Данута СосновськаСтереотип України та українця в польській літературіЗ українськими мотивами у польській літературі зустрічаємося вже у XVI столітті, однак, лише в добу романтизму українська тема стане справжньою притчею во язицех, швидко баналізуючи предмет своїх описів. З цього приводу, а також з огляду на значну кількість епігонів "української школи” і салонну моду на співанки про Гриця перебірливі читачі почнуть незабаром нарікати на хворобу "україноманії”. Злива поганої літератури викличе упередження, провоковане не лише естетичною суттю, а й політичним передчуттям. Це однак, уже пізніша історія, започаткована взаємними розчаруваннями з часів Весни Народів. У період раннього романтизму, коли тільки-но формувалася "українська школа”, тематика, яку вона порушувала видавалася ориґінальною і могла трактуватися цілком доброзичливо. Саме тоді виник міт України у його двох версіях – світлій і темній. Перша презентувала козацьку Україну, мешканці якої відзначалися майже фанатичною любов`ю до свободи і відданістю в боротьбі за неї. Підкреслювалися також естетичні риси "буйної і зеленої” країни, однак, чарівність сільського життя поступалася перед блиском героїчности: для романтиків найбільшою екзотикою цієї землі були козаки. Ці останні лицарі Европи, на думку романтиків, змогли зберегти у її антиподах ідеали, що зникли разом із Середньовіччям. Увагу письменників доби романтизму привертали також гарні дівчата – живцем узяті з українських дум "чорнобриві” – з їх гарячою кров`ю і меланхолійною тугою за своїми коханими. Творці цього міту, зокрема Богдан Залевський і Міхал Чайковський, підкреслювали необхідність братерства між Польщею та Україною. Такою, на їх думку, була політична логіка обох народів, які лише спільними зусиллями могли вистояти проти Москви. Відповідно до цього переконання інтерпретувалася історія і пристосовувалися біографії героїв, що давали хоч би якесь підтвердження викладеної тези. Вказувалася й інша причина необхідности міцного зв`язку між Польщею та Україною. Мовляв, завдяки Польщі Україна нав`язувала контакт із Заходом – колискою свободи й цивілізації. Також, завдяки польським впливам, вона спромоглася чинити опір моделям поведінки, що надходили з деспотичного Сходу. Це останнє обґрунтування необхідности зв`язку між двома народами приводить до певної двозначности, що характеризує обговорюваний міт. Ця двозначність була спричинена браком розв`язання дилеми, чи є Україна "культурною підмогою” для зміщанілої европейської цивілізації, чи є від неї залежною, а все, що у ній вартісне, прищеплювалося Польщею. Цю двозначність використовувалася в процесі ідеологізації міту, започаткованого вже в період романтизму. Тогочасні дискусії з приводу форми відродженої Речі Посполитої мусили враховувати українську проблему і характер зв`язку цих земель з рештою країни. Більшість політичних партій висловлювалися за інкорпораційне, а не федеративне об`єднання України з Польщею. Одначе таке бачення централізованої держави входило в конфлікт із багатством, культурним та національним розмаїттям, якими колись відзначалася Річ Посполита, і які так високо цінувалися романтиками. Тож із часом щораз більше підсилюється тенденція до затушовування українських відмінностей. Поширюється думка, що існує не мова, а лише український діалект, а українська культура – це лише локальний варіант польської культури. У пресі й літературі щораз частіше трапляються тези, що українці не творять окремого народу, а лише етнічну групу – як мазовшани, великополяни, а отже, що вони є поляками, що вони різняться лише обрядом чи фольклором. Автори, які займаються цією проблемою, відчувають потребу цензурування вживаного раніше слова український "народ” і заміни його словом "плем`я”. До половини XIX ст. щораз частіше зустрічаємося з думкою про культурну залежність України від Польщі, щораз частіше підкреслюється, як багато Україна завдячує Польщі. В цьому явищі уже можемо добачати ознаки перетворення міту в стереотип. Тим паче, що теорія культурної меншовартости українців із задоволенням сприйняло польське суспільство. У популярному, неодноразово публікованому щоденнику Зофії Коссак-Щуцької з часів після Першої Світової війни авторка дотримувалася думки, що свій цивілізаційний та інтелектуальний розвиток український народ завдячував не тільки польській шляхті, але й польським селянам, які на десятиліття випереджали українських селюків. Процес перетворення міту в стереотип віддзеркалювала література XIX ст., у якій почали з`являтися постаті на зразок героя драми Леонарда Совіньського "На Україні”. Мовиться, що хоч він і виродок у шляхетському суспільстві, але й завдячує йому все: почуття, реліґію, мову, честь, ідеали. Тож він із задоволенням присвятить своє життя боротьбі за свободу Польщі. Такого типу характерів ставатиме дедалі більше в романах пізнішого романтизму, наприклад, у творах Качковського, Коженьовського, Чайковського. Популярні, повсюдно читані повісті вплинуть на типологію очікувань і надій, пов`язаних із українцями. Витворять модель їх ідеальної позиції, яка надзвичайно сильно вплине на польську творчу уяву. Тож нічого дивного, що 1863 рік, коли українці виявлять байдужість, ба, навіть упередження щодо Січневого Повстання, буде неочікуваною і прикрою несподіванкою для більшости поляків. Вони розглядатимуть її не як розвіювання ілюзій, витворених літературою, а як зраду і водночас виявлення українцями їх "справжнього” характеру. Незважаючи на зростання національного самоусвідомлення на Україні, переконання, що цей край, нездатний до незалежности, у Польщі зростало, а не ослаблювалося. Речниками такого погляду були, зокрема, народні демократи, які мали дедалі більший вплив на польське суспільство, а також консерватори, які групувалися в групі т.зв. Подоляків. Найкраще розв`язання затяжного польсько-українського конфлікту, на їх думку, виражала максима: Gente Ruthenus, natione Polonus. На жаль, уже в другій половині XIX, а тим паче в XX столітті стало цілком очевидно, що така максима стає всього лиш побожним бажанням, українцями ж вона розглядається як вираження ворожої їм полонізації. Темна версія міту України, згадана на початку цієї доповіді, представляла країну вічного бунту. Спершу, коли романтики надали виразної форми образам "пекельної України”, їх міт мав передусім метафізичний та естетичний характер. Україну розглядали як край, забутий Богом, де людську природу нищать пасії, неприборкані пристрасті й бажання. Так змальований світ дозволяв детерміновано питати про трагізм історії, деструктивність засад, які керують людськими долями і завжди призводять до смерти, зрештою, про суть усеохопної жорстокости. Творчу уяву романтиків привертали також естетичні вартості "похмурого і дикого” краю. На жаль, цей міт теж пройшов процес ідеологізації уже в XIX ст. Виявом цього було зникнення метафізичних аспектів і посилення політичних. Давні питання про жорстокість, яка є в людській природі, тут же співвідносилися з презентацією українців як "племені вовків”, збуджених запахом крови. Такі характеристики зустрічаємо у романах та історичних студіях Францішка Равіти-Ґавронського, де вони трактуються як вияв української душі. Жага до вбивства штовхала українців на бунти й заколоти. Тож їх повстання не мають визвольної мотивації, навіть у розумінні соціальному, не кажучи про національний, вони всього лиш витвір ґвалтівників, пияків і злодіїв. Такі переконання будуть узагальнені надзвичайно популярним романом Генрика Сенкевича "Огнєм і мєчем”. Якщо й трапляються в ньому симпатичні, навіть зі співчуттям створені образи героїв-українців, то загальне враження створюється під впливом описів звіриної черні. Роман Сенкевича переконає поляків, що духовна деґрадація та падіння під час війни загрожує лише збунтованим українцям. Поляки ж, криваво придушуючи різню, залишаться шляхетними рицарями. Такі спрощення романтики дозволяли собі рідко, радше вказуючи на психологічні наслідки життя у світі, яким керують принципи помсти, в якому одночасно стають катом і жертвою. Злом у їхніх творах заражені були поляки й українці. Саме тому можемо сказати, що письменники-романтики творили міт, який потім став основою стереотипу. Цей стереотип служив польським політичним інтересам для приниження українців як народу і компрометації їхніх змагань. Остаточно він сформувався у XX столітті. Безліч щоденників і спогадів поляків, які пережили революцію і Першу Світову війну на Україні, підтверджують переконання, яке уже існує в польському суспільстві, що український народ нездатен створити власну державу. Водночас його єдиний шанс не піддатися власній жорстокій і кривавій природі – залишитися з Польщею. Лише її миротворчий вплив мав би зупинити українців перед занепадом і падінням у хаос. Найбільш показове вираження таких поглядів знаходимо у вже згаданих щоденниках Зофії Коссак-Щуцької "Пожежа”. Описані в них українці підступні, нікчемні, талановиті, але не цивілізовані. З огляду на своє татарське походження вони знаходять себе в жорстокості, мають відвагу вовків, що атакують зненацька і тільки слабшого. Характерне для них також варварське бажання руйнувати. В описі Зофії Коссак-Щуцької виступає ще один елемент, який пізніше безліч разів повторюватиметься в стереотипних уявленнях про Україну. Це візія краю, в якому всі класи й народи жили щасливо і в згоді до часу катастрофи, викликаної чужими інтриґами і злою, неосвіченою українською природою. "Інші”, тобто ті, що знищили цю сучасну Аркадію, – це передовсім жиди й більшовики, зайди ззовні, що баламутять українців. Польсько-український конфлікт, якщо розглядати його саме в такому ракурсі, виглядає настільки ж незрозумілим, як ірраціональним. Просто невідомо, "чого вони хочуть"? Пояснень знову ж таки можна шукати в інтризі або необмеженій кількості зла, що міститься в національному характері. Після Другої Світової війни неґативний стереотип українців підтримувався не лише трагічним воєнним досвідом, драмою Волині й Поділля, але й зусиллями комуністичної пропаґанди, яка небезуспішно старалася підтримувати ворожнечу між обома народами. Література і преса у цей час замовчує питання української незалежности, адже Україна врешті-решт знайшла своє місце "в Союзе нерушимом республик свободных”. Будь-який бунт проти такого стану речей або іґнорується, або описується з помпою як справа психічно хворих, злочинців або обманутих. Починається реінтерпретація давніших польсько-українських конфліктів, вони ж бо були історично й ідеологічно правильним класовим бунтом. Тож підкреслювана в польській літературі жорстокість різні блідне, а іноді набирає й позитивного відтінку. Такої тональности набуде, наприклад, написане Анджеєм Кусьнєвичем 1956 року "Слово про ненависть”. Жорстокість подій, про які розповідає поема, вже у минулому, бо ж поляки й українці, погоджені комуністичною ідеологією, стали братами. Такою буде офіційна позиція пропаґанди, яка, однак, зовсім не зашкодить масовій публікації книжок, що підтримують неґативний стереотип українця. Він буде втілений передовсім в українських солдатах, які розпочали безнадійну боротьбу за свободу як із поляками, так і з радянською владою. Друго- і третьорядна література зі смаком писатиме про "бандитів”, які або засліплені фанатики, або ж керуються примітивною жадобою збагачення. В кожному з цих випадків буде підкреслено зв`язок із німецькими фашистами, від яких українські бандити перейняли методи боротьби. Цей зв`язок з нацистами – на думку авторів – це не результат політичного розрахунку, а ефект духовної споріднености. Фашистські методи дають можливість наситити кровожерність та задовольнити потреби жорстоких характерів. Жоден із творців згаданої літератури не відмовляє собі в приємності описати злочини диких і примітивних бестій. Усі змальовують їхню відразливу зовнішність, яка віддзеркалює моральну гидоту. Звідси люди-потвори мають жорстокі обличчя, очі-свердла, які ніколи не дивляться прямо, що, як відомо, є ознакою порядних намірів та відкритого характеру. У їх поведінці домінують вибухи якогось дивного шаленства, коли вони бігають довкола кущів, розмахуючи руками, клянучи й час від часу спльовуючи. Вищі ранґом безперервними помордасами збивають своїх підлеглих, а ті з рабською покірністю терплять приниження гідности. Класичним у їхній поведінці стало запалювання цигарки й гучний регіт після найвідразливіших злочинів. У кожному з цих творів знайдемо перелік "типових” для українців злочинів, як-от: розколювання голови сокирою, розпорювання животів, зокрема, з особливою насолодою – вагітним жінкам, спалювання живцем, відрізування грудей, розбивання дітям голів тощо. При читанні цих описів складається враження, що змальовані в них бандити взагалі не знають пістолетів чи автоматів, а лише ножі, сокири, палиці, якими й користуються під час катувань. Читач таким чином зазнає шоку й потрясіння як від самого опису, так і його дріб’язковости. Ніщо від нього не приховується, незалежно від того, чи це дорослий, чи дитина. Не велика різниця між описами в "Лунах у Бескидах” Ґергардта і тими, які знайдемо в призначеній для середньої школи книжці Жулкевської "Сліди рисячих кігтів”. Обидва опуси були надзвичайно популярні, перший видавався великим тиражем 11 разів, а другий – 8. Все це разом давало сотні тисяч екземплярів "для постійного ужитку”, які формували громадську думку "від дитини до дорослого”. Не можна зрештою при цьому нарікати лише на комуністичну пропаґанду. В часи II Речі Посполитої прихильники порозуміння між поляками й українцями обурювалися з приводу розпорядження про закупівлю для шкільних бібліотек книжки Гелени Закшевської "Діти Львова”. Її зміст і стилістика недалеко відходила від пізнішої, комуністичної продукції. Вона теж видавалася й перевидавалася великими тиражами. У всіх текстах, які я згадала, підкреслювалося за допомогою різних, іноді найвитонченіших способів документальний характер книжки. Таким чином читач іще раз пересвідчувався, що українці – це жорстокі тварюки. Якщо додамо до цього численні спогади людей, які пережили воєнну трагедію Волині чи Поділля, то можемо стверджувати, що система формування в польському суспільстві бажаних поглядів була дійсно результативною. Настільки результативною, що більшість виняткових злочинів з часів війни, як правило, приписували українцям. В порівнянні з ними – і в це вірило багато поляків – навіть нацисти були цивілізованими злочинцями. Ще сьогодні живуть люди, які перейшли через Варшавське повстання і які й сьогодні переконані, що в його придушення з особливою жорстокістю втрутилися частини українців. На прохання обґрунтувати свої погляди, або коли їх переконували, що так не було, стверджували: "Не говорили по-німецьки, ми їх не розуміли, а значить, це мусили бути українці”. Часом додавали: "Мали розкосі очі”. На закінчення я б хотіла ще пояснити, чому посилаюся на приклади і опираю свої тези на другорядній літературі. Існували ж твори Антонія Мальчевського, Северина Ґощинського, Юліуша Словацького, чи сучасні – Юзефа Лободовського, Влодзімєжа Одоєвського, Анджея Кусьнєвіча, на які можна було б послатися, заперечуючи представлену тут аналізу. Однак, говоримо про стереотип, а він або жирує на поганій літературі, або ж хорошу пристосовує до своїх простих правил. Видатні твори, описуючи складні перипетії, розмаїття поглядів, або уникають стереотипу, або він спрощує їх. Не впливають вони – на жаль – так сильно на суспільні погляди, як другорядні, але доступно написані твори, які, спираючись на людські упередження, промовляють до уяви. Переклад Григорія Чопика |
ч
|
|||