‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Серед проблем, що хвилюють громадян України, міжнаціональні проблеми займають 8-10 місце після проблем рівня життя, безробіття, невиплати пенсій та зарплат, занепокоєння, викликаного зростанням злочинности та ін. В свою чергу, українсько-єврейські взаємини також не є першими у ієрархії міжнаціональних взаємин та національних проблем країни: є проблеми кримських татар, власне українські етнічні проблеми та низка інших. Проте, обтяжена історією, ця тема не сходить зі сторінок мас-медіа та постійно привертає увагу політичних діячів, істориків, публіцистів.

Відомий культуролог Гасан Гусейнов цю проблему сформулював так: “До важливого шару громадського самоусвідомлення відноситься “образ (постать) іншого”. У кризові моменти історії, коли власна культурна традиція в уяві людей підірвана (як це має місце в сучасних пострадянських країнах), образи “чужих” (“чужинних”) культур – усвідомлено або ні – набувають особливого сенсу та ваги під час кризи і переосмислення своєї національно-культурної ідентичності”.

Україно-єврейські взаємини як об’єкт досліджень включають:

– міжнаціональні взаємини, що складалися впродовж століть на території Руси-України;

– міждержавні взаємини України та Ізраїлю;

– взаємини єврейських та українських общин в численних діаспорах – США, Канаді, Німеччині, Латинській Америці, Австралії, Польщі та низці інших країн.

Якщо взаємини діаспор і міждержавні контакти – це події лише новітньої історії, то досвід спільного проживання на території Руси-України складає близько 1000 років.

В силу різних об’єктивних та суб’єктивних обставин ці стосунки практично ніколи не ставали об’єктом професійного наукового вивчення. Один з небагатьох дослідників теми, український проф. Я.Дашкевич описує його стан таким чином: “Для української радянської історіографії проблеми взагалі не існувало... Тяжке, майже гнітюче враження справляє значна частина текстів української діаспорної науки в цій галузі”. (Від себе додам, що мало не єдиним виключенням є роботи українського історика з Канади Івана Лисяка-Рудницького). І далі: “Єврейська радянська історіографія у Східній Україні закінчила своє існування на початку 30-х років разом з ліквідацією (частково фізичною) Єврейської історико-археографічної комісії Академії наук УРСР. В західно-українських землях єврейська історична наука скінчилась у 1939 році. В сучасній ізраїльській та єврейській діаспорній історіографії домінує тематика, пов’язана із загибеллю, знищенням та переслідуваннями євреїв”. За підрахунками історика цей період складає 4 роки, а більш ніж 350 років були періодом більш-менш нормальних стосунків.

Сьогодні немає жодної серйозної історичної праці з історії євреїв України, написаної після класичних книг початку століття – Дубнова та Гессена.

З історією України трохи легше – перші політично незаанґажовані наукові монографії почали виходити у дев’яності роки.

Однак необхідність осмислення українсько-єврейських взаємин така важлива, що вона не може бути відкладена на десятиріччя чи століття. Історики та філософи, соціологи та публіцисти пропонують свої моделі осмислення взаємин. Однією з найбільш вартих уваги є модель, запропонована видатним українським філософом і публіцистом Мирославом Мариновичем. “Єврейський та український народи мають різні моделі виживання, – писав він у 1991 році. – Обидві моделі... неспівмірні: євреї виживають в розсіянні між чужими народами, українці – на своїй землі... Життя серед чужих та часто ворогуючих між собою етнічних субстратів ставило перед євреями нелегкий імператив: безпомилково визначити найсильнішого. Помилка могла мати трагічні наслідки. Орієнтація на інтереси найсильнішої сторони ґарантувала євреям виживання у рамках, котрі визначав для них найсильніший. Оскільки українці протягом своєї історії частіше всього були більш слабкою стороною, то, зрозуміло, що в народному усвідомленні виробився стійкий стереотип ворожого відношення євреїв до українських національних інтересів... Вимагати від євреїв переходу на сторону слабких, означає вимагати від них неможливого, тобто відмови від основної умови виживання”. І далі: “Найкращий засіб не ворогувати з євреями – це стати сильними самим. А в сильну Україну євреї впишуться гармонійно...” До міри реалістичности запропонованої моделі ми ще повернемося.

