Адам Заґаєвський

Читач, який би образився, коли б ми спробували нагадати йому, ким був Збіґнєв Герберт, може мати клопоти з оцінкою Генрика Ельзенберґа. Ким, отож, був Ельзенберґ? Філософом, який жив у 1887–1967 роках. Але не філософом, який належав до чітко визначеної традиції, – в ті часи, коли в Польщі домінувала позитивістська Львівсько-Варшавська школа, коли завдяки Інґарденові поставала феноменологічна традиція, та й згодом, коли про себе заявила Варшавська школа істориків ідеї, Ельзенберґ залишався на узбіччі. Він був одним із тих мислителів, яких важко класифікувати, – вони відповідають на виклик свого часу, але чинять це в індивідуальному порядку, шукають власного шляху.

Пізню славу принесла йому публікація в 1963 році краківським видавництвом «Znak» «Клопоту з існуванням (2) «, щоденника, де занотовано прояви інтенсивного внутрішнього життя філософа, який охоплює період 1907–1963 років. «Клопіт з існуванням» є власне безугавним пошуком. У ньому не фігурують біографічні чи історичні факти: Ельзенберґ не записує тривіальних емпіричних подій, він живе майже винятково в духовній, суб’єктивній сфері. Він зосереджений на самому собі, – проте це аж ніяк не вираз еготизму, адже питання, які ставить собі автор, стосуються всіх мислячих і шукаючих людей, суб’єктивність тут не служить для торування вузького коридору приватності, як у багатьох сучасних прозаїків чи поетів, але перетворюється на еластичне дзеркало універсальних проблем. «Клопіт...» – це радше книжка занепокоєння, а не впевненості в собі, книжка запитань і дотепних спостережень, – а також книжка надзвичайної інтелектуальної чесності: адже читач не сумнівається, що спілкується з розумом, який харчується винятково істиною, чи принаймні, прагненням до істини.

Коли читаєш «Клопіт з існуванням» сьогодні, через багато років після публікації книжки, то вражає свіжість думки, оригінальність способів бачення і поміркованість: автор, скептично налаштований супроти самого себе і супроти фальшу епохи, не практикує ні самобичування, ні істеричної критики немилих йому явищ. Він – досконалий письменник, але письменник, так би мовити, – обережний, який уникає сильних ефектів. Відчутно, що він не прагне за будь-яку ціну до стилістичної гостроти афоризму, часто воліє промовчати, наче кажучи: «Я не знаю, я не впевнений, волію не протягувати цієї точки зору, завтра мушу повернутися до цього питання».

Ельзенберґ шукає піднесеної духовної постави, – він часто говорить про височіні (і в цьому є радше винятком у своїй епосі!) – «хто знається на височінях, мусить... сам стати горішньою істотою». Проте він не хоче, не може визначитися, що ж то за повіз провадить на ці височіні, – иншими словами, він відкидає добре відому й випробувану машинерію, – наприклад, християнство; йому більше до вподоби екзотичні системи, як от буддизм, але й тут він уникає остаточного вибору. Він цінує Сенеку й Ґанді, Лукреція і Платона, – цінує загалом те, що далеке, наче боїться, що вибір більш звичного шляху позбавить його автономії думки.

Чорною ниткою прошиває цей том переконаність у марності пошуків. Ось, наприклад, вражаючий запис від 14 травня 1943 року: «Відколи мені настільки цілковито проявилася безглуздість історії та злиденне напівпекло нашої земної реальності, всі людські дива, які я любив, – твори мистецтва, вірші, великі вчинки, видатні постаті – розсипалися, як перли з разка. Вони вже не поєднані в жодне ціле; вони валяються тут і там... але намиста вже немає – того чудового ланцюга, який був оздобою існування».

Погляньмо на дату, – когось иншого в травні 1943 року переймали би зовсім инші клопоти, але Ельзенберґ жив майже винятково тим, що діялося в його внутрішній біографії. А тут протистояли одні одним сили аналізу й синтезу, скептицизм, недовіра до систем і прагнення до абсолютної істини та екстазу, а не армії союзників і держав осі. Хоча – звичайно – смуток цієї нотатки зумовлений також, а можливо й передусім, жорстокістю війни й окупації.

І ще раніше нас вражає своєю мудрістю спостереження Ельзенберґа про два напрямки чи лінії, які безугавно в нас стикаються: лінії внутрішнього розвитку, дозрівання, радості, і – з иншого боку – лінії повільного розпаду життя, лінії відчаю. Тому окремі записи ніколи не є остаточним висновком, вони вписуються в різні рубрики, сперечаються навзаєм...

