‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

В час, коли міжнародний імперіалізм нарощує воєнну потугу, щоб знищити нашу молоду державу, щоб знищити першу у світі країну соціальної справедливости, щоб перекреслити втілення віковічного прагнення трудящого люду жити вільно і працювати тільки на себе, деякі люди у цьому залі на догоду зажерливим капіталістам підривають віру радянського народу у святість та справедливість нашої справи і непорушність наших кордонів... Приблизно так, не далі як 9 років тому, у Львівському університеті розпочала свій виступ на закритих зборах викладач факультету журналістики. Щоправда від такої патетики засовався на кріслі навіть парторг нашого факультету.

Прецінь то був 1988 рік...

Однак пригадайте собі: щовечора після Вечірньої казочки у колисанці співалося про те, що

Усім ставало лагідно на серці від цієї колисанки, дітвора мирно засипала. Батьки витягували свої натруджені тіла перед телевізором і вже вкотре переглядали героїчний серіал “Державний кордон” з циклу “Ми наш, ми новий”.

Йшов 3-й рік перебудови...

Я, Пограничний Олександр Олександрович, народився на 49 році нової ери, на нещасливому 13 році після смерти нашого любимого вождя Йосифа Віссаріоновича Сталіна, на 2 році правління вічного Леоніда Ілліча Брєжнєва. Народився я майже на краї світу, бо за якихось 15 кілометрів від села, де мене виховувала бабуся, колючим дротом було позначено його межу. Деколи здавалося, що за дротом починалася страшенна яма, куди, якщо надто наблизитися, можна було впасти. Але ніхто до неї не наближався, бо чого туди ходити?

На шістнадцятому році мого життя сталася якась страшенна “непонятка”. Чомусь, досі незрозуміло чому саме, взяв, і раптово, несподівано та передчасно помер Леонід Ілліч Брєжнєв. Увесь відомий тоді нам, шістнадцятилітнім, світ засмутився. Потім один за одним почали приходити видатні і кожен по-своєму говорив: “Щось недобре діється в нашому королівстві, панове!”.

Отож злая доля вчинила так, що я дуже полюбив гори, проте зробила дивний жарт, розмістивши усі ці гори понад краєм світу, тобто попри кордони СРСР. Одного світлого йорданського дня вирушаю я зі своїм братом – брат у мене орнітолог (орнітологи – це такі люди, які підглядають за птахами) – отож вирушаємо ми на обліки птахів у передгір’я біля Добромиля. Паспортів ніяких зі собою не беремо, навіщо птахам наші паспорти. На вечір твердо обіцяємо батькам бути вдома, бо ж вечеряти у нас, посполитих галичан, на Йордан заведено разом. Погода видалась доброю, птахи були активні, я фотографую навколишні біотопи, брат розглядає усе це в бінокль. Аж тут на лісовій дорозі з розгону зупиняється машина, з неї вискакують люди в зелених кашкетах, з автоматами на перевіс, з рацією і псом. Оскільки таких птахів ми ще не бачили зблизька, то, природньо, розгубилися. Однак ті не розгубилися, позаяк діяли згідно з інструкцією.

– Паспорт и разрєшениє в погранзону имеется?

Ми зніяковіло потиснули плечима. Пес присів на задні лапи.

– Фамилия? – Спитав у мене молодший лейтенант.

І тут я відчув усю маразматичність ситуації. Глупувато усміхаючись, кажу ватяним язиком:

– Пограничний... Прикра пауза. Пробую подразнити ковтком слинну залозу, повторюю голосніше.

– Пограничний моє прізвище...

Тут вже розгубився і лейтенант. Пес привстав на усі чотири і вишкірив зуби. Лейтенант швидко взяв себе в руки і запропонував прикладом допомогти згадати мені своє справжнє прізвище. Я гречно відмовився...

Подібний діалог відбувся між лейтенантом та моїм братом. Ситуація набирала вигідного для молодшого офіцера забарвлення. Він багатозначно оглянув нашу фотоапаратуру, заглянув до наплічника, подивився на нашу розмальовану різними орнітологічними позначками карту. В якусь мить я зауважив, як він розправив плечі. Здається молодший лейтенант уже відчував радість нової зірочки на погонах...

Уся ця авантюра закінчилася для нас не так вже й зле. Я би сказав, що вона була навіть пізнавальною. Все таки, як не як, ми побували на самій заставі, на самому краї світу. Два місяці згодом, з нагоди третьої річниці прийняття Закону “Про державний кордон СРСР” в багатотиражній газеті Львівського університету було опубліковано статтю під заголовком: “ОХОРОНА КОРДОНУ – СПРАВА ВСІХ”. Стаття переконувала, що закон виражав “основні принципи радянської зовнішньої політики, готовности Союзу РСР зробити все можливе для підтримання на кордоні обстановки добросусідства, взаєморозуміння та довіри... Однак поряд з тим, з урахуванням напруженої міжнародної обстановки, викликаної аґресивним курсом імперіалістичних кіл, посиленням з їх боку гонки ядерних озброєнь, таємною підривною діяльністю спеціальних служб США і їх союзників, цей Закон покликаний закріпити недоторканість наших рубежів”.

Отож ми з братом майже впритул, бо ж на кілька кілометрів, наблизилися до святая святих, до кордону, за що й були тут же покарані. Я, на той час працівник заводу, заплатив штраф у повному обсязі, тобто 10 карбованців, брат – студент університету – заплатив штраф по-студентському, 5 карбованців. Надходив вечір, нас випустили з КПЗ. Радянські люди мирно сіли споживати кутю, молодший лейтенант, втративши надію на лейтенантські пагони, міцно обнімав на заставі санітарку Раю. Кордони СРСР були надійно захищені.

Перш ніж говорити про сам кордон, ми мусимо пробратися через прикордонну зону. В одній з публікацій того періоду про цю смугу землі говориться так: “Прикордонна зона встановлюється, як правило, у межах території району, міста, селища, сільради, яка прилягає до державного кордону СРСР. Встановлення прикордонної зони покликано попередити можливі порушення державного кордону СРСР, а також зв’язаних з цим інших особливо небезпечних злочинів і ворожих підривних акцій, скерованих проти Радянської держави. Саме тому в’їзд у прикордонну зону громадян, які там не проживають, катеґорично заборонений. Спеціальну перепустку на прибуття у прикордонну зону, якщо на це є поважна причина, видають паспортні відділення райвідділів міліції за місцем проживання громадян. За порушення правил прикордонного режиму передбачено адміністративну та кримінальну відповідальність”. До речі, стаття 196 Кримінального Кодексу УРСР гласила: “Порушення правил в’їзду, проживання чи прописки в прикордонній смузі чи забороненій зоні, якщо за такі ж дії протягом року було застосоване адміністративне стягнення – карається позбавленням волі на термін до одного року, або штрафом у розмірі до ста карбованців”. Тут можна роздути ще один аспект: рік волі радянської людини виражався еквівалентом “до ста карбованців”. Але про це колись іншим разом.

Дивний цей світ, сказав би сотник Микита Уласович Забрьоха. З одного боку, все на цій землі суще потребує визначення, окреслення, омовлення. Тобто, до певної міри обмеження і розмежування. З іншого боку, існує в цьому світі і непереборна тяга до інтеґрації та до спілкування. Проте наразі нас цікавить перший бік цієї справи. Тобто потреба розмежування між людьми та між спільнотами. “І промовив до Лота Авраам: “Нехай сварки не буде між мною та тобою, і поміж пастухами моїми та пастухами твоїми, бо близька ми рідня. Хіба не весь Край перед обличчям твоїм? Відділися від мене! Коли підеш ліворуч – то я піду праворуч, а як ти праворуч – то я піду ліворуч” /Буття, 13,8/. Так розмежували свої володіння Авраам та Лот, бо ж обидва ходили в Бозі. Рано чи пізно потреба розмежування мала настати, бо “не вміщала їх та земля, щоб їм разом пробувати, бо великий був їхній маєток, і не могли вони разом пробувати” /Буття, 13,6/. Запорукою мирного розмежування роду Авраамового з родом Лотовим була їхня добра воля. Бо ж обидва були праведні.

В “Законах” Платона устами Зевса, хранителя кордонів, сказано: “Ніхто не може зрушувати каменя, який відокремлює його власність від власности сусіда”. З певними застереженнями можна сказати, що кордони, як форма розмежування, існують віддавна. Інша справа, в якому вигляді існують ці кордони. У випадку Авраама і його небожа Лота це було добровільне розмежування. В еліністичному світі (і аж до новіших часів) це було звичаєве розмежування. Перша у світі держава робітників та селян витворила принципово новий тип розмежування – “державний кордон СРСР”.

Появу такого витвору можна трактувати по-різному. Можна припустити, що “молода Країна Рад” захлинулася у своїй ідеї всесвітньої революції, і, щоб закріпити вже здобуте перед новим походом на світовий імперіалізм, відгородила чисті пролетарські душі від бруду імперіалістичного світу міцним частоколом. Приблизно таке бачення пропонує безумовний авторитет у цій справі Йосип Віссаріонович: “Существование советских республик, хотя бы и самых незначительных по размерам, представляет смертельную угрозу империализму. Угроза эта заключается не только в том, что советские республики, порвав с империализмом, превратились из колоний и полуколоний в действительно самостоятельные государства и тем самым лишили империалистов лишнего куска территории и лишних доходов, но прежде всего в том, что самое существование советских республик, каждый шаг этих республик по пути к подавлению буржуазии и укреплению диктатуры пролетариата является величайшей агитацией против капитализма и империализма... Отсюда неизбежность борьбы “великих” империаластических держав с советскими республиками, стремление “великих” держав уничтожить эти республики...”

Вже в липні 1921 року Сталін у статті “О политической стратегии и тактике” пропонує прийняти тактику оборони “как необходимое средство для сохранения кадров и накопления сил в ожидании грядущих боёв”... А у статті “Перспективы”, грудень 1921 року “батько народів” говорить, що “Буржуазия знает, что ей не сломить “своих” рабочих без обуздания России. Отсюда всё усиливающаяся работа буржуазии по подготовке нового наступления на Россию, более сложного и основательного, чем все предыдущие наступления.” І хоча всі ці арґументи “горянина-1” висувались задля обґрунтування конечности створення СРСР, певною мірою вони показують атмосферу середовища, яке згодом було окреслене колючим дротом державного кордону.

Навряд чи мені вдасться якось глибше проаналізувати внутрішні та зовнішні мотиви, що спонукали режим (який, зрештою, декларував прагнення подолати усі дотеперішні межі та устої) до загальної автаркії, до розриву всіх зовнішніх зв’язків радянського суспільства. Здається, тут були два чинники (окрім названого Сталіним). Був природній страх “кухарки” перед багатогранністю та багатовимірністю буття, і наслідком того страху була спроба замкнутися. З іншого боку, неприродність державного формування, а також відсутність чітких візій і певна непослідовність стратегії державотворення (воєнний комунізм, НЕП, індустріалізація, колективізація) спричинили всеохопну нестабільність і привели до загострення внутрішнього напруження. Найлегше таку ситуацію було виправдати “постійно зростаючою загрозою”. Нав’язлива ідея “змови імперіалізму”, параноїдальна шпигуноманія, міт про третій похід Антанти узаконили “надзвичайний стан” в державі. Російський публіцист Віктор Алтаєв має рацію, коли пише, що система слідства, стеження та репресій увійшла в плоть і кров радянської держави і стала невід’ємною часткою діяльности державних чиновників, громадських діячів та простих людей. Межі між “зоною” і волею були затерті, життя на волі практично не відрізнялося від побуту “зони”. Врешті-решт у 30-их роках Союз Радянських Соціалістичних Республік перетворився в одну велику зону з колючим дротом по периметру.

До певної міри складно говорити про польсько-українське співіснування в нових часах (19 століття). Адже ні один, ні другий народ не був суб’єктом історії, не мав державного визначення; не були окреслені також і межі між двома народами.

Однак на початку 20-х років на політичній карті Европи з’являється Польська Республіка та, неозброєним оком не помітна, Українська Соціалістична Радянська Республіка. В жовтні 1920 року в Ризі було підписано договір між Польщею та УСРР, яким було визначено західні кордони УСРР (по ріці Збруч – на захід від Ямполя – на схід від Острога і далі по сучасній границі між Рівненською та Житомирською областю). 28 вересня 1939 року був підписаний договір “Про дружбу і кордон” між СРСР та Німеччиною, згідно з яким західний кордон УРСР проходив долинами Сяну та Зах. Бугу. 9 вересня 1944 року між СРСР та Польським Комітетом Національного Визволення (який СРСР трактував законним урядом Польщі) було підписано угоду про виселення українського населення з території Польщі і польських громадян з території СРСР. В результаті цієї акції з жовтня 1944 по серпень 1946 року було переселено 482 тисячі чоловік (варто зазначити, що дані офіційні). У квітні 1945 року був підписаний договір про дружбу і державний кордон між Польщею та СРСР ( він проходив в основному з деякими відхиленнями по лінії Керзона). І остаточно процес польсько-українського розмежування завершився у 1951 році обміном прикордонними ділянками. До Польщі відійшли землі в районі Нижніх Устриків, до України район між ріками Зах. Буг, Солокія і Гучба.

Внаслідок репресій 30-40 років, виселення українського населення з Польщі і польських громадян з України, операції “Вісла” на українсько-польському пограниччі було створено “зону відчуження”. По обидва боки кордону було створено “стерильну прокладку”, яка значною мірою змінімалізовувала взаємопритягуючі тенденції. Окрім того в СРСР підживлювались відштовхувальні тенденції: фізичний кордон у 20-30-их роках підсилював міт “буржуазної Польщі” (для пролетарськи настроєних, а для національно заанґажованих достатньо було згадки про польсько-українську війну 19-20 року, та пізніші “санацію” і “пацифікацію”), у 40-50-их роках кордон підсилювала пам’ять про воєнні та повоєнні польсько-українські конфлікти і операцію “Вісла”. Зрештою, складно говорити про пошук порозуміння, коли усе мисляче з українського боку, люди, здатні до рефлексії, які змогли б шукати шляхів до порозуміння та зближення, були або фізично знищені, або вивезені і нейтралізовані. Перестав існувати і прошарок господарів, які колись, так чи інакше, але все ж були інтеґровані в польську економіку. Не так просто було пересічному українцеві зорієнтуватися у тодішній ситуації. З одного боку, пресинг радянської пропаганди (маґнат на українських землях – це як правило поляк, в козацьких війнах поляки (пани) це “найзапекліші вороги”, пізніше “біло-поляки”) з іншого боку – старші люди, близькі до партизанки чи до підпілля, мали чітку уяву про поляків, як про людей вороже настановлених до українства, та й чітке переконання, що “поляки забрали нам Перемишль і Ярослав”.

Не можна не брати до уваги те, що режим створив в українському суспільстві неймовірну внутрішню напругу. Юрій Лавріненко називає цю ситуацію “сорока роками межової ситуації”. Про цю ситуацію Тодось Осьмачка писав: “Не говорить мла, де смерть з початком спить в одній одежі”. В такій ситуації складно окреслювати природу чи сутність міжнаціональних стосунків, бо порушені глибинні мотивації самого окремого індивідуума.

Очевидно, радянська пропаганда робила свою справу не так вже й погано. Але про це трошки згодом. Зараз хочу зачепити “побічні ефекти” від пропагандивного пресу. З одного боку, всі, хто “мав очі”, навчились читати поміж рядками або слухати “ворожі” голоси. З іншого боку (і ми ще довго будемо пожинати плоди цього) витворився особливий різновид цинізму - “совковий”, де постава “вірити не можна нікому” була лише вершком айсберга.

Врешті-решт, мусимо тепер визнати, що “громадської думки” як такої у нас немає ще й досі. Те, що писалось в українській радянській пресі про події в Польщі 1956, 66 чи 70 років, а потім про 80-ті роки, по-перше, не відповідало (і багато хто про це знав, або здогадувався) дійсній ситуації, а по-друге, воно аж ніяк не відображало дійсних настроїв у суспільстві.

Приміром, львівська обласна газета “Вільна Україна” про познанські події 1956 року писала:

Далі можна зачитати самі лише заголовки статей:

1 липня. “Польська громадськість таврує організаторів провокації в Познані”

3 липня. “Гнівний протест польського народу проти імперіалістичної вилазки в Познані”. et cetera

Російський публіцист Андрій Фадін згадує, що коли майже тридцять років тому тисячі радянських військових, зовсім не освідомлених ні з політичною ситуацією, ні просто навіть з життям, підкорившись владному, але недоладно вмотивованому наказові, переїхали кордон тодішньої Чехословаччини (яку, до речі, з дитячих років їх привчали вважати дружньою та союзницькою), то основним арґументом політпрацівників, щоб хоч якось зліпити докупи ідеологічну герметичність і змінімалізувати саму можливість сумнівів у справедливості наказу була навіть не теза про “захист соціалізму”, а набагато дієвіша настанова - “як не ми, то вони”. Солдатикам з першого ешелону говорили, що вже під Прагою вони можуть зіткнутися з західнонімецькими і американськими танками. Учасники тих подій згадують, що цей арґумент діяв безвідмовно...

На початку 80-их років (а варто згадати, що власне тоді позірний брєжнєвський добробут “вичерпався”), отож на початку 80-их в Галичині, яка вже почала банувати за маслом та шпротами, почали ширитися чутки (служби разом з прикордонниками не спали), що в Польщу посилається вагонами наше масло і м’ясо, бо поляки страйкують, працювати не хочуть (“згадайте історію, вони ніколи не хотіли працювати, завжди український хлоп на них працював”), а їсти потребують.

Тут, до речі варто зазначити ще один аспект “зони”: в радянському суспільстві постійно культивувалася “теза”, що “хтось з’їдає ковбасу зароблену тяжкою працею пролетар’яту”.

Однак візьму на себе сміливість ствердити думку, що в Галичині радянській, зокрема місцевій українській пресі не вірив майже ніхто (за винятком тих, хто вірити мусив згідно із службовим обов’язком).

Проте, з кінця 70-их років міжнародні радіостанції почали сильно заглушувати. По-друге, важко було давати собі раду в перманентно роздвоєній ситуації, коли ввечері слухаєш одне, а зранку мусиш говорити інше. Та й слухати радіо “Свобода” – означало наражати себе і свою сім’ю на небезпеку. Бо, перефразовуючи Еклезіаста, “примножуючи пізнання, збільшуємо міру загрози свому існуванню”...

Інтеліґенція або залякано мовчала, або прибирала сніг за полярним колом, або цинічно вірила радянським вождям. Селяни боролися за урожай з гризунами та з несподіваними зимами. Міщуки, втративши остаточно орієнтацію, занурилися з головою в дрімучі побутові проблеми...

Очевидно, що українсько-польський кордон не був таким, як, скажімо, кордон радянсько-турецький. Туреччина була країною ворожого табору. Звичайно, Ататюрк – вдатний чоловік, але ж НАТО... Кажуть, що на турецькому кордоні були порозставлювані мінні поля і всякі інші пастки для тих, хто наважився б його перейти.

