Єжи СковронекПоділи Польщі на тлі ЕвропиКатастрофа повстання під проводом Косцюшка стала вигідним приводом для остаточного поділу Польщі. Велика, хоча й знесилене держава, яка проіснувала вісім століть, була зліквідована найближчими сусідами за якихось 23 роки. В історичному досвіді Европи це було феноменом. У поділах Польщі можна було б вичленити кілька специфічних чинників. По-перше, те, що Польща була елімінована з активної участи в міжнародній політиці. Польща, яко партнер слабосилий, що потребує серйозної допомоги, проблем від союзу з яким більше, аніж вигоди, не зуміла залучити жодного більш-менш поважнішого союзника. Через те її швидкий занепад не спричинив жодних пертурбацій. Поділ території Польщі поміж трьома з чотирьох її сусідів (четвертим була анемічна Туреччина) доконаний з рівновагою загарбань, був наслідком фундаментальної засади "рівноваги сил". Коштом чорної діри – обширної нічиєї землі – три імперії Середньої та Східної Европи серйозно розширили свої території. Під час третього поділу і в роки після нього видавалося, що пограбування і упослідження Польщі було остаточне і безповоротне, що над трясовиною тут же зімкнулася і згладилася поверхня води. Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є ґарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої. Польська політична еліта, перейнята борнею за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася догледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала ґарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" доконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розв’язати польське питання". Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий ґарант її суверенности та непорушности її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Прусія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим. Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання спротиву, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 роках). З огляду на це в Петербурзі почали усвідомлювати, що тривале і цілковите підпорядкування Польщі буде складним, а то й взагалі неможливим. Тим часом в оточенні Катерини II з’являлися нові фаворити та їхні протеже, які свої нетривкі вивищення та тимчасові кар’єри прагнули використати не тільки для отримання становища, а насамперед – для здобуття великих маєтків. А це було можливе хіба що у випадку нових територіальних загарбань Росії. Задля цього ,власне, Орлови, Зубови та інші "времєнщики" обстоювали аґресивну експансивну політику Росії щодо сусідів. Провадження такої політики супроти Туреччини ускладнювалося, з одного боку, спротивом самої Порти, а з іншого, – побоюванням наддержав за надмірне зміцнення впливів Росії у південно-східній Европі. У такій ситуації почастинний поділ Польщі суттєво послаблював напруження поміж державами Середньої та Східної Европи, а заодно давав змогу – при чому без особливих зусиль – значно розширити свої володіння. Рішення Росії щодо поділу Польщі викристалізувалося у 1771 році – наприкінці Барської конфедерації. Катерина II, не змігши заручитися серйознішою підтримкою короля чи якоїсь достатньо впливової групи, зважаючи на невдоволення Австрії та Прусії її новими завоюваннями в Туреччині, після певних вагань згодилась з проектом поділів Польщі, що його неодноразово пропонував прусський правитель Фрідріх II. Задля історичної правди варто зазначити, що перший крок у цій справі (ще в лютому 1769 року) зробила Австрія, зайнявши невеликий анклав – Спішське староство. Остаточний проект поділів прусський монарх запропонував Габсбурґам у січні 1772 року. Однак, після узгодження ґенерального плану Берлін та Відень почали змагатися в захланності, прагнучи загарбати якомога більший шмат території. Стримувала їх хіба що Катерина, звісно не з симпатії до польської держави чи народу. Вона все ще плекала надію, що знесилена Польща залишиться під протекцією Росії – яко сили, що турбується про її подальшу екзистенцію. Через те займанщина Росії була доволі поміркована (92 тис. км2. і біля 1,3 млн. населення) порівнянні із займанщиами інших учасників поділів (Австрія – 83 тис. км2. і біля 2,65 млн. населення, Пруссія – 36 тис. км2. і біля 580 тис. населення). Усе це відбувалось у якомусь зв’язку з тодішніми британськими та міжнародними засадами рівноваги сил і рівноваги завоювань. Втрата понад 30 відсотків території і 40 відсотків населення мала би подіяти на Річ Посполиту як широко застосовуване в тих часах "пускання крови" хворим на гіпертонію. Перший поділ на багато років примирив опозиційні настрої в обкраяній Польщі. Практично без опору сприйняв акт поділу найвищий орган суверенної влади – сейм, скорумпований і заляканий (не враховуючи кількох винятків). Поділ суттєво зміцнив порозуміння між Петербурґом, Віднем та Берліном. Натомість не вдалося Росії так само успішно розвинути співпрацю з обома партнерами в інших напрямках – насамперед у Туреччині та в німецьких землях. Отже, перший поділ був для його учасників доволі вигідним. Це могло означати, що в подібній кризовій ситуації займанці діятимуть за подібним сценарієм, що й сталося за двадцять років, щоправда в дещо іншій ситуації, хоча умови, які їй передували були вельми схожі. Нове покоління польських політиків – патріотів, задивлене в ідеї просвітництва і позбавлене "комплексу катастрофи поділу", задумало скористатися з проблем Росії під час її війни з Туреччиною (1787–1792). Катерина II не піддалась намові польського короля укласти союз із Річчю Посполитою і прийняти програму реформ. Патріотичний табір почав діяти (з розрахунку на союз із Прусією та на доброзичливість Австрії) не зважаючи на Росію і відкидаючи її протекторат. Впродовж чотирьох років вони проводили реформи, спрямовані на модернізацію держави та суспільства, однак Росія все це перекреслила, започаткувавши другий поділ. Цього разу його учасниками були тільки Росія та Прусія. Зайанці дійшли згоди всупереч прагненням Австрії зберегти територіальну цілісність Речі Посполитої і не залишили Відневі вибору, як тільки остаточно визнати доконаний факт. У 1793 році Польща втратила близько 308 тисяч км.2 – що становило 3/4 її території. Від цієї трагедії не порятувало Польщу навіть те, що частина маґнатерії та консервативної шляхти погодилась на співпрацю з Росією і, з формального огляду, позаймала урядові посади в Польщі всупереч усім діям Чотирилітнього Сейму. Трагедія Тарґовицької конфедерації 1792 року однозначно засвідчила, що навіть домінація консервативної проросійської орієнтації не змогла врятувати Польщу від поділів. Долю поділів визначила захланність трьох паювальників на легкі, але чималі територіальні долучення коштом немічної Польщі. Другий поділ Польщі свідчив про невідворотність остаточного поділу й ліквідацію польської державности. Паювальники, брутально перешкоджаючи будь-яким спробам модернізації Речі Посполитоїі та функціонуванню її леґальної влади, фактично перекреслили можливість її екзистенції. Залишена після другого поділу обідрана польська державка, із драстично змінімалізованими (а насправді – зліквідованими) функціями могла б стати територією підвладною виключно Росії, а отже, й джерелом конфліктів із двома іншими учасниками поділів, не кажучи вже про постійне намагання такої державки вибавитися з-під ненависного панування і повернути собі втрачені провінції. Незадовго після другого поділу паювальники (а насамперед Росія) почали обмірковувати те, як би то провести третій – остаточний – поділ Польщі; зокрема сильні німецькі держави недвозначно домагались нових територіальних причинень за рахунок Польщі, енерґійно провадячи задля цього війну проти революційної Франції. Такі мотивації отримали рішучу перевагу в новітній та сучасній історіографії. Давніші дослідники, які, зрештою, тлумачили історію згідно з офіційною пропаґандою займанців, трактували повстання Косцюшка як основну і безпосередню причину третього поділу 1795 року і ліквідації польської держави. Всупереч тодішній пропаґанді і твердженням кількох ґенерацій істориків, загарбання Росією литовсько-білорусько-українських земель не принесло їхнім мешканцям жодного визволення з-під іноземного панування. Влада царської Росії над тими неросійськими краями і народами була значно тяжчою і нестерпнішою. Мало що змінював той факт, що православна віра (яку сповідувала більшість населення цих територій) була панівною. Натомість від самого початку царська влада розпочала війну з греко-католицькою та католицькою церквами, до лона яких також належали багато мільйонів віруючих. Ба більше, нове панування загрожувало українському, білоруському, литовському та польському народам цілеспрямованою та брутальною