Крістоф РансмайрПеремишль. Центральноевропейська придибенціяУ день усіх святих року Божого 1918, за два тижні до того, як Людвік Віберал сконав від вогнепальної рани, на Ринковій площі Перемишля запанувала золота доба. Принаймні, саме її звістив у своїй промові, виголошеній погідного листопадового вечора під кедрами Ринкової площі, тамтешній адвокат. У Перемишлі Германа Лібермана, промовця, знали як провідника соціал-демократичної партії Галичини і яко ґречного мужа, який щоранку гортав ґазети у ґранд-кав’ярні Штібер, обідав у залізничній ресторації Кон, а кількома роками раніше даремно упадав за Геленою Розенбаум з дому Ґізовських. Але надхнення, яке охопило пана адвоката цього вечора, по більшості слухачів шмагонуло, гейби пугою по воді. Золота доба! Файно, збіса файно пролунав початок орації. Пан адвокат декламував, раз по раз розгладжуючи папірець, слова римського поета, вірші, довгі вірші, і прицмокував, мовляв, теперка так мусить стати в усій Галичині: ”Золота доба не знала ні шолома, ні меча. Люди не потребували жовнірів, бо ж малися, як у Бога за пазухою...”. Вільна Республіка Пшемисль, вигукнув Ліберман і звів руки, наче капельмайстер, котрий звідомляє початок порожнім кулаком замість дириґентської палички, – Вільна Республіка Пшемисль, постання котрої святкується тут і зараз з таким запалом, поклала край австро-угорському пануванню, аби нарешті здійснити те, що постійно обіцялося у Відні та Будапешті, але ніколи не збулося в країнах Центральної Европи, країнах так званої Корони: мирне співжиття вільних рівноправних народів у розмаїтоголосій демократичній державі. Поляки, українці й жиди міста, ба навіть хорватські, угорські й богемські вояки розпущеного цісарсько-королівського ґарнізону, надбали би в цій Республіці гараздливого, але передовсім спільного майбуття, а... Адвокат зробив перерву, закоротку, аби відсапнути, опустив руки і проказав тоді неквапно, радше до самого себе, аніж до юрби, що раптом завирувала: а згодом, мабуть, батьківщину. Розмаїтоголоса батьківщина, сім’я народів, квітущі дунайські землі і спадок габсбурзького занепаду, словом: вільна Центральна Европа. Ліберман зачепив образки давньої туги, якою присмачували свої промови чимало речників австро-угорської минулини і якою розцяцьковуватиме свої промови ще не один оратор та письмовець центральноевропейського прийдешшя. Проте не ці образки так нагло зворохобили юрбу, а лише кількаро українців, биндюжників, які відтиснули двох смолоскипників до вхідної брами винника Федьковича і намагалися видерти у них там смолоскипи. Чи то ті биндюжники добряче заклали за комір, чи то їх засліпив утопічний спалах Ліберманових слів, з висоти ораторської трибуни розпізнати було годі. Ліберман учинив те, що здебільшого чинять промовці, коли люд не на жарт заворушиться. Він вичікував. Нарешті биндюжники позадкували під поглядами розлючених і в межичассі згуртованих смолоскипників у непрозирну тінь аркад. У калабані перед винниковою брамою згас кіптявий недогарок. Хвилями, наче літанія проклять, з темряви під аркадами полилися перші такти гучноголосої української пісні: Ще не вмерла Україна... Ще не вмерла Україна! Схвальні вигуки перемиських республіканців звели і цю спробу притьмом нанівець. "Товариші, громадяни, друзі!” – повторив Ліберман, голосніше та впевненіше, своє звичне звертання, яким послуговувався щоразу у ґранд-кав’ярні Штібер, коли ні сіло, ні впало вихоплювався з довірливої конфіденційности демократів Червоного столу і піднесеним тоном звертався до присутньої публіки. Небавом гамір на Ринковій стих. Рев захоплення змінився млявою тишею, що розповзалася довкола ораторської трибуни, наче рідина зі жбана, розколеного шаленою грою спеки та холоду. "Товариші, громадяни, друзі! Монархія могла стати серцем Европи, але ганебно процвиндрила свій шанс. Монархія знехтувала слов’янською більшістю, а замість мирного співжиття народів витребенила жалюгідну піраміду націй, на вершині якої ґаздував так званий державний народ, себто німці. Для монархії, товариші, було невтямки, що будь-який із центральноевропейських народів заслабий, аби панувати над іншим; невтямки, що бодай тому політичний глузд вимагав замирення і урівноправнення сих народів. Монархія загинула живцем, як і кожна імперія, що ні гич не тямила у потребах своєї доби. І ось нам, товариші, судилося звести на руїнах сієї імперії нову Центральну Европу, котра скуштувала війни вислідно такої згубної ієрархії націй і котра без тиску хай там якої династії знайде шлях до єдности. А Пшемисль, товариші, громадяни та друзі, стане взірцем і найліпшим прикладом такої спільноти...” Напівголосними репліками на кшталт "Ліберман знову плете мандрони", чи "Ох, Лібермане". Ярослав Соучек, чеський лікар при ґарнізонному шпиталі, переривав, було, від більярдного столу сі та інші орації соціал-демократа у ґранд-кав’ярні Штібер і навпрошки через усю трилюстрову залу виголошував коротенькі філіппіки, пропускаючи, втім, Ліберманове припрошування подискутувати в колі демократів повз вуха. Соучек говорив не інакше, як з відстані більярдного столу, заволоченої сріблявою пеленою, що надавало йому позаприсутнього вигляду. "Центральноевропейські народи не бажають ані династійної, ані демократичної багатонаціональної держави, – казав чеський лікар щойно останнього тижня, сльотливого понеділкового передобіддя. – Вони хочуть мати не що інше, як власні, автономні, макоцвітні, мізерні національні держави, власне непутяще господарство, корумповані парламенти й армії курам на сміх. Озирніться-но, пане Ліберман, і що побачите? Ви побачите Центральну Европу – справжнісінький бестіарій: чехи проклинають словаків, поляків, німців; поляки – литовців та українців; словаки – угорців; угорці – румунів; хорвати – словенців, сербів та італійців; серби – албанців і чорногорців; словенці – італійців і боснійців, і так неперестанно, а німці проклинають усіх слов’ян укупі, кожна така ворожнеча б’є луною і збагачується дедалі новішими й пришелепкуватішими забобонами. Єднає членів сієї незрівнянної сім’ї народів хіба те, як за першої-ліпшої нагоди гамузом кидаються на жидів. Погром перетворився на єдину розвагу, якій віддається уся родина. Мирне співжиття? Декотрі із сих ватаг, що вимахують фанами і виспівують гімни, щойно добачили свій національний характер і з усіх сил пнуться, аби зберегти сю цвіль під сирним ковпаком власної держави, до наступної війни, до наступного цькування жидів, до наступного харцизтва. Насправді ж зостаються сліпими; сліпими й недорікуватими. Нація! Ох, Лібермане, що за глупство. Втім, теперка модно підносити се глупство, а заодно з ним віру у власну, особливо звитяжну історію, віру у власний, особливо ґеніально покручений шлях від мавпячої зграї до кусючої національної держави. У тій Европі, про яку Ви розводитеся, вельмиповажаний, Богемія лежить над морем, а Трієст у горах. Ваші орації не на висоті часу. А час, пане демократе, не на висоті Ваших промов.” Доктор Соучек завершив сьогоранішній випад несподіваним ударом кия, цілком поринувши у гру і знедоступнівши для обуреного Червоного столу. Наче жертва моторошного погару, стирчав пан Ліберман зі своєї трибуни над палахкотливим і закіптюженим полем смолоскипів. Сього вечора Соучек не попсує меду. Ось уже кілька днів, як лікар відступив разом зі своєю частиною, марно силкувавшись відрадити своїх товаришів, котрі ґвалтовно обдирали і таки обдерли ґарнізонний шпиталь до липки, забравши все, що подужали. Обвішані з ніг до голови, манджали чехи з хаосу доби назустріч власній державі. "Ми зібралися тут, – волав Ліберман у гущавину полум’я, постатей, поглядів і шамотливих тіней, – аби засвідчити, що тілько єдність народів годна уберегти Центральну Европу від перетворення на екзерциційне поле чужинецьких армій та інтересів. Най живе Вільна Республіка Пшемисль, неспростовний доказ сім’ї народів!” Віват та ура неслося знизу. Смолоскипники то вимахували своїми світильниками, то витинали вогняні кола високо над головами. Переможно й фальшиво, так, ніби проґавили давно очікуваний знак і тепер неймовірною квапливістю намагалися надолужити втрачене, вдарила духова капела. Жалюгідно стриміли кедри Ринкової площі в небо Галичини. Незаперечно – вечірні погулянки в сей день усіх святих могли відбуватися й по-іншому. Можливо, республіку проголошували без оркестри, можливо, вже не було кедрів на Ринковій площі, і чеський лікар називався не Соучек, а Палацький чи якось інакше, можливо, то були не биндюжники, а уніформовані члени Січі, парамілітарної української пожежні, котрі почубилися зі смолоскипниками. Хай там що, але проголошена соціал-демократом Германом Ліберманом Вільна Республіка Пшемисль не пережила ночі з дня всіх святих на день усіх померлих року Божого 1918. Бо ще до світанку першого дня цієї республіки з навколишніх сіл найшло у місто українських селян, наймитів і ремісників – націоналісти з Вірочки і Яксманичів, з Поздяча, Станиславчика і Корманичів на чолі з іншим адвокатом на ймення доктор Загайкевич, збройно і незбройно напали на Пшемисль, зазіхнувши на багатонаціональну державу адвоката Лібермана: Перемишль споконвіку був українським. Перемишль завжди буде українським. Українці захопили Ратушу, волосну управу, спустошений ґарнізонний шпиталь, вокзал купно з ресторацією, а урядову комісію вільної республіки, утворену напередодні ввечорі, узяли під варту – чотирьох поплентачів українців, чотирьох поляків і Лейбу Ляндау, провідника жидівської партії. Назву вільної республіки було замінено на Перемишль. Хай йому грець, доктор Загайкевич! – писалося на листівці, яку потім, подейкують, вилучили у ґранд-кав’ярні Штібер, – Загайкевич, котрий на карнавалах та народних гуляннях полюбляв убиратися за українського гетьмана – саме цей дурень набитий веде українську орду на місто...” Кінець боротьби за Перемишль був не за горами, як і будь-яка боротьба за утопію: звісно, поляки не могли подарувати, що Пшемисль відійшов до українців. Перемишль! Саме звучання чого варте! Пся крев, сі українці. Се ж усього-на-всього русинські хлопи, лемки та бойки, які привласнили національне ім’я та прапор і услід кожному, хто достатньо чітко і довго карбуватиме слово, бубонітимуть Україна. Але Пшемисль завжди був польським. І Пшемисль на віки вічні зостанеться польським. По двох тижнях українського урядування, зрослого сум’яття і щоденних міжнаціональних наминачок у місто увірвалися польські загони під орудою ґенерала на прізвисько Руй, розігнали хлопів по селах, а адвоката Загайкевича посадили під домашній арешт. На Шайбовецькому вигоні і набережній Франца-Йосифа пролунали постріли. Вколошкали одну людину. Протокол завойовників зберіг її ім’я: поляк юдейського віросповідання Людвік Віберал. Селянин із Баличів, котрий вів запряжену волами грабарку з рінню в бік набережної Франца-Йосифа, бачив, як той по двох наглих пострілах гепнувся додолу. Переклад Тимофія Гавриліва |
ч
|
|||