А втім оте визнання – про розсипані перли – дуже сумне, навіть якщо припустити, що воно було занотоване в лихий день, день, коли тріумфувала чорна лінія; у своїй мандрівці Ельзенберґ, схоже, за свою внутрішню незалежність, за те, що не хотів чи не міг ідентифікувати себе з жодною Церквою, жодною стабільною інтелектуальною течією, заплатив гірку ціну – світ культури, єдиний для нього сенс існування, перетворювався, принаймні іноді, в жмуток не пов’язаних між собою дрібничок, втрачав не тільки цілісність, але й принадність.

Чи доброго наставника обрав собі Герберт? Генрик Ельзенберґ не був філософом, який заплющує очі на літературу, навпаки, він сам переживав такі ж, як і його учень, дилеми, вагаючись між філософією й поезією. Прецінь Ельзенберґ також мав літературні амбіції й часто застановлявся, де прикласти свою творчу енергію. Ельзенберґові дилеми не закінчилися на цьому. Сформований інтелектуальними суперечками, які тривали наприкінці XIX століття переважно в межах французької традиції, вихований на опозиції песимізм-оптимізм, на суперечці про метод пізнання, на кризі позитивізму, врешті, на історизмі, Ельзенберґ був постаттю анахронічною (я вживаю це слово аж ніяк не в пейоративному сенсі). Він був тим, кого могла зустріти на лекціях у Сорбоні в перші роки ХХ століття Раїса Марітен [Raïssa Maritain] – і хто знає, чи й не зустріла, адже Ельзенберґ навчався в молодості в Парижі. Вона описала в своїх мемуарах духовну пустелю Сорбони, опанованої послідовниками позитивізму, себто певності в тому, що точні науки здатні вирішити всі проблеми людства. Вона також писала про зусилля, потрібне для того, щоб подолати близько двохсот метрів жвавою вулицею Сен-Жак і потрапити до Колеж де Франс, де панував уже цілком инший інтелектуальний клімат, позаяк одним із професорів – безумовно, найвідомішим, – був Анрі Берґсон, який працював над новим синтезом природничих наук і філософії, намагаючись подолати духовне убозтво сцієнтизму, чудовий викладач.

Але що мало би стати позитивним полюсом пошуку – для Ельзенберґа, який відкидав сцієнтизм і неопозитивізм, – християнство чи буддизм, етика чи естетика, чи, може, містика, античність чи модерність, Ґанді чи Сенека, чи Марк Аврелій? Кружляючи довкола цих запитань, Ельзенберґ з бджолиною пильністю накопичив значну й творчо уживану ерудицію. Пам’ятаймо, однак, що ерудиція зовсім не була для нього метою – абсолютно ні, його цікавив лишень шлях до спасіння. Він сам себе звинувачував у тому, що не до кінця протистояв історизмові XIX століття, отож забагато запозичив від інтелектуальних течій, які вже залишилися в минулому.

Якщо інтелектуальних наставників можна розділити на «жорстких» і «м’яких» – у сенсі гостроти пропонованих ними концепцій, тиску їхньої доктрини, то Ельзенберґ, звісно, не був жорстким наставником; поняття діалогу не було ще тоді таким поширеним, чи навіть модним, як нині, але можна мати певність, що Ельзенберґ був людиною діалогу, відкритою та доброзичливою до студентів.

Ми знаходимо в ньому щось вартісне, ба навіть шляхетне, – ми відчуваємо, що він був людиною делікатною і доброю – в епоху Тигрів (згадаймо прізвисько, яке Мілош дав Тадеушові Кронському, марксистові, який сповідував геґельянство в філософії та крайній конформізм у житті) він був радше котом, ніж тигром, людиною з аскетичними уподобаннями, навряд чи здатною до відчайдушної та вигадливої боротьби за існування, мабуть, доволі безпорадною; він був одним із тих «старих професорів», чесних і освічених, яких у Народній Польщі, щоправда, не відправляли, як у Румунії, чи Совєтському Союзі, до концентраційних таборів і в’язниць, але виштовхували на узбіччя, дозволяючи їм животіти, дуже скромно утримуватися перекладами класиків філософії чи літератури.

Його самотність у роки сталінізму була й мусила бути подвійною, – її зумовлювала ізоляція незалежного мислителя, не марксиста і нонконформіста, але також і невиліковна внутрішня осібність. Малоймовірно, щоб у будь-яку епоху, навіть найспокійнішу, найбільш турботливу, Ельзенберґ міг «належати», «брати участь» у ширшому інтелектуальному русі. Просто, на заваді цьому став би його внутрішній стан, стан сумніву й постійного пошуку. Однак, можливо, саме через це він був, як не парадоксально, менш самотнім, ніж инші, – адже нічого, крім самотності, прецінь не прагнув і не сподівався.

Ймовірно, одним із небагатьох винятків у цій рафінованій самоті були контакти зі здібнішими студентами – і, передусім, як легко здогадатися, з двадцятикількалітнім Гербертом.

Гадаю, що молодого Герберта в торунському маестро – Ельзенберґ після війни викладав у Торунському університеті – найбільше захоплювало те, що частково занотоване в «Клопоті з існуванням» під датою 5 грудня 1941 року. Йдеться про пасаж (рідкісний у цього автора коментар до історичних подій), у якому Ельзенберґ міркує про вплив жахіття досвіду війни на його спосіб мислення і записує такі слова: «Що заступило сумнів? поки що тільки спокійне відстоювання культури, посилення відчуття її ваги, гідності, субстанціональності. Відпадіння усього, що могло би здаватися «забавою в культуру». Зміцнення у певності – ні! в суттєвішій од усіх починань афірмації, – що, всупереч усьому ті старі зруби варто підтримувати, посеред злочинного світу зводити цю будівлю роз’яснення. І може ще: почуття абсолютної двоїстості шляхів історії, які пролягли поруч без жодної взаємодії, які витворюють онтологічні ґатунки, більш чужі навзаєм, ніж у зоології рептилії та амоніти».

Цей уривок фундаментальний; ось одна з найважливіших дилем польської (і европейської) культури: питання про те, як хтось, хто мислить, повинен поставитися до варварства масових убивств (якщо вціліє).

По-своєму на це відповідав Тадеуш Боровський – радикальним сумнівом у культурі, по-своєму Тадеуш Ружевич – сумнівом у певному розумінні культури, по-своєму Чеслав Мілош – вірою в культуру попри все, і вірою в досвід, який охоплює також сакральне; по-своєму, скажімо, Кароліна Лянцкоронська– замилуванням у европейській культурі (це вона в нацистській в’язниці відтворювала в уяві образи, твори великих майстрів); по-своєму Александер Ват, який під впливом жахливих подій відкинув футуристичну, експериментальну настанову в поезії та ступив на шлях релігійних пошуків, супроводжуваних довірою до минулих мистецьких епох; врешті, по-своєму, Леопольд Бучковський, який до кінця життя залишився приголомшеним хаосом геноциду, свідком котрого став під час війни на польсько-українському селі, одній із найгірших точок спостереження за людським шаленством. Цей діапазон різних відповідей має не лише систематичне чи казуальне значення; ці відмінності стали визначальними для багатства й енергії польського культурного життя після останньої війни.

А прецінь у европейській культурі вже пекло окопів Першої світової війни та російської революції зродило аналогічні запитання, і годі зрозуміти Селіна, Гайдеґґера, Мандельштама чи Віткаци без урахування зумовленого новітньою історією «кінця риторики», себто кінця безумовної екзальтації культурою, такої екзальтації, яка не супроводжується тверезою рефлексією про взаємозв’язок між світом і мистецтвом.

Генрик Ельзенберґ вважав, що «ті старі зруби» слід «підтримувати». Це означає: передану нам культурну традицію не можна відкинути, нам не вільно на неї образитися.

Ми не знаємо, чи довелося Гербертові почути від Ельзенберґа таку заувагу в сорокових роках, але він міг почути й запам’ятати, що далебі нам не вільно «бавитися в культуру» – це дуже важливо: слід відійти від декоративного, лише риторичного розуміння культури, – але не можна також її відкидати від тиском жахіття. Не можна відкинути культури, бо нічого иншого немає. Автор «Послання Пана Коґіто» мабуть і без Пана Ельзенберґа прийшов би до аналогічних висновків, адже його до них спонукав власний мистецький темперамент, але ж прецінь для того ми і маємо наставників, щоб переконатися в нашій власній інтуїції.