русифікацією. Поділи та ліквідація Польщі мали різне значення і наслідки для кожного з учасників цих акцій. Росія, яко ініціатор поділів загребла більше половини території Речі Посполитої (біля 460 тис. км.2 з населенням біля 6 мільйонів), проте це були землі з нижчим рівнем господарського та культурного розвитку, дуже різнорідні щодо етнічного складу і через те населення цих територій легше піддавалося асиміляції, і, відповідно, чинило менший спротив русифікації (принаймні в ХIX столітті). Найважливішим здобутком для Росії було просунення її кордонів далеко на захід і, відтак, поважне зміцнення її впливів у Европі, зокрема в середньо-західній її частині. Австрії дісталося найменше – 132 тис. км.2 з населенням 3,9 мільйонів, серед яких поляки становили більшість, але доволі численними були також українці та гебреї. Були це також землі економічно слабо розвинуті. Проте Відень і не збирався – цілком очевидно – виступати проти поділів, а як їхній безпосередній учасник, змагав до того, щоб захопити якомога більші площі і якомога більше посполитих, проти чого, природно, виступали Берлін та Петербурґ. Це, власне, Австрія вимагала від Росії збільшити кількість царського війська а Польщі і якнайшвидше розправитись з повстанням. Леґендою є, вочевидь, і твердження, що Австрія готова була відмовитись від своїх польських здобутків. Насправді вона не пристала на це навіть у час найсерйозніших успіхів Наполеона (котрий пропонував Австрії віддати Галичину взамін за прусський Шльонськ чи якусь із балканських провінцій Туреччини; подібні проєкти в тому ж часі виношував і цар Олександр I). Набутки Прусії – основного ініціатора та речника усіх поділів – були дещо більші від австрійських (148 тис. км.2 з населенням 2,8 мільйони), однак найсуттєвішим здобутком було те, що вона заволоділа найважливішою частиною споконвічних польських земель разом із столичною Варшавою. Прусія – враховуючи давно здобутий Шльонськ – захопила найбільш економічно розвинуті та цивілізовані реґіони. Польські території і польське населення становили після 1795 року чи не половину усієї території та всієї людности Прусського Королівства. Ці території були дуже привабливі для посідання, а особливо для зміцнення Прусії. Задля цього, власне, Берлін і провадив і тоді, і згодом таку послідовну, стабільну і брутальну антипольську політику, що, зі свого боку, викликало глибоко негативну позицію поляків. Прусія була найбільш зацікавлена в поділах, а під час Чотирилітнього Сейму вона відзначилася ще й особливим цинізмом. Заграючи союзом з Польщею, підштовхнула її до швидкої формальної відмови від російської протекції (ба більше, – до виголошення відвертих антиросійських гасел) та до розгортання доволі радикальних реформ, а відтак залишила її і почала переговори з Росією про другий поділ. Надалі Прусія найбільш уперто виступала проти проєктів відновлення польської держави, остерігаючись, що відновлена Польща буде домагатися повернення земель, забраних Прусією. Останньою крапкою в ліквідації польської держави було зречення від престолу останнього короля – Станіслава Авґуста Понятовського (25 листопада 1795 р), а також угода трьох поділювачів (26 січня 1796 р), в якій вони зобов’язувалися ніколи не вживати назви "Королівство Польське" або "Польща" і надалі спільно виступати проти будь-яких намагань відновити цю державу в будь-якій формі. Власне ця угода і стала найсерйознішою підставою тісної співпраці, союзу Росії, Австрії та Прусії аж до останніх років минулого століття. Внаслідок поділів Польщі витворився найтриваліший в історії Европи союз трьох імперій. Австрія та Прусія доволі сильно поєдналися з Росією і це поєднання значною мірою було наслідком побоювань, що будь-яка неприязна супроти Росії політика може спричинити зміну її настроїв щодо польського питання. Ці побоювання справдилися не далі як за десять років після останнього поділу. Російський самодержець почав обдумувати можливість надання частині, або й усій території Речі Посполитої, що відійшла до Австрії та Прусії національно-політичної автономії, що, врешті, частково й було зроблено у 1815 році – згідно з ухвалою Віденського Конґресу. Проте ця політика фактично не порушувала угоди поділів, обмежившись лише закріпленням деяких територіальних та політичних вирішень Наполеона (з 1807 –1809рр), фактично продовживши їхню чинність до 1831 року. Росія вміло використала поділ Польщі для ув’язання Прусії та Австрії в коло своєї політики; загрозою застосувати поляків і цілу польську справу супроти не достатньо лояльного партнера поділів; можливістю підтримки одного з партнерів у змаганнях за домінацію в німецькому світі, схиляла іншого до відновлення співпраці також і в польському питанні. Надалі тісно співпрацюючи між собою, Росія, Пруссія та Австрія здобули вирішальну перевагу на континенті. Справді в зеніті своєї могутности Наполеон спробував змінити статус польських земель та розкладку сил в Европі, визначену трьома державами, однак вже через п’ять років зазнав поразки (у 1812 році), а три імперії на чолі з Росією відновили свою домінацію на континенті. Ба більше, накинули Европі певний правовий (не до кінця формальний, однак ефективний) консервативно-реакційний порядок, так званий Священний союз. Більш серйозні й негативні наслідки мали ці поділи для Центрально-Східної Европи. Тут було встановлено неподільне панування трьох імперій і визначених ними консервативно-реакційних порядків аж до 1918 року. Наслідком їхнього панування було заблокування процесу розвитку демократії (в СРСР і залежних від нього державах це тривало аж до останніх років). Якщо б Речі Посполитій вдалося почати і розвинути модернізаційні процеси, започатковані в часи Чотирилітнього Сейму чи повстання Косцюшка, то очевидно, що подібні перетворення незабаром розпочались би і в її сусідів. Домінування трьох багатонаціональних імперій доволі серйозно загальмувало процеси політичної емансипації багатьох малих і середніх народів Центрально-Східної Европи. Тільки розпад системи трьох імперій та їхня рівночасна загибель у Першій Світовій війні дали шанси (проте, як виявилось, – нетривалі і тільки для деяких народів) позбутися тієї невідрадної ситуації, і насправді тільки тепер, буквально в останньому десятилітті, ми є свідками і співучасниками ґлобальних процесів національної емансипації. Так само тривалими, але значно трагічнішими виявились наслідки поділів для польського народу. Він втратив незалежність на 123 роки (а якщо брати до уваги також перший поділ і час повного контролю Росії – то понад 200 років), і сталося це тоді, коли поляки почали опановувати внутрішню анархію і взялись за модернізацію державного устрою та права. Катастрофа держави в такий час вибору не дала: народ, зокрема його еліти, не міг змиритися з такою ситуацією і прагнув з особливою силою до якнайшвидшого і негайного відновлення незалежности. Це стало однією з причин таких частих, однак безуспішних, змов і національних повстань. Поділи та ліквідація Речі Посполитої загальмували процеси модернізації на кілька поколінь (за винятком кількох років існування Королівства Варшавського). Спричинили зупинення економічного поступу, який намітився між першим та другим поділами, а впродовж XIX століття – і розрив ефективних економічних зв’язків між реґіонами, що опинилися в різних державах. Це припізнило і пригальмувало аґрарні реформи та розвиток промисловости. Асиміляційна, брутальна політика подільників, а також приваблива можливість кар’єри в їхніх державах спричинили деполонізацію багатьох родин і навіть цілих середовищ (особливо на пограниччі з численними німецькими чи російськими меншинами, згерманізованими чи зрусифікованими). До наслідків поділів належать також: значна, доволі значна різниця між відібраними частинами, а насамперед відсутність більш-менш активного політичного життя з властивими для нього політичними угрупованнями (з лібералами на чолі!), а також відсутність – розвинутого власне у XIX столітті – парламентаризму і конституціоналізму. Двісті років Польща перебувала у політичному небутті, упокорена і пошматована, під фатальним покровительством. Але вже тоді, в час приготувань до першого поділу, великий Жан-Жак Руссо взивав до поляків, щоб вони не дали себе поглинути, "перетравити" (тобто зденаціоналізувати). А видатний представник радикального патріотизму князь Станіслав Сташіц напередодні відновлення політичного буття у співпраці з Наполеоном сказав: "Впасти може велика нація, загинути – тільки нікчемна". Цій настанові залишались вірними наступні покоління польських патріотів, змагаючись за повалення чи ліквідацію фатальних наслідків поділів. Переклад Олеся Пограничного |
ч
|
|||