Вацлав ЧігакЗближення країн Центральної Европи на зламі другого тисячоліттяІсторія держав і націй Центральної Европи зумовлена у цьому столітті головним чином трьома засадничими факторами. Перший фактор – завершення I світової війни. Паризька мирна конференція та укладені в рамках “Версальсько-Вашінґтонської договірної системи” угоди визначили територіальний розподіл Европи, головно її центральної частини. Кінець I світової війни був ознаменований не лише розпадом Австро-Угорської монархії, але й виникненням на її землях незмірно менших, малозначних у економічному та політико-стратегічному сенсі нових держав-спадкоємиць (Австрії та Угорщини, а також Чехословаччини, Польщі, Румунії, частково Королівства Сербів, Хорватів і Словенців – пізнішої Югославії). На заході Европи зміцніло становище могутніх великодержав Франції та Великої Британії, натомість на сході переважна частина колишньої Російської імперії перетворилась у Радянську Росію (пізніше СРСР). Другий фактор – II світова війна. На підставі домовленостей, досягнутих на Потсдамській конференції, та внаслідок подальших міжнародних і внутрішніх заходів, головним чином з боку Радянського Союзу, відбулися зміни державних кордонів, сформованих після I світової війни. Зокрема йдеться про зменшення території Чехословаччини за рахунок Підкарпатської Русі (Закарпатської України), яка відійшла до СРСР, зміщення території Польщі зі сходу на захід, пересунення кордонів СРСР на захід, по суті підтвердження територіальних здобутків СРСР у період 1939-1940 років (Західна Україна/Східна Польща, Прибалтика). Поміж іншими, у другій половині 40-х років відбулися також зміни, які стосувалися внутрішньополітичної сфери цих держав і були зумовлені радянськими впливами, а також поділ Німеччини. Третій фактор – на зламі 80-90-х років настав кінець комуністичним режимам у більшості країн Центральної Европи. У реґіоні закінчився період радянської геґемонії, водночас відбулася дезінтеґрація держав, які виникли після I світової війни – Чехословаччини, Югославії, СРСР. Виявилась і зворотна тенденція – утворилася єдина Німеччина. Центральна Европа входить у другу половину 90-х років XX століття у іншій геополітичній конфіґурації, аніж це було упродовж попереднього півстоліття. Коли поглянути на мапу Центральної Европи, одразу ж насувається аналогія із територією Німеччини у XIX столітті, незадовго перед тим, як під проводом Прусії відбулося об’єднання німецьких держав, і виникла сильна єдина Німеччина. З точки зору европейського контексту на заході, півночі та півдні Европи лежить низка великих і середніх держав, держав із потужними економічними можливостями, які не лише зосередили велетенський потенціал людських ресурсів і продуктивних сил, але й здобули політико-стратегічне визнання (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, держави Скандинавії). На сході Европи розташована незмінно сильна Російська Федерація, яку багато хто цілком безпідставно іґнорує і недооцінює, а також новостворена держава Україна. Поміж цими скупченнями великих і середніх за розмірами держав у центрі Европи знаходиться низка невеликих і середніх за розмірами держав, які займають незначну територію і мають не надто значну кількість мешканців. Характеризуючи країни та взаємозв’язки між ними у цьому реґіоні, важливо розмежувати, які з них належать до центральноевропейського простору, а які ні. Безперечно до складу Центральної Европи входять держави, розташовані на території колишньої Австро-Угорської монархії, а також сучасна Польща. Але чи відносяться до цього простору Німеччина і Швейцарія, які лежать на захід, рівно ж як і Україна, котра прилягає до згаданого реґіону на сході? Проблематичність визначення меж Центральної Европи полягає у тому, що складно дефініювати справжню серединність, до того ж у центрі уже визначеного раніше політико-ідеологічним розподілом Европи часів холодної війни простору, розташованого поміж Заходом (з великої літери) і Сходом (також з великої літери). Проте, географічний поділ значно ширший за політичний чи ідеологічний. Для віднесення будь-якої держави до певного географічного реґіону дуже вагомим також є її власне бачення того, яке ж місце вона займає. Німці переконані, що Німеччина знаходиться у центрі Европи, ми чехи (автор за походженням чех) вважаємо за щось саме собою зрозуміле, що центр Центральної Европи знаходиться у Чехії, українці ж посилатимуться на той факт, що географічний центр Европи знаходиться в Україні. Суперечку можна продовжувати до безконечності. Це стало однією з причин появи у 90-х роках терміну “Центрально-Східна Европа”, який відображає поряд з географічними, також і політичні реалії післявоєнної Европи. Щоправда, може видатися, що цей термін слушний тільки у дуже загальних рисах, адже згідно з ним Україну можна вважати за частину Центральної Европи, в той час, як більшість мешканців реґіону на захід від Карпат відносять Україну до Східної Европи. Держави терену Центральної Европи і нації, котрі їх населяють, мають багато спільного. Історія усіх цих держав була детермінована розпадом Австро-Угорщини після I світової війни, а також політикою режимів, які діяли на території сучасної Німеччини (вплив із Заходу) та Російської Федерації (вплив зі Сходу). Ці впливи чинні й посьогодні. Вплив Заходу позначений ідеями Маастріхту та західноевропейської інтеґрації. З іншого боку, вплив Сходу (Російської Федерації) у контексті сучасних Европейських міжнародних відносин зосереджено на неприйнятті розширення НАТО, оскільки Російська Федерація боїться зростання впливу союзу і переміщення його кордонів на Західний Буг, до сучасного польсько-українського кордону. Незважаючи на існування найрозмаїтіших суперечливих тенденцій та розходжень у баченні проблем, які спостерігаються на території Центральної Европи, визначальним для сучасності, а ще більшою мірою для майбутнього, є загальновизнаний консенсус щодо незмінності державних кордонів у Европі та недоторканості державного суверенітету, а також відсутність офіційно висловлюваних територіальних претензій. Це результат того, що нові держави, які виникли на території колишніх Чехословаччини і Радянського Союзу, з’явилися не внаслідок аґресії або міжнародного тиску, а як похідна внутрішнього розвитку. Недоторканість державних кордонів і відмова від територіальних претензій до сусідніх держав є основою та непідважувальним елементом стабільності становища у Центральній Европі, що в свою чергу є визначальним для стабільності як на Заході, так і на Сході, а отже у цілій Европі. На території Центральної Европи завше відбувалося змішування германського та слов’янського впливів, а ще в першій половині цього століття населення більшості держав реґіону було етнічно доволі різноманітним. Терени довоєнної Польщі, землі колишньої Чехословаччини та Західної України є наочним прикладом такого співжиття. У Чехословаччині, окрім власне чехів і словаків, мешкало також багато німців і євреїв, у Польщі поряд з поляками жили німці, українці та євреї, населення Західної України складалося із українців, поляків, німців та євреїв. Усе це радикально змінилося наприкінці II світової війни. Після виселення у повоєнні роки з Чехословаччини більш ніж 2 мільйонів німців, населення держави стало переважно (95% громадян) чеським і словацьким за складом, а після розпаду Чехословаччини Чеська Республіка стала національною державою, де чехи складають 93,5% громадян (словаки – бл. 4%). Після виселень та втечі німців з території Польщі, а також внаслідок географічного переміщення на захід, Польща також стала практично національною державою (бл. 98,7% громадян є поляками). Найскладніший за характером адміністрування та національних змін процес відбувся на території Західної України. Після захоплення цієї польської території восени 1939 року Радянським Союзом та закріплення її за ним післявоєнними угодами, звідси практично повністю було виселено польське населення. Радянський Союз домовився з Чехословаччиною про переселення більш ніж 40.000 чехів і словаків із Західної України (т. зв. “волинські чехи”), у комплексі із репатріацією поляків на територію Польщі це перетворило Західну Україну на практично однорідну під етнічним оглядом територію. Усі вищеперелічені території упродовж II світової війни стали тереном насильницьких депортацій та фізичного винищення громадян єврейського походження, котрі в минулому творили чималу частку суспільства. Напрошується запитання: чи практично однорідні за етнічним складом держави, які виникли у Центральній Европі після II світової