Ґеорґ Тракль

Ніщо вже не порушує безмовности самоти. Над темними верхівками прадавніх дерев пропливають хмари, віддзеркалюючись у зеленаво-блакитних водах ставка, що здається бездонним. Скута печаллю покори, гладінь непорушна – день у день.

Посеред мовчазного ставу височить аж до неба замок із шпичастими перехнябленими вежами й дахами. Чорні, змережані тріщинами мури позаростали бур’яном, а від круглих сліпих віконець відбиваються сонячні промені. В затінку похмурих дворів літають голуби, шукаючи собі сховки в розколинах мурів. Полохливо здіймаючись повз вікна, вони, вочевидь, бояться чогось. Тихо, ледь чутно плюскоче водограй, з бронзової чаші якого п’ють спраглі голуби – раз у раз.

Вузькими запилюженими ґалереями інколи перебігає моторошний дріж, ворохоблячи кажанів. А попри те ніщо не тривожить глибоку тишу.

У вкритих товщею пилу покоях, збезлюднілих, високих і холодних, повно нерухомих речей. Крізь сліпі віконця ні-ні та й проб’ється малесенький промінчик, але темрява поглинає і його.

Тут прах минулого. Тут воно одного дня перетворилося на понівечену троянду, повз яку байдуже проходить час.

І всюди проникає безмовність самоти.

Ніхто вже не наважується зайти вглиб парку. Гілки дерев густо попереплітались, і парк скидається на якесь велетенське живе створіння.

І вічна ніч панує під крислатим листяним шатром. І глибока тиша! І повітря, напоєне випарами тліну!

Та іноді парк прокидається з важких снів. Він згадує свіжі зоряні ночі, заховані в нетрях таємні місця, де він підгледів, було, млосні поцілунки та обійми, сповнені неймовірної розкоші й величі літні ночі, коли місяць вимальовував на чорному тлі химерні картини; людей, які з витонченою ґрацією розмірених рухів і багатообіцяючими усмішками прогулювалися під його листяним шатром, солодко нашіптуючи одне одному запаморочливі слова.

І тоді парк знову поринає у мертвий сон.

На водах гойдаються тіні ялин і червонолистих буків, а з глибини ставка спливає на поверхню глухе, жалобне зітхання.

Гордо вигнувши стрункі шиї, лебеді повагом і неквапно розтинають ряхтливі хвильки. І пливуть вони довкола занедбаного замку. День у день.

Біле латаття цвіте край ставка, посеред яскравих трав, і тінь його блідне у воді.

І коли декілька лілей помирає, з глибини вод з’являються інші. І схожі вони на тендітні руки потопельниць.

Принаджені білим, снують між квітами великі риби з невидющими скляними очима, а тоді знову пірнають у глибину – безгучно!

І всюди проникає безмовність самоти.

А там, угорі, у змережаному тріщинами покої сидить ґраф. День у день.

Він спостерігає за хмарами, що пропливають над верховіттям, – сліпучі та чисті. Йому подобається, як сонце палає у хмарах, сідаючи на вечірній пруг. Він дослухається до звуків, що долинають згори: до крику птаха, що пролітає повз вежу, або ж до свисту дзвінкого вітру, який кружляє довкола замку.

Він бачить, як парк спить – глибоко й непритомно, як довкола замку пливуть по блискітливих хвильках лебеді. День у день.

Зеленаво-блакитними лелітками мерехтять води. У них відбиваються хмари, що пропливають над замком, а відображення їхні – сліпучі та чисті, як і вони самі. Водяні лілеї, журливо й замріяно гойдаючись від подмуху вітру, махають їм, як тендітні руки потопельниць.

На все це змертвіле довкілля, зникоме, мов полуднева тінь, ґраф дивиться, неначе збожеволіле дитя, приречене на загибель.

Він дослухається до сумної мелодії своєї душі – до минулого!

Коли сутеніє, він запалює стару закіптюжену ґасову лампу і з грубезних, пожовклих фоліянтів вичитує про велич і славу минувшини.

З тремким завмиранням серця він читає доти, поки теперішність, від якої він дедалі відчужується, не зникне назавжди. І ось постають велетенські тіні минулого. І тоді він живе напрочуд гарним життям своїх предків.

Уночі, коли буря шаленіє так, що мури аж здригаються до основ, а птахи зі страху квилять перед його вікном, ґрафа опановує невимовний сум.

Над його предковічною душею нависає фатум.

І, притулившись обличчям до шиби, він споглядає ніч. Усе в ній здається йому якимсь загадковим і таємничим. І страшним! Сидячи в замку, він чує несамовите ревище бурі, яка ніби хоче розвіяти вітром усю цю мертвотність.

І щойно жахне видиво ночі зникає, мов примарна тінь, як всюди западає безмовність самоти.

Переклад Олега Заячківського

Країна Мрій

Час від часу я згадую ті тихі дні, які здаються мені чудовим, безтурботним життям, що ним, мов подарунком долі, я міг насолоджуватися досхочу. В моїх спогадах знову постає те містечко в долині, його широка головна вулиця, обабіч якої тягнеться довга алея розкішних лип, його кривулясті провулки, де вирує таємне життя дрібних купців та ремісників, а також його старий фонтан посеред площі, в якому дзюркіт води, що вдень грайливо плюскоче під сонячним промінням, зливається ввечері із шепотом закоханих. Однак враження таке, ніби містечко тужить за минулим.

Від зовнішнього світу долину відгороджують пологі пагорби, порослі величними мовчазними ялиновими лісами. Дерева ніжно пригортаються верхівками до високого світлого неба, і цей дотик землі до неба робить світ ближчим, ріднішим. Мимоволі пригадуються якісь людські постаті, і переді мною знову оживає їхнє минуле з усіма тими болями й радощами, що їх ці люди без будь-якого страху звіряли один одному.

Вісім тижнів провів я у провінційній глушині, і ці вісім тижнів здаються цілковито відмінними від решти мого життя – таке собі самодостатнє існування, сповнене невимовного юнацького щастя й незбагненної туги за чимось далеким і прекрасним. Тут уперше моя хлопчача душа пережила велике хвилювання.

Я знову бачу себе, школяра, і будиночок з невеличким садом, дещо віддалений від міста й майже повністю захований деревами й живоплотом. Там я жив у маленькій мансарді, прикрашеній старими побляклими картинами, і серед тиші, бувало, поринав у вечірні мрії, а тиша, любо приймаючи до себе й зберігаючи мої недосяжні та нестримні юнацькі мрії, згодом, у вечірні години самоти, досить часто повертала їх мені. Вечорами я, бувало, сходив униз до мого старого дядька, який доглядав свою хвору дочку Марію чи не цілий день, і отак зо три години ми мовчки сиділи разом. Теплий вечірній вітер залітав у вікно й доносив усілякі чудернацькі звуки, що навіювали нам якісь марева. Повітря було напоєне сильним п’янким ароматом троянд, які саме розцвітали біля садової огорожі. Тільки-но ніч заповзала в кімнату, як я підводився, казав “добраніч” і піднімався до себе в мансарду, де, сівши коло вікна, ще з добру годину віддавався мріям.

Будучи неподалік від хворої дівчини, я попервах відчував якусь страхітливу пригніченість, яка згодом перейшла в святобливе благоговіння перед цим мовчазним, нестерпним стражданням. Коли я бачив її, в мені прокидалося моторошне передчуття, що вона приречена на смерть, і через те я навіть остерігався зводити на неї погляд.

І коли вдень я блукав лісами, з радістю усамітнившись у тиші, коли, стомившись, лягав на мох і довго дивився у світлу й осяйну небесну далечінь, коли п’янів від невимовного щастя, то зненацька згадував хвору Марію. Тоді я підхоплювався на ноги й, опанований незбагненними думками, зопалу пускався блукати, відчуваючи в голові й серці глухий біль, який мало не доводив мене до сліз.

І коли ввечері я іноді прогулювався запилюженою головною вулицею, повітря якої було насичене запахом квітучих лип, і бачив, як у затінку дерев перешіптуються закохані, коли бачив, як при місячному сяйві дві особи, міцно пригорнувшись, пропливали, мов одна істота, повз водограй, що тихо плюскотів, – аж мене проймав загадковий гарячий дріж, я знову згадував хвору Марію. Тоді мене охоплювала легка туга за чимось нездійсненним, і враз мені ввижалося, що ми з нею попідруч прогулюємося вулицею у затінку духмяних лип. Великі, темні очі Марії світилися загадковим блиском, а її вихудле личко проти місяця здавалося ще більше змарнілим і блідішим. Я втікав від цих марень до себе в мансарду, прихилявся до шиби й, дивлячись на чорне, беззоряне небо, надовго поринав у химерні, запаморочливі мрії, аж поки сон не змагав мене.

А насправді... насправді ж я не сказав хворій Марії і десяти слів. Вона ніколи не говорила. Годинами я сидів біля неї і завжди, дивлячись на її хворобливе, стражденне обличчя, передчував, що вона помре.

Одного разу я лежав на траві у саду, вдихаючи запах літнього цвітіння; око моє втішали яскраві барви безлічі квітів, по яких ковзало сонячне проміння. Я наслухав тишу, котру лише вряди-годи уривав погук якогось птаха, і відчував подих вологої родючої землі як таємниче нуртування вічного життя. Тоді я ще невиразно усвідомлював усю його красу й велич. Тоді мені ще здавалося, ніби воно належить мені. Та раптом мій погляд зупинився на вікні еркера, біля якого, заплющивши очі, тихо й непорушно сиділа хвора Марія. І всі мої думки знову були прикуті до цього стражденного створіння, переростаючи в гнітючу, до кінця так і не усвідомлювану тугу, яка мене загадково бентежила. Несміливо й тихо я полишив сад, так ніби не мав жодного права й далі перебувати в цьому храмі.

Щоразу, поминаючи огорожу, я подумки зривав одну з пишних, вогненно- червоних запахущих троянд. І тільки-но я хотів непомітно прослизнути повз вікно, як мені здалося, ніби над доріжкою, посипаною жорствою, звелася тремтяча, ніжна тінь Маріїної постаті. Моя тінь торкнулася її тіні, немов прагнучи злитися в обіймах. І ось, несамохіть підійшовши до вікна, я поклав щойно зірвану троянду на лоно Марії, а тоді безгучно гайнув геть, боячись, що мене спіймають на гарячому.

Як часто повторювалася ця невеличка подія, що так багато важила для мене?! Не знаю. В мене таке враження, ніби на лоно Марії я поклав незліченну кількість троянд, ніби наші тіні обіймалися безліч разів. Хоча про цей випадок Марія ніколи не прохоплювалася й словом, а проте з блиску її великих променистих очей я здогадувався, що вона раділа цьому.

Можливо, години, коли, сидячи одне біля одного, ми мовчки насолоджувалися нашим безмежним тихим щастям, були настільки чудові, що годі було бажати собі чогось кращого. Мій старий дядько погоджувався залишати нас віч-на-віч. Та якось він, сидячи зі мною в саду, посеред яскравих квітів, над якими замріяно пурхали великі жовті метелики, тихо й глибокодумно промовив: “Страждання твоєї душі, мій хлопчику, ще попереду”. І, поклавши руку на мою голову, хотів було ще щось сказати, але промовчав. Він, напевно, й не підозрював, як бурхливо ожили в мені почуття, пробуджені його словами.

Одного дня, наблизившись до вікна, біля якого, як завжди, сиділа Марія, я помітив, що на її блідому обличчі застигла смерть. По її світлому, тендітному тілу ковзали сонячні промені, а її розтріпане волосся куйовдилося на вітрі, так ніби жодна хвороба й не підточувала її, так ніби померла вона без якоїсь видимої причини – диво, та й годі. Я вклав їй у руки останню троянду, і вона взяла її з собою в могилу.

Невдовзі після смерти Марії я поїхав до великого міста. Та, незважаючи на це, я зберіг спогади про ті тихі сонячні дні, і для мене вони, либонь, більш живі, ніж галасливе сьогодення. Я ніколи вже не побачу того містечка в долині. Справді, я боюся знову навідатися туди. Гадаю, це мені не до снаги, хай навіть іноді мене й охоплює туга за тією вічною молодістю, яка залишилася в минулому. Адже я знаю: даремно шукати те, що зникло безслідно, і годі знайти те, що живе хіба лише в моїх спогадах. Та й було б це для мене, далебі, зайвим клопотом.

Переклад Олега Заячківського