Кардинал
Він – син прекрасної княгині Асколійської. Батько його був авантурником,
називав себе колись маркізом Пембою. А проте княгиня любить саме цього
сина, який нагадує їй про один сад, про Венецію, а також про той день,
коли вона була гарнішою, ніж будь-коли. І тому цей син повинен жити
з ім’ям маркіза Віллявенеційського. Маркіз – вихованець далеко не
найкращий. Він має звичай носити на руці сокола. Якось його наставник
– а наставник знається на полюванні не так уже й добре, – запитує
його: “А що, коли одного разу сокіл не повернеться?” – “Тоді... тоді...
– вкрай схвильовано відповідає вихованець, – тоді я сам літатиму.”
І весь червоніє, так ніби зрадив самого себе. Згодом, десь на п’ятнадцятому
році життя, він на деякий час робиться тихим і старанним. Він кохає
прекрасну герцоґиню Юлію Естейську. Цілий рік кохає без взаємности,
а тоді, вдовольнивши своє бажання з білявою служницею, забуває про
любов до герцоґині. І тут настають гарячі запаморочливі дні. Його
шпага майже не знає перепочинку. Він прибуває до Венеції. З голови
йому ніяк не йде один сад. Цілісінький рік він шукає цей сад, а знаходить
натомість Валенцію. Вона висока на зріст, золотоволоса й горда. Наодинці
з нею він забуває про інших. Втративши голову, він нестямно цілує
її. Але ж вона має коханця. Ба, навіть подейкують, що вона заміжня,
а проте коханець – річ тим небезпечніша, що маркіз знає його віддавна.
Ось уже століття, як усюди можна побачити його картини. Вони висять
у найтемніших залах, здебільшого над дверима, щоб їх не бачили діти.
Адже в цих картинах є щось від лукавого. Стривоженому цими картинами
маркізові у кожній чарі вина ввижається це похмуре, насуплене, сповнене
таємничости чоло, підкреслене гострими чорними бровами. Йому робиться
моторошно. І з кожним таким видивом він здригається, а потім заходиться
гучним реготом. Однієї ночі, тільки-но над широким ліжком заворушилося
запинало балдахіна, він стрибає з вікна синьйориного палаццо в канал.
Під постріли, що лунають навздогін, він дістається до П’яццетти, де
йому стають у пригоді рибалки.
Через десять років він вирушає до Венеції лише задля того, аби подивитися
на те вікно. Позначене витонченим стилем, воно завершується гостроверхим
склепінням, у міру оздобленим. Це втішає його. Ще молодий, він, секретар
кардинала Борромео, впізнає Венецію. На одному із свят він зустрічає
також Валенцію. Вона, достоту така, як і колись, наближається до нього.
Та він, однак, змінився: низько вклонившись, він разом із сенатором
Ґрітті усамітнюється для серйозної розмови. Перед самісіньким Різдвом
він стає кардиналом. На Великдень він відчуває, як з його могутніх
плечей із шелестом спадає додолу важкий фіялковий шовк. Він утішається
гарненькими пахолками, які несуть шлейф, і радіє у сяйві та блиску
слави, сп’янілий від співу, наче від пахощів виноградника. На Пасхальних
святах наступного року кардинал відсутній. Він живе в одному із своїх
маєтків, прикрашаючи сади. Великодної неділі він розмірковує над планом
зведення нового замку. Можливо, Сансовіно ще дасть згоду будувати
його. Ввечері один із улюбленців кардинала спохоплюється: сьогодні,
мовляв, Воскресіння Христове. Кардинал сміється. Негайно влаштовують
свято, на яке прибувають дівчата з Карманьйолі, двічі по п’ятдесят.
Кардинал надзвичайно гостинний. Його ім’я у всіх на устах. Народ
вважає його за чарівника. Двадцять художників оточують його, десять
скульпторів працюють у його парках, а кожен поет порівнює його з якимось
богом. Одного дня він приймає в себе Валенцію. Синьйора прекрасніша,
ніж будь-коли. Він щодня уряджає їй свято. І от у розпалі найпишнішого
з усіх свят вістовець верхи на коні привозить кардиналові листа. Прочитавши
лист, кардинал блідне, а тоді подає його Валенції. Ввечері синьйора
відбуває до Риму. Там серед кардиналів у неї є друзі. Вночі кардинал
прокидається. Він іще раз перечитує лист, а його улюблений пахолок
присвічує йому смолоскипом. Останні слова в листі – про смерть папи.