війни, відповідають маґістральному напрямкові демократичного розвитку державних утворень Европи другої половини XX століття, коли досягнуто загального консенсусу щодо розбудови держави на принципах громадянського суспільства, а не національних держав за зразками XIX століття. Не можна, звичайно, не констатувати, що на території Центральної Европи у стосунках поміж державами відсутні серйозні проблеми чи незгоди, що виправдовує доцільність існування національних держав у цьому реґіоні. Але... Звісно, такий стан речей заснований на виниклому наприкінці II світової війни status quo, котрий є, або принаймні виглядає, непорушним. З іншого боку ми маємо поганий зразок колишньої Югославії, де спроби створення етнічно чистих держав були не надто успішними, натомість завдали великих страждань і економічної шкоди населенню Балкан. Сучасна світова спільнота інша, аніж та, якою вона була наприкінці II світової війни, і вона прагне не допустити відновлення на Балканах національних держав, пропонуючи створити тут багатонаціональні держави, засновані на принципах громадянського суспільства. Отож, ситуація наприкінці століття змінилася, чи може Европа уже дозріла?.. “От, коли б після II світової війни події розвивалися б таким чином, що...” – така фраза є, ясна річ, лише риторичною фігурою, оскільки історія та воєнні трибунали не знають слова “коли б”. Майбутнє вимагає нових підходів, які мали б засновуватися на праґматичному й реалістичному баченні історії. Політичні репрезентанти мононаціональних держав повинні поступитися принципами, продиктованими короткочасними та вузько потрактованими поглядами, як такими, що є водночас “добрими” і “поганими”. Міжнародну політичну ситуацію необхідно оцінювати на підставі фактів і реальних наслідків, які, безперечно, будуть для одних “добрими”, а для інших “поганими”, але ця оцінка залежатиме не лише від точки зору (пріоритет нації чи державної доцільності), але й від перебігу часу (сьогодні, через 5 років, через 30 років, через півстоліття). Через складність розвитку і взаємообумовленість уніфікуючих впливів на території Центральної Европи потенційні шляхи у майбутнє повинні аналізуватися крізь призму як минулого, так і сучасного стану. А що ж нам приносить сучасність? З одного боку, коли широко поглянути на центральноевропейський простір, ми побачимо тут три стабільні під оглядом демократії та економічно розвинуті держави – Німеччину, Швайцарію та Австрію (всі вони знаходяться у західній частині цього простору). Ядро Центральної Европи творять держави, де відбувається процес переходу до демократичного суспільства та вільноринкової економіки. У кожній з них ці зміни відбуваються у різному темпі й із різним успіхом, отож вони перебувають на різних ступенях розвитку. Держави Вишеґрадської четвірки (саме вони розташовані у серці Центральної Европи) сягнули незмірно більших успіхів, аніж, скажімо, Україна (котра найдалі з держав реґіону висунута на схід). Відставання України від держав Вишеґрадської четвірки зумовлене не тільки об’єктивною ситуацією у цій колишній радянській республіці, а й тим, що на відміну від них Україна зазнає трансформацій не лише у двох галузях – політичній та економічній, але й у третій – національній і державотворчій: тут відбувається інституціоналізація та остаточне утвердження атрибутів новоствореної незалежної держави. Спрямованість зовнішньополітичної орієнтації держав Центральної Европи неоднакова. Велика й авторитетна держава ФРН є членом НАТО й решти західноевропейських структур. З менших держав Швейцарія є нейтральною державою з міжнародними ґарантіями нейтралітету, а Австрія – нейтральною державою без міжнародних ґарантій, але визнана усіма за нейтральну. Держави Вишеґрадської четвірки прагнуть якнайшвидше вступити до НАТО, а пізніше – стати членами інших західноевропейських структур. Україна наголошує на своєму “позаблоковому статусі”, який доволі близький до нейтралітету, водночас на деяких рівнях співпрацюючи із західноевропейськими структурами (скажімо від осені 1995 року вона є членом Ради Европи). Незважаючи на відмінність орієнтацій та членство у різних політичних та господарських структурах, можлива однак розбудова дво- чи багатосторонньої співпраці у різних галузях, передовсім у економічній. Держави Центральної Европи, значно більшою мірою, аніж будь-які інші европейські держави, покликані співпрацювати одна із одною. Відмова від аґресії та взаємних претензій є не лише принципом, ба більше – катеґоричним імперативом сучасності, коли мирне співіснування диктується і моральним кредо, і досвідом минулого, і пріоритетами майбутнього. Тільки взаємна співпраця у всіх галузях є засадничою підставою для досягнення проґресу у взаємовідносинах. З історичного досвіду ми повинні не лише запозичити те, що єднає усіх мешканців Центральної Европи, але й уважно поставитися до “спадщини” у неґативному сенсі, намагаючись перетворити її у позитив. Усі держави Центральної Европи, реґіону, по якому більш ніж 40 років проходила політико-ідеологічна межа поміж двома блоками, образно звана “залізною завісою”, лише зараз, через багато років після того, як з ними відбулися радикальні зміни, “похопилися”, що виникла нова ситуація і намагаються ближче пізнати своїх сусідів. Скерована в одному напрямі політична орієнтація віджила, натомість політика нині стає дедалі строкатішою та багатоманітнішою. Колишні суперники, якщо не стають приятелями, то принаймні припиняють ворогувати. Одна річ – політичні та адміністративні переконання і підходи до розв’язання суперечностей, а інша – подолання традиційних історичних неґативів у взаємовідносинах поміж народами, зміна стереотипів людської свідомості, значною мірою заснованих на національно-психологічних особливостях народу. У минулому співжиття багатонаціональних громад у єдиній державі у реґіоні Центральної Европи не давало їм позитивного досвіду, воно пов’язане із двома світовими війнами і численними претензіями. Подолання неґативів у польсько-німецьких, польсько-українських, чесько-німецьких, словацько-угорських, а також у інших міжнаціональних стосунках є необхідною передумовою стабілізації і проґресу у подальшому розвитку становища в реґіоні. Ця залежність має не коротко-, а довготривалий характер. З нею пов’язаний і внутрішньополітичний розвиток мононаціональних держав, де задля широкої міжнародної співпраці повинні отримати зелену вулицю ті сили, котрі не лише задивлені у минуле, але й здатні позбутися будь-яких ідеологічних пут, політичних чи національних, здатні праґматично реаґувати на примат реальності. Звичайно, минуле треба добре знати, але майбутнього і взаємної співпраці на неґативах не збудуєш. Немає жодного сумніву у тому, що ніхто не є ані білим, ані чорним, історія жодної нації чи держави не містить самих лише позитивів чи неґативів, і жодна нація чи держава не повинна нести відповідальності за вчинене в минулому зло. Жодна історична подія не має однозначного характеру, а причини її дуже часто коріняться у далекому минулому. Відшкодування кривд минулого, завданих у економічній, політичній чи національній галузях, у період після закінчення радянської геґемонії над Центральною Европою – справа надзвичайно достойна, морально, гуманітарно та юридично виправдана, але тут необхідно встановити точні межі того, до якої міри ці кривди й беззаконня мають бути відшкодовані. Рішення про зміну державних кордонів у реґіоні Центральної Европи приймалися свого часу великими державами, вони закріплені міждержавними угодами, укладеними політичними представниками держав реґіону, котрі нерідко не мали достатнього демократичного мандату. Натомість, окремі громадяни цих держав, без різниці їхнього етнічного походження, майже ніколи не мали впливу на прийняття таких рішень. Державні кордони мінялися упродовж століть, держави виникали, об’єднувалися і зникали, народи, котрі населяли ці держави, іноді переселялися добровільно, іноді їх насильно депортували. Ці обставини характерні не лише для ХХ століття, але й для багатьох попередніх. Але ніколи аж дотепер не була розроблена система ґарантій безпеки поміж окремими европейськими державами. Це завдання прийдешнього. Саме тут ми вбачаємо можливість майбутнього співжиття мешканців Центральної Европи без різниці державної чи етнічної приналежності. Народи Центральної Европи “мусять” у межах існуючої ситуації співіснувати й надалі. І, незважаючи на те, що певним силам всередині мононаціональних держав чи етнічних груп ця ситуація не подобається, немає сумніву у тому, що вони не настільки наївні, аби сподіватися, що дана геополітична ситуація може радикально змінитися – і це головне. Взаємне визнання status quo та розвиток співпраці – ось той єдино можливий крок до подолання політичних і національних суперечностей. Новим фактором, вага якого зростатиме у перші роки 2 тисячоліття, буде економічне становище окремих держав, а отже й життєвий рівень їхніх громадян. Він буде не лише вагомим мірилом успіху держави, але й ніким і нічим не спотвореним засобом оцінки зрілості як для національних держав, так і для націй, котрі в них мешкають. Тут хотілося б лише згадати деякі геополітичні штудії, головним чином міжвоєнного періоду, в яких розпад Австро-Угорщини та виникнення нових національних держав у Центральній Европі трактувався як велика помилка загальноевропейського мірила. Згідно із цими теоріями дане явище стало однією із причин виникнення II світової війни, оскільки поміж двома всесильними державами – Европейською великодержавою Німеччиною та світовою імперією Радянським Союзом – опинилися недостатньо сильні малі й середні держави, корі не могли успішно конкурувати ані з одною, ані з другою країнами, що й призвело до сливе 50-річної геґемонії СРСР над Центрально-Східною Европою. Не вдаючись у подробиці, цю теорію можна арґументувати передовсім двома факторами. По-перше, економіка виниклих після I світової війни держав не була до належного ступеню самодостатньою під стратегічним оглядом. По-друге, оборона цих держав та утримання війська були надто дорогими співвідносно до кількості населення та обсягів промислового й сільськогосподарського виробництва. Звідси напрошується висновок, що ці держави не були тоді нікому потрібні, а для збереження свого існування гостро потребували союзницьких угод, які хоча й були укладені, але виявилися вельми дискусійними під оглядом їхнього реального наповнення. Мені б не хотілося аналізувати геополітичні штудії негативного впливу розпаду Австро-Угорщини на Европу, хоча елементи їх і понині є складовими цілого ряду теорій. Але ці ж теорії містять думку, яка перегукується із маґістральними напрямками розвитку сучасної Европи. Йдеться про створення великих економічних і політичних об’єднань (при дотриманні державного суверенітету) з метою покращення й підвищення ефективності міжнародної співпраці. Потребу взаємної співпраці у міжнародному масштабі усвідомлюють усі центральноевропейські держави, і нікого не треба до цього особливо припрошувати. У економічній площині більшість з них уже є членами чи співпрацює, намагаючись здобути повноправне членство, в ЕС. З часом виникне ситуація, коли ЕС перетвориться у економічного гіганта, не зазіхаючи, водночас, на державну й національну ідентичність своїх рівноправних членів. У політичній площині, окрім нейтральних та позаблокових держав, усі решту клопочуть про прийняття їх до військово-політичного оборонного блоку, яким сьогодні є НАТО. Що стосується позаблокових та нейтральних держав, то їхні стосунки із НАТО зовсім не є ворожими, навпаки, Україна, скажімо, є учасником проекту “Партнерство задля миру”. Поміж окремими державами виникають численні зв’язки, як на підставі міжнародних угод, укладених з ініціативи керівництва цих країн, так і запропонованих на місцевому рівні, на рівні єврореґіонів. У майбутньому політичні активи як ніколи раніше залежатимуть від економічних потреб. Отож зрозуміло, що для усіх країн, які переживають трансформацію, одним з головних, а можливо й найважливішим, економічним і значною мірою політичним партнером є Федеративна Республіка Німеччина. У 90-і роки Німеччина увійшла значно сильнішою – як політично (внаслідок об’єднання німецьких земель та посилення ролі европейських членів НАТО у межах цієї організації), так і економічно (внаслідок безперервного економічного підйому починаючи із середини 50-х років та в цілому безболісної під макроекономічним оглядом трансформації економіки східних земель). Таким чином, можна передбачати, що, незважаючи на численні двосторонні зв’язки та розмаїття політичних та економічних інтересів окремих центральноевропейських країн, у найближчому майбутньому провідну економічну та політичну роль на центральноевропейському просторі відіграватиме економічно й політично сильна демократична Німеччина. Переклад Андріса Вішняускаса |
ч
|
|||