Зиґмунт ГавптБаскійський дияволХтось скаже: щось тут авторові поплуталося. Адже Соломія Вишневецька, ігуменя Сестер Бенедиктинок Перемиських, сам автор се вже написав, померла ще в 1716 році, тож де ж там знову? А тут він нагло ні з того ні з сього химерить, що вона підстрелила його з панцеробійної рушниці, покинутої десь біля вступу Другої Світової війни. Ще б бракувало, щоб він звелів сестрі-настоятельці й стать змінити, коли вже так йому все помішалося. А й справді ж бо підстрелила мене з панцеробійної рушниці. Був такий винахід, патент, мовбито підглянутий у швайцарців, панцб кб 35 взірця, з двометровою люфою і замком, що блокувався за системою Мавзера, неповторна зброя, бо де там, набої як шпараги, із здатністю пробивати гарматнем двадцятип’ятиміліметровий панцер, одбиває страхітливо, й після одного пострілу у вухах дзвенить кілька днів. Зброя, яка була найсокровеннішою військовою таємницею і яку переховували під присягою в маґазинах моб у запломбованих скринях. Потайних стрільців школили в полках скрито, під клятвою, за спеціяльним тільки усним наказом, і того вишколення не було достатньо, коли зброю ту видано допіру в момент мобілізації, три панцеробійні рушниці на сотню піхоти. Таке одне з тих військових чудес, чудесна й остаточна зброя, що мала запевнити перевагу й перемогу. Бо й справді сестра-настоятелька вбила мене з тієї саме рушниці, і то був, либонь, єдиний пожиток, який на тій війні принесла ота зброя. Ось, можу вам показати, осьде близна, слід від кулі. Тільки ж бо історія та мала псевдокомічне закінчення. Отож, після поразки біженці й інтерновані так вихваляли, надто ж перед англійцями, чудові здатності тієї таємничої й вагомої зброї-винаходу, що якийсь там військовий attache піддався на побрехеньки і встановив премію, патріотичну премію, якщо хтось здобуде й привезе, перемитить із якого-небудь побойовища оту рушницю. Бо якось жоден екземпляр жодним якимсь чином не замандрував в Угорщину, де було роззброювано загони, що переходили через Пантир-Пасс. І тут почалася веремія. Амбіція! То я! Я перший! І пішли через кордон, уже в сніг, та через гори, відморожуючи собі пальці на ногах, і шукали, боячися не так Ґестапо, чи НКВД, чи лабетів Сіґуранци чи Абверу, як колег із конкурентного гурту. Мене самого, натомість, переслідували здебільшого ті, що мали однострої і завжди ходили по двоє, торби, карабінки на поясі, парами. В Угорщині, через те, що вони носили на капелюхах когутячі пера, їх називали ”фазанами”, в Турині такі двоє допровадили мене на допит до будинку, на якому було написано: Carabinieri Reali. В Парижі я попався в лапи двох жандармів на Ґар-д’Орлеані, де мене вилущили з натовпу permissionaires і відправили до касарень Безьєр, у яких над брамою мене привітав напис: Navarre sans peur! Але про се, про Наварру буде пізніше. (Там ще повинно бути написано так, як се, начебто, завжди стоїть над касарнями в Китаї: Бійтеся, тут мешкають солдати!) Як уже взяли мене так на око, то я ледве міг, захеканий, од них вислизнути. Вже здалека впізнавали мій силюет, підозрілі військові чоботи з випущеними на їх халяви ногавицями цивільних штанів і в чужому, тісному під пахвами піджаку. Як уже взяли мене так на око, завжди удвох, завжди парами, за кожним рогом вулиці, або вже облягають якесь бістро: ”Identite”, то я ані не міг відітхнути в тіні платанів Тулюзи, ані, де там, не мав часу на оглядини мурів і башт Каркассону, бо всюди мав їх на п’ятах. Я загнавсь аж до Байонни, але спізнився. Юрми біженців, тож я переночував у якомусь приміщенні коло якогось спортивного майданчика, вдень воно виявилося стайнею для биків, бо те місце було ареною для їхніх боїв. А рано, ранесенько я наскочив уже не на пару, а на цілий батальйон, шоломи, мавзери, пістолети-кулемети ”шмайсери” впоперек через груди, на поясі ручні ґранати. Закурені завойовники, вони вже тут, зовсім не якісь Panzers, а на роверах, цілий їх батальйон, Radfahrerbataillon, вельосипедні помпки й вентилі принесли їх уже сюди, аж сюди доїхали, Tour de France. Ну, то я ходу. Куди? В гори. Автостопом, підібраний кимось, у розторохканому сітроені, все вгору і вгору, обіч шуміла по каменях Бідассоа, така тамтешня Чечва. Але біля рогачки douane на другому боці вже, однак, стояла знайома пара, сього разу в пелеринах, лаковані, чорні трикутні капелюхи з ремінцем під бородою, карабіни на поясі, твердо, неприхильно-питально-вичікувально дивляться на мене: Guardia Civil. Ну, то я назад, але через яких два-три кілометри знов жандармська пара, Кастор і Поллукс, сього разу в шкуратяних куртках, мотоциклетні шоломи, пояси, карабіни, вже ставлять мотоцикли на підпірку і до мене зі стереотиповим: ”Vos papiers, M’sieu?”. Я опинився як щур у пастці. Діялося се в горах, але не в горах, які я знав, а в чужих, про які мені нічого не було відомо, таких чужих, що я навіть ніде про них не читав та й ніхто мені про них не розповідав. Звісно, всякі гори мовби подібні одні до одних, дишуть такою самою суворістю і так само захоплюють нас зненацька, відкриваючи перспективи долин, схилів, такі самі горби підносяться й підносяться, якісь ”Плечі” чи Маришеска чи як ішлося на Сивулю, видко, як зімкнений ліс на горбі починає рідіти, там робиться просторіше, смереки розсипаються в розстрільну, вже стоять поодинці, шмагані вітром їх ”короговки”, шарпані вітром в один бік, по чому геофізики дізнаються, в якому ж то напрямку тут віють постійні вітри, виглядають як прапорці на карті, що позначають похід ворожого війська. Так само в Ґорґанах, так само в Альпах Савої чи в шотляндському Кернґормі. Тих отут гір я не знав і не хотів їх знати, чув до них уразу і вже. А прийшлося мені добре посидіти в тій Долині Без Виходу. Вона лежала десь між департаментом Ґаронни і Наваррою, відтята від світу, якийсь релікт із непам’ятних часів, річ посполита з власним парламентом, аякже, а що такі амбітні країни називають їх по-своєму, Лієтува з Тарибою, Ірляндія має для двох своїх Палат імення Oireachtas, в Еспанії як воно називається? Cortes, а в Ізраїлі Knesset, то тут по-баскійському сей парламент називався Batzar. Річ посполита врядувалася сама, але юрисдикцію тут мав, з одного боку, префект департаменту Ґаронни, а з другого – єпископ Урхельський. Автохтони живуть з вівчарства, туризму і пачкарства, неговіркі горяни в їхньому виверненому руном назовні кожусі, в чорному береті, нацупленому на брови, з великою парасолею, що захищає від тижневих гірських дощів і сльот. З вікна мого покою в готелику, в якому я знайшов притулок, я міг бачити, як вони грають у пельоту, коли великим кігтем, надіваним на долоню замість рукавиці, вони метали м’ячі в сліпу стіну апсиди церкви, що підносила свої мури при тому самому невеличкому міському майдані. Мій господар, власник готелю, який був також синдиком парламенту, а також, здається, сановником синдикату тутешніх пачкарів, толерував мене приязно, певно, з сантименту до єдиного на той час туриста в речі посполитій. Перепрошую, що розповім тут історію, одну з тисяч таких інших, яких я наслухався в ті ж часи, одну з тисяч перипетій, мандрівок, наших анабазисів. А до того ж то буде передусім історія нуди. Бо, прошу, що ж тут розповідати. Прийшла осінь і вітри, той самий вогничок тріщить у грубці, коли сходжу щоранку на сніданок, той самий келишок слабачка, коли чекаю на dejeuner, та сама єдина грамофонна платівка скрипить, подряпана: ”Voulez-vous que je sois, madame, votre amant...”. Ті самі зловорожі горби, засніжені вершини й урвища гір, що громадяться довкола Долини Без Виходу, їхніх тамтешніх назв я ніколи не навчився навіть вимовляти чи впізнавати, а й так із осінню їх закривав параван гнаних вітрами хмар. До читання – якесь старе, з-перед тижнів, число “L’Eclaireur du Midi”. Я не насувавсь людям на очі, нащо, ще хто на мене донесе, і мене або видадуть Єпископові Урхельському, інквізиція, strappado, garrotte, або відправлять до префектури департаменту Ґаронни, і тут знову juge d’instruction і вже за вуха тягнуть мене під, що то в них? ніж ґільйотини. То вже ліпше вуха при собі і ша. Нема-то як наша власна уява, щоб нагнати нам страху. Від моторошности тих гір, від небезпек, які поза ними громадилися, я втікав у спогади, туди, де було так свійсько, а передусім – пласко. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. До нашого так званого Тамтого Саду прилягало велике пласке двірське поле. Раз колись, згідно з задумом плодозмінного господарства, його засіяли горохом, а що се в тих сторонах незвичайно, щоб поза садами засіяти горох на такому велетенському пласкому лані, то з того плодозмінного року воно вже назавжди носило назву Гороховиська. Пам’ятаю навіть, як після збору того гороху тамтешні пастухи могли ще назбирати багато його висіяних струків і при пастушому вогнищі припікали собі ті зерна гороху на кавалку бляхи. Але те поле переносило також багато інших змін і при своїй пустці і просторості дозволяло діятися на ньому безперестанку різним справам. Або перетинали його окопи, призначені для вправ піхоти, вишкільного осередку російського війська в час першої війни, який звався Учебная Команда. Окопи були вироблені дуже солідно, не риті нашвидкуруч, як то почали робити вже в перші тижні тієї війни, коли-то відразу, під вогнем скорострілів, учинилася так звана ”пустка полів битв”, мали плетення фашини з хмизу, поперечниці, зиґзаґуваті ходи сполучення і передгруддя, фахово як слід камуфльовані кладеними на них стеблами чортополоху. Битв тут ніколи не було, й окопи ті зосталися так як їх викопано, тільки що парапети стрілецьких ровів починали засипатися самі, а також служили за цвинтар для полеглих голів реманенту, кінського стерва. Потім навскоси через Гороховисько проклали дорогу, транспортове скорочення для військових теренів, і се дозволяло оминати містечко. На роблення тієї дороги окупанти примусово зігнали людей із села, визначили її профіль і веліли копати, і в час суші дорога та була навіть тверда й солідна, але не дай Боже, коли впали дощі. Для її прокладення зігнали терплячу тамтешню людність, нагло, на безоплатну примусову роботу, й ті люди згинали над нею хребти й робили лопатами, узвичаєні від сотень літ, від поколінь, що хтось приходив, стояв над ними, поганяв пугою, батогом, києм, палкою, нагаєм і наглядав, щоб вони прикладалися до тої роботи, а попри те все була в тих людях якась гідність, якої не відбере жодне насильство. Ага, ще в побіч Гороховиська бігла у вирві інша, стара польова дорога, виїжджена колесами возів в ущелинку, її урвища заросли бур’янами, і там ми з П’ядичкою багато разів брали ту ущелину Самосієрра, чвалуючи з Козєтульським на чолі четвірок легких кіннотників, аж курява здіймалася з-під наших босих стіп, і ми стинали шаблями голови чортополохів, що там росли, еспанської піхоти, яка обороняла вхід через ущелину в горах Ґвадаррама, котра вела на копичинецький цвинтар. Єдина розіграна тут справжня битва. Там же на тому Гороховиську встановили об якімсь часі дві протилетунські гармати, і коли високо, високо в небі з’являлася майже нерухома на тій висоті точечка ”тавбе” чи ”фоккера”, то ”зенітки”, як се тоді називалося, скеровані прямовисно просто в зеніт, відгукувалися одна за одною і високо, високо зодягали хрестик літака в ґірлянду з пачісок шрапнелі, раз білих на тлі блакитного неба, іншим разом смаглих на тлі білої хмари. І там також певного часу вибрано місце на забій худоби якоїсь польової військової бойні. І там також я з П’ядичкою був свідком страхітливої смерти вола. Я був там учасником обряду, mysterium taurobolium, кривавої жертви, мовби мене впроваджувано, втаємничувано в містерії Мітри. Хто ж то були ті жерці, помазані на ту жертовну функцію? Досі їх бачу, в розхристаній рубашці, з перекошеною фуражкою на голові, самих перестрашених убійництвом, яке вони чинили, салдати з тої воєнної бойні, коли, повиснувши на рогах, упираючися чоботами в землю, натягали повороз, що мав стримати роз’ярілу тварину, невправні різники з убивчим блиском очей. Зле оглушений обухом сокири, могутній, сивий подільський віл, що стояв навколішках, підірвався і, з розрізаним горлом, волочачи вчеплених за поворози людей, вирвався, розтрутив їх велетенською лірою рогів і ринув перед себе, видираючись від жорстокої й жаскої смерти, не хотячи їй датися. І відтоді назавжди пам’ятатиму з дитинства страх перед смертю, паніку перед незнаним, перед тим, що перед нами закрите, хоч ми від народження йдемо йому назустріч, єдина, певна, неуникненна ціль життя. Тільки зграя, гурма псів, виголодлих, злих, заслинених, паршивих, з покошланою шерстю й пошарпаними вухами і з випнутими ребрами, псів, сук, кунделів найрозмаїтішого поріддя, вищиренозубий і скавучливий приплід тієї війни чекає на різню, на злизування гарячої крови, на смерть. Маєш тобі, задивився в минуле, де селянсько-янгольсько, пласко, безпечно, і вже теє поле стало ареною жахливого taurobolium смерти. А бачиш, а не треба було так самолюбно замикатися, втікати від інших, треба було залишити двері відкритими. Прийдуть. І приходили. З гостей, що постійно мене відвідували, дозволю собі згадати оцих осіб: пана Кашталевича, майстра-перукаря, Тадка Патрина, інженера-хеміка, Фридерика Коффлера, поета, Дзюнка Фіша, львівського апаша себто батяра. І врешті, Бог мені свідок! раз мене відвідала пара коханків. Пан Кашталевич приходив нереґулярно, вранці, щоб мене поголити. То був малий збідований чоловічина з червоним шпичастим носом. Під пахвою він носив малий футлярик з голярськими приладдями, гострив бритву на паску, намилював мені обличчя і брався до гоління. Такий голяр-банкрут, що запропастив власну майстерню чи голярню й підробляв, ходячи по хатах і голячи молодих людей, які після пропитої ночі не здужали б утримати бритву в руці, а також тому, що молоді люди мають добре серце, і що кому шкода дати кільканадцять шелягів, аби якийсь бідолаха міг із того вижити. Тадзьо Патрин був типом безпросипного пияка. В сьому було навіть щось страшне, чоловік ув обценьках пияцтва, з якоюсь другою натурою. Бо знаю від інших, що він був техніком, науковцем першої води. Але горілка була йому потрібна для життя так, як іншим дихання. Він приходив, навідував мене тільки тоді, коли був напідпитку. Вподобав собі щось у мені, може, те, що я, слабохарактерний, не давав залишити себе позаду, що міг щось мати при собі з готівки, а отже, чи послати по горілку, чи самому перейтися до найближчого шинку було для мене дрібницею. Нераз заригував мені кімнату до неможливости. Він був асистентом професора Пілата, нафтовика, його потребували й цінували, хоча не можу собі уявити, як він спромагався зосередити думки для праць над якоюсь аналізою чи фракцією та що хтось міг довіряти його результатам. Часом ізп’яну, коли я його притискав, він намагався розповісти мені щось про свою пасію, спеціяльність, якою були сажі. Так, сажі, і коли я згадував про се якимсь іншим знайомим хемікам, то вони з пошанівком повторювали, говорили, ”так, так, сажі”, а мені аж смішно було, що можна так поважно і з таким пошанівком оцінювати чиїсь пошукування над сажами, які я знав тільки з кіптявої лямпи, або коли треба було кликати сажотруса. Звичайно, що зрозумілішою була для мене пасія іншого з моїх гостей, Фридерика Коффлера, адже сей був поетом. Як кожен поет, він мене доймав, велів вислухувати свої вірші, списувані на розрізнених картках паперу. Він, звичайно ж, обожнював Гайне, але особисто схилявся до аванґарду і свої асонанси вмів висмакувати. Але, що вдієш, був явно схиблений, ”мав хизя”, і його родина, заможні готелярі в Стрию, опікувалася ним як могла, але тримала його на відстані, утримувала, то правда, він був таким типовим remittance man, кохала його, певно, так як завжди кохають запізнілу, недорозвинену дитину в родині, але тримала його на відстані, щоб він їй не докучав і не морочив, тому тримала його здаля. Він мав типову манію переслідування, я забув, як се називається в психіятрії, був повен боязні й підозрінь, що його хочуть отруїти. Хто? Ну, та як завжди, ”вони”, і приносив до мене з собою слоїк з молоком, котре господиня подала йому на сніданок, а молоко, звичайно ж, було отруєне. Про Дзюнка Фіша вже колись була мова. Він приходив, коли йому бракувало цигарок, питав: ”Не маєте шлюґа, пане маґістре?”. А ось одного дня відвідала мене пара коханків, Бог мені свідок! Ні, я не хочу з них насміватися, хоча чужі справи сього роду мають для нас трохи комічний посмак. А тут я сам, не вельми від них старший, був покинутим коханком й опинився у предивній ситуації ніби спеца, ментора, ніби філософа любови, котрий як же то вже змудрів і як то вже все знає. А тут двоє закоханих, якось знайшли до мене дорогу, дошукалися мене і мовби ведені прочуттям, що ніби оцей що того вже зазнав, що вже знає, то їм розкаже, то їм з’ясує, як ті справи маються. Навіть сам не знаю, як вони до мене потрапили, що їх скерувало, яким інстинктом були вони ведені. Чуйністю закоханих? Певно, коло колишніх закоханих поширюється якась авра, їх учувають якимсь чуттям, то й що вдієш, я знайшовсь раптом наче якийсь експерт від, не доведи Господи, любовних справ, що се ніби до мене стук! стук! як до хатки пустельника, а сей же вийде і як же засяє, і як же то викладе і підбадьорить і буде порадою. Що ж то з мене ніби за пустельник, ереміт, таке саме щеня, але щось їм підказало й напровадило, тим двом безтурботним і таким закоханим, підповіло їм, що саме тут вони сягнуть істини. Тож я зовсім не нашорошився, і дійсно, був незмірно дружнім, і се мене навіть трохи полоскотало, в кожному разі, се лоскоче навіть тепер, по літах, але, правду казавши, тії двоє, як же невинні, як же закохані, як же безтурботні, тії двоє ненавмисно торкнули в мені, зачепили преболючу скалку, щось у мені ненавмисно розтроюдили, і хоч я був із ними милий і гостинний, та вони не відали, не відали... .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. .. То отож, сестра-настоятелька добряче на мене увзялася. Коли я втік з головою від посвяченої кулі, то розпустила за мною парами жандармів, насадила на мене в горах з одного боку єпископа Урхельського, а з другого префекта департаменту Ґаронни, напустила на мене змори спогадів. Урешті-решт наслала на мене, коли вже сама не могла, наслала на мене диявола, баскійського диявола. Той диявол, зрештою, вже сам одного разу добре програв, я десь про се читав, у якомусь ученому творі з лінґвістики. Адже в тих горах я ледве міг порозумітися, з моєю кульгавою французькою, бо тамтешні горяни говорили переважно по-катальонському, а решта по-баскійському. Та баскійська, як стверджують лінґвісти, найбільше одрізняється од усякої людської мови. Різними є інші мови з сім’ї угро-фінських та уральських і впосеред мадярів, лотишів, естонців, завжди у мордвинів, у зирян, у черемисів покутує якась історія про такого, що пішов на заклад із дияволом, заклад за душу, в якому було умовою, що злий дух має навчитися й оволодіти котроюсь із тих мов. І завжди, звісно, се кінчалось його програшем. Баскійська побиває всі інші. Лінґвісти спекулюють на сю тему, снують здогади, що баскійська була мовою доісторичної людини, троглодитів з кам’яного віку, неоліту, і що в такому вигляді вона збереглася й дожила до наших часів у сих горах. І тут той фавстівський пакт із дияволом повторюється ще раз, в кожному разі, повторився в моєму випадку. У невеличкій їдальні надолі в готелі, де я трапезував і де був також старий грамофон із єдиною вцілілою платівкою (”Voulez-vous que je sois, madame, votre amant...”), стояв також більярдовий стіл, і в час багатомісячних нудів за браком якого-небудь партнера я розігравав сам із собою партії. Коли я замолоду, як то в молодості, віддавався таким різним молодечим пасіям, щоб не сказати лихим звичкам, то, між іншим, грав також і в більярд. Щоправда, я не мав до сього спорту чи гри особливих здібностей, але щастя сприяло мені в тому, що я мав двох менторів, справжніх метрів у ”карамболя”. Такий Ігнаць умів витягнути п’ятдесят ”від кия”, а вже Коссонога, мітичний Коссонога, продукт однієї з гімназій у Самборі (у Самборі було чомусь аж чотири гімназії, дві польські, одна з українською мовою викладання і одна жіноча гімназія, і ті гімназії щорічно продукували копиці таких абітурієнтів, і вони, будучи вже нездатними до будь-чого іншого, а за браком засобів не можучи йти на вищі студії, душилися бездіяльно в тому Самборі, відмічені тою гімназіяльною матурою, яка відібрала в них усяку здатність, мужність хоч би чимось поратися у житті), отож, той Коссонога був метром над метрами, то він виховав Ігнаця також на метра, а я у свою чергу став їхнім вихованцем, але без таланту і вже. Чому я про се тут розповідаю? Та тому, що у свою чергу я сам, недотепний, бо недотепний, був ментором П’ядички, вчив її грати в більярд. Звідкіля вона взялася в Долині Без Виходу? Не знаю, я був стриманий, не питав. Вона вдавала з себе питомо тутешню, була, здається, для замилювання очей, прикидалася донькою патрона, готеляра, отого синдика парламенту тутешньої речі посполитої, її зайнятих пачкарством громадян. Про людське око я навіть занадто на неї не поглядав, не допитувався, а зрештою, згідно з диявольським пактом, я ж по-баскійському ”ні бе ні ме”. Лекції гри в більярд, коли вона з’являлася увечорі в тій невеличкій залі, де був більярдовий стіл, я давав по-своєму. Не вельми була вона тямуща, але ж бо й знайшла собі професора! Проте се чудово заповнювало час, довгі місяці осені й зими в горах. ”Дивись уважно”, говорив я, ”отак треба крейдувати кінець більярдового кия. Поза має бути елеґантною, але й відповідно самовпевненою, однак се має бути природно, без штучної самопевности. Люди з-поза інших столиків дивляться. В сю пізню пору тут клієнтів небагато, світло лямп одбивається в горнятку кави на столику поруч, і заспаний ‘маркер’ львівської кав’ярні сперся на стіну, знудьгований. Тепер дивись уважно! На сьому прикладі я покажу тобі, як у сій ситуації не слід заграти, в більярдистів се називалося ‘свинею’. А так треба ‘стягати’. Не дуже се в мене вийшло, але якби ти бачила, як се робив Ігнаць! Ігнаць завжди ставився з погордою до найревніших моїх зусиль, говорив мені, не силкуйся, не силкуйся, найважливіше – се стиль! стиль! А се, знов-таки, називалося masse, але де мені там!”. Я уважно цілився, соваючи києм на витончено розставлених пальцях, схилившись над зеленим прямокутником сукна, щоб у відповідний влучний момент ударити, пхнути білу, пожовклу слонову кість кулі, а вона, ґраційно, легко введена сим у рух, котиться по зеленому краєвиді більярдового стола, і ось стук! і передала свою енергію другій, червоній, а сама котиться, крутиться, летить до борту більярду і під докладно однаковим кутом одбивається і вже стук!, торкнула третю. А як нам се знудилося, то я бавив П’ядичку розмовою. Властиво, то була не так розмова, як мій монолог, я відповідав на її німі запитання. Чому я тут опинився? Як то воно є деінде? Звідкіля сі люди, що внадилися до мене ходити і з якими я просторікую на самоті, так що з мене сміються в кухні? А ті закохані, як вони виглядали, якої ради шукали? Чи побралися врешті? Чи були щасливі? І взагалі, як то воно є з подружжям? Я завагався. Як се розповісти? Як не згіршити, як тут розвіяти мрії, щоб було без прикрас, без вигадок? Чи зробити з сього байку, коли годі, коли навіть сенкевичівська байка про князівну має своє впаковане мимохідь закінчення біля початків Потопу, згадку, що князівна ”розтовстіла”. І дуже правдоподібно. А повинно бути тільки як у байці: ”... і жили щасливо довгі літа”. Ну, ну, сестрі-настоятельці – князівні нічого такого не загрожувало. Щоправда, їй догоджали, П’ядичка мені казала, що в трапезній їй подавали на стіл чикотнів, отих чикотнів, що самі в жертовності начиняються ягодами і їх не треба патрати, їх печуть так як є, хібащо обскубують, і вони самі впадають у губенята. Але сестра-настоятелька була худої, нікчемної постаті, ”горбатого тіла”, нагадувала радше богомола, lou Prego-Dieu. ”Цікавишся, П’ядичко, то розповім тобі, послухай. Колись, було се в неділю, раннім ранком, перед полуднем, коли вулиці міста такі святково порожні, а вже й поготів така звично гамірна Вулиця Академічна з її вітринами крамниць з їхніми стягненими вниз жалюзі, мов виметена. І отоді, бо я саме вискочив від себе, щоб купити в будці цигарок, я наткнувся на весільний почет, що йшов її пішоходом. Небагато того, звісно ж, молодий у приписаному чорному вбранні, якісь, певне, кревні, дружби і дружки, вбогий шлюб із передмістя, браний для фасону ранньою порою, перед міщанською ‘дванадцяткою’, але щоб то було в середмісті, може, в Катедрі, чи в Бернардинах, у Сакраменток чи Кларисок. А потому вже тягнули додому, до себе, може, не могли собі дозволити на фіякри. Отож, із того всього я запам’ятав тільки молоду. Вона мала на собі, звісно, білу шлюбну сукню і вельон, звісно, прикрашений миртом, а запам’ятав я її собі тому, що рідко коли можна в житті побачити такий тріюмф досягнення, як у тієї молодої. Вона навіть пустила руку молодого і була мовби сама, ще незаймана, а хто її там знає, певно й не дуже незаймана, бо се все нічого не значить, вона мала своє весілля, свій шлюб, свій єдиний у житті день, і від того тріюмфу, щастя досягнення, життєвого апогею обличчя її сяяло, яскріло те її обличчя усмішкою, і очі вона мала просто безтямні, невидюща, але й так бачила, знайшла собі в мені заприсяженого, непроханого свідка свого шлюбу, свого щастя і досягнення, і так хороше до мене усміхалася в сонячний, літній, львівський ранок тієї неділі, якої був її! її! її! шлюб! То нічого, що зразу після того мала прийти нужда, ощаджування кожного золотого, певно, балія з брудною білизною в чужому домі, над якою вона мала схилятися, певно, п’яний у суботу після виплати чоловік, або товктиме її й без горілки безробітний, робитиме їй діти одне за одним, так що від сих пологів вона мала постаріти ще до тридцяти літ, з обвислими, мішкуватими грудьми і повикривлюваними обцасами пантофлів, у кам’яничному подвір’ї з єдиним зливом-краном, лайливі сусідки і міські дощі і тумани і сніги і спеки і нові пологи з ускладненнями у вижебраній клініці Каси Хворих і кашель поночі і блощиці, що гніздитимуться за оббивкою над скрипучим ліжком, і незаплачений місячний рахунок у крамничці, де більше не хочуть дати ‘в позичку’, і лайки і сварки з іншими такими як вона, щодруге слово узиватимуть одна одну курвою, а по літах невдячні діти, що знущатимуться над немічною матір’ю, і на потіху зостанеться їй притвор із запахом свяченої води й свічок і хор, що голоситиме вечірні. Але тепер, у сонячний недільний ранок, то був її день, її, невід’ємний, її тріюмф і ґльорія і се тому вона була така яка була і дивилась мені в очі визивно, тріюмфально, горда, зухвала, пишна, розісміяна, і не варті її були патриціянки Риму, візантійські василіси, принцеси ґотів і вандалів, галицькі князівни, біпонтські принципеси, жидівські баронівни й ‘королівни смальцю’. Готова віддатися спершу мені, а вже потім новопошлюбленому чоловікові, мені чужому, адже ж то все одно, адже то був її день, відданиці, тієї, якій можна, яка віддається кожному, символічно. У день її власного тріюмфу, панни-молодої, панни, що вже більше не буде панною, жони, ‘невістки’, бо се її день, задля якого варто було прийти на світ, стерпіти його шорсткі, болісні, діткливі доторки вже від рахітичного, переживаного в голоді, нестатках, бруді, нужді, поштуркуваного дитинства, сповненого страхів і прокльонів і заляканої, ‘мацаної’ дівчачости з її ядами заздрости, кривд, попихання, її тривогами дозрівання, нудою і упокореннями школи, сім’ї, каплиці, днівок (‘подай вапно!’), у той єдиний її день, її весілля! І я там був, мед-вино пив...”. Отак я змальовував се П’ядичці у довгі самотні вечори над більярдом, а було се десь далеко, за світами, в Долині Без Виходу, впосеред грізних, похмурих гір, у Піренеях, у яких я ніколи не був. Переклав Андрій Шкраб’юк |
ч
|
|||