Через три дні кардинал отримує з Риму листа від своєї матері, літньої
герцоґині Асколійської. Це перший лист від неї. Вона вітає його із
чимось, він, однак, не зовсім розуміє, про що йдеться. Та ось увечері
його терміново викликають до Риму. І лиш тепер, збагнувши все, він
постановляє собі подарувати матері одну з картин Джорджоне.
Переклад Олега Заячківського
Золота скринька
Була весна. З прозорого темноблакитного неба привітно всміхалося
сонце. Його промені, однак, рідко пробивалися до антресолей будинку,
розташованого у вузькому провулку. Якщо ж мерехтливе світло, розсіявшись,
і просотувалося крізь шиби, кидаючи мінливі світляні зайчики на потиньковану
задню стіну скромної кімнатки, то був це не прямий сонячний промінь,
а відблиск якогось вікна з високого будинку навпроти. Тим більшою
була радість малого, який щодня бавився коло вікна. Спостерігаючи
за тим, як жваво рухаються на стіні світляні зайчики, він підстрибував,
мчав за ними й сміявся від душі, так що навіть на печальному обличчі
його матусі можна було помітити відбиток цього сміху.
Не минуло й року, як вона овдовіла. Зі смертю дорогого їй чоловіка
впав і той посередній добробут, що його він створив своєю працею.
Змушена обміняти просторе помешкання на цю кімнатку, вона своїми руками
збільшувала ту незначну суму колись заощаджених грошей, аби не відмовляти
в найнеобхіднішому ані собі, ані насамперед своїй дитині – п’ятирічному
малюкові Віллі. Тож хіба дивно, що тепер ця дитина так щиро втішалася?!
Відірвавши стомлені очі від роботи, жінка лагідним, сповненим любови
поглядом дивилася на малого, який, зіперши свіже личко на м’ясистий
кулачок, притулився до шиби.
Проте сьогодні його захоплювала не гра сонячних променів, і позаяк
у будинку навпроти діялося щось незвичайне, то він не звертав анітрохи
уваги на коника, який лежав перекинутим на підвіконні. Недавно там
спорожніла склепінчаста крамниця – торгівець сукном перебрався зі
своїм крамом на іншу вулицю. Відтоді там прибирали, мили, а віконниці,
якими на ніч і на неділю закривали обидві вітрини, спершу, на превелике
зачудування хлопчика, зняли, а згодом, поґрунтувавши їх у жовтий колір,
помалювали гарною чорною фарбою. Ця робота настільки зацікавила Віллі,
що тільки-но за блискучими шибами з’явилися золоті й срібні скрині
та скриньки, – невисокі, одні довші, інші коротші, але всі з шістьма
кантами, – його захопленню не було меж. І ось коли на одну з вітрин
крамарі поклали золоту скриньку, на якій було зображено двох навдивовижу
чудових ангелів, вкляклих на колінця, він не зміг стриматися, щоб
не заплескати в долоні.
– Мамо, мамо, ну, поглянь-но, поглянь! Що це, он та гарна малесенька
скриньочка з двома янголятками?
Мати підвелась, однак, побачивши красиві блискучі скриньки, навіть
не усміхнулась, і це неабияк здивувало його. Ба ні, одна сльоза таки
проступила з-під почервонілих країв її повік. – Що це? – нерішуче
повторила дитина.
– Бачиш, Віллі, – серйозно сказала мати, легко провівши носовичком
по очах, – он туди, в ті скрині, кладуть людей, яких Бог знову забирає
до себе, – і великих, і малих.
– Туди? – прошепотів хлопчик, і далі задоволено спостерігаючи за
вітринами.
– Так, – провадила мати, – і нашого тата поклали в таку саму скриню...
– Але, – урвав її малий, якому з думок ніяк не йшло перше пояснення,
– чому Бог забирає до себе й малих? Напевно, вони дуже
слухняні, якщо так швидко потрапляють у цю гарну скриньочку, а потім
робляться в небесах янголятками, чи не так?
Мати, ніжно й сердечно обійнявши дитину, впала навколішки й довгим
поцілунком тямила його вологі губи. Малий не питав нічого. Рвучко
обернувшись до вікна, він прикипів поглядом до великих вітрин. На
його личку засяяла щаслива усмішка.
Тим часом мати знову сиділа хильцем за роботою. Раптом вона підвела
очі. По її блідих щоках котилися сльози. Випустивши з рук шитво, вона
молитовно склала їх і тремтячим голосом ледве чутно проказала:
– Боже милостивий, благослови мою дитину!
***
Густа беззоряна вереснева ніч. У кімнатах антресолей запала гнітюча
тиша. Було чути тільки цокання настінного годинника й стогін дитини,
яка, трусячись у лихоманці, звивалася в ліжечку.
Мати схилилася над бідолашним Віллі. Червонувате тьмяне світло нічної
лампи злегка торкнулось її змарнілого обличчя.
– Віллі, дитино моя, серденько моє, ти щось хочеш?
Нерозбірливі звуки – от і вся його відповідь.
– Тебе щось болить?
Але відповіді не було.
– Боже мій, Боже, як же це могло трапитися!
Гарячково й безладно все це промайнуло в спогадах замученої жінки.
“Так, той вечір. Після гри. Майже тиждень тому. Який він був гарячий!
І осінній туман, каже лікар. А тепер, тепер він уже не подає надії.
І якщо ще й слабий організм...”
Ні, збагнути цього вона не могла.
Здається, він кликнув її. І ось удруге він тихесенько кличе її:
– Мамо!
– Що тобі, дитино моя?
– Це було... це було гарно, – затинався малий.
Підвівшися з великими труднощами, він червоним від лихоманки личком
притулився до материної руки.
– Бозьо сказав, що я повинен прийти до нього. Я ж маю таке право,
чи не так, мамцю? Н-ну, дозволь мені... прошу тебе, – і малий склав
гарячі ручки.
І от знову – напад пропасниці. Малюк упав на ліжечко. Бідолашна
мати турботливо вкрила його ковдрою і, знеможена пекельним болем,
опустилася навколішки. Судомно схопившись обіруч за край залізного
ліжечка, вона тихенько та незв’язно заходилась молитися... .
Годинник вибив восьму. Крізь шибу соталося рідке блякле світло осіннього
дня. Дошки підлоги сіріли, а речі відкидали важкі чорні тіні.
Жінка підвелася з колін, сіла коло ліжечка й запаленими сухими очима
втупилась у порожнечу. Тим часом малий, уривчасто дихаючи, спав спокійніше.
Чоло його пашіло, а щоки – розчервонілися. Мати, нечутно поклавши
руку на розметані біляві кучері дитини, сиділа непорушно і здригалася
лише тоді, коли на сходах відлунювали дзвінкі голоси або зненацька
хтось хряскав вхідними дверми.
– Тату, тату! – раптом вигукнув малий, повернувшись на другий бік.
Мати злякалась, а Віллі вмить замовк.
Вулицею проїжджав автомобіль. Шум його коліс поступово стихав.
У кімнату долинало тільки шарудіння мітел об хідники.
– Бозю... бозюню... благаю тебе! – стогнав малий. – Я... я... був
чемним... от запитай маму!
Тремтячи, мати заламувала руки. Тим часом Віллі, поволі розплющивши
очі, здивовано озирався.
– Я був на небесах, мамо, – шепотів він, – на небесах... Хіба це
не правда... не правда, мамо, – жваво белькотів малий, – що ти також
покладеш мене в гарну золоту скриньочку, знаєш... у ту, що там...у
крамниці? – Ощасливлений, він усміхнувся: – В ту, де зверху двоє янголяток.
Мати голосно заридала.
– У ту самісіньку, ну пообіцяй мені.
З почуттям невимовного страху вдова міцно схопила обидві долоні свого
улюбленця.
– Боже! Боже! – молила вона. Сказати ще щось у неї не вистачало сил.
Раптом мати відчула, як по руках дитини пробіг мороз, і щойно Віллі
здригнувся, вона зойкнула.
Малий сполотнів. Губи його ще рухалися.
Потім усе затихло.
Мати вп’ялася очима в маленьке тільце, з якого йшов, здавалося, крижаний
холод. Вона відчайдушно пригорнула його до грудей і стиснула у своїх
обіймах. Та дарма! Тільки усмішка застигла на зціплених губах маленького
мерця. Блаженна усмішка!
... Безбарвне осіннє сонце виблискувало на домовинах у крамниці,
а також на гарній золотій труночці. Велика шиба віддзеркалювала промінь
у кімнату на антресолях, і тьмаве світло, боязко ковзнувши по блідому
личку бідолашного Віллі, поступово розсіювалося на білій стіні.
1895
Переклад Олега Заячківського
Із "Cонетів до Орфея“
частина I, сонет XIII
