‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Як поляки та чехи дають собі раду з зовнішніми кордонами Европейської спільноти

Почнімо з самого поняття “кордон”. Людям з досвідом підкомуністичного буття це слово не в’яжеться з нічим добрим. Завжди, коли я наближаюся до прикордонного переходу, то відчуваю дискомфорт.

Щось подібне було кілька років тому, коли я їхав з Тревіра до Люксембурга. В якийсь момент з’явилися обмежувачі швидкости, колона автомашин послушно сповільнила швидкість. Зрештою не було іншого виходу, позаяк на дорозі з‘явились горбки, які знеможливлювали швидку їзду. Я потягнувся за паспортом. Ми проїхали попід якимось будинком. Автомобілі довкола мене пришвидшили. Минула ще якась хвиля, заки я зрозумів, що їду вже територією іншої держави. І що тут, на цьому кордоні немає вже ніяких контрольних пунктів, А будинок, попід яким я проїжджав, був митницею. Колишньою митницею. Досі пам’ятаю, що я тоді відчув. Бажаю мешканцям з-за того кордону, яким ми сьогодні тут займаємося, щоб і вони якнайшвидше відчули щось подібне.

Кордон комуністичної держави був не тільки оборонним. Для людей, які мешкали у тій державі, він був часто ще й в’язничним муром. Далеко не кожен міг вийти поза нього.

Комуністичні владоможці диспонували широким набором репресій супроти своїх підданих. Дві з них були особливими.

Першою була “відмова в наданні паспорта”. Відмова, бо, наприклад, в Польщі паспорт видавався тільки на час закордонної поїздки, По закінченні поїздки паспорт потрібно було повернути власникові, тобто державі. Людям “неблагонадійним” держава відмовляла у виданні паспорта, тобто позбавляла права виїзду за кордон. Таку практику застосовували в Польщі, наприклад, до Кароля Модзелевського, Яцека Куроня чи Адама Міхніка. Інші комуністичні режими заходили ще далі: паспорти могли одержати лише вибрані. Принаймні такі паспорти, які давали право на виїзд далі, ніж до іншої комуністичної держави.

Другою карою – яка ніби доповнювала попередню – було вигнання. Вдавались до цього рідко, лише у випадку крайньої “невигідности” осіб. Найпоказовішим у цьому плані було вислання російського лавреата Нобелівської премії Алєксандра Солженіцина до Сполучених Штатів. Комуністична Чехословаччина вдавалась до ще потворніших метод. Виглядало, що у виняткових випадках вона дозволяла деколи своїм неслухняним громадянам виїхати на Захід. А коли вони туди прибували, тут же позбавляла їх громадянства і права на повернення. Так було у випадку письменника Павла Коґоута, чи мого приятеля з Відня, Пшемка.

Польща часів ґенерала Ярузельського вдалась до подібного прийому двічі. Северина Блюмштейна не випустили з літака, яким він прибув з Парижу, позаяк його паспорт виявився недійсним. Керівникові підпільної “Солідарності в Боротьбі” Корнельові Моравєцкому, якого було заарештовано в листопаді 1985 року, у квітні наступного року влада дозволила поїхати на лікування до Риму. Коли ж через кілька днів він повернувся, його силоміць посаджено до літака, який летів на Захід, до Відня. Старий запис в його паспорті було анульовано. Новий штамп дозволяв на одноразове перетинання кордону ПНР, помітки про заміну паспорта на консульський – як це є в паспортах політичних еміґрантів під час військового стану – не було.

Для Солженіцина, Коґоута чи Моравєцкого кордон їхньої держави став бар’єром на шляху в зовсім іншому напрямку, аніж для решти їхніх співвітчизників.

Проте слово “кордон” не завжди мусить мати неґативний відтінок, бути синонімом заборони, чи контролю. Межі потрібні нам, не тільки для того, щоб ними відгороджуватися, але і для того, щоб не входити в конфлікти з іншими, або просто бути самим, коли цього потребуємо. Межею є також, наприклад, стіни будинку, в якому ми ховаємось не тільки від холоду та дощу, але і від цікавости сусідів. Наприклад, своєрідними кордонами є юридичні закони та моральні норми, якими ми керуємось і дотримання яких очікуємо від інших.

Кордонів-меж ми потребуємо. Люди зроду-віку визначають межі собі і довкола себе. Така межа може по-різному виглядати – залежно чому вона мала би служити. Якщо я не вірю, що інші поважатимуть мою межу, мої “кордони”, тоді огороджу будинок плотом, або навіть високим муром, спущу з ланцюга пса, поставлю на вікна ґрати і підведу сигналізацію. Якщо вважаю, що ніхто мені не загрожуватиме, достатньо буде таблички з написом “приватна власність”.

Йдеться про те, – тут я говорю про кордони держав, – щоб достатньо було такої таблички.

“Зовнішній кордон Европейської Спільноти” таким кордоном не є і ще кілька років не буде. Якраз навпаки, нині це все ще чи не найавтентичніший кордон у Европі. Це болісно підтвердили події минулого кінця тижня. Часом вистарчить хвилини і кількох осіб, щоб звести нанівець багатолітні зусилля тисяч людей.

Ще кілька років тому “зовнішній кордон ЕС”, званий на той час “залізною завісою”, розділяв майже все, що можна було поділити.

Побудова такого досконалого витвору тривала дуже довго. Вона коштувала мільйонів людських існувань. І цілих десятиліть страху. Ще не так давно – у значній своїй частині – це була аж ніяк не символічна лінія на карті, а цілком реальний, наїжачений колючим дротом бар‘єр. Кожен, хто наважувався перейти його – грався зі смертю.

Нині нам видається, що ми вже страшенно далеко відійшли від тих часів, але насправді вдалося хіба що усунути оті дроти та вартові вишки. І пересунути частину цього кордону на двісті чи триста кілометрів до сходу. Але тим самим він, під певними оглядами, ще більш набув виразности.

Водночас ми є свідками, як у незліченних місцях на світі здійснюються подібні “проєкти”, як той, який ми вже почасти зруйнували і з яким силкуємося впоратися до кінця. Нині – в Боснії, завтра, може, в Косові. Люди вперті. На жаль, як здається, треба спершу збудувати собі, солідний кордон, вбити в ґрунт – чи в дно ріки – стовпи з двомовними табличками, розтягнути кільцями колючий дріт, заорати землю і порозставляти міни.

“Зовнішній кордон ЕС” роздіяє – мов ножем – не тільки держави, але й народи. Немає польської меншини на західньому боці, за Одрою та Нисою Лужицькою. А німці в Нижній Сілезії, Любуській Землі та на Щецінському Помор‘ї, становлять нині зникому групу. Бо цей “природній” кордон уздовж течії двох рік – однаково штучний, як і кордони між давніми колоніями в Африці чи Америці. Він був накреслений таким самим чином, навіть перетяв навпіл міста. Подібно було, зрештою, на другому боці, вздовж так званої лінії Керзона. Дійсно природнім, як у географічному, так і в історичному та етнологічному сенсі, є тільки південний кордон Польщі – та й то тільки почасти. Тому з обох боків Татр і досі живе та сама леґенда про Яносіка, татранського Робін Гуда. Автентичне польсько-німецьке пограниччя – де все ще змішуються між собою люди і культури обох народів – лежить де інде, півтораста-двісті кілометрів на схід від русла Одри і Ниси.

Підімо далі. Чесько-німецький та чесько-австрійський кордон – це наступні два шматки “зовнішнього кордону”. В даному випадку це переважно гори. Але ж не Гімалаї, не Альпи, навіть не Татри. А однак і вони мають особливу властивість щільно ізолювати навзаєм держави і народи. Це нібито один із найстаріших кордонів Европи. Але, знову таки, цей кордон, так як він сьогодні виглядає, виник півстоліття тому. Бо ж раніше в Судетах, Рудавах і на Шумаві жили німці, а не чехи. Чехи жили посеред улоговини. Чесько-німецьке пограниччя було вельми вигинистою і не надто добре окресленою лінією, що тягнулася вздовж підніжжя гір, які зусібіч оточували їхню країну. Але й це вже минувшина, бо чеські німці, Boehmendeutsche, яких зовуть нині судетськими, Sudetendeutsche, мусили виселитися зі своєї гористої батьківщини.

На пограниччі потрібно вміти жити. З таким умінням людина не народжується, вона мусить тому навчитися. Поляки, які опинилися над Одрою чи Нисою, чехи в Судетах, Рудавах чи Шумаві, як і німці з іншого боку, або взагалі не мали досвіду життя в пограниччі, або якщо й мали, то в якомусь іншому вимірі. Позаяк те пограниччя, на якому їм довелося жити, було цілком по-інакшому влаштованим. Тут навіть не було контрабанди: вона була тут неможливою. Це вже не була лише лінія на карті, – це був конкретний фізичний витвір: розорана і обгороджена колючим дротом смуга землі, старанно пильнована озброєними людьми.

Проте не набагато кращою була ситуація з внутрішніми кордонами в комуністичному таборі. Аж до самого кінця, до 1989 року, якщо й не далі, вони в більшій чи меншій мірі були бар’єрами як для приїжджих, так і для тих, кого вони замикали.

У 1989 році сталися зміни, яких мало хто сподівався. Залізна завіса і берлінський мур впали. Несподівано, з дня в день можна було робити те, що досі робити було заборонено. Приміром можна було сісти в машину і поїхати у світ. Або приміром пішки піти і подивитись, як живуть люди в селі чи містечку за кілька кілометрів, по другий бік кордону. Особливо для чехів і словаків це було чимось справді новим і незвичним.

Сотні автобусів із Чехословаччини серйозно паралізували віденські дороги, які виявились не готовими до такого паломництва. Тихі містечка Нижньої та Верхньої Австрії і Баварії ледве давали собі раду з напливом гостей. Спочатку тішилися з цього всі, бо тішитись було з чого. Потім тішилися тільки власники магазинів, які не встигали завозити товар для клієнтів із сусідніх держав, які вганялися за телевізорами, відиками, сателітарними антенами та іншими речами, яких у них не було і без яких, наприкінці XX століття важко уявити собі побут.

Люди, які все своє життя вважали, що живуть десь на кінці світу – де дідько каже надобраніч – враз побачили, що це, власне, сам центр Европи. І це усвідомили з обох боків того кордону. В Марктредвіці і в Хебі. В Фюрт ім Вальді і Домажліцах. В Баварському Ейсенштейні і в Желязній Руді. В Ґраметтені і в Новій Бистриці. В Драсенхофені і в Мікулові. На безлюдних колись дорогах стало тісно. Багато хто – і то не тільки перепродувачі електроніки – тут же збагнув, що це добрий шанс і марнувати його не варто.

Чеське містечко Дубі, що за кілька кілометрів від переходу Ціновець-Зінвальд на трасі Е-55 Прага-Дрезно здобуло міжнародну славу і, можливо, буде колись записане до книги рекордів Гінесса, як найдовший бордель світу. Довший за віденський Гюртель. Назви “Дубі” та “Е-55” стали символами того, що вже можна зустріти на кожній менш-більш важливій трасі до “зовнішнього кордону Спільноти”.

Як у кривому дзеркалі, тут можна побачити, як саме має виглядати міжнародне співробітництво. По-перше, чеський, польський чи угорський публічний дім є відповіддю на існуючі і невдоволені потреби з того боку кордону: в Німеччині або Австрії. По-друге, він використовує місцеві (хоча не тільки їхні) ресурси і дає роботу чималій групі людей. По-третє, не дискримінує ні чужинців, ні своїх – як серед клієнтів, так і серед – ... співробітників, чи правильніше, співробітниць. Якраз навпаки.

Можна б сказати, що за таким розв’язанням проблеми майбутнє. Врешті ця професія, кажуть, найдавніша у світі. Однак дзеркало, як я казав, криве. Адже на Е-55 мотивація усіх була очевидною: гроші...

Слідом за напівлегальною проституцією, а часто і разом з нею, організовувалась пригранична злочинність. І, знову ж таки, нічого дивного тут нема. Кожен кордон притягує до себе тіньові елементи, а на цьому, колись-то якнайкраще пильнованому кордоні світу, очевидною була нестача людей, які вміли б дати собі раду з проблемами, з якими важко дають собі раду країни високорозвинуті. Досі контрабанда була тут явищем марґінальним. Денно і нощно через “залізну завісу” потекли ріки контрабандного алкоголю, поїхали фургони з неоподаткованими цигарками і каравани крадених автомобілів, почали переправляти еміґрантів і торгувати молодими дівчатами та хлопцями. Тутешні митники були добрими спеціалістами по вистежуванню нелегальних видань – проте в цій ситуації з такого вміння користи було небагато.