Наведемо ще низку характеристик, що відносяться до україно-єврейських взаємин. У шкільних підручниках з історії СРСР, на яких виховувались декілька поколінь радянських людей на протязі 50 років, не було ніяких даних про тисячолітню історію єврейських громад, ролі євреїв в історії Руси-Росії-України. Єдиним та останнім в радянський час вузівським підручником, де ще в історії була присутня єврейська громада, був підручник, виданий у 1939-40 рр. Ці підручники не помічали навіть катастрофи европейського єврейства. Абсолютно не було єврейської історії, культури ні в “Філософській енциклопедії”, ні в енциклопедії “Мистецтво країн та народів світу”, ні в тритомній історії Києва, ні в яких-небудь інших авторитетних виданнях радянського часу. Українська історія в той же період висвітлювалась не набагато краще. Канонізовані радянські підручники фальсифікували цю історію безбожно: мова і про абсолютно антинаукову “теорію” походження росіян, українців та білорусів з колись єдиної нації; і про тотальне замовчування голоду 32-33 років, і про фальсифікацію історії Другої Світової війни (ні про Українську Повстанську Армію, ні про мільйони полонених українців – ні слова)...

Цей перелік дуже легко продовжити. Його добре ілюструє така історія. У 1926 році процес за звинуваченням у сіонізмі групи єврейських діячів закінчився вироком: “вислати до Палестини”. Але у 1946 році, коли не залишилось вже ні сіоністів, ні автономістів, ні єврейських вчителів, ні навіть КДБістів, які їх винищували, до АН України надійшов запит з КДБ (нового складу): “Що таке сіонізм?”

З наведених даних добре видно: українсько-єврейські взаємини на протязі довгого часу – життя декількох поколінь – були за рамками суспільних та гуманітарних наук, за рамками серйозного осмислення.

Чи не найкращі це умови для виникнення та розповсюдження мітів?

На українсько-єврейській конференції 1991 року в Києві відомий правозахисник, зараз голова “ПЕН-клубу” України, Євген Сверстюк говорив: “Може вперше в історії сини України та сини Ізраїлю зустрілися, щоб розчистити авгієві стайні. Їх не чистили століттями. Там накопичились перекази про те, що було та чого не було, легенди про ворожнечу та нечувану жорстокість, про євреїв з ключами від церкви та про козака-різуна. Замість підкови на дверях стайні висять стереотипи єврея-експлуататора та українця-погромника. Головне, що у стайні немає жодного з тисяч фактів нормального людського співробітництва українців та євреїв...” І далі: “В радянські часи відбулася майже тотальна плебеїзація культури: хто зараз знає притчі Соломона та заповіді Мойсея? Та всі добре знають анекдоти про Абрама й Мойшу...”

Що ж треба чистити в цих стайнях, тобто які стереотипи накопичились за століття? Чи можливо змінити ці стереотипи? Розгляньмо це докладніше. Я більше зосереджуся на мітології сприйняття єврейства. Акцентую на неґативному.

Стереотипи сприйняття євреїв (вони часто не є специфічними, українськими; більшість із них є загальними стереотипами східно-европейського світу):

* зрада та розп’яття Ісуса Христа;

* ідея обраного народу – перша в історії людства ідея возвеличення одного народу над іншими;

* євреї як помічники усіх ворогів української нації (поляків, росіян і т.д.);

* єврейське панування у світі (капітал, мас-медіа та ін.);

* економічна експлуатація євреями неєвреїв;

* провина євреїв за створення комуністичної ідеології та за численні жертви комуністичних режимів;

* Холокост – сіоністський виверт, сіоністський міт історії;

* провина євреїв за економічне розграбування країни в період капіталізації, в одному випадку, та за низькі темпи капіталізації (соціалізм), в іншому;

* США – ізраїльська колонія, керована Всесвітнім єврейським конґресом.

