Стефан Цвейґ

Вчорашній світ

Спогади европейця

Світ надійности

Коли я пробую знайти належне визначення для епохи, що передувала першій світовій війні, для епохи, в якій я виріс, мені видається, що найкраще було б сказати так: це був золотий вік надійности. Усе в нашій, майже тисячолітній австрійській монархії, здавалось, розраховане, а держава була вищим ґарантом цієї постійности. Права, які вона ґарантувала своїм громадянам, були закріплені парламентом, цим вільно вибраним представником народу, а кожен обов'язок був чітко реґламентований. Наша валюта, австрійська крона, ходила в чистому золоті, і це ґарантувало її стабільність. Кожен знав, скільки він має і скільки йому належить, що дозволяється, а що забороняється. Усе мало свою норму, свій визначений розмір та вагу. Хто мав маєток, міг точно підрахувати свій річний дохід, будь-який чиновник чи офіцер – з такою ж точністю міг визначити за календарем, коли він буде підвищений в чині і коли вийде на пенсію. Бюджет кожної сім'ї чітко передбачав, скільки потрібно буде витратити на житло чи на харчування, на літній відпочинок чи на розваги; окрім того, постійно відкладалась якась незначна сума на чорний день, на хворобу та доктора. Хто мав будинок, трактував його, як надійну пристань для дітей та онуків, земля та фах передавались з покоління в покоління, і коли немовля спокійнісінько спало в колисці в банку або в банк клали перший невеликий внесок, маленький “резерв” на майбутнє. Усе в тій обширній імперії міцно і непорушно стояло на своєму місці, а понад усім – старий кайзер; і кожен знав (або надіявся): якщо він колись помре, то прийде інший, але ніщо не зміниться у визначеному порядку. Ніхто не вірив у війни, революції та перевороти. Всякий радикалізм та насильство видавалось вже неможливим в еру розважливости. Це почуття надійности було найбільш бажаним набутком мільйонів, загальним життєвим ідеалом. Тільки з тією надійністю життя вважалось вартісним, і щораз ширші верстви населення добивались своєї частки цього безцінного скарбу. Першими, з уваги на становище, почерпнули з нього заможні верстви, а відтак, поступово, до нього припали й інші: століття надійности стало золотим віком страхової справи. Будинок страхували від пожеж та пограбувань, поле – від граду та злив, тіло – від нещасних випадків та болячок; на схилі років набували пожиттєву ренту; дівчаткам в колиску клали страховий поліс, як посаг. Врешті об'єднались і робітники, вони вибороли собі достатню платню та лікарняні каси; прислуга відкладала гроші на забезпечення старости та завчасно відкладала в страхову касу внески на власний похорон. Тільки той, хто спокійно дивився в майбутнє, з легким серцем міг насолоджуватися сучасністю.

У тій зворушливій переконаності, що можна обгородити себе частоколом, не залишивши лазу для якоїсь несподіванки долі, крилась, при всій практичності та розважливості, небезпека підступного марнославства. Дев'ятнадцяте століття у своєму ліберальному ідеалізмі було щиро переконане, що воно стоїть на прямому й правильному шляху в “кращий із світів”. Зневажливо і з погордою поглядало воно на попередні епохи з їхніми війнами, голодом та смутами, як на час, коли людство було ще незрілим та недостатньо освіченим (просвітненим). Видавалось, не мине й кількох десятиліть і злу та насильству буде покладено край, і ця віра в безвідворотний, нестримний “проґрес” набула в ту епоху направду сили релігії; у цей “проґрес” вірили вже чи не більше, ніж у Біблію, а його істинність, здавалось, щоденно підтверджували чудеса науки та техніки. І справді, загальне піднесення наприкінці того мирного століття ставало щораз помітнішим, швидшим та всеохопним. На вулицях замість блідих тьмяних вогників спалахували електричні лампи, вітрини центральних магазинів випромінювали і поширювали своє магічне світло аж до передмість, завдяки телефону людина мала змогу спілкуватися з іншими людьми на відстані, з незбагненною досі швидкістю людина їздила у вагонах, не запряжених кіньми, і реалізувавши мрію Ікара, людина піднялась увись. Комфорт з палаців проник і в прибуткові будинки; тепер воду не потрібно було тягнути з криниці чи каналу, витрачати силу на розпалювання кухні; всюди запанувала гігієна і зник бруд. Відтоді, як спорт загартував тіла людей, вони ставали красивішими, сильнішими, здоровішими; все рідше на вулицях можна було побачити калік та виродків; і усі ці чудеса довершувала наука, цей ангел-хоронитель проґресу. Суспільний устрій також не залишався незмінним: особистість отримувала щораз нові права, ставлення влади ставало щораз м’якшим та гуманнішим, і навіть проблема з проблем – убогість мас – перестала здаватись такою невирішною. Щораз ширшим верствам надавалось виборче право, а відтак і змогу відкрито відстоювати свої інтереси; соціологи і професори дискутували, пропонуючи рецепти, як зробити пролетаріят здоровішим і навіть щасливішим. Чи ж дивно, що це століття купалось в ореолі власної слави, і кожне минуле десятиліття трактувалось як наступна сходинка, яку пройшов прогрес? У такі рецидиви варварства, як війни між народами Европи, вірили так само мало, як і відьом та привидів; наші батьки були переконані в міцності зв'язуючої сили толерантности та доброзичливости. Вони свято вірили, що кордони та розбіжності між націями та віровизнаннями поступово зітруться у загальному чоловіколюбії, а, отже, людство заживе скоро в мирі та безпеці.

Нам, нинішньому поколінню, що давно викреслило зі свого словника як архаїзм слово “безпека”, дуже просто насміятися з оптимістичної ілюзії того щиродухого у своїй наївності покоління, яке вважало, що технічний проґрес людства обов'язково приведе до проґресу духовного. Ми, навчені новим століттям не дивуватись ніяким виявам колективного варварства, ми, навчені від кожного наступного дня очікувати злочину страшнішого за попередній, ми щораз більше сумніваємося в можливості морального відродження людства. Ми змушені визнати рацію Фройдові, котрий стверджував, що наша культура – це тільки тонка плівка, яка будь-якої миті може бути зім'ята і розірвана руйнівними силами, прикритими нею; ми були змушені поступово звикнути жити, не відчуваючи ґрунту під ногами, не знаючи прав, свободи та безпеки. Що ж до наших поглядів на життя, то ми давно вже відкинули релігію наших батьків, їхню віру в швидкий і неминучий проґрес гуманізму; банальним видається нам, жорстоко навченим гірким досвідом, їхній наївний оптимізм перед лицем катастрофи, яка одним-єдиним ударом закреслила тисячолітні здобутки гуманістів. Але навіть якщо це була ілюзія, то вона була чудесною і благородною, більш людяною і життєстверджуючою, аніж теперішні ідеали, і наші батьки вірили в цю ілюзію. Щось в душі, незважаючи на весь досвід та розчарування, не дає повністю від неї відмовитися. Те, що людина всмоктала з материним молоком, залишається в її крові назавжди. І всупереч усьому тому, що мені доводиться щодня вислуховувати, тому, що і я сам і мої численні друзі по злигоднях пізнали у приниженні та випробуваннях, я не можу остаточно зректись ідеалів моєї юности, віри, що коли-небудь знову, всупереч усьому, настане світлий день. Навіть в безодні жаху, з якої ми викарабкуємось навпомацки і навмання, з пригніченою та зболеною душею, я раз у раз підводжу очі до тих зірок, які освітлювали моє дитинство, і втішають одідиченою вірою, що це жахіття колись виявиться тільки незначним збоєм у вічному русі Вперед і Вперед.

Нині, коли страшний смерч дощенту розвіяв ці ілюзії, ми остаточно усвідомили, що світ надійности був лише повітряним замком. [...]

Мабуть немає такого іншого міста в Европі, де би тяга до культури була такою жагучою, як у Відні. Саме тому, що Австрія впродовж кількох століть не мала політичних амбіцій, не мала відчутних успіхів у військових виправах, національна гордість найяскравіше виразилась у прагненні бути першими в мистецтві. Від старої імперії Габсбурґів, яка колись панувала у Европі, вже давно повідпадали важливі і найбільш потужні провінції: німецькі, італійські, фландрські і валлонські; незмінною у своїй давній величі залишилась столиця – опора трону і оборонниця тисячолітньої традиції. Колись римляни заснували це місто, як цитадель, як форпост для захисту латинської цивілізації від варварів, згодом, тисячоліттям пізніше об ці мури розбився нестримний потік османської навали на Захід. Сюдою пройшли Нібелунги, звідси над світом засіяла безсмертна плеяда музикантів: Глюк, Гайдн і Моцарт, Бетговен, Шуберт, Брамс і Йоган Штраус; тут сходились усі течії европейської культури; при дворі, в аристократів, у народі німецьке було кровно поєднане зі слов'янським, угорським, еспанським, італійським, французьким, фландрським і в тому, власне і був істинний геній цього міста музики, щоб гармонійно поєднати ці контрасти в Нове і Своєрідне, в Австрійське, Віденське. Готове сприйняти і обдароване здатністю до сприйняття це місто притягувало до себе найбільш полярні сили, розряджало, вивільняло і поєднувало їх; славно було жити тут, у цій атмосфері духовної доброзичливості, і кожен мешканець цього міста природньо виховувався наднаціонально, як космополіт, як громадянин світу.

Це мистецтво вирівнювання, тонких музичних нюансів яскраво проглядалось у самому обличчі міста. Повільно розростаючись з року в рік, органічно розширюючись із серцевини, воно зі своїми двома мільйонами було достатньо населеним, щоб дарувати усім блага великого міста і все ж воно не стало настільки величезним, щоб відірватися від природи, як Лондон чи Нью-Йорк. Крайні будівлі міста відзеркалювались в могутньому плесі Дунаю, або дивились своїми вікнами на розлогу рівнину, губились в садах чи полях, або ж спинались на пагорбки останніх, зарослих лісом відногів Альп; і важко було визначити, де природа, а де місто, одне розчинялось в іншому без протидії чи суперечности. Водночас у центрі міста відчувалось, що воно росте, подібно до дерева, нарощуючи кільце за кільцем; а замість давніх мурів його серцевину парадним чересом своїх будівель оперізувала Рінґштрассе. В серединній частині старовинні королівські палати та палаци аристократії промовляли мовою застиглої історії: тут, у Ліхновських, грав Бетговен, тут, в Естерґазі, гостював Гайдн, тут, в старому університеті, вперше прозвучало “Створення світу” Гайдна. Гофбурґ бачив покоління імператорів, Шрібрунн – Наполеона, в соборі Святого Штефана об'єднані християнські князі навколішки возносили молитву подяки за порятунок Европи від турків, університет бачив у своїх стінах численних світочів науки.

Поряд освітленими авеню і яскравими маркетами, впевнено і розкішно підноситься нова архітектура. Але й тут старе противилось новому не більше, ніж незаймана природа обробленому каменю. Чудно було жити в цьому місті, що залюбки приймало все чуже і охоче ділилось своїм; в його легкій, схожій на паризьку, піднесеній і добродушній атмосфері не можна було не насолоджуватись життям. Справді, Відень був містом насолоджування; але що ж тоді є культура, як не виокремлення, за допомогою мистецтва та любови, з грубої матерії життя чогось найтоншого, найніжнішого і найтендітнішого? Маючи славу ґурмана в кулінарії, захоплюючись добрими винами, терпким, свіжим пивом, смачними борошняними виробами та розкішними тортами, це місто мало претензії і на вишуканіші задоволення та насолоди. Музикувати, танцювати, грати в театрі, невимушено спілкуватися, делікатно і ґречно поводитися – усе це культивувалось тут як особливе мистецтво. В житті кожного, як і суспільства загалом, першорядне значення мали не війни і виправи, не політика і некомерція; кожного ранку переглядаючи газету, пересічний віденський горожанин дивився спершу не на статті про дебати в парламенті чи про події у світі, а на репертуар театрів, які у суспільному житті Відня відігравали визначальну, порівняно з іншими містами роль. [...]

Цей фанатизм до мистецтва, і до театрального зокрема, охопив у Відні усі верстви. Завдяки віковим традиціям, Відень був на диво різноголосим і водночас неймовірно оркестровим містом. Дириґентський пульт все ще стояв у хоромах імператора. Імператорський палац був центром наднаціональної монархії не тільки в просторовому, але і в культурному сенсі. Палаци австрійської, польської, чеської, угорської аристократії утворювали своєрідний другий пояс навколо цісарського замку. Далі йшли помешкання “вищого товариства” – дрібного дворянства, вищих чиновників, промисловців і “старовинних родів”, відтак – бюрґери і пролетаріят. Ці верстви мешкали кожне у своєму поясі і у своєму районі: вища аристократія – у своїх палацах в центрі міста, дипломати в третьому районі, промисловці і торговці – біля Рінґштрассе, бюрґери – в центральних районах, з другого по дев'ятий, пролетар'ят – у зовнішньому поясі; але усі вони пересікалися в театрі і на великих урочистостях – на Святі квітів, коли триста тисяч люду в Пратері захоплено вітали розкішно замаєний квітами кортеж екіпажів “верхніх десяти тисяч”. У Відні все, що випромінювало світло чи музику, ставало приводом до святкувань: релігійні походи, на кшталт празника Тіла Христового, військові паради, “бурґмузика”, навіть похорон збирали строкаті натовпи народу; красивий похорон з бучною кавалькадою, і масою співчувальників – у цьому і виражалась честолюбність кожного справжнього віденця; навіть свою смерть справжній віденець перетворював на веселе видовище. У сприйнятті усього строкатого, голосного, святкового, у цьому насолодженні видовищем як формою гри і відображення життя, без огляду сцена це, чи реальний простір, усе місто було одностайним.

З цієї “театроманії” віденців, яка в повсякденні, у пересудах та плітках про знаменитості, часто доходила до ґротеску легко було кепкувати та іронізувати, і наша австрійська інертність в політиці, безгосподарність у порівнянні з діловитістю сусідньої німецької держави і насправді почасти могли приписуватись цьому потягу до розваг. Але в культурному сенсі така висока оцінка художніх подій продемонструвала дещо унікальне – насамперед дивовижну пошану до будь-якого досягнення у мистецтві, а відтак, завдяки віковій традиції, неймовірну чутливість до нього, і врешті – нечуваний розквіт у всіх сферах культури. Найкраще митцеві працюється там, де його цінують, або навіть переоцінюють. Мистецтво зажди досягає вершин там, де воно насправді стає всенародною справою. І так само, як Флоренція чи Рим в епоху Ренесансу приваблювали до себе художників і робили їх великими, бо кожен з них відчував, що в постійному змаганні з горожанами він постійно повинен перевершувати інших і самого себе, так і у Відні музиканти і артисти здавали собі справу, чим вони є для міста. У віденській Опері, у віденському “Бурґтеатрі” поза увагою не залишилась би жодна фальшива нота; кожен неправильний вступ, кожне скорочення викликало осуд, і такий контроль здійснювали не тільки професійні критики на прем'єрах, але і вишуканий та загострений слух усієї публіки, вишколений на порівняннях. Якщо в політиці, управлінні, в повсякденному житті усе відбувалось доволі спокійно і на всякі втрати та прорахунки дивились крізь пальці, то до творів мистецтва поблажок не було: тут справа торкалась честі міста. Кожен співак, кожен актор, кожен музикант змушений був працювати на межі, інакше від нього могли відвернутись. Стати улюбленцем Відня було прекрасно, але залишатись ним – непросто: зниження рівня не дарували. Цей невсипущий і безжалісний контроль спонукував кожного митця у Відні до високих досягнень і підтримував усе мистецтво на відповідному рівні. У кожному з нас залишився з тих років молодости строгий, безкомпромісний підхід до творчості. Кому в Опері при Ґуставі Малєру випало відчути його строгу до найменших нюансів дисципліну, а у філармонії – зрозуміти, що таке органічний синтез натхнення і педантизму, той тепер рідко буває по-справжньому задоволений театральною чи музичною постановкою. Але водночас ми навчились бути вимогливими також і до себе у всіх царинах творчости; метою для нас було досягнути вершин досконалости – те, чого майбутніх творців мистецтва навчали далеко не всюди. Але і глибоко в народі плекалось відчуття потрібного ритму та рівня, бо ж і малі світу цього, просиджуючи за чарчиною, вимагали від музик такої ж доброї музики, як від корчмаря – пива; люди знали чітко, яка військова оркестра в Пратері грає “по першій клясі”: “німецькі майстри” чи мадяри; ті, що мешкали у Відні, разом з повітрям вдихали і чуття ритму. У нас, письменників, це виявлялось в особливому карбуванні прози. Проте так само воно просякало і в суспільство, і в повсякденне життя. Віденець без відчуття прекрасного, без чуття форми не сприймався у вищих суспільних верствах, але навіть незаможний горожанин, чи відвертий бідак переймались певним відчуттям краси, навіяним самою природою, з атмосфери радісних людських стосунків; без цієї любові до культури, без відчуття одночасної насолоди і контролю за цим благодатним буянням життя неможливо було бути справжнім віденцем [...]

За останнє століття мистецтво в Австрії втратило своїх колишніх традиційних покровителів і захисників: імператорський дім та аристократію. Якщо у вісімнадцятому столітті Марія Терезія просила Глюка, щоб той учив музики її дочок, Йосип II зі знанням справи аналізував з Моцартом його опери, Леопольд III сам писав музику, то наступні імператори, Франц II і Фердинанд, вже не виказували ніякого зацікавлення до творів мистецтва, а наш імператор Франц Йосип, який за усі свої вісімдесят літ не прочитав жодної книжки, окрім армійського правильника, виявив навіть певну антипатію до музики. На вищу аристократію надії також було мало; минулись ті славні часи, коли Естерґазі давали прихисток Гайднові, Лобковиці, Кінскі та Вальдштайни змагались за право першого виконання Бетговена у своїх палацах, а графиня Тун падала на коліна перед великим чародієм, щоб той не забирав з Опери “Фіделіо”. Вже Ваґнер, Брамс, Йоган Штраус і Гуґо Вольф не мали від них жодної підтримки... Для того, щоб філармонійні концерти відбувались на дотогочасному рівні, щоб художники і скульптори не ниділи в злиднях, їх мала би заохочувати буржуазія; ось тут і виявились гордість і марнославство гебрейської буржуазії, яка відразу виказала готовність допомогти зберегти колишню славу і величність віденської культури. Гебреї віддавна любили це місто і прив'язались до нього усією душею, але тільки завдяки прив'язаності до віденського мистецтва вони відчули себе справжніми і повноцінними віденцями. У суспільному житті вони, як правило відігравали незначну роль; велич імператорського дому затінювала будь-яке багатство, високі державні посади передавались у спадок, дипломатією займалась тільки аристократія, військом та бюрократією управляла знать, так що гебреї навіть не намагались виявляти тут свої амбіції. [...]

Власне в ті останні роки віденське гебрейство – як свого часу еспанське перед таким самим трагічним виходом – почало давати творчі плоди, витворивши мистецтво за своєю суттю аж ніяк не специфічно гебрейське, а радше глибоко і властиво австрійське, віденське. Гольдмарк, Ґустав Малєр і Шьонберґ стали міжнародними авторитетами в новітній музиці; Оскар Штраус, Лео Фалль, Кальман відновили традицію вальсу, і для оперети настав золотий вік. Гофмансталь, Артур Шніцлер, Беєр-Гофман, Петер Альтенберґ вивели віденську літературу на европейський рівень, той рівень, на якому вона не була навіть за Ґрільпарцера та Штіфтера; Зонненталь, Макс Рейнгардт відродили театральну славу міста. Фройд та інші видатні учені змусили знову весь науковий світ заговорити про знаменитий колись університет. Куди не глянь, гебреї – учені, віртуози, художники, режисери, архітектори, літератори – неодмінно посідали високі і найвищі місця в духовному житті Відня. Завдяки їхній палкій любові до цього міста, їхньому прагненню до асиміляції вони міцно вкоренились тут і радо примножували славу Австрії; вони трактували свою австрійськість, як призначення і обов'язок перед світом, і – задля справедливости на цьому варто наголосити – значна, коли не більша частина усього, чим захоплюється нині Европа та Америка як свідченням нового розквіту австрійської культури в музиці, в літературі, театрі, живописі, була створена віденським гебрейством, що у цій відмові від себе вбачало втілення тисячолітньої тяги до духовного. Духовна енерґія, що віками не знаходила собі виходу, поєдналась тут з уже дещо призабутою традицією, відживила її, підтримала і піднесла, наповнила її новою силою та кипучою енерґією; тільки наступні десятиліття покажуть, якого злочину було доконано тоді, коли Відень, сенс і культура якого якраз і були у поєднанні розрізнених елементів, в його духовній наднаціональності, спробували зробити національним і провінційним. Однак геній Відня – специфічно музичний і завжди був таким, він завжди гармоніював усі народи, усі мовні контрасти, його культура – синтез усіх західних культур; хто жив і творив там відчував себе вільним від закостенілости та упереджености. Ніде не почував я себе европейцем настільки, і твердо знаю: насамперед цьому місту, яке ще в часи Марка Аврелія боронило римську, універсальну культуру, я зобов'язаний тим, що з дитинства вибрав ідею співдружности як основну ідею свого життя.

* * *

Гарно, легко і безтурботно жилось у тому старому Відні, і північняки-німці доволі роздратовано і зневажливо дивились на нас, сусідів по Дунаю, які, замість того щоб бути “ретельними” і дотримуватись старого порядку, жили “на широку ногу”, любили поїсти, потішались різноманітними святкуваннями і театром, а до того ще й писали прекрасну музику. Замість німецької працелюбности і наполегливости, які врешті-решт затрули і занапастили життя усім іншим народам, замість того корисливого прагнення випередити всіх , у Відні любили повагом посидіти, неквапно погомоніти і кожному – на перший погляд з надмірною ввічливістю, але без тіни заздрости – кожному дати свій шанс. “Живи сам і дай жити іншому” – таким був загальний віденський принцип, який сьогодні видається мені гуманнішим за всякі категоричні імперативи, і він безперешкодно прокладав собі всюди дорогу.

Бідняки і багачі, чехи і німці, гебреї і християни, незважаючи на взаємне підсміхання, мирно вживались один з одним, і навіть політичні та соціальні рухи були вільні від тієї страхітливої аґресивности, яка проникла в кровообіг часу лише як трутизняний осад від першої світової війни. У старому Відні ворогували ще по-лицарськи і ті ж депутати, що взаємопоборювали себе в газетах, в парламенті, після своїх ціцеронівських промов сиділи поруч у кав'ярнях чи за пивом і по-приятельськи розмовляли на “ти”; навіть коли Луєгер, лідер антисемітської партії став бурґомістром, це аж ніяк не позначилось на особистому спілкуванні, і, як на мене, то мушу визнати, що, як гебрей, ні в школі, ні в університеті, ні в літературі не відчував жодних утисків. Ненависть країни до країни, народу до народу, родини до родини, ще не лилась на обивателя щоденно з газет, вона ще не роз’єднувала ні людей ні нації; зграйне і масове почуття не мало ще настільки відразливо-ґрандіозного значення в суспільному житті, як нині: свобода в приватній діяльності і поведінці – сьогодні вже призабута – вважалась ще природньою; в терпимості ще не вбачали – як тепер – м'якодухости і слабохарактерности; її навіть підносили як етичну силу.

Час бо, в якому я народився і виховувався, не був часом пристрастей. Це був впорядкований світ, з чітким соціальним розмежуванням і плавними переходами, світ без суєти. Ритм нових швидкостей – від станка до автомобіля, телефона, радіо, літака – ще не заполонив людину; час та вік вимірювались ще по-старому. Люди жили безтурботніше, і коли я намагаюсь відживити в пам'яті вигляд дорослих, які оточували мої дитинство, то заднім числом усвідомлюю, що багато з них були не по літах розповнілими. Мій батько, мій дядько, мої вчителі, продавці в магазинах, музиканти філармонії в сорок років були огрядними, “поважними” мужами. Вони ходили повагом, вони говорили неквапно, погладжуючи при цьому випещену, часто вже з сивиною бороду. Але сиве волосся було тільки зайвим доказом статечности: “поважний” чоловік свідомо утримувався від жестикуляції і різких рухів, як від чогось непристойного. Не пригадую, щоб за моєї ранньої юности, коли батькові не було ще й сорока років, щоб він хоч раз швидко вибіг чи збіг по сходах чи взагалі зробив будь-що поспіхом. Хапанина вважалась не тільки невихованістю, вона й насправді була непотрібною, адже в тому буржуазному, стабільному світі з його численними перестрахуваннями і надійними тилами ніколи нічого не ставалося несподівано; які би катастрофи не ставалися поза Австрією, на околицях світу, жодна з них не проникала крізь мури “надійного” життя. Ні англо-бурська війна, ні російсько-японська, ні навіть війна на Балканах ніяк не впливали на життя моїх батьків. Вони переглядали газетні повідомлення про війни з таким самим спокоєм, як і спортивну рубрику. А й справді, що їм було до того, що відбувається поза межами Австрії? Чи це змінювало що-небудь в їхньому житті? В їхній Австрії о тій порі спокою не було ніяких державних переворотів, ніяких раптових змін вартостей; якщо акції на біржі падали на чотири чи п'ять відсотків, то це вже називали “крахом” і з нахмуреними чолами, серйозно говорили про “катастрофу”. Нарікали швидше за звичкою, аніж по суті, на нібито високі податки, які насправді в порівняні з високими податками повоєнного часу виглядали швидше як милостиня державі. Ретельно складали заповіти, прагнучи якомога надійніше забезпечити своїх онуків та правнуків від будь-яких майнових збитків, мовби якимось невидимим векселем захищали себе від вічних стихій, а самі жили безпечно зі своїми маленькими турботами, пестячи їх як слухняних домашніх тварин. Тому завжди, коли мені потрапляє до рук газета тих днів і читаю палкі статті про вибори до Ради громади, коли намагаюсь пригадати п'єси в “Бурґтеатрі” з їхніми дрібними проблемками чи надмірну пристрасність наших юнацьких дискусій про речі, в принципі, несуттєві, я не можу стримати посмішку. Наскільки дрібними були всі ті проблеми, яким безтурботним був час! Їм випала найкраща доля, поколінню моїх батьків, дідусів та бабусь, вони прожили тихо, просто і зрозуміло своє життя від початку і до кінця. [...]

Повернення до Австрії

З погляду логіки, найнерозважливішим з того, що я міг зробити після того, як німецько-австрійську міць було подолано, – це повернутися до Австрії, яка тепер проглядалась на мапі Европи жалюгідною, блідою тінню Австро-Угорської імперії. Чехи, поляки, італійці, словаки вийшли з її складу, зостався тільки спотворений скелет. З шести чи семи мільйонів, яких змусили тепер називати себе “німецькими австріяками” тільки одна столиця вміщувала два мільйони зголоднілих і замерзлих людей; заводи які раніше поповнювали казну, зостались на чужій, тепер, території; від залізниць залишились жалюгідні рештки; з національного банку забрали золото, зоставивши натомість неймовірну суму військового займу. Кордони були ще не визначені, позаяк мирна конференція тільки-но розпочалася; зобов'язання не встановлені: не було ні борошна, ні хліба, ні вугілля, ні пального; здавалась невідворотною революція, або якась інша катастрофа. За всіма прогнозами, ця держава, штучно створена державами-переможцями, не могла існувати незалежною і навіть (всі партії: соціалістична, клерикальна, національна – одностайно запевняли про це) не хотіла самостійности. Вперше, наскільки мені відомо, за всю історію стався такий парадокс, щоб до самостійности змушували країну, яка рішуче цьому противилася. Австрія прагнула об'єднатися або з колишніми сусідами, або зі спорідненою Німеччиною, але в жодному разі не бажала такого принизливого і жалюгідного існування. Сусідні держави навпаки, не бажали залишатися з такою Австрією в економічному союзі, почасти тому, що вважали її убогою, а почасти тому, що боялися повернення Габсбурґів; з іншого боку, об'єднання її з переможеною Німеччиною не могли допустити союзники, бо це б сильно зміцнило останню. Врешті вирішили: німецька республіка Австрія повинна існувати далі. Державі, яка не хотіла цього – явище унікальне в історії – було наказано: “Існувати!”. [...]

За рік до того, опинившись на швайцарській прикордонній станції в Буксі, я пережив зворушливу ситуацію. Тепер, при поверненні, я мав пережити не менше пам'ятну мить на австрійській, у Фельдкірсі. Тільки-но я вийшов з вагона і зауважив незвичну метушню прикордонників та поліції. Вони майже не звертали на нас уваги і проводили догляд для годиться: очевидно їхню увагу привертало щось набагато важливіше. [...]

Повільно – радше, велично – підійшов незвичний на вигляд поїзд, не обшарпані з потьоками від дощів звичайні пасажирські вагони, а чорні, широкі: салон-вагони. Паротяг зупинився. Помітне хвилювання прокотилось рядами очікуючих. Я все ще не знав – до чого це. І тут у дзеркальній вагонній рамі я побачив майже в повний зріст імператора Карла, останнього імператора Австрії і його одягнену в чорне дружину, королеву Циту. Я здригнувся: останній імператор Австрії, наслідник габсбурзької династії, що правила країною 700 років, залишає свою імперію! Хоч він відмовився від формального відречення, республіка влаштувала йому проводи з усіма почестями чи, швидше, змусила його прийняти їх. І ось високий засмучений чоловік стоїть біля вікна і востаннє дивиться на гори, будинки і мешканців своєї країни. Це була історична хвилина – тим паче для того, хто виріс у старій імперії, для кого першою піснею в школі була пісня про імператора, хто потім, на військовій службі присягав тому чоловікові, який тут, у цивільній одежі, сумно вдивлявся в обличчя тих, які присягали на “послух на суші, на воді і в повітрі”. Скільки разів я бачив старого імператора в костюмі для великих торжеств, який давно вже став леґендарним, я бачив його на парадних сходах в Шьонбрунні, оточеного сім'єю та ґенералами в блискучих мундирах, коли його прославляли вісімдесят тисяч віденських школярів, вишикуваних на широкому зеленому пляці, які співали “Боже, бережи” Гайдна. Я бачив його на придворному балі, на виставах в Theatre-Pare – в блискучій формі, і знову в зеленому тирольському капелюсі в Ішлі, як він їхав на полювання, я бачив його з побожно схиленою головою на празнику Тіла Господнього в процесії, що йшла до собору Святого Штефана –і катафалк того туманного похмурого зимового дня, коли, в розпалі війни, дзядзя провели на вічний спочинок до склепу Капуцинів. “Кайзер” – це слово було для нас втіленням усієї влади, всього багатства, символом непорушности Австрії, і ми вже з дитинства звикли промовляти ці два склади з благоговінням. А тепер я бачив наступника, останнього імператора Австрії, вигнанцем, який залишає свою країну. Славна вервиця Габсбурґів, які віками передавали з рук до рук державу і корону закінчувалася в цю хвилю. Усі присутні відчували історію, світову історію. Жандарми, офіцери, жовніри знічено переминались і зніяковіло відводили вбік погляди, позаяк не знаходились що їм зараз слід робити чи просто стояти, чи, як колись віддавати належні почесті, жінки не наважувались підвести очі, усі стояли мовчки, і тому нараз стало чути похлипування літньої жіночки в жалобному одязі, яка богзна звідки приїхала сюди, щоб ще раз побачити “свого” імператора. Начальник поїзда подав свисток. Усі мимоволі здригнулися: настав невідворотний момент. Паротяг обережно смикнув вагони, мовби й він робив якесь зусилля; поїзд поволі рушив і почав віддалятися. Усі ще якийсь час благоговійно дивились йому вслід. Відтак почали розходитись з таким пригніченим виглядом, який буває лише після похорону. Тільки тепер, в оцю хвилю, майже тисячолітня історія завершилася. Я зрозумів, що Австрія вже не та, що світ, в який я приїхав, вже інший.

Після того, як поїзд від'їхав, нас попросили пересісти із стерильно чистих швайцарських вагонів до австрійських. Достатньо було лише підійти до них, щоб зрозуміти, що сталося з тією країною. Виснажені, голодні, пообшарпувані провідники, які вказували наші місця, ледве переставляли ноги; засмальцовані протерті мундири теліпалися на їхніх сухих опущених плечах. Шкіряні паски на віконних рамах були позрізувані: кожен клаптик шкіри був тепер цінністю. Сидіння теж хтось спатрав лезами і багнетами; цілі клапті обшивки були по-хамськи зрізані якимось варваром, який, де тільки міг добував шкіру для латання своїх чобіт. Задля кусочка міді позламувані були і попільнички. Через повибивані вікна з зимним осіннім вітром залітала сажа і шлак противного бурого вугілля, на якому тепер працювали паровози, ним були закіптюжені стіни і підлога, благо, що його чад перебивав запах йоду, який нагадував про те, скільки хворих і поранених перевезли ці вагони під час війни. Те, що поїзд взагалі рухався вперед, було дивом; щоразу, коли незмазувані колеса переставали пронизливо скрипіти, ми потерпали, що поїзд починає помирати. Відстані, які зазвичай долалися за годину, тепер потребували чотирьох, а то й п'яти годин; з настанням сутінок, ми потрапляли в цілковиту темінь. Електричні лампи були порозбивані або повиривані, знайти щось у вагоні можна було лише, присвічуючи сірниками, або ж навпомацки. Ми не позамерзали тільки тому, що від початку сиділи по шість, а то й по вісім чоловік, тісно притулившись один до одного. На наступній станції втиснулись нові пасажири, вкрай вимучені довгим очікуванням. Проходи була геть забиті, незважаючи на холодну ніч, люди сиділи на сходинках вагонів, притискаючи боязко до себе клунки і вузлики з їжею; ніхто не наважувався бодай на мить випустити що-небудь з рук. З мирного життя я відразу потрапив у жахіття війни, що, як я собі думав, вже завершилась. [...]

Економіст, який міг би живо описати усі ті етапи, спочатку інфляцію в Австрії, а відтак у Німеччині, – міг би переплюнути будь-якого романіста, оскільки хаос і безладдя були щораз глибинніші. Скоро ніхто вже не орієнтувався, скільки що-небудь коштує. Ціни стрибали як хотіли; коробка сірників у магазині, який своєчасно підвищив ціну, коштувала в двадцять разів дорожче, аніж в сусідньому магазині, де наївний власник, нічого не підозрюючи, продавав свій товар ще за вчорашніми цінами, а в нагороду за чесність його магазин порожнів за годину, бо люди один одному повідомляли і кожен біг і купував усе, що було в продажу, незалежно від того потребував він цього, чи ні. Навіть акваріумна рибка чи старий телескоп були “субстанцією”, а кожен потребував річ, а не папір. Найнеймовірнішим чином розрив давався взнаки при винаймі помешкань, бо уряд, задля захисту винаймачів, яких тоді була неймовірна кількість, на збитки домовласникам заборонив будь-яке підвищення цін. Незабаром в Австрії квартира середньої величини коштувала винаймачеві за рік менше, ніж один обід; впродовж п'яти а то й десяти років уся Австрія, по суті, жила майже задарма, бо у ті роки розірвання угод було заборонене. Через такий неймовірний хаос ситуація ставала щораз абсурднішою і аморальнішою. Той, хто сорок років заощаджував, а відтак патріотично вклав свої гроші у військову позику, перетворився на жебрака. Хто жив тільки на продовольчі картки, помирав з голоду; хто нагло плював на всякі морально норми, наїдався досхочу. Хто вмів давати хабаря, добивався успіху; хто спекулював, отримував прибуток. Хто торгував чесно, той убожів; хто вираховував усе до копійки, того обдурювали. Не було ніякої міри цінностей: коли грошові запаси танули і дівались невідомо куди; не було ніякої іншої чесноти, окрім однієї – бути спритним, вивертким, нерозважливим і відчайдушним.

У той час, як австріяки через перепади цін втратили всяку орієнтацію в них, деякі іноземці зметикували, що в нас можна непогано поживитися. Єдиною цінністю, що залишалася стабільною впродовж усіх трьох років страшної інфляції, були іноземні гроші. Кожен, коли австрійські крони висякали, як роса на сонці, волів мати швайцарські франки чи американські доляри. Багато іноземців використовували кон'юнктуру, щоб бодай що-небудь урвати від агонізуючої австрійської крони, Австрія була “відкритою” і переживала важкий “сезон іноземців”. Усі готелі Відня були переповнені цими стерв'ятниками; вони викуповували все: від зубної щітки до маєтків, вони спустошували приватні колекції і антикварні магазини, перш ніж їхні власники здогадувались, як беззсовісно і нещадно їх пограбовано і обмануто. Дрібна готельна прислуга зі Швайцарії, стенографістки з Голландії мешкали в княжих покоях готелю на Рінґштрассе. І яким би неймовірним не видавався той факт, я можу засвідчити, що довший час знаменитий готель-люкс “Европа” в Зальцбурзі повністю окуповували англійські безробітні, які, завдяки достатній англійській допомозі по безробіттю мали дешевше житло, аніж у своїх slums (міські нетрища – прим. перекл.) на батьківщині. Усе, що “недобре лежало”, моментально зникало. Поступово звістка про надзвичайну дешевість життя в Австрії розлетілась повсюди і нові захланні гості стікались сюди зі Швеції, Франції. На центральних вулицях Відня швидше можна було почути італійську, французьку, турецьку чи румунську мову, аніж німецьку. Навіть Німеччина, де інфляція спочатку була повільнішою, щоправда, щоб відтак обігнати її в багато разів, – використовувала свою марку супроти анемічної корони. Зальцбурґ, як місто прикордонне, давав мені прекрасну змогу спостерігати ці щоденні грабіжницькі набіги. Сотнями і тисячами прибували сюди із сусідніх міст баварці і розбігалися по всьому місту. Вони замовляли собі тут костюми, ремонтували свої машини, ходили в аптеки і звертались до лікарів, великі мюнхенські фірми відправляли листи і телеграми за кордон з Австрії, бо через різницю в поштовій платі це було вигідніше. Врешті німецький уряд ввів митний контроль, щоб зупинити процес, коли всі товари першої необхідности німці купували в Зальцбурзі, де одна марка фактично коштувала сімдесят австрійських крон, а не в місцевих крамницях. Відтак на митниці рішуче конфісковували будь-який товар австрійського виробництва. Але один товар, який конфіскувати було годі, пересікав митниці безперешкодно – це було випите пиво. І любителі пива з Баварії, щодня прикидали за курсом: зможуть вони випити в Зальцбурзі п'ять, шість, чи навіть десять літрів пива за ті ж гроші, за які вдома можна було випити тільки один літр. Кращу приманку придумати було годі. Отож сюди з сусідніх Фрейлассінґу та Рейхенгалля цілими сім'ями потягнулись німці, щоб по саму зав'язку поналивати у свої черева пива та понаїдатись різних ласощів. Щовечора вокзал заповнювали юрмища п'яних, крикливих, блюючих та плюючих орд; тих, хто набрався надміру, підвозили до вагонів на вантажних візках і тоді поїзд – не поїзд, а швидше корсарський бриґ – відбував до Німеччини. Вони не могли передбачити, ці веселі баварці, що невдовзі настане жахливий реванш. Бо, коли крона стабілізувалася, а марка, навпаки, в астрономічних пропорціях впала, з того ж перону австріяки відправились до них, у Німеччину, щоб там, знову ж таки, дешево напитися. Почалась друга дія цієї комедії, щоправда з дещо іншими декораціями і зі зміненими ролями. Ця пивна баталія в розпалі обох інфляцій належить до моїх найнеймовірніших спогадів, бо у ній, як у краплі води найяскравіше, мабуть, відбивається усе безглуздя тих років.

Дивно, але нині я не годен згадати, як ми у ті роки зводили кінці з кінцями, коли кожен австріяк щоразу роздобував тисячі і десятки тисяч крон, а німець потім – мільйони на хліб насущний. Але найбільшою дивовижею було те, що вони давали собі раду. Звикли виживати в хаосі. Іноземець, який не бачив цього, коли яйце в Австрії коштувало стільки ж, скільки раніше коштувала порядна автомашина (а трохи згодом, у Німеччині за нього платили чотири мільйони марок – суму, за яку раніше можна було купити чи не усі будинки Великого Берліну), міг би подумати, що жінки в ту пору бігали вулицями, як навіжені, зі згиреним волоссям, бо в магазинах чогось докупитись було годі, а вже театри і різні відпочинкові заклади пустували й поготів. Проте, як не дивно, усе було навпаки. Воля до життя виявилась сильнішою від нестійкости грошей. Посеред фінансового безладдя щоденне життя продовжувало нуртувати. Коли брати все поокремо, то змінилось дуже багато: багаті стали бідними, позаяк їхні гроші в банках, вартість їхніх облігацій державної позики знецінились, а спекулянти ставали багатіями. Але колесо крутилося все далі і в тому ж темпі, не переймаючись долею кожного зокрема; ніщо не завмирало, пекар пік хліб, швець шив взуття, письменник писав книжки,, селянин обробляв землю; поїзди відправлялись за розкладом, щоранку, в призначений час газета лежала під дверима, а відпочинкові заклади – бари, театри – були переповнені. І саме тому, що найстабільніше – гроші – кожен день все більш знецінювались, люди щораз більше цінували справжні життєві вартості: працю, любов, дружбу, мистецтво і природу – і усі в розпалі катастрофи жили як ніколи інтенсивним і напруженим життям; юнаки й дівчата їхали в гори і повертались додому засмаглими і життєрадісними, в танцювальних салях до пізньої ночі лунала музика, всюди відкривались нові підприємства і магазини; про себе скажу, що я ніколи не працював так напружено, як у ті роки. Те, що ми цінували колись, стало ще ціннішим; ніколи в Австрії не любили мистецтва так, як у ті роки безладдя, позаяк на прикладі ефемерности грошей збагнули, що лише вічне у нас було справді стійким і надійним.

Ніколи, наприклад, не забуду оперної вистави тих вкрай нестерпних днів. Напівтемними вулицями доводилось пробиратись навпомацки, оскільки освітлення, через брак вугілля було недостатнім, місце на гальорці купували за пачку купюр, яких раніше вистарчило би, щоб купити річний абонемент в ложі-люкс. Сиділи в пальтах, бо зала не опалювалась, і тулились один до одного, щоб зігрітися; якою похмурою і сірою була ця зала, яка колись виблискувала одностроями військових і розкішними шатами дам! Ніхто не знав, чи відбуватимуться вистави в наступному тижні, якщо знецінення грошей триватиме, а вагонів з вугіллям не буде ще з тиждень; відчай – тут, у цій королівській величі і розкоші – охоплював ще з більшою силою. Біля пюпітрів сиділи оркестранти – сірі примари, і вони в старих протертих фраках, виснажені та вимучені злигоднями, і ми самі були схожі на привидів у примарній залі. І ось дириґент підняв паличку, куліси розсунулись, і дивно та легко стало на серці. Кожен співак, кожен музикант віддавав себе сповна, бо кожен здавав собі справу, що це може бути їхній останній виступ у цьому, дорогому їхнім серцям місці. І ми вслухались і проникались, відкриті, як ніколи, бо ж це також могло бути востаннє. Отак ми й жили усі. Ми – тисячі, ми – сотні тисяч; кожен віддавав свої останні сили у ці дні, у ці місяці і роки короткого часу перед сумерком. Ніколи не відчував я у ближніх і у собі самому волі до життя так сильно, як тоді, коли мова була про основне: про існування, про те, щоб вижити.

І все ж, я не зміг би пояснити, як, яким чином тоді вижила і уціліла розграбована, збідована, згорьована, нещасна Австрія. [...]

Переклад Стефанії Кіт


ч
и
с
л
о

9

1997