Коли нарешті після відлиги 1956 року Герберт зміг поїхати до Франції та Італії, до Парижа та Сієни, він захоплювався мистецтвом Заходу, але як «варвар». Згадаймо, що збірка есе, опублікована в 1962 році, називалася «Варвар у саду (3) « – і містила також гіркий розділ про різанину альбігойців, а не лише слова захоплення великими творами мистецтва.

Ми знаємо, що Ярослав Івашкевич протестував проти цієї назви, вважаючи, що польський митець зовсім не є і не мусить бути варваром, – але ж прецінь це слово можна прочитати по-иншому, не як вираз упевненості в безнадійній провінційності нашої країни. Варвар, принаймні до певної міри, це той, хто зазнав варварства, хто його бачив, хто пережив епоху печей і страху. Не можна абсолютно безкарно зазнати краху цивілізаційного ладу – Герберт поїхав на Захід, до Шартра й Орвієто, із крижаним шматком жахіття, вшитим у пам’ять (зрештою, він їхав на Захід, який також зазнав варварства – адже і Парижі, і в Шартрі, і в Римі працювало ґестапо). Якщо так, то мало хто в післявоєнній Европі не був варваром.

Читаючи це листування (4), ми постійно задаємося питанням, чого міг навчитися Герберт від Ельзенберґа. Мабуть, він бачив у ньому репрезентанта «старого, кращого світу», речника ретельної гуманістики, когось, хто думав і самотужки шукав індивідуальних вирішень, – і завдяки цьому докорінно відрізнявся від заражених вульгарною ідеологією представників нового комуністичного ладу.

Але чого він насправді навчився, ми можемо тільки здогадуватися. Листи надзвичайно цікаві, проте й загадкові. Ні Ельзенберґ, ні Герберт не були палкими епістолографами на міру Єжи Стемповського, який, як відомо, укладав у формі послань цілі трактати, довго шліфуючи кожну сторінку листа, кожне його речення. Крім того, ми мусимо пам’ятати, що вони жили в поліцейській державі, їх не полишала обережність, і вони здогадувалися, що й погляд инших людей може впасти на їхні листи. Тому інтерпретація сенсу цього листування непроста (й цікава) – слід також додати, що неможливо читати цю книжку, не нагромадивши на робочому столі инші твори обох авторів: потрібно чимало спекуляцій, гіпотез, інтелектуальної археології, щоб прокоментувати ці лаконічні листи й листівки, на звороті яких часто фігурували сталінські пропагандистські гасла, наприклад, отаке: «Кожна тонна вугілля, кожен метр тканини, кожен центнер збіжжя – це куля в паліїв війни» (цитата акурат із листівки, репродукованої в томі листування Герберта з Єжи Завейським (5)).

Ми бачимо, що ще будучи студентом, Герберт був уже самим собою – ми маємо тут справу не з молодою людиною без властивостей, желе, яке допіру шукає базових підстав для мислення. Авжеж, молодий Герберт шукає, інакше бути й не могло, але ми, його читачі, знаючи, якою стала згодом Гербертівська поетична зрілість, уже навіть у ранніх листах знаходимо той самий сплав, який визначальний для поезії середнього і навіть пізнього Герберта – чудовий сплав серйозності й гумору, дугу, яка простягається від медитації над християнством і культурою античності до інсценування «Вінні Пуха» (Єжи Завейський часто називав у своїх листах Герберта Вінні Пухом). Але та ж дуга напнута між вірністю полеглим на війні приятелям і захопленням давніми майстрами. Листи та листівки Герберта, хоча і вкрай лаконічні, – та їх ніхто й не порівнюватиме з нескінченними епістолами Цицерона, чи навіть обширними листами декого з наших сучасників, – іноді є невеликими шедеврами стилю, короткими поемами чи казками, адже так називав поет деякі свої твори у жанрі поетичної прози.

Ми вже раніше ознайомилися з листами Герберта до лондонських приятелів – родини Чайковських (6), до Музи (7), до Єжи Завейського – але, може передусім у обміні думками з Ельзенберґом постає той Герберт, який нам найбільш цікавий – водночас непокірливий і слухняний, винахідливий, талановитий, мабуть свідомий свого епістолярного блиску, але все ще сором’язливий, трохи боязкий стосовно свого не надто суворого Маестро, не до кінця впевнений у тому, чи стати йому філософом, чи поетом, людиною, яка вимагає від філософії емоцій, а від поезії ідей,Ж й не любить систем, жартуном і пустуном.

Помітно, що після кошмару війни – і всередині кошмару комунізму – молодий поет уподобав собі класичний уклад майстер-учень, можливо, й для того, щоб мати до діла з чимось, не назначеним похмурою епохою, щоб забути про гнітючу повсякденність.

Гербертівський гумор є також рефлексом чогось глибшого – він відображає переконаність у несталості речей. Герберт шукає шляху, але в певному сенсі має вже той шлях у самому собі – тільки, звісно, не може про це знати, – врешті він знайшов ту формулу, яка визначить формальний та інтелектуальний кшталт його віршів і зробить його незабаром великим поетом.

З точки зору молодого Герберта професор Генрик Ельзенберґ є представником поваги й традиції. Що за парадокс – прецінь Ельзенберґ у своїх власних очах був передусім ваганням, сумнівом і неспокоєм, проте погляд сповненого захоплення студента перетворював його в непохитний Авторитет! Це, мабуть, вічна й неминуча комедія всякого навчання та численних зустрічей молодшого інтелектуала зі старшим.

Ми запитуємо – читають це листування – чого Герберт навчився від свого професора, але застановімося також, чим він від нього відрізнявся...

Ельзенберґ – «ідеаліст» і в способі мислення, і в поезії; коли порівняти його вірші (бо Генрик Ельзенберґ писав вірші і ставився до цього заняття дуже серйозно) з віршами Герберта й абстрагуватися від значної різниці в таланті, помітно, що Герберт є поетом конкретики, а Ельзенберґ – поетом ще майже доби «Молодої Польщі», поетом безтілесної рефлексії, відірваної від дотикального світу. Це різниця індивідуальностей, а водночас епох – Герберт, звичайно, набагато молодший, вірний поетичній чутливості свого покоління, у нього рефлексія змішана з матерією, зі світом предметів, з історичним світом у драматичний, новий, цікавий спосіб. Коли ми читаємо, наприклад, «Трен Фортинбраса», цей особливий, загадковий вірш, такий відмінний від основного нурту поезії Герберта, ми бачимо в ньому не стільки похвалу військової тиранії, як радше похвалу матеріального світу, похвалу шорсткості світу, захоплення цивілізацією звичайному порядку.

Барбара Торуньчик влучно підкреслила нотатку в «Клопоті з існуванням» Ельзенберґа, яка швидше за все стосується власне Герберта (запис від 12 квітня 1953 року): «Два ставлення до зла світу. Одне: відтятися, протиставити. Своє мале, мізерне я з його «існую» і його «хочу бути таким і таким» усій неосяжності існування, яка зводиться до ролі чогось периферійного, якоїсь сцени. Друге: погодитися на той космос, а радше похмурий, демонічний не-космос, з усією його демонічністю, тривати і витримати. Перше подобається мені, друге – моєму юному приятелеві. Він хоче зануритися, все витерпіти, не шукати жодного Олімпу, жодної «фортеці»«.

Слід подивуватися проникливому самовизначенню Ельзенберґа, для якого й справді мислення, писання були і фортецею, і Олімпом, а «все, що реальне... [було] безглуздим». Постає лише запитання, чи тут йдеться винятково про різницю індивідуальних постав, чи про повільну, але невблаганну переміну мистецької чутливості. Теоретики літератури зауважили, що в новітній поезії метонімія (себто pars pro toto, або синекдоха, частина замість цілого) домінує над метафорою, – що вказує на повільний відплив символізму з европейської поезії, а водночас допомагає нам зрозуміти колосальну різницю в естетичних смаках між професором Ельзенберґом і студентом Гербертом. Герберт, окрім людей, любив також речі і співчував їм. Ельзенберґ любив тільки дух, тільки розум, до речей і людських спільнот у нього була менше розуміння (але, звичайно, він любив життя). Герберт звісно вже прочитав Мілоша. Ельзенберґ, мабуть, ще ні.

І далі: для Ельзенберґа европейський екзистенціалізм був предметом вивчення, був новинкою, з якою слід ознайомитися, але його молодий приятель уже просто дихав «екзистенціальним повітрям». А екзистенціалізм, що б йому сьогодні не закидали, впровадив ауру конкретики, відчуття, що ми не є чистими духами, а «сутностями», зануреними в світі.

Слід підкреслити, що Ельзенберґ і Герберт загалом погоджувалися щодо «питання смаку» в сфері політики, гидували сталінізмом, гидували комунізмом, обидва були аутсайдерами в повоєнній Польщі – Герберт упродовж кількох місяців жив з того, що здавав – за гроші – кров, і це було не просто метафора. (А проте Герберт переїхав навчатися до Варшави, що, звісно, не могло сподобатися професорові, адже Варшава була не тільки столицею країни, але й столицею одержавленої марксистської думки). Натомість їх часто розділяв естетичний смак, ба навіть більше – ґатунок уяви.

У цій чудовій книжці переплелися навзаєм одвічні теми чи мотиви – мотив молодого поета, якого вабить філософія, але який відчуває власну самобутність, свою інакшість, з-під знаку радше марева, аніж зосередження (згадаймо про розвідку Татаркевича) – з мотивами суто ХХ століття – з почуттям, що «щось змінилося», і до того ж радикально, в історичному світі. Це врешті зумовлює, що наставника й учня, таких різних, поєднує приязнь – доволі поверхова – приязнь переслідуваних.

Коли сьогодні, через півстоліття, ми озираємося назад і бачимо їх, філософа й поета, на прогулянці берегом Вісли в Торуні весняного сонячного дня і задаємося питанням, яким був характер їх інтелектуального зв’язку, ми не можемо відкинути гіпотезу, що то Ельзенберґ більше потребував Герберта, ніж Герберт Ельзенберґа. Адже ким були ті два кореспонденти: старіючий філософ, який обрав найважчий шлях, шлях безнадійного пошуку, професор у неласці, який пише старомодні вірші, нездужає, але передусім часто опиняється перед «розсипаним разком перлів», який вагається між поезією, філософією та містикою, між Марком Аврелієм і Христом, між Ґанді й Андре Жидом. Звичайно, Ельзенберґ не міг іще знати, що стане автором шедевру – «Клопоту з існуванням», звіту про триваючу десятиліттями духовну експедицію, в якому, наче в алхімічному перевтіленні, сумніви й вагання всього життя перетворилися на блискучий метал інтелектуальної прози. А з иншого боку, юний, хлопчачий, надзвичайно талановитий поет, який умів – попри усі труднощі – зберігати молодечу пристрасть. А перед пристрастю змовкає скептицизм, відновлюються всі разки перлів.

Ельзенберґ знав тоді набагато більше – але в незліченних книжках, які він прочитав, він також знайшов багато розпачу. У багатьох випадках стосунків між наставником і учнем важко усталити, хто кого більше потребує – прецінь без учня майстер є лише пенсіонером (чи, принаймні, може цього побоюватися). Зазвичай молоді учні через власну несміливість, безневинність, невігластво не розуміють, наскільки вони необхідні і яким складним є баланс впливів, баланс прибутків і збитків у кожній такій парі. Але я думаю, що в випадку торунської пари цей баланс ще важче визначити.

Ця дивна пара прогулюється берегом Вісли в Торуні: інтроспективний, шляхетний, мудрий і безпомічний Ельзенберґ та архиісторичний Герберт, який уже найближчим часом збагатить польську поезію чудовими віршами, що виростають зокрема з роздумів над історією. Дивна й варта уваги пригода, ота зустріч двох таких різних умів; тільки календар визначав тут, хто був учителем, а хто – на мить – неслухняним, хоча й відданим, а навіть чулим учнем.

1. Перекладено за виданням: Zagajewski A. Poeta rozmawia z filozofem. – Warszawa: Zeszyty Literackie, 2007. – S. 16–26.

2. Elzenberg H. Kłopot z istnieniem. – Kraków: Znak, 1963.

3. Український переклад: Герберт З. Варвар у саду. – Київ: Дух і Літера, 2008.

4. Zbigniew Herbert – Henryk Elzenberg: Korespondencja. – Warszawa: Zeszyty Literackie, 2002.

5. Korespondencja 1949–1967. Zbigniew Herbert – Jerzy Zawieyski. – Warszawa: Więź, 2002.

6. «Kochane Zwierzątka...»: Listy Zbigniewa Herberta do przyjaciół – Magdaleny i Zbigniewa Czajkowskich. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 2000; Herbert i «Kochane Zwierzątka». – Warszawa: Rosner & Wspólnicy, 2006.

7. Herbert Z. Listy do Muzy: prawdziwa historia nieskończonej miłości. – Gdynia: Małgorzata Marchlewska Wydawn., 2000. Книжка містить юначі листи до першого великого кохання поета – Галини Місьолек.

Переклав Андрій Павлишин

ч
и
с
л
о

76

2015