Кожен із перелічених стереотипів сприйняття євреїв подається в десятках та сотнях публікацій радикальних (правих частіше, але й лівих не раз) мас-медіа, тиражується в книгах (більшою частиною публікованих у Росії, але розповсюджуваних і в Україні)... Процитую лише деякі, характерні: “За вільну Україну”, №49, 23.04.96, Павло Чемерис, “Добавити розстріл”. Підбірка цитат оглядача-юдофоба газети “За вільну Україну” починається так: “Хаїм Срулєвич Гольдман – він же Володимир Ілліч Ленін, зоологічно ненавидів “гоїв”. Ставши абсолютним диктатором “країни дурнів”, цей глибоко законспірований, кровожадний юдо-сіоніст взявся за масове винищення людей шляхом класового терору, громадянської війни, організацією голодоморів...” “Найбільш страшним прикладом в цьому відношенні, – писав у “Майн Кампф” Гітлер-Шилькгрубер про Ульянова-Леніна та його тіньовиків (більшовиків), щоб втертися в довіру “маси” німців, – є Росія, де жиди в своїй фанатичній дикості винищили 30 мільйонів людей (це у 1923 році ), безжалісно перерізав одних та вимордував голодом інших, – і все це тільки для того, щоб забезпечити диктатуру... невеликої зграї жидівських літераторів та біржових бандитів”. (Глава XІ)

“Ідеаліст”, №1, 16.08.96, Михайло Христовий, “Чому в Україні проходить скритий голодомор?” У статті надаються 16 питань, на які автор просить надіслати відповіді, пообіцявши їх опублікувати. 1. Чому в мусульманському та буддистському світах не допускають жидів до влади, а в християнському, куди не кинеш погляд – всюди жид? ... 2. Чому в Україні прийняли за формою українську Конституцію, а за змістом та за духом – жидо-масонську, в якій немає жодного слова про те, що Україна є християнською державою? ... 11. Чому в Ізраїлі одна синагога, а в одній тільки Львівській області зареєстровано більш ніж 50 реліґійних конфесій? ... 12. Чому в Ізраїлі нема українських банкірів, а в Україні їх теж немає? ... 14. Чому не довіряють українським жидам, а присилають їм раввина з-за кордону? ... 15. Чому одних жидів масово вивезли напередодні Другої Світової війни з Західної України до східних областей Росії, а інших залишили?”

Антиукраїнський міт про народ-погромник базується на фактичній та фальсифікованій історії національно-визвольної боротьби: Друга Світова війна з її поліцаями, погроми громадянської війни, погроми Коліївщини та Хмельниччини. Антиукраїнська мітологія вписує в цей ряд і дореволюційні погроми, і столипінський погром 40-х – 50-х років, і хрущовську процентну норму, і брежнєвську антисемітську політику. “Але за всіма сучасними мітами криється фундаментальна національна травма від різні часів Богдана Хмельницького,” – писав Леонід Плющ. “Після неї виникла єресь східно-европейських євреїв – саббатіанство, що ледве не привела юдаїзм до розколу. Саме це зробило Хмельниччину знаком містичного показника, апокаліптичного зла... Хмельниччина увійшла в реліґійну підсвідомість сучасного юдаїзму. Коліївщина наклалася на цю реліґійну, колективну травму і також викликала реліґійну відповідь у вигляді “хасидизму”. Усі подальші події накладалися на цю глибинну травму”. І христовбивця-єврей, і погромник-українець увійшли у світ, в реліґійну свідомість, у фольклор, в побутову мову, в метамови української та єврейської культур. Антиукраїнські тексти, що тиражують відповідні стереотипи, виходять за межами України. Їхня кількість, міра впливу на єврейські громади інших країн можуть стати об’єктом вивчення вчених Ізраїлю, США, Канади. Поки що, наскільки нам відомо, цього не сталося.

Спроби змінити стереотипи історичної недовіри між євреями та українцями здійснювала та здійснює інтелігенція обох народів.

Володимир (Зеєв) Жаботинський – один з нечисленних єврейських лідерів, що добре знав українські національні проблеми, опублікував низку блискучих статей про українських духовних лідерів, про нерівність та пригнічення українства.

Симон Петлюра – український лідер часів Української Народної Республіки, ініціював публікацію низки юдофільських текстів, намагався своїми наказами в ролі командуючого армії зупинити єврейські погроми.

Митрополит Андрей Шептицький – видатний український духовний лідер першої половини ХХ століття, один з небагатьох високих ієрархів Церкви, котрий звернувся з закликом рятувати євреїв під час Другої Світової війни. Він та його сподвижники ховали в монастирях Галичини сотні єврейських дітей. Це він врятував від смерті головного львівського рабина Мейєра Кахане.

Самуїл Міхоелс – геніальний єврейський актор, відомий громадський діяч. Це він запросив до роботи у Державний єврейський театр відомого українського режисера Леся Курбаса, вигнаного з України.

Іван Дзюба та Віктор Некрасов – відомі літератори, які публічно виступили проти замовчування трагедії Бабиного Яру, проти антисемітизму радянського часу.

Акції солідарності української та єврейської громадськости 80-х – 90-х років – це теж спроби розвіяти міт антисемітизму та українофобії. Маю на увазі й Гасло РУХу проти розповсюджуваних КДБ чуток про можливі погроми, і конференцію українсько-єврейської солідарности 1991 року...

Який вплив цих людей, цих та багато інших акцій, спрямованих на подолання недовіри, недоброзичливости, неприйняття в масовій свідомості? Звернемося за відповіддю до соціологів.

Несприйняття євреїв і єврейства, що базуються на неґативних стереотипах і мітологемах, фіксують у своїх дослідженнях соціологи. Перш за все опиратимусь на своїх колег – провідних українських соціологів Н.Паніну та Є.Головаху. В Таблиці 1 наведені дані, що відображають ставлення населення України до представників різних національностей. Перші сім колонок ліворуч показують процент опитаних, які згідні допустити представників даної національности на відповідну соціальну дистанцію; остання, восьма колонка подає середнє арифметичне по лінійці в цілому – індекс несприйняття (нетолерантности, нетерпимости) певної національности.

Таблиця 1. СТАВЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ДО РІЗНИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ (дані 1992 р.)

ЗГІДНИЙ ДОПУСТИТИ ПРЕДСТАВНИКІВ ДАНОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТИ В ЯКОСТІ ....

(% до всіх респондентів, N1752)

Толерантність до євреїв велика, але...

Аналогічні дані останніх років дають змогу створити висновок про зростання нетолерантности щодо євреїв, зростає толерантність до поляків. Ще більш красномовні – в контексті нашої теми – інші дані цих же авторів: 7% респондентів – мешканців України згідні з тим, що існує “світова сіоністська змова, спрямована на панування євреїв над іншими народами (25% не згідні з такою думкою, 68% важко відповісти), 10% вважають, що “на євреях лежить велика провина перед іншими народами” (47% не згідні з цим), 18% покладають на євреїв основну провину за лихо, яке принесла революція та масові репресії (47% не згідні), 20% знаходять, що в євреїв неприємна зовнішність та більше третини (38%) думають, що для євреїв гроші і вигода важливіші за людські взаємини.

Достатньо інформативні і дані спеціального опитування громадян та місцевих керівників про ставлення до національного відродження росіян, євреїв, кримських татарів.

Таблиця 2. СТАВЛЕННЯ РАЙОНИХ КЕРІВНИКІВ ДО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ НАЦІОНАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ РОСІЯН, ЄВРЕЇВ, КРИМСЬКИХ ТАТАРІВ (№450), %

 

Таблиця 3. СТАВЛЕННЯ МЕШКАНЦІВ УКРАЇНИ ДО ЄВРЕЙСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Короткий коментар: міра нетолерантности до євреїв досить висока.

В цьому сенсі характерні події, що зв’язані з іменем колишнього в.о. прем’єр-міністра Юхима Зв’ягільського (1995-96 рр.). Його, як і низку інших українських громадських діячів часу української незалежности, звинуватили у корупції. Залишаючи для судових інстанцій право відповісти на запитання, наскільки обґрунтованими є звинувачення, звертаю увагу на вражаючу готовність суспільства сприйняти стереотип, що Єврей ніколи не стане патріотом України, “він прагне тільки до збагачення, нехтуючи інтересами українського народу”. Саме таким був пафос більшости публікацій. І якщо у ліберальній пресі вони були з антисемітським присмаком, то у націоналістичних газетах була розгорнута широка антисемітська кампанія.

Які висновки?

“Відкинь надію кожен, хто сюди приходить!”

Вся логіка суспільного життя, всі виміри громадського суспільства, здається, доводять торжество міту над реальністю.

Чи з цього випливає, що нічого зробити неможливо? Аж ніяк. Щось зробити можна. І навіть більше – потрібно. Однак, щоб залишитися реалістом, слід знати місце міту, що акумулював величезну історію, ввійшов у стереотипи поведінки, у структуру мови, у доґмати реліґій та світобачення і раціональні побудови інтелектуалів, які є набагато крихкішою структурою людської цивілізації.

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку