Старший офіціянт Франц Гнатек помер. Сорок із майже сімдесяти років свого життя
він працював старшим офіціянтом у кав’ярні “Герренгоф”, тобто від відкриття
“Герренгофа” й аж до власної смерти. Адже ця кав’ярня, остання літературна кав’ярня
Відня, була заснована в 1918 році, приблизно в той самий час, коли проголосили
Австрійську республіку. І так само, як республіка стала наступницею монархії,
кав’ярня “Герренгоф” прийшла на зміну сусідній кав’ярні “Централь”.
“Централь” уже давно не кав’ярня, а торговий дім однієї вельми далекої від
літератури контори, яка провадить ввіз і вивіз за кордон різного краму. Натомість
“Герренгоф” ще й досі залишається кав’ярнею. Більше того: незважаючи на постійне
зростання цін, вона й далі не зраджує літературі. Своїм виживанням вона завдячує
одному зі своїх найенерґійніших старших офіціянтів на ймення Альберт, якому,
попри всі буремні події часів нацистського режиму, війни й російської окупації,
вдалося зберегти цей заклад. До старшого офіціянта Альберта, нині власника (і
то не без підстав!) цієї кав’ярні, звертаються не інакше, як “пане Кайнце”.
Старшого офіціянта Гнатека завжди кликали “пане Гнатеку”. Не “пане старший
офіціянте” чи “Гнатеку” і навіть не “Франце” (про те, що він взагалі мав ім’я,
свідчив підписаний ним рахунок), а тільки “пане Гнатеку”. Інакше воно й не могло
бути. Він справді був пан, і то значно більшою мірою, ніж дехто з тих, кого
він обслуговував. Коли цей високий на зріст чоловік, нахилившись, ґречно вислуховував
побажання відвідувача, всі мимоволі шанобливо перешіптувались, і відразу ж виникала
поважна атмосфера тих англійських клубів, у яких пан Гнатек вишколив своє уміння.
Я не можу пригадати, щоб розмовляючи з ним, хтось коли-небудь дозволив собі
підвищити голос. Той, хто знає завсідників літературної кав’ярні, сам зробить
висновок із того, що це означало.
А втім, тут ітиметься не про історію віденської кав’ярні, і не про історію
віденської літературної кав’ярні, і навіть не про історію кав’ярні “Герренгоф”,
та й, урешті-решт, не про більш-менш схожу на неї історію життя пана Гнатека.
Аби не надто обізнаним сучасникам та їхнім не вельми спраглим до знань нащадкам
змалювати ту навдивовижу багату культурну епоху, яка проминула повз пана Гнатека,
слід нагадати, що серед гостей, яких він обслуговував, були Гуґо фон Гофмансталь
і Франц Верфель, Роберт Музіль і Герман Брох, Альфред Полґар і Йозеф Рот. І
якщо комусь треба пояснити, що, властиво, являла собою віденська літературна
кав’ярня і як у ній мав поводитися старший офіціянт, то йому, напевно, варто
було б розповісти один із численних анекдотів, головним персонажем якого був,
є і залишатиметься пан Гнатек.
Цей випадок стався в той час, коли вже достатньо знаний Франц Верфель, чиє
безтурботне богемне життя добряче обтяжували пута слави, лише вряди-годи навідувався
до кав’ярні “Герренгоф”, де одного разу я, тоді ще молодий літературний початківець,
поблажливо підпущений до себе метрами, сидів собі край стола. Так от, коли справа
дійшла до розрахунку, Верфель, не повівши й бровою, зібрався був оплатити одне
горнятко “Капуцина”, та пан Гнатек, нахилившись, ввічливо нагадав йому:
– Останній раз, пане Верфелю, ми замовляли філіжанку чаю коричневого та печиво.
Верфель, який, звичайно, ніяк не міг пригадати собі, коли ж він був, той “останній
раз”, і, звичайно, аніскілечки не сумнівався в правдивості слів пана Гнатека,
попросив, спаленівши від сорому, вибачення (адже тоді він, дуже, як щойно згадувалося,
знаний, уже давно вийшов із того періоду життя, коли “забував” сплачувати рахунки):
– Що ... та невже? – затинався він. – Вибачте, пане Гнатеку, але я справді
не знаю, коли зі мною могло трапитися таке.
І тут пан Гнатек, знову нахилившись до знаменитости, лагідно прошепотів:
– Це було саме в той день, коли помер пан фон Гофмансталь...
... А тоді, хотів цим натякнути пан Гнатек, письменники були наскільки приголомшені,
що, коли вони й забували платити, це їм дарувалося...
Не зайвим було б звернути увагу й на ще один день із багатого на події життя
пана Гнатека. Цю історію розповів мені мій щирий приятель – один із небагатьох
завсідників кав’ярні, що його, такого ж, як і колись, я після мого повернення
побачив за тим самим столом. Того дня, про який іде мова, союзні війська висадились
у Франції, а в запіллі непокірні остмарці по-змовницькому переморгувалися. До
них належали також, колись звірившись у цьому одне одному, мій товариш і пан
Гнатек. І тому, виписуючи рахунок, пан Гнатек нахилився ближче до вуха свого
таємного спільника, запитавши його:
– Гадаєте, пане редакторе, що інші панове не забаряться з приходом?
Адже світову історію пан Гнатек неодмінно пов’язував з кав’ярнею “Герренгоф”,
і за мірило значущости історичних подій йому правило ніщо інше, як присутність
або ж відсутність його постійних відвідувачів.
Багато, дуже багато кому з них уже ніколи так і не довелося скористатись послугами
пана Гнатека. Та задля світлої пам’яти всіх їх нам залишається сподіватись тільки
на те, що на небесах існує кав’ярня, де вони знову зустрінуться з ним.
Переклав Олег Заячківський
На літньому відпочинку
І ось ми на місці літнього відпочинку, і то
не на будь-якому, а на клясичному курорті старої Австрії – в Ішлі.
Чим він уславився, нам відомо, а от коли це сталося, тобто коли імператор
Франц Йозеф обрав Ішль літньою резиденцією, допитливі читачі нехай
дізнаються із спеціяльних довідників, де можна почерпнути інформацію
ще й про те, відколи Ішль пишуть як “Бад Ішль”. Та й справді: цей
варіянт існує тільки на письмі. В усному ж мовленні він звучить як
Ішль, і недарма. Адже, на відміну від, скажімо, Бад Наугайма, якого
ще ніхто ніколи не називав “Наугаймом”, Ішль не потребує і ніколи
не потребував лікувальних вод, аби здобути собі прихильність і визнання.
Про це дбав цісарський двір і вірна йому буржуазія, котра, не бажаючи
собі нічого ліпшого, як разом з улюбленим монархом насолоджуватися
місцем літнього відпочинку, щороку напливала сюди з усіх земель Габзбурзької
імперії, переважно ж зі столичного Відня, аби вдовільнити бажання
свого серця – бажання, що його нині без зайвих сантиментів інакше
як забаганкою і не назвеш. Ті, хто міг дозволити собі, володіли
в Ішлі літніми віллами, а ті, хто прагнув дорівнятися до них, протягом
кількох місяців винаймали собі вілли ( або, принаймні, один поверх).
Деякі ж, вважаючи це навіть більш шляхетним, мешкали в готелях або
в приватних будинках, зазвичай віддаючи перевагу тим, що мали характерний
для архітектури Ішля балкон, звідки можна було спостерігати за різними
процесіями місцевих мешканців, убраних у народні строї; за урочистими
військовими парадами, присвяченими уродинам імператора, і за великими
вечірніми фейєрверками; а той, кому щастило, бачив і самого імператора.
Тож не грязеві ванни чи лікувальні води були справжньою причиною того,
чому відпочивати їздили саме до Ішля.
Відпочивати їхалося здебільшого з усім необхідним “господарством”,
причому не тільки до Ішля, а й усюди, де від кінця червня й до початку
вересня можна було знайти якусь оселю. Їхалося цілою сім’єю, інколи,
щоправда, без батька ( який і влітку мусив дбати про статки, справи,
прийом відвідувачів чи ще якісь службові обов’язки), зате разом із
куховаркою, яку так чи інакше мали за члена родини. А їхати “з господарством”
означало брати в дорогу все необхідне для кількамісячного побуту причандалля,
серед якого мали бути і кавовий сервіз, і набір для приготування салатів,
і віники, і ганчірки для витирання пилу. Залежно від кількости й вимог
жіноцтва, до цього додавалися ще й більший чи менший за обсягом гардероб
із білизною й одягом для сонячної та дощової погоди, іграшки для дітей,
університетські підручники для найстаршого сина, спорядження для тенісу,
плавання й мандрівок, а також усе те, що здавалося вкрай необхідним.
Атмосфера переселення, яка поставала з цього рейваху, підсилювалася
нагромадженням коричневих або зелених скринь, де був запакований увесь
той мотлох, зачохленими м’якими кріслами, а найдужче тим, що ці довготривалі
приготування майже повністю порушували усталений побут, так що в останні
дні перед від’їздом сім’я харчувалася вже не вдома, а в ресторані.
Я дуже добре пригадую той надзвичайний стан схвильованости й роздвоєння,
спричинений майбутнім переїздом, коли мимоволі виникало відчуття,
ніби ти вдома й на курорті водночас. Я особисто вважав цей час за
найкращі дні вакацій, надто ж трапези в ресторані, коли мене запитували,
що я хочу їсти, і я, сам того не сподіваючись, мав право замовити
собі щось. Це були єдині дні року, коли мені випадала нагода попоїсти
всмак і на власний вибір.
А те, що чогось подібного не було вдома, здавалося мені цілком природнім.
Проте іноді в мене закрадалася підозра, що відпочивати “з господарством”
ми їздили тільки для того, аби позбавити мене цього задоволення.
Чи Ішль справді заслуговував на звання “перлини Зальцкаммерґуту”,
чи й далі заслуговує на це, – невідомо. Що ж до мене, то, незалежно
від батьків, я також віддав би перевагу Старому Аусзеє, однак кожен
може міркувати по-свому: вибір досить широкий, та й, зрештою, мені
на цьому аж ніяк не залежить.
Мені йдеться про справді неповторну атмосферу, яка, зародившися в
Ішлі, панувала тут чи не до кінця міжвоєнних років, хоча вже давно
не існувало цісарського двору, а вілла імператора могла зацікавити
хіба що чужоземних туристів;
мені йдеться про справді неповторне товариство, яке збиралося тут
з року в рік, адже тим, хто його становив, годі було уявити себе влітку
поза межами Ішля, і тому завсідники, й далі перебуваючи в полоні нав’язливих
думок і до кінця не усвідомлюючи причину свого приїзду, інколи, здавалося,
вже й самі не знали, що їх приваблює саме в Ішлі;
мені, якщо бути точним, йдеться про той Ішль, який завжди існував
лише влітку, будучи схожим на Ішль інших пір приблизно так само, як
музиканти філармонії на свої пюпітри для нот... чи, скажімо, на самі
ноти. А може, та літня дійсність могла постати тільки в Ішлі?
Запитання це безглузде, і відповісти на нього неможливо вже хоча
б тому, що часи аж надто змінилися. Хай навіть і досі в Ішль приїжджають
курортники, яким усе ще пропонують тижні оперети, хай навіть краса
краєвидів змінилася настільки ж мало, як і слава кондитерської Цаунера,
а проте заїжджі – це вже ніякі не курортники, бо прибувають вони сюди
великими автобусами, здебільшого із сусідньої федеративної республіки,
та й то, зазвичай, на кілька днів, як екскурсанти, організовані однією
з підприємливих туристичних контор Зальцкаммерґуту;
тижні оперети відбуваються у великій залі санаторію, а не в курортному
театрі, який вже давно опустився до рівня кінотеатру. Подейкують,
що одного разу його посеред вистави залишив імператор, позаяк йому
аніскілечки не сподобалася молода Аделя Зандрок (сам я, замолоду будучи
шанувальником театру, ще мав змогу насолоджуватися грою Нізи та Ярно);
нині ж як до, так і після вистави годі побачити десь гостей, що юрмилися
б довкола композиторів та лібретистів, – ні в Цаунера, ні в “кімнатчині”
готелю, названого на честь імператриці Елізабети (тепер там лікарня),
у кращому ж випадку можна відвідати їхні могили (якщо вони, звісно,
не загинули в концентраційному таборі). Невдовзі після закінчення
Другої світової війни в Цаунера або ж у вхідній залі готелю “Поштовий”
ще можна було побачити кількох старожилів з кола кількох колишніх
гостей Ішля, ба більше – ще можна було почути, як хтось потай нашіптував