Польща була, як тоді говорилося, братньою соціалістичною країною. Здається ніяких мінних полів тут не було. Зрештою, вони там були й не потрібні. Польща сама була на чверть, якщо й не на всю половину, зоною. Польська служба безпеки була дружньою радянському КДБ. Але про Польщу краще могли б розповісти наші польські приятелі.

Прикордонну зону в УРСР було влаштовано так, що місцеві люди (а не варто забувати, що усі громадяни СРСР були, так би мовити, “державними” чи “державнозобов’язаними”), отож місцеві люди активно допомагали прикордонникам виявляти будь-кого чужого, хто потрапляв на заборонену територію. Держава зі свого боку заохочувала ретельних тубільців усякими “цінними” дурницями. В принципі, могли дати навіть медаль, хоча більш бажаним, звичайно, був би мішок муки для свині.

Щоправда, з розвитком засобів масової комунікації тримати кордон “під замком” ставало дедалі складніше.

Усе береться в порівнянні. Я свідомий того, що життя в Польській Народній Республіці не набагато відрізнялося від життя в СРСР. Але все-таки навіть у найгірші роки Польща не була “наглухо” закритою.

Я ще належу до того покоління, яке значною мірою виростало на польських журналах “Przekroj”, “Szpilki”, “Kobieta i zycie”. Чи не єдиним загальнодоступним (через мовну близькість) джерелом інформації про розвиток західної культури були польське радіо і телебачення. Якщо радіо можна було спокійно приймати на довгих хвилях вітчизняних транзисторів, то з телебаченням було трошки складніше. Але радянська людина була винахідливою і задля того, щоб зробити собі антену “на Польщу”, у нас в Дрогобичі на заводі розкоротили якийсь дороженний німецький верстат з ЧПК задля плат, з яких можна було зробити заповітну антену. Так само місцеві техніки робили підсилювачі. Щоправда, відсотків вісімдесят таких телеманів дивились “Польщу” задля вестернів та порнушки...

Стиль програми “Lato z radiem” підказував, що і наше радіо могло би бути не “мертвим”, ведучий “Lata” Вітольд Поґранічний був зразком “живої” людини в ефірі. “Czerwone gitary” співали (цитую з пам’яті) “nie zadzieraj nosa, spiewaj razem z nami”... Співати разом з ними ми не могли, але що життя може бути іншим, відчували.

Нашим німецьким друзям добре відома історія про Каспера Хавзера. Нам, українцям, ця історія, до певної міри відома з власного досвіду.

Довший час українці були позбавлені повного спектру внутрі- і міжнаціональних емоцій. В часи режиму, як правило, плекалася, принаймні заохочувалася індиферентність, куди в різні часи, різними дозами вкраплювалися настороженість і ворожість. Зараз спектр міжнаціональних емоцій стає повним: від аґресії, через індиферентність, до толерантности та приязні.

Очевидно, що аґресія у певних видозмінах, була, є і буде існувати. Така вже природа живих організмів. Однак нація, яка розвивається нормально, витворює в собі компенсаторні механізми. Зараз Україна і Польща мають шанс творити свої стосунки без якихось серйозніших пресів. Крайніми проявами у наших стосунках займатимуться державні служби, принаймні вони це задекларували. Тим, хто має вуха і очі треба подолати інерцію індиферентности та анонімности у спілкуванні двох народів.

Якщо свобода – це екзистенційна самостійність, то вона є ще і незалежністю особистости від тягаря історії. Незалежністю конкретної особистости від тягаря своєчасно незалагоджених конфліктів. Мені видається, що більшість з колишніх серйозних українсько-польських конфліктів залагодить неупередженість, час і новий добрий досвід співіснування.

Історія вибраного народу почалася з відповіді на запит. І сказав Господь Авраамові “Вийди із землі твоєї”. Ми також, услід за Авраамом повинні вийти із заболочених місць нашої історії. І може краще буде, якщо криваві ваали залишаться там...

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку