішити, якій Венері ми скажемо «так – так», а якій «ні – ні»? Чи притакнемо отій фальшивій, бо зміненій, тобто тій безбарвній з Лувру, названій по-латинськи Венерою, яку ми бачимо власними очима, чи грецькій Афродіті, справжній, бо первинній, а отже розмальованій, про яку ми можемо лише певною мірою здогадуватись? Герберт, мабуть, ще під свіжим враженням мінойського Криту, не кажучи вже про барвистих етрусків і тварин з Ласко в пам’яті, виразно схиляється до соковитих кольорів. «Скульптури, – каже, а йдеться вже цього разу про скульптури Фідія – були розписані золотом, помальовані блакитним, червоним і коричневим, причому не ‛дискретно’, як хочуть бліді естети». «Блідих естетів» автор явно зневажає.

Я узяв приклади з одної галузі – скульптури. Отож так, як про скульптуру, висловлюється Герберт в «Лабіринті над морем» і про багато инших справ античності.

А власне кажучи, висловлювався так в усій творчості. Так само й у нехудожніх жанрах, де licentia рoetica (4) вже здавалася неправомірною, а перенасиченість слова, крайня однозначність, емоційність і переконаність у безумовній рації набирали іноді шокуючого вигляду.

Дрючок і дошка – це чудова поетична метафора. Незважаючи на це, автор «Лабіринту над морем», Герберт-ерудит, читач незліченних книжок про античну культуру й мистецтво, знає, що безумовні поради дерев’яного інструмента можуть бути недостатніми в ситуаціях, коли історичні знання, антична й сучасна естетика, а також індивідуальні смаки глядачів утворюють клубок суперечностей. Про це він часом заявляє з певною збентеженістю або, навпаки, з непокірливістю і самоіронією.

А власне кажучи, його дивовижні, раптові – хочеться навіть сказати – нетерплячі, такі для нього характерні переходи від поваги до неповаги, ну, і зі світла в темряву, з настрою в настрій, зі смирення в пиху чи навпаки, від любові до агресії, від приязні до відрази, від урочистості до блазенства – усі ті загадкові перепади звідки бралися? Чи не з раптового надміру саморефлексії і з внутрішніх метань, які він маскував чимось дивним?

8.

Може, в зв’язку з цим ще одна присвята. Він подарував мені другий том «Міфології греків» Кароля Керені німецькою мовою («Die Mithologie der Griechen», Band 2, Die Heroen-Geschichten, кишенькове видання) з таким написом:

  Вельмишановному Дорогому Панові

  Яцеку Бохенському

  з  проханням поміщати (регулярно!)

  мої твори

  в Його популярному

  Органі

  покірний слуга

  Воршол, 11.І.1981  Герберт Керені фон Збіґнєв

      P.S. Том перший буде доданий,

  якщо співпраця буде успішною!

 Г.К. фон З.

І що це значить? Отож Герберт повернувся до Варшави після чергового перебування в Західному Берліні й одразу прийняв запрошення стати членом редакційної колегії «Zapisu», який виходив поза цензурою і де він уже в 1977 році, заохочений Віктором Ворошильським, друкував вірші. Я, звичайно, звернув увагу на своєрідність присвяти. Але не пригадую, щоб мене дивувала її форма. Призвичаєний до вигадок Герберта, я не пробував аналізувати змісту. Лише сьогодні, збагатившись досвідом наступних двадцяти років, я намагаюся про щось ex post здогадатися. Звідки «Воршол»? Звукова алюзія до Warsaw? До Warschau? До баламута (5)? До Ворхола (Енді)? Ні, це безглуздо. Навіщо змішав себе з Керені? Чому я раптом став «Вельмишановним Дорогим Паном»? Чому він так підкреслив своє клопотання про публікації в «Zapisie»? Адже за якусь мить він міг вже сам брати участь у вирішенні всього, що стосувалося «Zapisu». Через відсутність у країні він приступив до роботи в редколегії пізно, але з ентузіазмом. Він належав до дуже обов’язкових членів редакції, чого я аж ніяк не сказав би про кожного. Сумлінно приходив на засідання, читав матеріали, висловлював свою думку, був всередині. На жаль, «Zapis» мав протриматись ще тільки неповний рік. Після запровадження воєнного стану він перестав існувати. Останній номер ще був виданий у Лондоні, а я першого тому «Міфології греків» Керені так ніколи й не отримав, мабуть, внаслідок не дуже регулярної співпраці з Гербертом, дещо порушеної акціями генералів Ярузельського і Кіщака.

 Співпраця, однак, тривала. Під час воєнного стану з’явився менший «Nowy Zapis», вигаданий, створений і редагований Мартою Фік. Я їй лиш дуже небагато допомагав. Головною засадою тепер була, на противагу старому «Zapisu», анонімність авторів, щоби, як нам здавалося, дати людям приклад необхідної в час воєнного стану конспірації і заміни особистих амбіцій духом безкорисливої солідарності. Автором, який, мабуть, швидше за всіх з’явився у мене з текстом до того підпільного журналу анонімів, був Збіґнєв Герберт. Вірш невідомого поета (перша публікація) під назвою «Рапорт з обложеного міста» ми опублікували на першій сторінці «Nowego Zapisu» з датою грудень 1982 р.

9.

Я досі живу з почуттям, що про ті часи не написано нічого правдивішого і більш пронизливого, ніж «Рапорт з обложеного міста». Беручи в цілому, це був вірш про воєнний стан, і так його і сприймали. У тексті, по суті, не було ні слова про реалії того стану, він посилався виключно на конкретні факти з иншої реальності, а саме історично-фантастичної. «Місто» облягають «готи татари шведи цісарська рать полки Преображення Господнього». Але «склади пусті», «невідомі злочинці вбили бургомістра», «самогубством покінчив N.N. оборонець незламний», «немає води». Людина читала це й піддавалася нездоланному враженню, що має справу з точною картиною сучасних подій, які вона саме переживає. Ви запитаєте: Добре, але яка людина? Одна піддавалася, друга не піддавалася. Про всяк випадок відповім: я піддавався.

Отже можна «правдиво» описати сучасність, конструюючи опис виключно з вигаданих елементів не стільки навіть історії, скільки історичного сюрреалізму. А як «правдиво» описати античність? Гербертові, який усе своє життя прямував до цієї мети і так і не дійшов до кінця шляху, освітлюють цей шлях принаймні три девізи, три найважливіші умови правдивого опису. Слід зібрати якнайширші фактографічні знання про предмет і сміливо ділитися ними з читачами. Слід з максимальним скептицизмом трактувати визнані погляди інтелектуалів, гуманітаріїв, естетів, археологів, реставраторів, реконструкторів і так далі. Слід вірити власним відчуттям, щоб помітити автентичну людську природу в її первинних, мало не біологічних проявах і діла людські «такими, як вони є», несфальшованими хибними чи штучними поясненнями.

Правдивим, отже, буде факт, що саркофаг з Hagia Triada (6) в геракліонському музеї на Криті зроблений з вапняку і має сто тридцять сім сантиметрів у довжину. Але мені ще правдивішою видається зроблена в тому самому реченні заява, що Збіґнєв Герберт готовий був би саме отой саркофаг, який не підпускає до себе «галасливих і мудрованих» чужаків, який борониться «успішно від інтерпретацій», «рівний самому собі», винести з пожежі, якби трапилася така нагода, хоча невикональність наміру автора з огляду на вагу саркофагу не викликає ніяких сумнівів.

Правдивим, звичайно, буде шкільне твердження, що легенда про Тесея і Мінотавра – «це грецька легенда». Але мені ще правдивішою видається друга частина речення, яка іде після коми й розвиває думку Герберта: «антикритська і як усе, що є анти – несправедлива». Варто запам’ятати, що в системі «так – так, ні – ні» він-бо  т а к о ж  думав таким чином.

Я багато дізнався про Грецію з «Лабіринту над морем». У книжку просто вписано щось на зразок конспекту чи перегляду її історії, особливо це видно в «Акрополі». Але не відомості про Грецію сумлінно зібрані автором, були для мене найважливішими. І не – на думку Герберта – вірогідніша, «правдивіша», бо вишкрябана з-під інтерпретаційних нашарувань, виставка творів мистецтва чи пам’яток архітектури. Врешті-решт, автор не робить нічого иншого, окрім як надає їм чергової, своєї інтерпретації. Говорить нам про своє, сучасне, яке походить з другої половини двадцятого століття, переживання й розуміння античності. Ну, і дуже добре. Я не вірю в можливість добратися за допомогою якогось письменника до «справжньої» античності. Я вірю в авторську можливість добратися до сучасного себе. І саме це є цікавим, якщо, звичайно, цікавим є автор. А в цьому випадку воно так і є.

Якщо можна переконливо описати сучасність засобами історичного сюрреалізму, як у «Рапорті з обложеного міста», то античність, на мою думку, можна найбільш переконливо описати сучасними елементами. Герберт теж так думав. Він ішов у протилежному напрямку, намагаючись добратися до автентичного, первинного вигляду справ. Однак не якась автентична Греція вражає мене в «Лабіринті над морем», а автентичний Збіґнєв Герберт, який на Грецію по-своєму реагує.

10.

Його інтерв’ю у «Вітчизняній ганьбі», яке понад усяку міру набуло розголосу в публіцистиці останнього десятиліття, не має відношення до нашої теми. Відступ, який я усе ж зроблю, загрожує переходом до тем частково містифікованих, галасливих і паскудних. Я не хочу докладати до них рук. А однак відчуваю, що в своїй дещо довгій і дисоційованій розповіді про лабіринти Герберта я не повинен замовчувати мотив «Вітчизняної ганьби».

Це мене знову повертає до часів підпілля. Скажу про це стільки, скільки повинен. Зокрема, що я сам посприяв появі книжки під назвою «Вітчизняна ганьба», причому в двоякий спосіб.

По-перше, я відчував особисту потребу й розумів суспільну потребу розповіді в підпільному виданні, бо ж не можна було деінде, про помилки своєї молодості, тобто про щораз менш зрозумілу для наступних поколінь молоді перейнятість марксизмом у перші роки після другої світової війни. Разом з моїми друзями, нечисленними так званими дисидентами, вже багато років переслідуваними в ПНР, ми все ще переварювали, обдумували й переживали, кожен по-своєму, ті давні кошмари. Тому я охоче і з добрими намірами дав інтерв’ю для тієї «Вітчизняної ганьби» у відповідь на поставлене питання «як це могло статися, бо запитують молоді люди». Ясна річ, я розказав речі елементарні й поверхові, коротко, з метою пояснення дезорієнтованим вихованцям шкіл і читачам газет у ПНР, коли співрозмовник був, власне кажучи, непотрібним. Це не була ніяка сповідь письменника. Письменник сповідається усією своєю творчістю і життям, йому для цього непотрібні помічники.

У цій справі я не був самотній. Я знав, що мене тут випередили мої тогочасні, сьогодні вже померлі друзі: Єжи Анджеєвський, Віктор Ворошильський, Вітольд Вірпша, Юліан Стрийковський, а ще Ярослав Марек Римкевич, а з дня на день мав ще приєднатися Збіґнєв Герберт. Був 1985 рік.

По-друге, на прохання Яцека Тжнаделя сконтактувати його з підпільним видавництвом я показав йому дорогу й уможливив публікацію «Вітчизняної ганьби» в незалежному книжковому видавництві NOWA.

Невдовзі я дістав для прочитання інтерв’ю Герберта.

Мене вразила, хоч немає в цьому нічого дивного, надзвичайна літературна експресія тексту. З точки зору сили вираження це інтерв’ю було найкращим з усіх, хоча й хаотичним. Водночас кидалась у вічі нав’язлива й нещадна, але зовсім пласка однобічність аналізу. Інженери душ, «скажімо», Тадзьо й старі коні діяли зі страху, пихатості й матеріальної вигоди. Я подумав: але ж він повинен знати, що це не так, адже повинен знати, що не завжди і не всі, адже повинен знати, що таких схематичних ситуацій немає на світі. Але одразу ж подумав і ще щось: адже він це вже в моїй присутності казав, ми вважали, що після випивки, але казав, не все, але якісь шматки цього раз по раз повторював.

Коли він говорив чи робив щось після випивки, то було відомо, що на другий день може взяти свої слова назад. Хоча й не обов’язково, бо може впертися і стояти на своєму. Мені траплялося бачити (в тому числі, за кордоном) зіпсовані з таких незрозумілих причин стосунки, знайомства, приятелювання Герберта. Він сам у «‛Любих звірятках…’ Листах до друзів Магдалени і Збіґнєва Чайковських» пише:

«…увечері атакував мене диявол, я пішов до Ангела до театру, а потім у вишуканому товаристві погано себе поводив. І ще, Бог зна чого, причепився до Ангела (…) На другий день, сам не свій, лазив з квітами й вибачався перед ображеними австріяками».

І в иншому місці:

«…наговорив дурниць директору міського театру і Ґрассу. Оте перше – слушне, друге радше ні».

Отож «дурниці», які наговорив польським колегам у «Вітчизняній ганьбі», він визнав слушними. Гадаю, що це не підлягає сумніву. У цьому випадку він вперся. Ніколи нічого в своєму інтерв’ю не змінив, не скоригував, не забрав, хоча могли бути такі хвилини і, безумовно, були, як твердить Катажина Герберт, коли йому через це бувало не по собі. «Те, що було сказано, говорила гірша частина мене самого, яку я виганяю за двері, коли пробую писати» − це зауваження, одне з останніх і дуже схоже на визначення, яке я запам’ятав, «темна сторона моєї натури», якраз і виглядає на дописане під час авторизації.

Додам, що мене особисто він ніяк не зачепив, а я завжди вважав: він тут на особливих правах, йому можна.

11.

У «Лабіринті над морем» дісталося навіть античним грецьким письменникам. Цитую:

«Патроном мистецтва [в Спарті – прим. моя − ЯБ] був Тіртей – автор гімнів і од – двох літературних видів, які багато століть згодом знайшли визнання в очах Сен-Жюста.

Спарта мала, однак, своїх шанувальників. Це були, ясна річ, інтелектуали – Платон, Ксенофонт, які, як їм і пристало, воліють державу, де править ідея, а не непередбачувані й підозрілі закони життя».

Герберт не говорить, які саме претензії він має до Тіртея. Ми лиш відчуваємо, що має їх, і повинні про них здогадатися. Єдиною вказівкою може бути Сен-Жюст, чиє визнання компрометує грецького поета, бо ми знаємо, що Сен-Жюст був під час французької революції прихильником терору, поки його самого не стратили.

Як колись мій батько-філолог, учитель латинської і грецької мов, не бачив різниці між античністю й сьогоденням, між мовою архаїчною і сучасною, так і Герберт не любить визнавати законів часу й не хоче чути про історичну відносність норм і критеріїв. Аксіологічні норми, як моральні, так і естетичні, і критерії правди чи будь-які инші мають бути спільними для всіх епох, однаково обов’язковими для Тіртея, Сен-Жюста, Герберта і мене. «Те і те я схвалюю, – неначе говорить автор «Лабіринту…», − чогось иншого не схвалюю, це мені подобається, те не подобається, це добре, оте погане».

Однак Тіртей, афінянин, прийнятий, сьогодні б ми сказали – натуралізований у Спарті, запалював спартанців у своїх «громадянських» елегіях до дисципліни й боротьби з мессінцями, переконаний, що робить щось найвищою мірою позитивне й похвальне. Чи помилявся він? Безумовно, але чи міг він про це знати в сьомому сторіччі до нашої ери? Мабуть, він не передбачав, що ми в другій половині двадцятого сторіччя після Різдва Христового зробимося ліберальними пацифістами. Древні дуже його хвалили. Але чи в ті самі роки не жив у Спарті якийсь мирно налаштований поет, внутрішній емігрант, змушений до мовчання? Нічого про це не відомо. Якби, однак, людська природа була всюди й завжди тією самою, то мав би такий знайтися.

У нові часи Тіртей надихав не тільки Сен-Жюста, але також і польських патріотичних поетів: від Анчица до Норвіда. Але може ж сьогодні хтось запитати: а чи Тіртей не заохочував до таких самих акцій на Пелопоннесі, до яких у Югославії поет Караджич? Мужні спартанці в сьомому сторіччі напевне не були делікатнішими від сучасних нам сербів. То що ж ми в такому разі маємо зробити з авторами «гімнів і од», які уславлюють бойові подвиги минулого?

В Польщі не бракує критиків Просвітництва і французької революції, на додаток це ще й люди різних орієнтацій. Один із них сказав мені:

− В «Марсельєзі» говориться: «Ми йдемо, і нехай за нами земля просякає нечистою кров’ю». Цього не повинно бути в гімні. Французи повинні це змінити.

− А в нашому гімні, – відповів я, – говориться, що «що взяла в нас вража сила, шаблею повернемо».

На це я почув:

− Ми теж повинні це змінити.

Я не маю бажання ані змінювати гімни, ані зрікатися їх. Я б волів бути впевненим, що ми змінилися і нічого ні в кого не прагнемо відібрати шаблею, натомість гімни співати по-старому, віддаючи шану собі й минулому, замкненому чарами в свою історичну форму разом із його неминучими правдами-помилками й чеснотами-гріхами.

Мені шкода Платона, а може, ще більше Ксенофонта, прекрасних письменників, до яких неначе трохи мимохідь чіпляється Герберт. Обидва бували винахідниками правд-помилок, це ясно. Ксенофонта захоплював перський абсолютизм як зразок правління, але також і Сократ. По суті, вся історія філософії і суспільної думки (за неї дісталося Платону) складається із завжди нових, помилкових ідей, завдяки яким вона, однак, щасливо існує. Так само й політична історія світу складається з невдалих і жахливих акцій, завдяки яким, однак, ми в сумі існуємо на сучасному рівні цивілізації, доброму чи поганому, але усе ж.

Щеплені грецькою сироваткою проти нездатності до пошани, ми пробачимо Платонові «Республіку», а Ксенофонтові «Кіропедію». Я, наприклад, отому другому пробачив би все за чисту, як геометрія, просту і виразну мову. У Платона, може, з цим гірше. Але це великі письменники, і треба їх приймати такими, як вони є, включно з помилками. Краще нічого з них не виділяти, особливо того, що якраз сьогодні здається підставою для компрометації чи уславлення, особливо позалітературних. Бо ці почуття завтра можуть змінитися. Краще визнати: є те, що є. Є одне і є друге. В критикованих Гербертом письменниках і в Герберті теж.

12.

Про його останні, найсумніші роки згасання, які стали темою вульгарної контроверсії в засобах інформації, я знаю найменше. Коли він остаточно повернувся до Польщі в 1992 році, наші контакти були ледь відновлені й майже одразу обірвалися. Колись він ще подзвонив, щоб несподівано сказати кілька дуже сердечних слів, він явно хотів їх сказати, але розмова тривала недовго, і це був кінець.

Я не знаю, що мав означати його нереалізований план доповнення «Лабіринту над морем» не тільки пелопоннеською війною, але й нарисом про могутність і падіння Риму. Чи був у цьому якийсь глибший задум, чи тільки механічне поєднання двох половинок античності? Незакінчений, мабуть, «Урок латини», який завершує книжку, не дає відповіді на це питання. Начебто фрагмент нарису із заголовком «Падіння Риму» був знайдений у посмертних паперах. Чи авторові йшлося саме про це падіння, про традиційну, катастрофічну візію кінця? Про це ми вже не дізнаємося.

З його публіцистикою дев’яностих років я, щиро кажучи, мало знайомий. Знаю тільки її фрагменти, настрій і загальний керунок. Публіцистика поетів або є поетичною і тоді ні за що не відповідає, або має зректися поетичних вільностей і стає тривіальною. Так чи так, але великий Герберт, зредукований до публіцистики, ставав ніяково маленьким. Навіщо він це робив?

Я не настільки впевнений у собі, як різні найновіші знавці душі поета, які все знають краще і дуже з цього приводу розверещалися. Чи мушу я заглядати у ще один лабіринт, де чим глибше, тим темніше й де живе потвора? Звідки вона там?

Інтуїція мені підказує, що цей останній, передсмертний Мінотавр був власним, ніким не підкинутим, він народився в Герберті й жив у ньому з молодих років, хіба що хворобливо розрісся на старість, не без участі, можливо, ревних постачальників фуражу. Міфічний Мінотавр живився афінською молоддю, той, який сидів у згасаючому Герберті, теж, на жаль, пожирав людей, часом найкращих його друзів.

Як це могло бути? Хвороба? Чи не пожирав Мінотавр тіло самого Герберта? Не знаю, і не мені про це судити. Хвороба організму, яка на роки приковує до ліжка, фізично відриває від людей і сковує подих – це щось, перед чим здригається допитлива уява.

Зате хвороба psyche (день – ніч, світло – темрява, тепло – холодно) ніколи не була таємницею для тих, хто його знав. Вона могла обмежувати самоконтроль, могла передовсім розпалити й загострити біль, однак Герберт писав хіба, що хотів, а не що йому хтось наказував. Якщо я в своєму житті писав дурниці, то це тому, що вважав ці дурниці чимось розумним і хотів їх написати, а не тому, що хтось мені наказував! Одні роблять помилки в молодості, инші в похилому віці. Але помилки, як ми помітили, трапляються і є неминучими від часів Тіртея і Платона, а ми давайте не оцінювати їх надто поспішно. Бо помилки мають зазвичай якусь серйозну причину, і це зовсім не мусить бути нікчемність або малодушність авторів.

Я підозрюю, що Герберт переживав у дев’яності роки таке саме розчарування й гіркоту, які допікали в Польщі мільйони людей. Мабуть, сміхотою було б приписувати йому обмануті споживчі надії, інтелігентські «образи» чи «безпомічність» на ринку. Хоча ці модні банальності з легкістю пишуться при будь-якій нагоді. У випадку Герберта я б не завагався вжити инші визначення: моральний біль, обурення політичним цинізмом і цинізмом державного устрою, почуття публічної фальшивості, беззаконня й несправедливості. Це, зрештою, відчуття досить звичайні, а я не наважуся твердити, що безпідставні.

Аберація починається тоді, коли серед оцих дійсних нещасть люди відкривають їх приголомшливо прості причини й безсумнівних начебто винуватців. Крики таких найрізноманітніших викривачів ми чуємо звідусіль: «змова», «зрада», «ганьба», «продали», «вкрали», «руські», «клір», «комуна», «німці», «євреї», «масони», «інтелектуали», «повісити», «розподілити» й так далі. Ніщо тут не має смислу, усе пробуджує страх, але весь отой вир суперечливих ядів справді шаліє в душі задавленого – не вагаюся сказати – народу, ну, хай вже, в душі частини народу. А ці плебеї, як і зрідка патриції, яким бувають одкровення, вибирають собі, кожен згідно зі смаком і потребами, щось там з багатого репертуару абсолютних істин. Тоді їх розлюченість не знає меж.

Отож я гадаю, що Герберт, природжений адепт так – так, ні – ні, хотів бути на старість пророком цього морально приниженого народу, який сипав прокляттями. І мабуть, став ним в особливому публіцистичному вигляді, а може, ще більшою мірою в міфові, особливо ж у власній уяві, оскільки йому самому, без сумніву, об’явилося щось нездоланне, від чого, як не раз переконувались, не убезпечують ні походження, ні інтелект, ані будь-який декалог. Можливо, в його, Герберта, внутрішньому лабіринті з’явився дорослий, віддавна вигодовуваний Мінотавр.

Я усе ж вліз до того лабіринту, хоча й не мав наміру.

Знову в своїх роздумах я зайшов задалеко, але бомба цим разом не вибухнула. Ще ні. Ідеологічний чи політичний тероризм, який з’являється в демократичних країнах, а не в тоталітарних державах, у Польщі поки що не існує. Усе гаразд. Чоловіка й стіни квартири розірвало, потім що треба замурували, вікна заслонили деревно-волокнистими плитами, вирвані жалюзі й розбите скло прибрали, залишилася тільки ялинка з іграшками на балконі. Нас це не стосується. Тероризм – це внутрішня справа бандитів.

Годинник цокає.

Я вліз до лабіринту, вийти міг би легко завдяки нитці Аріадни. Аріадною в цьому випадку є Катажина Герберт – Кася, бо приватно ми тільки так говорили про Катажину і Катажині Герберт. У розмові з Яцеком Жаковським дала Катажина Герберт свою нитку кожному, хто товчеться по лабіринту, як Марко по пеклу, але це ще не причина, щоб я зараз її ниткою зловживав.

Я не піду вбивати Мінотавра. Моя рука не відважиться на це. По-перше, я не Тесей. По-друге, я пам’ятаю зворушливу поблажливість, мало не симпатію Герберта до критського Мінотавра й обеззброююче пояснення цієї симпатії в «Лабіринті над морем». Отой несподіваний, веселий і повний чулості зворот – це весь Збишек, такий, якого я пам’ятаю:

«Бідний Мінотавр! (…) Коли батько вперше розповідав мені цю байку, цьому, мабуть, посприяв Мацюсь, мій приватний Мінотавр, який жив під сходами, що вели до пивниці, і якому я приносив жертви ласощами – шоколадом і цукерками (…); був він для мене недоступний, сповнений незнайомого життя, рідко відповідав мурканням на мої любовні літанії, на мої звеличені акти обоготворення, байдуже дивлячись з висот своєї котячої божественності» (7).

1. Фрагмент есе «З Гербертом у лабіринтах, позначений цифрою 3, є в мене текстом єдиним у своєму роді. Під назвою «Думки перед вибухом» він водночас становить фрагмент иншої моєї книжки, а саме «Примх старшого пана», виданих у 2004 році. Там він виступає дещо скорочений і в иншому контексті. З певним перебільшенням можна сказати, що автор вдається тут до плагіату самого себе.

2. (гр.) екстатична процесія на честь якогось божества (насамперед, Діоніса) (прим. перекл)

3. Євангеліє від св.. Матвія, 5, 37.

4. (лат.) поетична вільність (прим. перекл.)

5. Польською мовою «баламут» − warchoł (прим. перекл.)

6. Свята Трійця (прим. перекл.)

7. Текст цього есе публікувався в «Gazecie Wyborczej» – «Świątecznej» від 3-4 березня 2001 року.

Переклав Остап Сливинський

ч
и
с
л
о

76

2015