Ґенеральна топоніміка мови

До цього часу до мови підходилося виключно як до явища наявного та позитивного. Усе сказане уявялося як наявне, а отже, таке, про яке і можна щось у властивому сенсі дійсно “говорити” чи “робити судження”. Такий сутнісний, на-явнісний підхід можна назвати “світовим” (від “світу” як форми організації околу людини, який є для неї сущим). Позитивними, на-явними (принаймні у потенції існуючої мови чи мовної практики) є всі реально здійснені у ній висловлювання. Тобто ті висловлювання, які були сказані, вимовлені, відповідно, уже є, уже є існуючими і разом складають те, що є людським світом. Однак не всі висловлювання уже були сказані, хоча нічого не заважає їх висловити, однак до того часу, поки їх ще хтось не прорік вони є “позитивно можливими” у рамках сущої мови. І лише через їх ви-мовлення чи про-мовляння вони стануть сущими і ввійдуть у світ. Попередньо ми зображали все семантичне багатство реальної, на-явної мови площиною її сенсів, тобто семантичною площиною, для зручности припустивши, що це власне площина, тобто математичний об’єкт, який визначають дві координати (скажімо X та Y у просторі Декарта) , хоча насправді таких визначаючих осей є безліч і тоді так легко зображувана нами семантична площина мови, що відповідає певному часовому моменту буде не площиною, а багатовимірним простором, що матиме певні властивості багатовимірного об’єму V. Цей простір матиме багато осей вздовж яких він розпро-стиратиметься/просторитиметься (X, Y, Z ...), кількість яких у максимальному наближенні до метафізичної наддійности мови прямуватиме до безмежечности (Ґ). Таким чином цей розімкнутий об’єм чи всеохопність мови у її потенції формально описуватиметься формулою:

V(X, Y, Z, ... Ґ )

І заразом ми мусимо усвідомлювати семантичну обмеженість цього об’єму на певний конкретний момент, що випливає з його конкретної реалі-зованости, з-дійснености чи ви-мовлености, про-мовлености. Тобто мова на певний момент є сумою всього у ній колись сказаного. Причому маються на увазі всі її мовні “предки” та “сусіди”, у тому числі й давні мови, з яких вона вийшла чи щось запозичила. А у ідеалі під цією вселюдською мовою я розумію все, що було коли-небудь сказане у широкому сенсі цього слова людством у цілому. І тоді навіть така вселюдська мова буде формально не безмежечно розімкнутий простір мови трансценденції чи Божества з безконечною кількість осей вздовж яких вона розгортається, а певний об’єм уже реалізованої мовленнєвої практики, тобто величезний, багатомірний, але конкретний об’єм. А це означає – погодитися, що семантичний зміст мови на певний момент є обмеженим, хоча і гіпербагатовимірним у цих своїх координатах, які, мало того, – актуальні лише на даний момент і зрештою в принципі можуть збільшувати чи зменшувати свою кількість. Тобто обов’язковою координатою, що визначає величину цього об’єму, є визначник часу “ti”. Водночас для конкретного користувача мови, її конкретного медіатора ця обмеженість його мови не відкрита, він не може охопити всього мовленого людством, ба навіть його конкретною мовою. Тому для нього цей обмежений об’єм здається необмеженим простором. Людині здається, що вона може все і про все сказати, усе о-мовити, тоді як насправді це далеко не так. Виходячи з цього, гадаю, є сенс, враховуючи цей суб’єктивний людський фактор, для опису всього сказаного людством використовувати термін “об’єм/простір”. І тоді цей багатовимірний на певний момент конкретний об’єм/простір уже тоді не божественної а людської мови математично опишеться таким чином:

Vi(X, Y, Z, ... ti)

Однак останній визначник, що конкретизує об’єм/простір людської мови може змінювати як його, так і кількість та принципову якість попередніх визначників і добавляти до цього об’єму/простору ще нові та нові його координати чи виміри, тобто розгортати об’єм/простір мови не лише кількісно, екстенсивно, але і якісно. Якщо появляється новий вимір семантичного простору мови, то вона перетворюється з “семантично не існуючого” (у формальному вираженні багатовимірних просторів це означає, що вона проектується у цьому неіснуючому вимірі у точку) у об’єм, вимір, а отже, певне значення для людини, тобто величину значущу. У цьому новому вимірі у ній появляється певна “можливість бути”, а отже, появляється і сама “можливість моження”. Але і далі кількість визначників чи осей даного об’єму/простору мови залишається визначеною і конкретною. Хоча, можливо, слід припустити, що ця визначеність, також парадоксальним чином безконечна у людському сенсі, тобто у сприйнятті людини а не метафізичного (гр. meta ta fisika – над/поза-фізичної) трансценденції. До людської безконечности Ґў неначе добавляється ще один вимір, що для трансценденції означає певну обмеженість цієї людської безконечности, тобто її конкретність:

Ґў + 1 = Ґўў

Однак нова безконечність таки має у собі цей додатковий вимір.

Але чи можемо ми говорити про якусь остаточну безконечність вимірів у яких уже остаточно реалізувалася б мова? Що могло б визначити цю остаточну безконечну безконечність коли до безконечної наявности вимірів добавилася б вся можлива безконечність вимірів:

Ґў (t_i ) + Ґ (t_Ґ ) = Ґ^Ґ

Що є ця абсурдна з людської точки зору безконечна безконечність, за умови, що час просунувся у безконечність. Але і що таке час, що просунувся у безконечність? Тобто з якоїсь конкретної точки у часовому вимірі, конкретної дати став безконечно розгорнутим, безконечно віддаленим. Може, це протилежність, якщо бути діалектиком – і тоді безконечно розгорнутий час буде часом настільки повним, що стане самодостатнім, вичерпним. Але це дуже нагадує його повню, наповненість, яка теж самодостатня, у неґативному сенсі вичерпна. І тоді тік часу виявляється неначе “повернутим”, він приводить до того ж стану, з якого виходив. У цій самодостатності він виглядає неначе “зупиненим”. І формально ця безконечна безконечність, по суті, є “нулем”. Натомість, що таке повернутий, зупинений час, час, що настільки просунувся, що аж перетворився у свою протилежність ( принаймні у нашому людському розумінні часовости та тривання) – у позачасовість, в нуль, у свободу від часової координати. Теологи назвали б такий простір з безконечною кількістю семантичних координат, що настільки просунувся, що аж перетворився у досконалість для якого час (в нашому людському сенсі) не є актуальним – трансценденцією чи Богом. Ми ж, будуючи підступи до формальної ґенеральної топоніміки мови, будемо говорити про розімкнуті простори мови, що вичерпуються у своїй повноті. При цьому слід наголосити, що ми при цьому закладаємо, що часовість є однією і єдино можливою/доступною для людини формою розгортання – саме у цьому контексті ми говоримо про людський вимір часу, що зовсім не заважає нам теоретично припустити можливість інших тривань, чи їх вищих стадій, які зараз для людини не доступні. Принаймні математичні моделі можуть допустити можливість їх існування. Про ці якісно нові, вищі чи ні – це інше питання – форми тривань ми зараз не говоримо. Зауважмо тільки, що вони так само, як і додаткові координати семантичного простору надають світу о-мовленому мовою чи нею ви-говореному нової якости. Про це ми поговоримо далі. Зараз ми займемося проблемою повні саме нашого, єдино нам знаного та актуального тривання – людського часу. І саме у цьому контексті говоритимемо про його повню та вичерпаність як позачасовість, яка для людини виглядає на трансцендентність – трансцендентну повню змістів, що формалізується як безмежечний об’єм, тобто простір, піднесений у безконечну степінь. Безконечну багатовимірність цього простору і його позачасовість – випадання часової координати можна було б назвати по аналогії з Тейяром де Шарденом “точкою омега” (w) і формально описати так:

V(X, Y, Z... Ґ )^Ґ = w

Таким чином описуваний розімкнутий простір мови трансценденції чи її самої є остаточною, абсолютно досконалою можливістю та сповненістю, досконало виповненою потенцією та самодостатністю, бо не залежить від скінченної часової координати, яка просто випала і стала для нього неактуальною. Однак це знову ж з нашої людської точки зору, яка не може сягнути, навіть формально, далі нашого людського тривання, тобто часу людини.

Тоді кожен конкретний простір мови лише стремить до цієї зупинки часу, елімінації часу, яку можна було б назвати “кінцем світу”, чи “кінцем часів” (знову ж для людини, що поза цією часовістю не існує/не розпростирається у часі, чи не часується ). Це відповідає нашим актуальним уявленням про “світ людини” у якому абсолютно необхідним елементом є часовість. Натомість трансценденція, принаймні формально-математична, її не потребує, оскільки там часовість настільки просунулася у своєму розгортанні, що перетворилася у свою повню, яка, по суті, є позачасовістю, сповненістю часів, часовою повнею чи елімінацією часу.

Але ми зовсім не можемо стверджувати того, що це є остаточний відомий нам спосіб розгортання цих просторів. Цілком можна припустити, що і такі способи розгортання цих просторів, які, навіть після вичерпання часової координати, якогось її колапсу (а ми ще повинні дослідити, чи такі колапси координат можливі – хіба що колапс у безмежечності цієї координати, коли вона дійшла абсурдним чином своєї безмежечности) можлива поява нової умовно кажучи “часовости”, “часовости+” чи , якщо бути точнішим і дивитися на справу більш ґенерально, то – “триваючої розгорнутости”, що надає нового дихання цьому розгортанню семантичних просторів. І таким чином топоніміка просторів мови не дійде свого вичерпання у “повні людських часів”, хоча ви-черпаються часи актуальні для нас, людей цього часу, тобто сягнуть (абсурдним чином) своєї без-конечности. І ми тоді теж не зможемо вдосконалитися у мовленні до того, щоб, кажучи фіґурально, “сягнути трансценденції”, “стати богоподібними”. Натомість, знову ж принаймні формально, можна припустити відкриття можливости розгортання у напрямку “часовости+”, а потім, за умови чергової “повні часу+”, розгортання у напрямку “часовости++” ,тощо. Зрештою формально можна припутити можливість уже теперішнього розгортання у всіх цих напрямках, тобто паралельного і одночасного (у всіх сенсах – і часу, і часу+,, тощо) їх розгортання.

Не менш цікавою темою можуть бути дослідження не лише розгортання, але і згортання як “часовости” чи “часовости+”. Тобто формально можливі й реґресивні моделі згортуваних чи неґативних часовостей. Така неґативна часовість (-t) може передбачати не лише своє реґресивне згортання, але і згортання семантичних осей, вздовж яких розгортався та організовувався як семантичний простір мови, так і власне семантичні об’єми/простори людських світів. Така модель теж веде до певного вичерпання часів, лише уже у зворотному напрямку – світ неначе згортається у свій первісний зародковий стан і прямує до нуля, як певної теж безчасовости. Він неначе повертається у стан, якщо так можна говорити, “до часу”, до “часового першопочатку”. Формально об’єм змістів мови людського світу та його прямування до першопочатку, певної першої точки можна було б описати так:

V(-t (i ® Ґ )) = a

Зрештою по аналогії з Тейяром де Шарденом цю точку формально можна було б назвати “точкою альфа”– a, вихідною точкою, до якої ми повертаємося.

Наступною темою ґенеральної топоніміки мови могла б бути тема паралельного існування об’єму/простору людської мови, тобто людського світу в семантичному сенсі та нерозкритого і недоступного для неї простору мови трансценденції чи її умовно кажучи “світу” хоч він дійсно є поза його рамками, поза фізикою, і про світ та світовість тут не доречно говорити. Як на мене, то у даному випадку це лише метафора. Причому ця паралельність об’єму та простору є двох видів – і чисто семантичною – гіпотетично “вже є” нерозкриті для людини семантичні осі, і водночас є ще паралельне “існування” різномиттєвих моментів, скажімо у “часовості+” – для неї вони можуть бути одномоментними, одночасними, так само, як і всі моменти “людського часу”. Таким чином ми виходимо на тематику двоякого паралелізму – семантичного у рамках “людського часу” та трансцендентного у рамках “часовости+”, “часовости++”, тощо. При цьому ми можемо говорити про відсутність певних об’ємів, вимірів, та просторів і часів як форму їх присутности. І тоді тематика відсутности/присутности стає наочнішою.

Натомість, якщо задатися спекулятивним запитанням, що таке є/не-є вся ця розімкнута сукупність позалюдського та позасвітового простору сенсів чи мови, то можна погодитися з такими двома його трактуваннями – як чогось трансцендентного у формі його відсутньої-присутности (від-сутнього при-сутнення – тут я хотів би підкреслити саме не стільки форму цього перебування-поряд а саму перманентність цього перебування) чи, якщо подивитися на це з позиції віри – то Бога. Таким чином Він для людини цілком закономірно може описуватися саме у катеґоріях неґативної теології (Він не є камінь, не є квітка, тощо). Однак водночас, оскільки об’єм/простір людської мови у формі людського світу є частиною простору мови трансценденції чи Бога (тобто не є для нього сокритим) то ця трансценденція чи Бог водночас є і тією квіткою, і тим каменем. Тобто Він є всюди і завжди, але водночас він не є ніде і не є нічим сущим. Якщо вдатися до метафори, то таке від-сутнє при-сутнення можна назвати просто дірою чи трубою. І саме у цих термінах дуже часто описувалися канонічними теологічними текстами такі поняття як трансценденція чи Бог.

Подальшого дослідження потребуватимуть поняття безконечної безконечності якоїсь координати, зокрема часової як кінця часу. Для нас істотним могло б бути запитання, як кількість( у даному випадку – часу) переходить у якість. Як час за умови його надмірности/безконечности (а насправді – сповнености чи ви-повнености) переходить у свою, по суті, протилежність – у позачасовість, безчасся. Потрібно дослідити, як може добавлятися нова якість через ще один вимір, який може бути замінником часу чи, скажімо, його вищою, трансцендентною формою. Скільки таких якісно нових часових осей може бути – безліч, а отже, і безліч якісно нових тривань? І тоді тривання стає у певний своєрідний спосіб безконечно продовжуваним, а отже, і безконечно потенційним/розімкнутим. Як це можна формалізувати? Звичайно, формальні підходи, які ми використовуємо у даному дослідженні не стільки для опису, скільки для наближення до ґенеральної топоніміки мови тут уже не є актуальними, оскільки ми виходимо на рівень філософської спекуляції. Однак певне методичне тло вони дають. Тому далі ми повинні і послуговуватися ними і водночас усвідомлювати їх підготовчий характер, і водночас переходити до подальших запитань, що виходять за їх межі. А саме – які є механізми одкровення, одкровення, яке теж є мовленням, проріканням трансцененції до людини, як може у цьому проріканні безмежне відкриватися обмеженому в своєму повному об’ємі? Яким є механізм прориву людини до трансцендентного? Яка суть пророцтва як прорікання повні часів у цьому аспекті? А також, виходячи з неґативних визначень, безлічі невідкритих просторів/об’ємів, що ще не відкриті, дір не описаних мовою, безмежечної діри, отхлані, у якій стримить острівець мови як чогось ближчого до визначення Бога. Тобто Бога-отхлані, Бога-діри, астральної труби? Можливо, довершеної відсутности, від-сутности – відштовхування від неї, “від сутности” у від-часся, “поза-часся”.

Але водночас важливий і такий вимір цього “від-сутнього”, як “перспектива”, “перспективність” для семантичного поля у нього розгорнутися. І очевидно розгортатися до безмежечности. А можливо лише до безчасся, повноти часів, кінця часів, безконечности часів. Можливо при повні часу, його вичерпаності відбудеться настільки радикальна трансформація семантичного поля, яка трансформує саму людину. Тут цікава аналогія Остатнього/Страшного суду та уставання мертвих. Яку тут роль відіграє праведність? Чому не встануть грішники, чи може, встануть та осоромляться на силу відкритости якихось семантичних просторів, чи, може часу, що рухатиметься, відкручуватиметься назад, а можливо він буде доступний у всіх своїх точках, минулих, теперішніх і наступних – у всіх історичних/часових моментах. І тоді сором мордуватиме грішних, пере-ступників. Можливо до цього може спричинитися наступне, після вичерпання/повні часів, розгортання вздовж координат часу+. Чи не буде це новим життям у іншому вимірі, і чи не можна припустити, що таких реінкарнацій буде безліч, як ,відповідно, і часів. Принаймні на концептуальному рівні наших формальних моделей з цим можна погодитися. При такому новому розгортанні життя вздовж координати часу+, ми відкриємо для себе всю протяжність подій, що коли-небудь мали місце вздовж координати людського часу. До того ці події розтягувалися для нас у безмежечну лінію від початку до тепер і кінця цього часу. Охопити його людина одним поглядом не могла. Вони для неї не є одночасними. Натомість за умови перебування у вимірі часу+ – вони є для нас одномоментними, одночасними і ми цілком з формальної точки зору можемо їх осягнути. А отже, осягнути всю історію людства, не кажучи уже про своє особисте життя. Звичайно, це знову ж формальна модель, однак у чомусь вона нагадує метафору Страшного суду після викінчення людських часів, та пекельних мук від одномоментного упритомнення всього содіяного не лише тобою, але і всіма колись та тепер сущими.

Наскільки ми можемо говорити про “реальність” поданої моделі ґенеральної топоніміки мови, чи просто сущого та трансцендентного? Звичайно, сама формулювання цього запитання не є коректним. На таке запитання некоректно навіть давати відповіді. Однак мусимо зауважити, що для нас важливо ще і ще раз наголошувати на штучності поданої моделі, усвідомленні того, що вона породжена людським мисленням. Це лише спроба вербалізації чогось, що не надається до ніякого опису. Мало того – дуже формалізована. Вона має право на існування як така ж сама інша математична модель, у якій теж є свої тривання та розгортання. Однак вона може у чомусь допомогти подивитися на такі суто філософські й у значній мірі спекулятивні катеґорії, як світ, час, людина, мова та трансценденція в новому ракурсі. Зрештою ці катеґорії теж є штучними конструктами, що були покликані до вловлення та опису цих сущостей та від-сутніх-при-сутностей на іншій стадії розвитку мови та мовлення, чи, якщо по-іншому, – світу. У цьому тексті виявилося більше запитань, ніж відповідей, однак може саме ці запитання мають стати найбільш ефективною формою відповідей на запитання,

Тарас Возняк “Тексти та переклади”

Семантичний простір мови

Ґенеральна топоніміка мови