Важче було зі співпрацею в інших ділянках. По-перше, за їхню організацію взялися аматори, які розумілися в цьому приблизно так само, як і нові посли, міністри, прем’єри та президенти в управлінні державою. Усі мусили всьому цьому навчатися з азів. По-друге, потрібно було переконувати інших, що це варто робити. І врешті, по-третє, проблемою виявилося питання мотивації. Було очевидним, що така співпраця має бути корисною для всіх, хто бере в ній участь. Однак ця користь не була такою однозначно очевидною, як та, що була рушієм на трасі Е-55.

Дуже цікаво, ба навіть повчально, спостерігати за тим, що для кого є важливим. Два роки тому у Франкфурті-на-Одрі і Слубіцах під егідою Европейської Комісії та Европарламенту було зорґанізовано першу велику конференцію на тему еврореґіонів, існуючих на “зовнішніх кордонах спільноти”. Еврореґіони презентували на ній свої досягнення та цілі.

“Добросусідські стосунки” поставив на перший план тільки Еврорегіон Pro Europa Viadrina. Представникам з Еврореґіону Померанія йшлося насамперед про економіку та туризм і про екологію. Так само і представникам Еврореґіону Шпрева, Ниса, Бобр. Існуючий на стику Польщі, Чехії та Німеччини Еврореґіон Ниса відзначив екологію на другому місці за просторовим плануванням проте координатор його польської частини Яцек Якубєц розказував мені якось, що з екології, а точніше з проблеми страшних забруднень середовища в Чорному Трикутнику все, на його думку і почалося. Цікаво, що жоден з еврореґіонів чесько-німецького пограниччя не говорив у Франкфурті про цілі, а тільки про методи діяльности. Принаймні таке складається враження з публікацій після тої конференції.

З усього вищесказаного стає зрозуміло, що такі речі не під силу невеликим групкам ентузіастів. Розвиток добросусідських стосунків потребує участи великої кількости людей по обидва боки кордону, частих зустрічей з різних приводів. Охорона довкілля – це дорога річ. Щоб розвивати економічні зв’язки, потрібно до того заохочувати принаймні локальну промисловість та торгівлю. Кожна з цих діяльностей вимагає співпраці з місцевою владою, а часто навіть і з центральною. Щоб дати собі раду з місцевими проблемами, потрібно насамперед багато що приготувати.

Формально, ініціатори транскордонної співпраці мали би отримати підтримку від влади, яка, зрештою і взяла на себе такі зобов’язання в обох договорах: польсько-німецькому та чехословацько-німецькому. В Німеччині більш менш це стало очевидністю. На початках в Польщі та Чехії також. Потім щось змінилося, принаймні з чеського боку.

Одним з найочевидніших прикладів чесько-німецьких транскордонних ініціатив є Euregio Egrensis. Ідея зродилась під час зустрічі бурмістрів з обох боків кордону довкола найзахіднішого куска чеської території, яку в баварському Марктредвіці організував мюнхенський Міжнародний Інститут Прав Народів та Регіоналізму (Internanionales Institut fuer Nationalitaetenrecht und Regionalismus) INTERG, а назву запропонував проф. Фрід Естербавер. Серед чеських учасників виникла деяка розгубленість, бо ж кожен знав, що найважливіше чеське місто цього регіону, Хеб, по-німецьки називається Еґер, і що колись тут жили судетські німці. “Чи не є це першим кроком до відібрання втрачених територій?” – подумав собі не один з чеських бурмістрів, тим більше, що в залі було достатньо колишніх мешканців хебської землі.

У всякому випадку в Марктредвіці не було прийнято жодного рішення. Чехи сприйняли запропоновану назву лише кількома тижнями по тому, коли перевірили твердження, що назва Regio Egrensis, з’явилася ще у XII столітті, і є латинською.

“Початок був не таким вже і злим”, – сказав мені якось один із співорганізаторів того еврорегіону, історик Рудольф Гільф, колишній секретар першого голови Судетонімецького товариства, доктора Лодґмана фон Ауена. Еврорегіон заручився офіційною підтримкою чеського прем'єра Петра Пізарта і чехословацького міністра закордонних справ Іржі Дєнстбєра. Не зупиняло їх і те, що в Еврегіо мали бути поряд чехи та судетські німці. Ситуація незабаром мусила змінитися.

У 1992 році в Чехословаччині відбулися парламенські вибори. Як відомо, Пізарт і Дєнстбєр програли, виграв Клаус в Чехії та Мечіар в Словаччині. Чим це закінчилось для чехословацької федерації, я думаю, нагадувати не потрібно. Перемога Клауса і Мечіара була також ударом і для еврорегіонів. Адже обидва виявилися прихильниками сильно централізованої держави – чи, правильніше, держав. Прикладів цьому чимало. Не лише транскордонні ініціативи не мають їхньої підтримки, але й інші громадські рухи. Достатньо зазначити, що Чеська Республіка щойно на п’ятому році своєї незалежности розробила положення про адміністративний поділ держави, згідно з яким має бути утворено 14 реґіонів – країв – але не раніше 2000 року. Зрештою навіть таке рішення було прийняте всупереч волі партії прем’єра.

“Нам не потрібні тисячі малих Гонконґів на наших кордонах”, – нібито сказав Вацлав Клаус у Франкфурті-на-Майні. Мені не вдалося знайти дослівного звучання цієї фрази, тому я подаю її з вуст шефа чеської редакції радіо Deutsche Welle, Сюзанни Банґі.

Не інакше дивився на еврорегіони Владімір Мечіар. Більмом на оці були йому Карпати: ініціатива польсько-українсько-словацько-угорсько-румунська. Його найближчий співробітник Роман Зелєнай, майже чотири роки тому унеможливив заплановане на 31 жовтня 1993 року утворення Еврореґіону Татри. Вчора я розмовляв із Зелєнаєм у Кракові, де він також гостро скритикував Еврореґіон Карпати. Я запитав його, чи це не наслідок побоювання за спроби Угорщини переглянути кордони. На що він мені відповів: “Я поставлю питання дещо по-іншому: чи може хтось запевнити, що там не постануть якісь нові кордони”. Чи це не є побоюванням, що еврореґіони можуть емансипуватись аж до виходу з держав – конкретизував я запитання. На що словацький політик ще раз відрубав: “Я поставлю знову питання: чи маємо певність, що цього не станеться?”

Очевидно що такі ж побоювання мали і чехи, з тою хіба різницею, що боялись не угорців, а німців, точніше судетських німців. Масла у вогонь долила ідея створити в Еврореґіоні Еґренсіс щось на кшталт транскордонного парламенту. “Це дуже дражливе слово, але хтось його очевидно сказав. Нам йшлося про створення дискусійного форуму, а не якогось законодавчого органу” – запевняли мене незалежно один від одного згадувані вже тут Рудольф Гільф та мешканець Хеба, професор Франк Болдт, історик університету в Пілзні.

Правдою є те, що в Польщі також є люди, які трактують Еврореґіони, як п’ятий поділ Польщі. Але коли тут такі побоювання є чимось радше марґінальним, у Чехії побоювання перед судетськими німцями живе в душах чималих груп населення. Ба більше, замість зменшуватись, побоювання чехів наростають. В Польщі, натомість, навпаки – як стверджує Анджей Саксон з Інституту Заходу в Познані – “результати найновіших опитувань щодо польсько-німецьких стосунків вказують на подальшу мінімалізацію неґативного ставлення до них”.

Соціологічні дослідження, довший час проваджені Вацлавом Гужвічкою з Інституту Соціології Чеської Академії Наук, свідчать про те, що “минулому надається щораз більше ваги”. Якщо у 1993 році 40% опитаних перешкодою у розвитку чесько-німецьких стосунків вважали наслідки подій останніх 50 років, то в минулому році так вважали вже 57%. Водночас збільшилась кількість тих, які вважають слушним виселення німців.

Це також не сприяє розвиткові транскордонної співпраці. Єдиним позитивним сигналом є, однак, те, що в той час, як в центрі Чехії виселення схвалюють 70% громадян, в прикордонних реґіонах таких є 65%.

“Вацлав Клаус не має нічого проти прикордонної співпраці окремих людей чи навіть організацій. Проте він рішуче проти будь-якої інституціалізації такої діяльности”, сказав мені якось соціолог і публіцист Боґуміл Долежал, який доволі довго був керівником відділу радників чеського прем’єра.

На щастя, Чехія є вільною і демократичною країною. Через те Клаусові не вдалося стримати розвитку ідеї еврорегіонів. Люди в прикордонних містах і селах на власні очі переконалися, що це їм вигідно. Хоча б тому, що на це почали йти гроші, які, в іншому випадку тут ніколи б не з’явилися. Не з Праги, а з Брюсселю, в рамках програми Phare CBC (Cross-Border-Cooperation). Спільними чесько-німецькими чи чесько-польсько-німецькими силами можна було організувати більше, ніж коли б кожен пробував робити щось самотужки. Міжнародні фестивалі, спортивні змагання, зустрічі дітей та молоді стали реалією в колись глухих реґіонах. Яскравим прикладом є фестиваль з промовистою назвою Середина Европи, організаторам якого вдалося запросити до Еврегіо Еґренсіс такі величини, як, приміром, Єгуду Мінухіна, а до опікунства над ним переконати не тільки прем’єрів Баварії і Саксонії, а також і федерального канцлера. Прем’єрові Чехії не залишалось нічого іншого, як прикусити язика і також долучитися до такої опіки.

Але це все ще не ґарантує успіху. Справа в тому, що висловлювана шефом уряду та його близькими соратниками пропаганда пожинає плоди. Клаус є настільки виразною особистістю, що його погляди акцептували багато співгромадян. Сьогодні щораз більше людей відвертаються від шефа уряду, але ще довго вони не відкидатимуть його способу мислення. “Зацікавлення співпрацею в рамках еврореґіону справді доволі незначне”, запевнив мене Франк Болдт з Евреґіо Еґренсіс.

Долання “зовнішнього кордону Европейської Спільноти” має багато аспектів. Безсумнівно найважливішим з них є взаємозапізнання так званих “простих” людей. Так, часто ці контакти є поверхневими – в магазинах, на базарах, але не варто недооцінювати і такого роду зустрічей. З чогось, врешті, потрібно почати. Очевидно, що великі базари стали таким місцем, де поляки – причому не тільки з прикордонних реґіонів – почали спілкуватися зі своїми сусідами. І тут є одна характерна відмінність: чехи такої – як часто кажуть – “недостойної” діяльности не провадять. Наразі вони ще дозволяють, але неохоче, провадити її в’єтнамцям.

Щораз більше, проте, є спільних ініціатив – культурних акцій, спортивних змагань – у яких відбувається глибше запізнання. Це не означає, що вже відбувся радикальний перелом. Найпромовистішою тут є відповідь на питання, “чи хтось з того боку кордону міг би стати членом твоєї родини”. “З такою можливістю погоджувалось щойно 2,4% опитуваних з польського боку і 2,7% – з німецького”, – писав Анджей Саксон.

Долання кордонів завжди було складною справою. Що ж до “зовнішніх кордонів Спільноти”, то тут потрібно не тільки справитися з очевидними проблемами, які виникають, приміром, через різницю у рівні добробуту по різних боках кордону, або іншими словами – через те, що це межа між заможністю та бідністю. Багато що потрібно змінити в самих людях. Допомогти їм справитись (але не позбутись) із баластом минулого і показати, що їм нема чого боятись тих, з іншого боку.

Що до цього, поляки є в дещо вигіднішій ситуації. Хоча б через те, що діалог з німцями вони почали на чверть століття швидше, аніж чехи. А окрім того, ті що зараз у Польщі при владі, мабуть краще усвідомлюють користь від самоврядування. Я, очевидно, маю на увазі нову хвилю, яка, після чотирилітньої перерви знову взяла на себе відповідальність за край. Вважаю, що маю підстави для такого оптимізму, позаяк прем’єр Єжи Бузек у своєму першому виступі після заприсяження кабінету сказав, що його уряд бере владу ще і задля того, щоб певну її частину віддати громадянам, зокрема у тих царинах, де вони краще за уряд знають, що потрібно робити.

Переклав Олесь Пограничний

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку