Щоб туди потрапити, европеєць мусить прямувати на схід... Можна добратися до Львова, відтак 300 кілометрів найкоротшою дорогою через Івано-Франківськ (ще не так давно Станіславів) і Коломию. Хіба би зманили його гори і Гуцульщина – то тоді через Верховину (колись Жаб'є), Косів і Вижницю. Хоча і так треба добратися до Прута і перебратись через нього. Провадять сюди також дороги з південного заходу, через Семигород до Сучави – столиці румунської Буковини, звідки тільки 90 кілометрів, але потрібно перейти молодий, бо тільки після 1945 року усталений, пильно стережений (з тих, так званих "кордонів дружби“) кордон румунсько-український (встановлений, як кордон між СРСР та СРР).

Зрештою, є ще прастарий шлях чорноморський, що провадить з півночі Европи до Константинополя і який на початку нашого тисячоліття торували купці вірменські, гебрейські, німецькі, польські..., а також різні емісари і вивідувачі візантійських цісарів і султанів турецьких, місіонари розколотих і навзаєм виклятих церков, послані на науку до Кракова і далі діти шляхетських і міщанських родів... Сьогодні цей шлях окупувала неймовірна кількість гендлярів з країн колишньої соціалістичної співдружности, які, завдяки своїй дивовижній самозарадності, спритності у подоланні ворожих їм кордонів і перфектному вмінню впихати величезну кількість різноманітних товарів у малі автомобілі, у великі тюки чи наплечники, врешті-решт у безмежну, щодо місткости, власну одежу – завдяки чому невтомно, як гриби після дощу, вздовж цього шляху повстають базари і торговища. Кажуть, що в тому місці, до якого ми прямуємо, є другий за величиною – після гігантського варшавського "Стадіону“ – базар у тій частині Европи.

З якого боку ми б не добиралися, підходимо до самої північно-східної межі Карпат. Гори, до останніх відногів яких притулилось місто, стали для нього надійною опорою, опорою в Европі, зв'язок з якою утримувався власне через карпатські перевали. Попри те, що пологі хребтики, висота яких не перевищує 220 метрів над рівнем моря, далі переходять в стрімкі важкодоступні гірські хребти, а потоки стають щораз бистрішими, однак з цього, власне, боку до міста впливають споважнілі потоки і відчувається спокій якоїсь історичної та культурної спільноти, осердям якої є Карпати. Прут, який спочатку біжить з гір на північ, а відтак повертає на схід, в напрямку до Чернівців, досягнувши стику українського, румунського та молдавського кордонів, несподіваним луком повертає геть на південь, аж до Дунаю, піддаючись батьківській силі притягання і вже разом з ним віддає свої потоки Чорному морю. Натомість ріка Тиса, витоки якої знаходяться неподалік витоків Прута, на Чорногорі, пливучи в протилежний бік вздовж теперішніх українсько-румунських та українсько-угорських кордонів замикає лук з південно-західного боку і впадає в Дунай десь між Новим Садом і Бєлґрадом. Разом з Дунаєм, який пливе на півдні вздовж югославсько-румунського та румунсько-болгарського кордону ці ріки творять неймовірно гармонійне коло, в серці якого знаходяться міста Семигороду, а на луках, окрім Чернівців, притулилися також Ясси, Бухарест, Бєлґрад, Новий Сад, Суботіца, Сеґет, Дебречин і Ужгород. По той бік ріки самі гори єднають простір, і спонукають до спільности та до побратимства.

Інший світ відкривається, коли поглянемо в протилежний бік, на північ і схід. Опиняємось ніби на краю урвища, на краю цілком іншого світу – величезного, безмежного простору, який годі охопити. Починаються рівнини Поділля та Волині, розлягаються степи, а ріки – спочатку Дністер, а потім Дніпро – не зливаючись несуть свої води щораз потужніше і рівномірніше. Нічого не заплутується, не затіснюється, не загублюється у тупиках; усе відкрите, далеке, незбагненне, загублене; чоловік там є маленьким і загубленим. Відчувається вже подих Азії. У тім безмежжі можуть витривати тільки неприступні фортеці, на кшталт тієї, що неподалік, у Хотині чи у Кам'янці-Подільському, або сучасні гіганти, такі як комбінат чи вибудоване з бетону передмістя. Але то вже інший світ, до якого примкнуте це місто, світ, з якого на місто налітають вітри і проникають навіть у найпотаємніші його закамарки.

Це Чернівці, місце зустрічі різних стихій. Місто, що його один буковинський письменник минулого століття назвав "напів-Азією“.

2

Здавалось би, що вигіднішим місцем для вибудови міста мав би бути лівий берег Прута, рівнинний, пологий, який надається для нормальної забудови. На протилежному березі, що піднімається стрімко вгору, міг би стояти неприступний оборонний замок. Як це, наприклад, є в Будапешті, де на горбах Буди розкинулось старе місто разом із замком, а нове місто розвинулось на іншому, пологому березі Дунаю, у Пешті.

Справді, у межах нинішніх Чернівців, за кілька кілометрів від центру, знаходиться Цесина, пагорб, на якому ще король Казимир Великий збудував оборонний замок; справді археологи знайшли сліди першого поселення у цих місцях на лівому березі Пруту, проте місто розвинулось на правому, покритому пагорбами березі ріки. Всупереч тим, для котрих тутешні умови життя могли би видаватись ускладненими, нелогічними, непрактичними, провінційними – столиця Буковини є місто, що "стоїть на горбах“.

Старе місто на лівому березі ріки, який стерла з лиця землі перша монгольська навала, називалось, ймовірно, Черним, а тих, які зостались після його знищення називано, виглядає, Чернівцями. Не усі вони звідси повтікали. Дехто вибудував свої домівки по той бік річки. Але перш ніж перейти за ними, побудьмо ще хвилю тут, де впродовж наступних століть розвивалось, причому доволі успішно, передмістя називане Садаґура. Нині це частина Чернівців, де знаходяться базари, і це є певним продовженням традиції, позаяк колись тут знаходились великі торги худоби, які приманювали сюди масу купців і покупців. А ще раніше, в другій половині XVIII століття, барон саксонський і польський шляхтич, що був на службі при російському дворі, заложив тут карбувальню, що спричинило до появи у цих краях німецьких ремісників, протестантів. Проте цікавішим тут є те, що ця місцина називається "Малий Єрусалим над Прутом“. В однім із віршів Роза Авсляндер писала: "Йордан тоді впадав у Прут“, а Садаґура була місцем, де до неба була приставлена драбина Якова.[...]

3

Першим будинком, що потрапляє нам на очі на правому березі Прута є залізничний вокзал. Якщо признати рацію Боґумілові Грабалю, котрий писав, що Середня Европа сягає аж туди, де можна надибати дуже схожі, характерні, у віденськім стилі побудовані вокзали, то власне цей вокзал є яскравим доказом того, що Середня Европа простягається аж досі. Це, можливо, є її останнім, якнайдалі на схід висунутим вокзалом. За Габсбурзької монархії львівсько-чернівецько-ясський поїзд, обходячи станцію Лужани над Серетом, приїжджав з півдня. Подорожні 1905 року, які заходили на цей одноповерховий вокзал з чудовою, заскленою залою, і красивим куполом назовні, не відчували, що потрапили на провінцію, а радше, що потрапили в столицю невеликого, але доглянутого і доволі амбітного Герцоґства Буковинського.

Перед очима ж сьогоднішнього мандрівника відкривається вид цілком інший... Але зачекаймо, може не одразу піддаваймося емоціям і наріканням на занедбаність, безладдя, бруд, хамство тощо. Абстрагуймося від цієї буденщини і коловороту українців, таджиків, вірменів, росіян, циганів, поляків, румунів, турків і ще там когось, який вивалюється з поїздів, насичує собою тролейбуси, що ледве-ледве рухаються містом, який траскає дверима таксі і вгніжджується з дітьми та пожитками на протилежнім схилі. Десь тут, поряд на нас чекає пан Чернівчанин, старий мешканець Чернівців, знаменний провідник. Кажуть, що він ще знає таємничу мову того міста, яка зникає, як зникла колись прусська мова, хоча важко сказати якою власне є та мова – на якісь запитання він відповідає то по-німецьки, з домішкою ідиш, то по-українськи або по-румунськи, а часом і по-польськи. І це звучить з його вуст якось дивовижно, а його слова відрізняються від тих, які можна почути в Берліні, Києві, Бухаресті, чи Варшаві. Знає він також і по-російськи, чому не складно було навчитись в російській "глубінушкє“ під час котрогось з примусових виселень. Пізніше знання російської мови знадобились йому тут на місці.

Отже, пан Чернівчанин радить нам дочекатись сутінків, коли засвітяться ліхтарі, які – попри те, що електричні – мають тут те жовтаве, схоже до сепії, таємниче світло, яким колись-то світились лампи гасові. Потрошки піднімаємося вгору, проте наш провідник насправді не хоче провести нас доволі стрімкою і найкоротшою дорогою до центру. Незабаром звертаємо на вулички, які горизонтально тягнуться вздовж схилу, які часом обриваються крутими ярами, а часом переходять у небруковані, заболочені стежки.

Починаємо бродити передмістями Калішанка Кльокучка, закамарками гебрейського ґетто.

Дуже легко втратити тут орієнтацію і забути, що ти не в якомусь українському селі, чи невеличкому гебрейському штетлі чи польському робітничому кварталі десь у Сілезії, а властиво в Чернівцях. Власне тут колись зупинились втікачі з Черного в непевній надії на те, що їх не зачіпатимуть більше історичні пертурбації і почали будувати свої оселі. Позаяк надії на історичну ідилію не справдились, місто багато разів мусило відроджуватись з попелу та руїни, які залишали після себе різні напасники, грабіжники та месники. Нищив Чернівці безталанний король Ольбрахт, який зазнав тут, на Буковині жорстоких поразок, нищив гетьман Кам'янецький, за наказом короля Зиґмунта I в пімсту за своїх рицарів, спійманих у Требовлі і страчених молдавським господарем, нищили війська турецькі і татарські (аж шість разів), а відтак і російські війська, які в російсько-турецькій війні дістались аж сюди. Різні панували тут володарі: молдавські господарі, турецькі султани; у 1687 році король Собеський приєднав Чернівці до Речі Посполитої, але вже у 1699 році на підставі постанов карловіцького миру місто і повіт знову відійшло до Туреччини; у 1979 році недовго панували тут росіяни.

4

Держави пильнували тут свої інтереси, а люди мусили якось жити. Будували дерев'яні хати, невеличкі, але оточені міцними частоколами. Такі самі, покриті стріхою, були і церкви, відрізнялись вони від помешкань тільки православними хрестами, що стояли на півмісяцях. Так будували на Буковині за часів турецького панування, коли не можна було будувати високих церков.

З тих часів, приблизно з початку XVII століття походить церква св. Миколая, що як почорніла горлиця притулилась до людських хатин і так, непорушно сидячи, перетривала аж до нині. Не доконали її війни та негоди, доконали її щойно "наші часи“. У вісімдесятих роках занедбану церкву віддано під спортивний зал для водіїв-далекорейсників. У 1990 році тут знову почали правити служби Божі, однак восени 1992 року чи то через халатність, чи то навмисно, церкву було спалено.

Сьогодні, попри те, що відбудована церква – нова, світла і свіжопомальована – мало вписується в довкілля, проте нас постійно переслідує враження, що час тут зупинився. Довкола і далі подибуються сільські пейзажі. Часом довга тінь падає від криничного журавля, подекуди стоять дерев'яні плоти з понадіваними на них баняками та горшками, ґаздині заганяють до повітки гусей, качок і курей, щоб не внадились куна або тхір, звідкись доносяться голоси корів, свиней, кіз... Дивно в тому оточенні виглядає наш пан Чернівчанин, у плащі віденського покрою, розкішному капелюсі та делікатних мештах, позамащуваних болотом.

Протягом століть Чернівці були селом, нехай великим, нехай привілейованим, яко оселя повітової влади і митний пункт, що має пожиток з міжнародної торгівлі, але все ж таки селом. Лише у 1765 році воздвигнуто тут кам'яну будівлю – церкву св. Юра, яку надибуємо, йдучи до Горечі, східного передмістя Чернівців. Церкву збудовано при монастирі і нагадує вона невеличку фортечку з бійницями і мурами, товщиною у два метри.

Гореча ще більше нагадує село. Може власне це і хоче показати нам пан Чернівчанин, провадячи нас найдальшими окраїнами міста, заселеними біднотою. Може хоче нагадати нам про поляків, які у XVIII столітті покинули Сілезькі та Живецькі Бескиди, мандрували через Словачиину і Шадецькі Гори, а на початку XIX століття осіли тут, на тих чернівецьких передмістях, зокрема на Калішанці. Їхні земляки, купці та міські урядовці, що прийшли сюди головно з Галичини, на той час були вже частиною патриціату.

5

Проте далі ми не йдемо догори, де є більше освітлення й архітектури. Йдучи стежкою давньої історії православною і русино-волоською, а також і польською, сільською стежкою, виходимо на стежки гебрейські. В найдавнішій частині міста, недалеко від того місця, де у Прут впадає Цесина, влітку 1941 року німці збудували ґетто, оточене триметровою огорожею з колючого дроту та дощок, закривши у ньому 50 тисяч людей. Решту, яка не встигла втекти з радянським військом углиб Росії, вивезено до таборів праці в Трансністрію (місцина, віддалена на сотні кілометрів на Схід, поміж Дністром та Південним Бугом), звідки повернулось їх небагато. Чи мешкають вони і тепер у Чернівях?

Пан Чернівчанин веде нас до єдиної діючої у місті синагоги, невеличкої, загубленої на одній з тих периферійних, брукованих вуличок. Вечірня молитва тут ще не розпочалася. Жменька переважно літніх чоловіків очікує того останнього, без якого не вільно розпочинати молитви. На стінах висять зображення великих рабинів, посеред них і Бал Шем Тов, засновник хасидизму. Реббе говорить про значення для їхньої громади духовної традиції хасидів з Вижниці (містечко в Карпатах за кількадесят кілометрів від Чернівців) знаних своїми прекрасними піснями та музикою, своєю францисканською поставою супроти світу і своєю байдужістю до принад світу цього. Ця синагога є одною зі ста, що колись були тут до другої світової війни. Про першу з них, дерев'яну, яку спалили росіяни у 1769 році, хроніка згадує вже на початку XVIII століття. [...]

У 1908-1911 роках мешкав у Чернівцях Натан Бірнбаум, який був одним з ініціаторів проведення тут знаної конференції, присвяченої мові ідиш, у якій взяли участь такі відомі письменники, як Іцхак Лейб Перец та Шалом Аш. Піднесено тоді ідиш до рівня рідної мови гебреїв, поряд з івритом, а це був акт, який тільки кілька років тому, – надто пізно, щоб врятувати ту мову – був проголошений в державі Ізраїль. Проте тоді не бракувало підстав для оптимізму, позаяк література , писана тією мовою, переживала справжній розцвіт. Хоча з іншого боку, вже тоді в самих Чернівцях було багато противників конференції, свідченням чого є те, що дозволено було, щоб вона відбувалася в розкішному псевдобароковому Гебрейському Домі, який знаходився на площі Єлизавети (тепер площа Театральна), але виручив її Український Дім. Так само було, коли у Чернівці приїжджав знаменитий театр з Вільно "Wilnaer Truppe“, який грав на мові ідиш – свої вистави показував він у Німецькому Домі, що на Herrengasse (теперішній Ольги Кобилянської). [...]

6

Тим часом, блукаючи слабо освітленими вуличками гебрейського ґетто, починаємо потрохи підійматися вгору і надибуємо Турецьку криницю, з якої хтось навіть о такій порі набирає воду. Хронічна нестача води або її забруднення є вічною проблемою чернівчан, отож немає нічого дивного, що великі сентименти мають вони до своєї настарішої криниці, вода з якої є завжди чистою і придатною для пиття. З незапам'ятних часів православні відзначали тут Йордан, але назву їй дав невеличкий навколишній турецький квартал, після якого залишились ще також назви Турецький міст, Турецька лазня, Турецька вулиця – все це знаходиться неподалік від криниці.

Чернівці були надто віддаленою околицею Отоманської імперії, щоб турки могли зоставити тут якийсь відчутніший слід. Тим не менше, коли цар Петро I на початку XVIII століття затіяв походи аж на Прут, султан змушений був більше уваги звернути на це пограниччя. Внаслідок цього до Хотина і Чернівців почали прибувати військові загони, а з ними приїхали також і турецькі купці. Дехто з них зостався тут мешкати. Більшість з них мусила походити з Боснії, бо ще довго чернівчани називали турків боснійцями.

По сусідству з тим кварталом ще у XIX столітті існувала ділянка, яку називали "Махала“.

Коли після Берлінської конференції 1878 року Боснія відійшла до складу Австро-Угорщини, зв'язок між цими полікультурними реґіонами відновився. Насамперед почалась заробітчанська еміґрація з Буковини до Боснії. Серед тих заробітчан було чимало польських родин. Пішли також військові загони. Цього разу це був Буковинський полк, який прийшов у Боснію в ролі окупанта, де багато горожан чернівецьких загинуло, хоча гинули вони більше від мору, аніж від куль.

7

Пан Чернівчанин провадить нас далі, попід Турецьким мостом вгору. Хатин тут уже немає, натомість стоять красиві, часто розкішні, кількаповерхові кам'яниці. Ми потрапляємо в іншу епоху, в часи Габсбурзької монархії.

Завдяки спритності австрійських дипломатів, що були посередниками у вирішенні російсько-турецького конфлікту, Австрія отримала Буковину практично без жодного пострілу. 1 вересня 1774 року цісарсько-королівські війська урочисто вступили до Чернівців. І що ж вони там застали? Начальник цієї виправи генерал фон Сплені писав про це так: "хаотична забудова дерев'яних халуп, мазанок, сплетених з лози і обліплених глиною та критих соломою курних хат, поміж якими бродили свині, коні, худоба та пси...“

У 1787 році там було 2686 мешканців. Як же блідо, з тогочасних описів, усе там виглядало. Хоча з іншого боку, яким привабливим мав бути той край. Ніби нічого й нема, проте скільки можливостей, які перспективи, розпочиналася нова епоха. Нові господарі, що прибували сюди з метрополії, відчули той потенціал і зуміли його використати. Зокрема генерал Карл барон фон Ензенберґ, головний воєначальник Буковини, котрий сприяв імміґрації, спроваджував сюди німецьких, польських, вірменських, румунських та чеських колоністів, надаючи їм у місті безоплатні ділянки під забудову.

Усе було новим, усе було першим – перша кав'ярня (1788), перша пошта (1780), перший телеґраф (1785), перші муровані будинки (1786), перша гімназія (1813-17), а вже опісля ратуша (1843-47), крайова торгово-промислова палата (1850), львівсько-чернівецька залізниця (1866), митрополичі палати (1866-78), університет (1875), европейський залізничний вокзал (1905), "Кафе Европа“ і... маємо малу метрополію. Почалось усе з 290 сімей, у 1830 році було вже 6800 мешканців, у 1880 – 34000, у 1910 – 85490. Динаміка була величезною, хоч тільки століття минуло з часу входження у німецький світ.

Стоїмо власне перед "Генеральським будинком“, збудованим для генерала Ензенберґа у 1780 році. Цей будинок також був першим – першим цегляним і першим кількаповерховим будинком у Чернівцях. Ми стоїмо на куті теперішніх вулиць Шкільної та Шолом Алейхема, навпроти польський костел і циганка-жебрачка з немовлям. Ми вже десь біля центру, однак пан Чернівчанин не провадить нас найкоротшою дорогою під гору, вздовж вулиці Головної, а знову звертає на якусь з бічних вуличок.

Всюди звідси є близько. Від костелу св. Хреста, в якому молились і поляки і німці, а тепер богослужіння відбуваються польською, українською, а часом і німецькою мовами і від сусідньої православної церкви св. Параскеви, в якій тутешні українці 29 лютого 1864 року урочистою панахидою прощались зі своїм великим національним поетом Тарасом Шевченком, переходимо до греко-католицької Успенської церкви, а відтак до Вірменської церкви св. апостолів Петра і Павла, яку Йозеф Главка запроектував на плані грецького хреста в романо-ґотичному стилі. Трошки вище знаходиться велика церква –її називають румунською, яка нагадує семигородські церкви XIX-XX століть, що конче хотіли бути величнішими від катедр римо-католицьких чи евангелістських. Нині, однак, за цю церкву змагається київський патріархат, прагнучи подолати домінацію московського патріархату на цих теренах. Кількасот метрів оддалік стоїть скромна лютеранська кірха... Отак від святині до святині можна було б ходити безконечно.

8

Коли на початку пан Чернівчанин казав "наша синагога“, ми подумали, що він напевно є гебреєм. Але потім він так само говорив і про інші святині – "наша церква“, "наш костел“, "наша кірха“... Коли ми зупинились перед красивим будинком навпроти вірменської церкви, він мовив "це наш Український Народний дім“. За кількасот метрів ми почули від нього: "а це наш Польський Дім“ або "наш Німецький Дім“. Потихеньку ми почали звикати до його мови, якою він відверто пишався і яка доволі відрізнялася від тієї, яку ми знали.

Згадані Народні доми знаходяться на одній вулиці, недалеко один біля одного. Про гебрейський ми вже чули, знову ж таки біля Площі Центральної вже віддавна стояв Румунський Дім.

Це Чернівці – місто багатонаціональне. П'ять народних домів, чималеньких, в яких кипіло жваве різноманітне культурне, наукове, політичне життя, в яких перебували редакції часописів та видавництв, театральні та музичні товариства (було їх аж 164, і найкраще з них все ж діяли спортивні товариства), знаходились тут також читальні та бібліотеки, кожен дім відзначався власним стилем і неподібністю, як, приміром той польський, з погруддям Адама Міцкевича і багатою книгозбірнею, або німецький – прекрасний зразок архітектури німецького ренесансу, помальований на чорно, біло і червоно, з пивною в підвальчику і чудовою концертною залою, на якому вже в тридцятих роках розвівався прапор з чорною свастикою, а бо той український, що на його побудову цісар Франц-Йосип призначив шість тисяч золотих ґульденів з державної лотереї, в якому готувалось проголошення незалежної України і редаґовано часопис "Буковина“, або той гебрейський, в якому іврит змагався з ідиш, в якому зорганізувався сіоністський рух і перші добровольці готувалися до від'їзду в Палестину, або, нарешті, румунський – гордий своїм Емінеску, який вчився в місцевій гімназії – який став пристанищем для інтеліґенції, що була переслідувана в Семигороді, а тут могла вільно провадити свою діяльність.

Це наступне коло міста, через яке проводить нас старий пан Чернівчанин, коло народів, значущість якого від весни народів і до першої світової війни поступово зростала, але яке в столиці Герцоґства Буковинського не стало колом центральним, визначальним, а швидше периферійним, хоча наближеним вже до самого центру.

9

Стоячи біля польського та німецького домів, знаходимось вже на кінці вулиці Панської, колишній Геренґассе, яка нині носить ім'я української письменниці з Буковини Ольги Кобилянської. У Чернівцях колись говорили: "вулицею Панською до Европи“. Наш провідник вже не звертає у жодні провулки і вулички, оточили ми останнє коло, піднялись на горб, і відтак нам залишається просто прямувати до самого центру. Знаходимось у зоні амбіції та старань тутешнього горожанства. Колись Чернівці називали "малим Віднем сходу“, але чернівецькі кам'яниці не є такими монументальними і тяжіючими, різні европейські стилі змішуються з елементами орієнтальними, візантійськими, витворюючи архітектонічні форми ще майстерніші і витонченіші, ще більш вибуяло орнаментальні, ще виразніше прив'язані до деталей. Усе тут є меншим, більше ажурним, легшим. Навіть так званий італійський палац з характерним патіо, який був резиденцією прем'єра Буковини, здається, підтверджує думку, що "менше є красивішим“. Кожна кам'яниця відрізняється від іншої, важко помітити тут стандартні елементи. Проникають тут також різноманітні реґіональні, національні мотиви, позаяк вони є придатними до артикуляції відмінности та різноманітности, а це є вартості, які завжди тут цінували високо. Зберігся, наприклад, припис уряду (т. зв. Крейсамту) щодо порядку балів для королівського окружного міста з 1803 року, в якому прецезійно визначається скільки з восьми годин балю визначається для танців якого народу (власне того року аж п'ять годин було визначено для польських танців).

На вулиці Панській, а також на інших вулицях і площах, що в самому серці міста, виразно відчувається нехіть, щоб не сказати страх, перед будь-якою одноманітністю. Це сприяє проникненню сюди національних та культурних особливостей, щоправда, деколи у дуже скритій та завуальованій формі, щоб не викликати болючої реакції провінційного комплексу. Цінувався тут насамперед поступ, тобто потяг до чогось нового. Тому таким відчутним тут, і то значною мірою є прагнення вирватись поза межі власного подвір'я, відкритися світові, прагнення інтеґруватися у світ. Достатньо було зайти до якоїсь з тутешніх кав'ярень і приглянутись до назв газет (у "Кайзер Кафе“, приміром, щодня виставляли 160 різноманітних видань) і ви розуміли, що у Чернівцях читали найважливішу пресу кількома мовами, привезену з Відня, Парижу, Праги та інших метрополій. Якісь новинки доходили сюди доволі швидко, включно з новинками моди, техніки та модерними ідеями.

Дорога до Чернівців одночасно приводила до розриву з родинним гніздом: чи то селом, чи то штетлом, до розпрощання з традиційним вихованням і старосвітським світоглядом, приводило до бунту супроти батька і до вільного вибору громадянства в космополітичному місті. Роза Авсляндер так описала дорогу свого батька, яка була схожою до тієї, що нею прийшов Йозеф Бурґ і багато інших молодих людей, які зрушились з рідних місць в пошуках свого місця під сонцем:

Переклад Олеся Пограничного