комусь на вухо: “Он там сидить зять Ґраніхштедтена”; або ж: “Той,
хто заходить, був свого часу адвокатом Шанцера й Веліша”. Так, вони
ще були в перші повоєнні роки, ці нечільні постаті колишньої композиторської
та лібретної слави, і були ще ті, хто їх упізнавав, а тим часом немає
вже ні перших, ні навіть других;
а з музичного павільйону, розташованого на набережній, що, як і раніше,
тягнеться вздовж Трауна, не долинає вже ні полуденний концерт курортного
оркестру Андре Гуммера, ні дивертисмент з “Мандрівного цинаря”, ні
увертюра до “Багдадського каліфа” Буальдьє; у кав’ярні кондитерської
Цаунера, розташованої на набережній, посеред містечка, вже не відпочивають
стомлені від прогулянки адвокати, промисловці й меценати; не нудиться,
смикаючи своїх гувернантів за руки, дітлашня; не прогулюються, жваво
жестикулюючи один до одного, науковці; немає вже тієї набережної,
якою вона була колись; немає всього того, що становив собою Ішль у
минулому; немає вже його неповторного духу, не залишилося вже анічогісінько.
На тому, що триб життя в містечку визначали переважно гебреї, не
варто й наголошувати. Тут слід лише навести вислів гумориста Арміна
Берґа: “ У світі є 500 мільйонів китайців і тільки 15 мільйонів гебреїв,
– розмірковував він. – То чому ж у Ішлі не видно бодай одного китайця?”
Напрочуд постійним гостем Ішля був Гайнріх Айзенбах, земляк Арміна
Берґа, споріднений з ним ще й духовно, і безперечно визначний син
свого краю (Карль Краус схилявся перед ним як перед одним із великих
постановників тогочасного театру). Приїжджаючи сюди щоліта, Айзенбах
день у день здійснював прогулянку одним і тим самим маршрутом до дещо
віддаленої височини з оглядовою вежою і трактиром, назва якої – Софіївський
двозір – нагадує як про ерцгерцоґиню Софію, так і про панораму, що
відкривається звідси на два боки. Цій прогулянці Айзенбаха не могла
перешкодити навіть найбільша негода, і коли одного літа лиховісний
зальцкаммерґутський дощ лив не вщухаючи, непосидючий любитель походів
на Софіївський двозір, озброївшись дощовиком із капюшоном та парасолею,
щодня подавався в дорогу. Впродовж багатьох тижнів він, бувало, сам-один
пив каву в трактирі, після чого самотою сходив на оглядовий майданчик,
де роззирався навсебіч, чи не свіне, бува, поміж хмарами, та даремно.
І ось одного дня він зустрів на майданчику якогось, вочевидь, чужинця,
котрий, наслухавшись вдома чимало хвалебних відгуків про Софіївський
двозір, вкрай розгублено стояв на вершині, не знаючи, що йому робити.
Айзенбах мовчки взяв його за руку, підвів до огорожі з іншого боку
й, показавши на повиту млою дощову завісу, промовив голосом проводиря:
– Звідси, мій пане, старі гебреї дивилися на Дахштайн.
Найповажніші висловлювання можна було почути, звісно, з претензійних
дискусій на набережній. Ось цей уривок з діялогу міг бути як кінцем,
так і початком розмови про потойбічне життя:
– То як воно все-таки насправді: існує життя після смерти чи ні?
– Мій дядько Вілльоміцер каже, що ні.
Ці розумування ще можна якось пояснити. Натомість годі втямити, які
суперечки чи міркування спричинилися до важкого зітхання, що вихопилося
в одного з курортників після того, як деякий час він зі своїм сусідом
мовчки просидів на лавці неподалік від моста через Траун. Як розповідав
мені мій повірник, на перший погляд здавалося, що вони взагалі не
знайомі, в кожному разі важкому зітханню одного з них передувало,
либонь, щось украй песимістичне. А звучало це зітхання ось як:
– Щастя – це міст через воду!
Для кращого розуміння наступної історії слід зробити два зауваження.
По-перше, треба пригадати, що в ті часи поняття “турист” не ототожнювалося
з чужоземним мандрівником; туристом вважали людину, яка ходила в гори
(якщо ж вона підкоряла вершини, її називали альпіністом).
По-друге, треба знати, ким був Моріц Фріш і якою була його манера
розмовляти. Моріц Фріш – до речі, перший видавець “Смолоскипу”, батько
перекладача й фахівця з видавничої справи Юстиніана Фріша, і дід відомого
атомного фізика Отто Фріша, що нині мешкає в Оксфорді, – під час бесіди
зумисне витримував паузи, які, за свідченнями сучасників (я особисто
не був знайомий із ним), жорстоко випробовували нерви й терпіння його
слухачів. Попри зневагу до умляутів, яку він практикував на основі
дещо зужитої моравської говірки, він починав свої речення страх як
повільно, робив нестерпно довгі паузи між окремими словами, так ніби
ось-ось мав оголосити про якесь ґрандіозне відкриття, а тоді закінчував
речення такою шаленому скоромовкою, що для того, аби зрозуміти його,
потрібно було докласти чимало зусиль ( хоча й вони здебільшого були
марні). Ось наприклад:
– Я ... (довга пауза) ... дуже ... (ще повільніше) ... не люблю ...
(ще довша пауза, від якої слухачам уривався терпець: що ж саме не
любить Моріц Фріц,– а тоді раптовий вибух) єк людина дурна гі пень!
А от щодо репліки, яка прозвучала на ішльській набережній, то вона
разом із невдоволеним похитуванням голови була, вочевидь, відповіддю
Моріца Фріша – котрий ходив так само повільно, як і говорив – своєму
супутнику, що підганяв його:
– Справжній ... турист ... Ви ніколи не побачите, що він ходить швидко.
А наступною історією – можливо, найгарнішою з усіх тих, які могли
статися тільки в Ішлі й тільки на набережній – я завдячую моєму приятелеві
Віктору фон Калеру (йому я взагалі завдячую багато історій, зокрема
празького походження). Вона мені до вподоби тому, що нагадує один,
не менш любий моєму серцю, епізод з “Маршу Радецького”, описаний Йозефом
Ротом.
Маневри в Галичині. Старий імператор зі своїм почтом їде верхи в
напрямку найближчого поселення. Назустріч йому прямує делеґація тамтешньої
гебрейської общини на чолі з равином, який несе поперед себе символічний
ключ на маленькій подушечці, бажаючи вручити його імператорові. Той
присаджує коня і, приймаючи доземні засвідчення поваги, уважно дослухається
до гебрейських слів, якими літній чоловік супроводжує свої поклони.
Коли імператор подав знак рушати далі, князь Кауніц, що їхав впритул
за його високістю, звернувся до іншого вельможі:
– Не зрозумів-їм ні слова з того, шо сказов старий жид.
У відповідь на це імператор обернувся й, лагідно всміхнувшись, зауважив:
– Але ж він говорив не до вас, мій любий Кауніце.
Ось так виглядає вигадана Йозефом Ротом історія, де йдеться, як я
гадаю, про те зворушливе взаєморозуміння, що може виникнути між двома
літніми чоловіками, хай навіть і не пов’язаними між собою нічим іншим,
крім віку.
Подібна ж історія на ішльській набережній трапилася не з уже згаданим
мною повірником, а з товаришами його батька, які бачили її на власні
очі. Троє підстаркуватих панів, перебуваючи на вранішній прогулянці,
помітили імператора, який, і собі полюбляючи прогулюватись о цій порі,
наближався до них у супроводі невідомого їм адьютанта. Двоє з панів
зупинилися й, скинувши капелюхи, низько відкланялися, тоді як старий
барон Калер, що навіть після отримання титулу шляхтича залишився ревним
юдеєм, відступив на декілька кроків убік, проте капелюха так і не
скинув. Тільки-но обурений порушенням етикету ад’ютант хотів було
накинутися на гаданого непоштивця, котрий щось бурмотів собі під ніс,
як імператор – здебільшого надзвичайно суворий щодо правил ввічливости
– відрадив його:
– Облиште, облиште, – мовив він. – Нехай так і буде. – І, привітавшись,
рушив далі.
Хоча він навряд чи здогадувався, що, побачивши його, той правовірний
юдей пошепки проказав славень на честь коронованої особи, а при цьому,
як велить обряд, капелюха не скидають. Однак хтозна, можливо, щось
подібне і промайнуло у нього в голові.
Сам же мій приятель Віктор був безпосередньо причетний до пригоди,
яку на жарґоні теперішніх ґазетярів назвали б, мабуть, “Залякування
однієї куховарки”.
Один компаньйон сім’ї Калерів запропонував їм на ціле літо свій палацо
у Венеції. Приставши на таку пропозицію, Калери, всупереч усім традиціям,
вирушили до Венеції на літній відпочинок – річ ясна, з усім необхідним
господарством: тобто, крім батька, матері, синів Віки та Фелікса,
була ще й куховарка Марженка. Під час тривалої поїздки залізницею
обом малим розбишакам спало на думку просвітити куховарку Марженку
про місце майбутньої подорожі.
– А от знаєш, Марженко, незабаром ми прибудемо до міста, де усі вулиці
суціль з води і де ще можна побачити людожерів.
Куховарка Марженка мало не луснула зі сміху, що то, мовляв, паничам
знову стрілило в голову ... людожери ... вулиці суціль з води ...
та бути цього не може ... і, порскаючи від реготу, взялася в боки.
Прибувши до Венеції, сівши на ґондолю і лабіринтом каналів діставшись
до палацо, куховарка хоч і не вгавала від сміху, а проте впродовж
цілісінького літа так і не наважилася бодай раз вийти за двері.
До традицій літнього відпочинку належали й певні звичаї, як-от, наприклад,
телеграма про прибуття чи родинний сиґнал. Переважно мотив з якоїсь
опери Ваґнера, він для всіх членів сім’ї правив за родинний клич для
зібрання гуртом, адже існувала загроза загубитися в сум’ятті вокзалу
або ж під час прибуття туристичного пароплаву. Батька сім’ї, який
поки що залишався вдома, про успішне завершення поїздки повідомляли
телеграмою, що незмінно починалася словами: “ДОЇХАЛИ ЩАСЛИВО”. До
речі, в ті часи телеграми, не кажучи вже про міжміські телефонні розмови,
викликали почуття якогось хвилювання – чи то радісного, чи то гнітючого;
задля ощадливости до них в разі потреби додавали стандартну приписку
“подробиці листом”, яка передбачала більш детальне повідомлення (найвідоміший
приклад такої кінцівки звучить ось так: “Спати не лягайте, на листа
чекайте”). Про буденні справи телеграмою не повідомлялося ніколи,
хіба що йшлося про якусь надзвичайну подію. Саме такою подією і було
прибуття на місце літнього відпочинку.
І нарешті не слід забувати, що серед причин, які були пов’язані
з вибором того чи іншого місця відпочинку, турбота про здоров’я стояла
на останньому місці, якщо це взагалі бралося до уваги. За найкрасномовніше
підтвердження можна вважати те літо, коли волею випадку кільком добре
знайомим між собою редакторам “Празької щоденної ґазети”, до яких,
будучи наймолодшим, належав і я, непередбачено випала нагода в один
і той самий час взяти відпустку і всім разом поїхати на літній відпочинок.
Після тривалих обговорень зупинилися на горах Різенґебірґе й Марієнбаді
(Карлсбад для більшости з нас був надто дорогий). Остаточне рішення
було за Руді Томасом, заступником головного редактора (про нього –
в іншій оповіді), який свій вкрай поверховий зв’язок із лісами, полями,
лугами ще колись передав зізнанням: “Що стосується природи, то мені
достатньо зеленої цибулі в юшці”. Віддавши перевагу Марієнбаду, який,
до речі, на жарґоні празьких презирців умляуту звучав із наголосом
на першому складі, він ось як обґрунтував свій вибір:
– Гляньте-но, хлопаки. Не те що Марієнбад аж такий уже й гарний,
бо що таке краса; зате в ньому є дуже добрі кав’ярні, де можна почитати
будь-які ґазети; в деяких ресторанах можна цілком пристойно попоїсти;
та й театр не поганий, надто ж під час літніх гастролей; скрізь велелюдно
і до всього того – ще й ковток свіжого повітря.
Переклав Олег Заячківський
