Збіґнєв ГербертЛіжко СпінозиДуже дивна річ, але в нашій пам’яті найміцніше закорінюються образи великих філософів з того періоду їхнього життя, коли воно уже доходить кінця. Сократ, з піднесеним до уст келихом, повним цикути; Сенека, котрому невільник перерізає вени (є така картина в Рубенса); Декарт, який блукає холодними палацовими покоями у передчутті, що роль навчителя шведської королівни буде його останньою роллю; старий Кант, що нюха тертий хрін перед щоденною прогулянкою (паличка суне вперед і все глибше занурюється у пісок); Спіноза, виснажуваний сухотами, терпляче шліфує лінзи, але він уже такий слабий, що не в стані докінчити Трактат про веселку... Галерея шляхетних дідуганів, бліді маски, ґіпсові відливки. В очах біоґрафів Спіноза неодмінно виглядає ідеалом мудреця – до решти зосереджений над витонченою архітектурою свого твору, досконало байдужий до матеріальних справ, вільний від пристрастей. Однак відомий один епізод його життя, який одні оминають мовчанням, а для інших він є тільки вибриком молодости. Отож, 1656 року помер батько Спінози. Барух мав у родині славу дивака, молодика без практичного чуття, котрий витрачає дорогоцінний час на студіювання незрозумілих книг. Завдяки спритним махінаціям (головну роль у них відігравала рідна сестра Реббека та її чоловік Кассерес) його позбавили спадку в надії, що неуважний юнак цього навіть не запримітить. Тимчасом сталося інакше. Із енерґією, що її ніхто від нього не сподівався, Барух розпочав у суді процес; він залучив адвокатів, викликав свідків, був предметним і палким, якнайдосконаліше орієнтувався у найтонших нюансах процедури і виглядав переконливо в ролі ущемленого в правах, покривдженого сина. Порівняно швидко упоралися із поділом нерухомости (щодо цієї матерії існували чіткі приписи права). І тут несподівано настає другий акт процесу, який викликає у всіх відчуття несмаку і конфузу. Барух, ніби у нього вчепився сатана жадібности, сперечався ледь не за кожен предмет з батькового дому. Почав він з ліжка, на якому померла його мати Дебора (не забувши також і про темнооливкову завісу); далі домагався речей цілком безвартісних, пояснюючи це емоційною прив’язаністю. Суд відверто нудився і не міг зрозуміти, звідкіля у цього аскетичного молодика береться таке нездоланне бажання успадкувати коцюбу, цинковий дзбанок з відірваним вушком, звичайний кухонний столик, фаянсову фіґурку пастушка без голови, зіпсований дзиґар, що стояв у сінях і служив оселею для мишей, чи картину, почеплену над комином, настільки закіптюжену, що вона скидалася на автопортрет смоли. І Барух виграв процес. Тепер він міг гордо споглядати купу своїх трофеїв, зневажливо поглядаючи на тих, хто замірився позбавити його спадку. Але цього він не зробив. Спіноза взяв лише материне ліжко (з темнооливковою завісою) – решту подарував своїм переможеним на процесі суперникам. Ніхто не міг зрозуміти, нащо він це вчинив. Його дії виглядали справжнісінькою екстраваґантністю, однак у суті своїй були сповнені глибокого змісту. Так, ніби Барух хотів сказати, що цнота зовсім не є притулком для слабких, а отже акт зречення є актом відваги тих, хто жертвує (не без жалю і вагання) жаданими повсякденними речами задля справ незбагненних і величних. Переклав Андрій Павлишин |
ч
|
|||