Той факт, що ані за життя митрополита, ані після його смерті, мало не дотепер, не склалася сприятлива ситуація для вияснення дійсного ставлення зверхника Греко-Католицької Церкви архієпископа Андрея Шептицького до польського народу, зумовлений історичними обставинами. У перший зі згаданих періодів цьому завадив аґресивний націоналізм, як польський, так і український, у другий – комуністична ідеологія, що намагалася одну з найвидатніших постатей Католицької Церкви першої половини ХХ століття знеславити тавром прихильника фашизму, ворога українського народу й запеклого неприятеля Польщі й поляків. Кількадесят років мовчанки, а то й відвертої брехні, призвели до того, що навколо особи митрополита утвердилися фальшиві міти й судження, котрі цілковито розходяться із правдою про цю особу.

Через це у невеликій за обсягом статті важко відповісти на усі закиди та розвіяти усі сумніви. Також важко запобігти підозрам в упередженості, не в останню чергу тому, що й нині багато діячів та політичних організацій хотіли б у особі митрополита Шептицького вбачати передусім вождя, провідника нації, забуваючи, що з рації сповнюваних ним пастирських функцій він був покликаний до значно ширшої духовної та моральної місії, заснованої на обов’язку ширення Євангелії та відданості суспільній науці Католицької Церкви. В якості пастиря українського народу, символічно пошлюбленого із ним єпископським перснем, він ніколи не залишався байдужим до національних прагнень українців, але завше пов‘язував їх із ретельною відданістю вірі та християнській моральності. Отож, митрополит рішуче засуджував ті суспільні течії, котрі прямували у керунку тоталітарних, а тому й антихристиянських, ідеологій, що ними були більшовизм та націоналізм, байдуже, чи сповідували їх польські, а чи українські політичні угруповання. Тому також уже за життя митрополита він зазнав неперебірливих у засобах нагінок зі сторони багатьох поляків і українців.

Чому так трапилося? Відповідь на це питання загалом проста. Поляки не могли усвідомити, як людина, котра походила із родини з польськими патріотичними традиціями і до зрілого віку була знана поляком, може підтримувати національні прагнення українців, що у ті часи сприймалося як опозиція прагненням поляків. З іншого боку, певні кола української громадськости, також з огляду на походження, мали його за чужинця, котрому не можна цілковито довіряти. Таким чином, усі вони не зуміли зрозуміти позиції митрополита, позиції, заснованої на Євангелії, на пастирському обов’язку, якому він цілковито прагнув підпорядкуватися. Вони не потрафили зрозуміти його пастирського обов‘язку єпископа, а пізніше митрополита. Врешті, за тих часів він не знайшов розуміння у тому, що патріотизм зовсім не мусить поєднуватися із ненавистю до інших народів, зовсім не повинен означати ренеґатства і відречення від свого походження і своєї культури. Митрополит Шептицький власне прагнув дати живий доказ того, що польське походження зовсім не мусить означати антиукраїнства, і навпаки, українське походження не мусить ототожнюватися із ворожістю до поляків, їхньої держави та культури. Видавалося навіть, що, як особа, котра з рації походження єднає ці народи, він може відіграти велетенську роль у сформуванні тривкого польсько-українського порозуміння. Однак, цього не сталося, зовсім не з його вини, хоча власне у цьому намагаються звинуватити митрополита. Тому також варто уважно прослідкувати позицію митрополита та його ставлення до Польщі й поляків.

На особистість і позицію архієпископа Андрея Шептицького безумовно значний вплив мало його родинне оточення й виховання. Доволі сполонізована, незважаючи на українське коріння, родина батька, пов’язана, окрім того, численними кревними зв‘язками із польськими родами, була фактично мішаною родиною. Польська родина матері, Софії з Фредрів, із якою сина Романа, майбутнього митрополита Андрея, пов’язував особливо міцний чуттєвий зв‘язок, дідусь Александр Фредро, котрий належав до чільних постатей польської літератури, причинилися до того, що майбутній достойник Греко-Католицької Церкви виростав і психологічно формувався у колі польської культури, у домі, де особливо ретельно плекали польську патріотичну традицію. Немає нічого дивного в тому, що в роки студій молодий Шептицький намагався знайти власне місце у польських суспільних і церковних організаціях. Важко також дивуватися тому, що, коли двадцятикількарічний юнак повідомив батькам про бажання присвятитися духовному станові у східному обряді, це наштовхнулося на брак розуміння, спершу навіть на рішучу відмову. Лише мати намагалася зрозуміти його, і саме вона вирішальною мірою причинилася до прийняття родиною зміни обряду синами, спершу Романом, а пізніше Казимиром. Польськість родичів та решти братів призвела до того, що з польською традицією, культурою, проблемами національного й суспільного життя митрополит зіштовхувався при розмаїтих родинних урочистостях, зустрічах, відвідинах. Він брав у них участь в міру сил та можливостей, підтримував численні контакти із братами та їхніми родинами, в тому числі й з родиною Станіслава, ґенерала Війська Польського.

Водночас він прагнув бути добрим пастирем і духовним провідником українського народу. Дуже характерною під цим оглядом є його відповідь на запитання кузини, черниці Кристи (Софії Шембек) – чи вважає він себе поляком, а чи русином [українцем – прим. перекл.]? Андрей Шептицький відповів так: “Я люблю Польщу, польську літературу, але мова народу, поміж якого я виріс, стала моєю мовою, пісня його стала моєю піснею. Я, як св. Павло, котрий був гебреєм як гебрей, а греком як грек – для усіх він став своїм, аби всіх урятувати”.

Публічно подібну позицію він висловив у “Пастирському посланні до поляків греко-католицького обряду”, оголошеному у 1904 році. Він писав тоді: “[...] віддавна я прагнув відгукнутися до Вас особливим пастирським посланням, написаним польською мовою, аби в такий спосіб дати доказ турботи й уболівання про Ваше спасіння. Поглинаючі керівні обов’язки досі не дозволяли мені виконати цю постанову. Однак довше я не можу мовчати: занадто мене мучить та думка, що є між тими, над ким я зобов‘язаний чувати, такі вірні, котрі могли б вважати себе покинутими власним духовним проводом, коли б їхній єпископ ніколи не промовив до них їхньою власною мовою”. Далі у своєму “Посланні” Шептицький з усією рішучістю стверджував: “[...] я хочу, аби Ви знали, що я шаную Ваші переконання, що я далекий від нав’язування Вам руського [українського – прим. перекл.] патріотизму. Мене можуть підозрювати в цьому лише ті, хто не знає, чим є пастирство, чим є влада єпископа. Тому тільки про то дбаю, аби життя Ваше було християнським, аби були Ви Христовими у повному сенсі цього слова. Ви такі ж дорогі моєму серцю, як усі віруючі, турботу про яких поручив мені Бог – усіх охоплюю я однаковою любов‘ю. І ця любов наказує мені шанувати Ваші переконання і Ваші права.

Мова, переконання, національність – це блага, права, котрих нікому не вільно відбирати. Шанувати їх – прямий обов’язок справедливости. І чи ж могли Ви засумніватися у тому, що Ваш пастир цей обов‘язок сповнить, коли обов’язком моїм є прагнення до чогось вищого, аніж просто справедливість, – до любові?

Знайте, що Ви завше знайдете в мені пастиря, готового боронити Ваших прав, коли б і з якого б боку не загрожувала Вам кривда. Я прагну до цього і домагатимусь цього від пастирів моїх дієцезій, аби завше Ваші духовні потреби були задоволені – аби в научанні, проповідях до Вас вони достосовувалися до мови, не вимагаючи від Вас, аби Ви навчалися руської мови, щоб їх зрозуміти. У Ваших патріотичних переконаннях можу Вас тільки зміцнити у тій мірі, в якій цей патріотизм є християнською любов’ю до вітчизни і походить від любові до Бога і до ближнього, позаяк християни зобов‘язані плекати вітчизну і дбати про благо свого народу”.

Історія не дала митрополитові змоги допровадити до тривалого польсько-українського порозуміння, хоча від цієї місії він не усунувся до кінця життя. Через це він зазнавав різких атак, як з польського, так і з українського боку, зі сторони тих сил, котрі не завше у своїй політичній діяльності прагнули засновуватися на євангельських засадах, чи не вбачали потреби у взаємних поступках. Іноді це призводило до настільки загрозливих ситуацій, що виникали побоювання у цілковитій втраті митрополитом його суспільного авторитету. Найсильніше українські політики нападалися на Шептицького після того, як він у вкрай гострій формі висловив публічний осуд убивства намісника Галичини Андрія графа Потоцького українським студентом Мирославом Січинським у 1908 році. Саме тоді чільний діяч Української Радикальної Партії, посол до віденського парламенту Кирило Трильовський напустився на митрополита і на парламентському форумі, і у виданій ним за власний кошт у Коломиї брошурі п.н. “Потоцький, Січинський, Шептицький”, де він закинув митрополитові, що той не лише сам наважився засудити вчинок Січинського, але й схилив до цього інших греко-католицьких єпископів – станіславівського і перемиського. Шептицький для Трильовського – тільки польський шляхтич, котрий підступно зіп’явся на трон українського владики, аби, як Конрад Валенрод, розсадити український народ ізсередини. Він зробив це тому, що слідував єзуїтським методам і був класово пов‘язаний із подібними до Потоцьких. Далі Шептицького атакував Михайло Лозинський, член редакції щоденника “Діло”, котрий помістив свою статтю у соціалістичному часописі “Громадський Голос”. Із обуренням він писав, що предки Шептицького задля матеріальних користей зрадили український народ. Тому митрополит не має тепер права промовляти від імені українського народу. “Що ж, можна, – писав він, – при підтримці Риму й Відня стати “князем руської Церкви”, але це ще не дає права промовляти від імені народу”. На митрополита напався навіть майбутній його затятий апологет, Льонґин Цегельський. На сторінках “Діла” він м.ін. писав: “Перед нами постав чужинець, просякнутий традиціями валенродизму, чоловік, ворожий нашій громаді, котрий зіп’явся на митрополичий трон певне тільки для того, аби зсередини нашої руської громади сочити отруту роздору, послаблювати відпорність перед лицем наступу ворожої нації. [...] Для маскування цих планів графові Шептицькому послужила його дотихчасова псевдополітична діяльність”.

Ці нападки митрополит пережив дуже боляче, адже вони свідчили не лише про неґативне ставлення до нього частини української громадськости, але насамперед про відсутність поваги до Божих Заповідей, особливо до 5 Заповіді: “Не убий!”. Наскільки великою він був особистістю, свідчить той факт, що, незважаючи на несправедливу до нього опінію, він і далі прагнутиме до польсько-українського порозуміння. Лише 26 січня 1914 року на спільному засіданні президій посольських фракцій було усталено умови польсько-української угоди. До цього допровадив виступ Шептицького, виголошений спершу по-українськи, а далі польською мовою, де обґрунтовувалася конечність порозуміння обидвох народів і окреслювалися умови цього порозуміння. Однак це сталося надто пізно. Тут варто погодитися з українським еміґраційним істориком, котрий у виданій 1987 року в Римі праці “Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини” написав: “Коли б не помилкова політика Потоцького (підтримка русофілів) і фатальний постріл Січинського, коли б не антиукраїнське шаленство ендеції та загадкові вчинки римокатолицької єрархії, коли б не це усе, то Бобжинський за допомогою митрополита Шептицького не допустив би взаємного кровопролиття” (с. 125). Стоячи рішуче на позиції пошанування права української нації на власну державність, Шептицький дуже болісно переживав вибух польсько-української війни. Адже вона діткнула не лише близькі йому народи, але й спричинила особисту драму в його родині. Рідний брат Станіслав став однією з чільних постатей новонародженої Польської держави. Немає нічого дивного у тому, що у відповідь на докори, буцім греко-католицький клір підсичує ненависть до поляків, митрополит опублікував 1 лютого 1919 року на сторінках “Przeglad’у Lwowskiego” відкритий лист до ген. Розвадовського, в якому освідчив: “[...] я рішуче прагну у міру сил причинитися до поменшення того жахливого зла, яким є будь-яка війна і злагодити її наслідки. [...] Я готовий поїхати на другий бік лінії фронту і відвідати усі місцевості, де перебувають польські в’язні та закладники, і докласти усіх зусиль, аби у випадку потреби усунути причини слушних скарг”.

Становище української громади у відродженій Польській державі не сприяло діяльності митрополита на ниві польсько-українського зближення. Певний час Шептицький намагався утримати лояльність щодо Західно-Української Народної Республіки, адже він був одним з її архітекторів. Після рішення Ради Послів, яке визнавало у 1923 році за Польщею Східну Галичину, Шептицький погодився на співіснування у рамках Польської держави української громади, однак за умови пошанування її культурної окремішности.

Фактом є те, що у перші роки після закінчення польсько-української війни польська громадськість не вважала Шептицького ворогом Польщі. У архівних матеріалах можна віднайти багато листів, прохань, запрошень, адрес, скерованих митрополитові, як от лист Польського Корпусу Ветеранів Війни за 2 червня 1920 року, у якому сповіщалося, що він іменований почесним членом цієї організації. Збереглися також листи Товариства Учасників Повстання 1863 року, Спілки Офіцерів Запасу, Спілки Воєнних Інвалідів, Польського Червоного Хреста.

Ситуація до певної міри змінилася тільки після виїзду митрополита у грудні 1920 року до Риму, а точніше пізнішої його подорожі Західною Европою й Америкою, під час якої він шукав підтримки українським національним постулатам. Оцінка діяльности Шептицького за кордоном, однак, дуже складна, позаяк ми диспонуємо головним чином коментарями й оцінками, висловленими журналістами й політиками, переважно пов’язаними із [польськими – прим. перекл.] націонал-демократами. Існуючі свідчення вкрай суперечливі, про що свідчить, скажімо, факт, що в одному із надісланих до МЗС рапортів про проведені на Заході переговори із Шептицьким автор писав, що митрополит “запевняв його у тому, що допровадження до згоди українців з поляками є його найполум‘янішим прагненням”.

Із жалем треба констатувати: після повернення з-за кордону і короткочасного арешту в Познані Шептицькимй не мав дуже з ким розмовляти на теми польсько-української нормалізації. Два рази він намагався потрапити на зустріч із маршалом Пілсудським. Безрезультатно. Пілсудський не надто добре розумівся на українському питанні у Східній Галичині, тому намагався відтягнути конкретні розмови на цю тему. Тим не менше, він усвідомлював потребу розв’язання даної проблеми, але не надто вірив, певно, у реальні шанси такого порозуміння.

Митрополит Шептицький боляче пережив пацифікацію 1930 року, бо застосована польською владою засада колективної відповідальности зміцнювала в української громадськости неприйняття [Польської – прим. перекл.] держави і посилювала й без того численні терористичні акти з боку Організації Українських Націоналістів. Незважаючи на тяжку хворобу ніг, він вчинив чергову спробу польсько-українського порозуміння. Після зустрічі із львівським воєводою у вересні 1930 року, Шептицький поїхав до Варшави, де провів переговори із віце-прем’єром Юзефом Беком, міністром внутрішніх справ Феліціаном Славой-Складковським та найближчими співробітниками маршала Юзефа Пілсудського. Проведені там розмови зміцнили його переконаність у тому, що, незважаючи на брак справедливої державної політики стосовно українців, він мусить діяльно виступити супроти актів терору, чинених ОУН. Шептицький чудово розумів, що коли обидві сторони будуть посилювати взаємне фізичне поборювання, то провалля, яке розділяє обидва народи, глибшатиме, а порозуміння стане неможливим. Тому також митрополит наважився на достоту героїчний крок, який загрожував йому ізоляцією від громадськости, що нею він був покликаний духовно керувати. Усвідомлюючи, наскільки значними є впливи ОУН, він виступив у 1932 році із відомим посланням до української молоді, де з усією рішучістю застеріг націоналістів, пишучи: “У жертовності Вашій Ви часом заходите настільки далеко, що готові покласти на її олтар не лише себе, але й чуже добро та загальнонаціональні вартості. [...] Мало у Вас того, що старші покоління називають толерантністю. Чи ж ми помилялися, міркуючи, що поза атмосферою вільної, свобідної, непримушеної власної волі немає для людей ані добра, ані щастя, ані майбутнього; або коли ми міркували, що це доказ слабкости людини, коли вона не може інших переконати і повинна їх примушувати?” І на закінчення він питав: “Чи можуть ті гасла, які відбирають свободу, принести волю?”

У подібному тоні висловлювався митрополит у міжвоєний період кількаразово. Щоправда, він не зумів запобігти актам терору, але з певністю причинився до відтягення багатьох українців від впливів націоналістичного руху. Це помітили також багато поляків, готових публічно захищати Шептицького. Так сталося, скажімо, у 1938 році, коли на засіданні сейму 5 лютого посол Броніслав Войцєховський різко напався на митрополита, звинувачуючи його у антипольській діяльності. Майже одразу на це відреагував Адольф Бохенський, котрий на сторінках “Polityki” закинув польському парламентареві цілковитий брак знайомства з українським політичним життям, а греко-католицьку митрополичу курію окреслив як центральний осередок антитерористичної діяльности.

У переддень німецької аґресії на Польщу Шептицький започаткував акцію, метою якої було не допустити до антидержавних виступів. 1 вересня 1939 року він видав пастирське послання “До духовенства”, яким зобов’язав клір рішуче впливати на віруючих, аби вони не піддавалися на німецькі провокації. Він рекомендував, аби особливу увагу було звернуто на молодь. “Не дайте, – писав він, – схилити себе до жодних актів спротиву чи непослуху владі, зберігайте рівновагу і спокій, єдність та злагоду, у всьому керуйтеся розумом, покріпленим вірою. Заповіді Божі нехай будуть дороговказом Вашого діяння і Вашого шляху”. Щоправда, не повсюди цей заклик потрапив на добрий ґрунт, тим не менше, Шептицький до певної міри причинився до зірвання галасливо розрекламованого гітлерівською пропаґандою антипольського повстання української громади.

Певною мірою фактом відданости Польській державі можна вважати протест митрополита і решти греко-католицьких єпископів супроти ухвали Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 року про конфіскацію церковних земель, майнову приналежність яких ґарантував Греко-Католицькій Церкві польський “Конкордат” 1925 р. Шептицький стверджував, що “Конкордат” і далі має законну силу, а радянська влада є тимчасовою на східніх “околицях суверенної Польської держави, уряд якої визнаний більшістю країн, існує в еміграції, отож не можна без відома і згоди цього уряду чинити жодних кроків на шкоду Церкві”.

Ясна річ, це зовсім не означало відмови Шептицького від підтримки українських державницьких прагнень. Однак він уважав, що державна влада на території України повинна походити від нічим не обмеженого суверенного волевияву нації.

Незважаючи на похилий вік і проґресуючі хвороби Шептицький намагався запобігти польсько-українським сутичкам. Під час радянської окупації дворазово у 1940 році митрополит прийняв делегата ЗВЗ [польського підпільного Союзу Збройної Боротьби (ZWZ).– Прим. перекл.] Владиславу Піховську. З інформацій, які вдалося здобути відомому польському історикові Ришардові Тожецькому, випливає, що митрополит Андрей міркував над тим, як уникнути взаємної ворожнечі українців і поляків. Найвиразніше позиція митрополита у справі польсько-українських стосунків окреслюється на підставі аналізу його пастирських послань із періоду війни та окупації. Вони містять недвозначний осуд ненависти, шовінізму та братовбивчих сутичок. Лист ординаріату за березень 1942 року містить попередження про відлучення за участь у злочинах. Найпромовистішим є лист за листопад того ж року, названий “Не убий!”, в якому владика підкреслював, що немає жодної різниці поміж убивством з метою грабунку та убивством з політичних мотивів. У листі за серпень 1943 року він не лише засуджує акти насильства, але й звертається до української громадськости, аби вона рятувала життя й майно польського населення, загроженого терором. На початку 1944 року Шептицький у одному з чергових послань “Мир о Господі” рішуче домагався припинення УПА війни з поляками, во ім’я етики і християнської любові, а також почуття національної гідности українців.

Шептицький також інформував про жорстокості війни та злочинні методи німецького аґресора Апостольську Столицю. У відповідному листі до папи Пія XII, висланому восени 1942 року, він повідомляв про масове винищення гебреїв та тисяч інших неповинних людей. Відсутні будь-які докази того, що Шептицький підтримав створення української дивізії СС “Галичина”. Відомо лише, що він висловив згоду на функціонування у цьому підрозділі військових капеланів. У цьому немає нічого, що б суперечило неуникності надання Церквою душпастирських послуг, яких вона не може позбавити тих осіб, котрі зважилися на подібну службу, а є тільки занепокоєння цим фактом; власне турбота про вкрай загрожене духовне життя вояків змусила митрополита прийняти подібне рішення. Окрім того, ми повинні зважити на той факт, що ефективність пастирської діяльности митрополита у останні роки перед смертю була доволі обмежена не тільки проґресуючою хворобою, але й в міру того факту, про який згадує названа уже черниця Криста, – у той час він був значною мірою ізольований від світу і покладався виключно на інформацію своїх співробітників, котрі не завше розповідали йому про репресії та злочини, які траплялися. З цієї причини він не завжди міг уберегтися від помилок і не цілком об’єктивних оцінок як щодо власного народу, так і щодо окупантів – німців та росіян. Не завжди також він знаходив послух серед української громади. Незважаючи на те, що митрополит втішався значним суспільним авторитетом, у політиці його не вважали провідною фіґурою. Скільки б разів Шептицький не брав слова у політичних справах, він одразу ж наражався на атаки чи легковаження висловлюваних пересторог тими суспільними колами, котрі прагнули до застосування радикальних методів у розв‘язанні політичних і національних проблем.

Представлене тут ставлення Митрополита до Польщі та поляків було б неповним, коли б ми обмежилися виключно політичними аспектами польсько-українського співіснування, забувши згадати про його контакти із польськими організаціями та інституціями, представниками Церкви, монашими орденами, людьми науки й культури. Боронячи автономію Греко-Католицької Церкви, Шептицький не ухилявся від залучення у роботу Єпископату Польщі. Хвороба не дозволяла йому достатньо активно брати участь у пленарних засіданнях, але він особисто анґажувався у діяльність кількох церковних комісій. Він жваво листувався із багатьма польськими єпископами. Зокрема, збереглися його численні листи до родичів, єпископів Шембека й Сапіги. На звістку про іменування останнього краківським єпископом у 1911 році, Шептицький із радістю писав: “[...] працюватимемо разом, отож до духовного братерства, котре роками пов’язує нас, і пастирського зв‘язку, особливо єпископства, долучиться іще й зв’язок спільної праці у єпископаті”. Сердечний тон листування не лише із єпископом Сапігою, але й із його родиною, утримувався надалі. Архієпископ Шептицький підтримував тісні контакти не лише із пов‘язаними з ним узами крові представниками Католицької Церкви у Польщі. У Центральному Державному Історичному Архіві у Львові збереглася, скажімо, кореспонденція митрополита із сандомирським суфраґаном єпископом Павлом Кубіським за 1925-1938 роки, яка свідчить, що завдяки Шептицькому той зміг скористатися митрополичим архівом.

Митрополит матеріально підтримував численні польські доброчинні, опікунські, інвалідські, освітні та наукові інституції й товариства. Поміж останніми – Католицький Люблинський Університет. На вияв вдячности багато із цих організацій надали йому почесне членство, м.ін. у такий спосіб вшанував митрополита Андрея у 1922 році Польський Корпус Ветеранів Війни, а у 1935 році – Товариство Підтримки Побудов Публічних Загальноосвітніх Шкіл. Митрополит намагався допомагати безробітним та жертвам голоду, скажімо у 1934 році до рук архієпископа Адама Сапіги він склав особисту пожертву у 500 зл. на користь постраждалих від повені у Західній Малопольщі, такою ж сумою він підтримав Воєводський Громадський Комітет Зимової Допомоги Безробітним у Львові. З-поміж польських єпископів найширше він листувався із краківським єпископом, уже згаданим архієпископом Сапігою та його родиною.

Особлива приязнь і духовна сув’язь поєднувала Шептицького із учасником Січневого повстання, митцем-маляром, відомим пізніше як Брат Альберт, засновником монастиря, покликаного опікуватися убогими й упослідженими (до речі, у 1989 р. Святий Отець Іван Павло II канонізував його). Незважаючи на різницю у віці, уже перша їхня зустріч у 1887 році, під час студій Шептицького у Ягеллонському університеті, причинилася до того, що Шептицький на усе життя залишився у полоні діянь і духовності Брата Альберта. Про цю приязнь залишила звістку мати митрополита, та й сам він написав у 1930 році на прохання братів альбертинів спогади про засновника ордену і свої з ним контакти. Про те, якою великою шаною він дарував цього місіонера убогих та принижених, свідчить опис зустрічі, про яку Шептицький згадує так: “[...] мені пощастило знову тиждень пожити у Брата Альберта у Верхраті, після місії у місцевій парафії, (у 1896 році) оселитися у монастирі із братами, одягнутися у їхні ризи, перепоясатися паском св. Франциска, послухати розмов Братів... і з Братом Альбертом годинами розмовляти – ці чування, певно, найкращі з-поміж усіх інших”.

У митрополичому палаці на горі св.Юра, у кімнаті, де митрополит працював і приймав гостей, висіла одна з версій картини “Ecce Homo”, намальованої Братом Альбертом та подарованої ним Шептицькому. До цього образу митрополит був особливо прив’язаний і ставився як до однієї з найцінніших особистих пам‘яток. Митрополит любив польські поезію та малярство. У його колекції було чимало полотен Юлія Коссака та Яцка Мальчевського.

Дуже складно у такій короткій статті вказати усі аспекти ставлення митрополита Андрея Шептицького до Польщі й поляків, тим не менше видається, що представлений тут матеріал дає підстави поставити під сумнів існуючі донедавна судження на цю тему. По-перше, неправда, що Шептицький вороже ставився до західних побратимів. Адже він рішуче прагнув до порозуміння обидвох близьких йому народів і глибоко вболівав, що такого порозуміння не сталося. Безумовно, він не завше міг публічно висловити свою позицію у згаданому питанні.

По-друге, польська громадськість так само не завжди і не абсолютно критично оцінювала діяльність митрополита. Він мав ворогів, але були й приятелі, ладні публічно його захищати. Було також чимало польських політиків, котрі зуміли і захотіли зрозуміти його вчинки, а передусім політичні обставини, за яких митрополитові довелося провадити його душпастирську й громадську діяльність.

Переклав Андріс Вішняускас

Перекладач просить вибачення у читачів за можливе незначне розходження із ориґінальними процитованими фраґментами, що могло виникнути внаслідок зворотного перекладу з польської мови