Зиґмунт ГавптПокер у ҐорґанахДурний був той Вацек Роґовський, дурний і хитрий. Він був значно від нас усіх старший і значно більше знав і перевершивши нас на десять років знав більше і мовби сміявся до себе, скільки ж то ми муситимемо заплатити, поки не будемо знати стільки що й він. Тому він був може навіть поблажливий, коли ми з нього глузували, коли просто погорджували ним і як що, то говорили йому: Ти хаме, ти ідіоте! Вацек зовсім не ображався. Він грав у покер дуже обережно, не міг собі дозволити програвати, не так, як я, коли я підбивав і козирився, хоч мене обігравали і використовували мій брак досвіду і просто брак нерва до покера. Зрештою, я навіть не був бажаний, їм не справляло жодного задоволення грати з таким як я партачем і таким браком таланту. Насправді то я не вмів навіть порядно програти, бо жаль мені було грошей і я відходив злий і вони, може, боялися, що я розплачуся. Але от Вацек Роґовський поводив себе хитро й обережно. Приходив і пропонував: “А, може, потягнемо?”. Здається, він не мусів повторювати двічі, завжди знаходився аматор, один, другий, потім приходив хтось інший, “потягав” і гра починалася. Як не мав грошей то вдовольнявся стеженням, дуже стриманим і спокійним. Яскульський, “Яскула”, грав спокійно тільки борлак йому ходив, такі мав нерви, неприємно було дивитися. Залеський говорив спокійно: “Відкриття!”. Ніхто не мав відкриття, ну то вплачують іще раз і нова роздача карт. Блажовський розхиляв своє віяльце із п’яти карт так мікроскопічно, манюсінько, що одна карта закривала іншу, і з уламка знаку на розі карти, з малесенької дужки черевця трійки або кінчика літери К, що визирали з-за берега, здогадувався, вгадував “руку” і, розчарований або надто обережний, говорив: “Чекаю... Почекаю...”. Кац видмухував хмару диму і безсовісно блефував “Шість і дванадцять!”. А Блажовський на те природно “Не дам”, а Яскульський проковтнув слину і доплатив вісімнадцять, Роґовський сказав “Дванадцять... іііі дванадцять”. Зустрілися! Кац має стріта, а Роґовський фула і то асівського фула! Він мав поприщене обличчя, і завжди після гоління кілька тих коросток йому кривавило. На щастя, можна було дивитися, бо голився він досить рідко, пане добродію. На тім’ї голови вже мав тонзурку, ми говорили що то від нехлюйного життя. Але мав, холера, про себе уявлення, коли, холера, дозволяв собі на естетичні зауваги про інших. Раз, не знаю яким чудесним чином, дійшло до того, що ми начебто говорили про вроду Блажовського. Не можу собі пригадати, як могло дійти до такого чудесного факту. Пригадую собі тільки, що Вацек Роґовський говорить до мене: “А який той Блажовський має довгий тулуб”. І дійсно, малий Блажовський виявляється такий малий тому, що має коротенькі ніжки, але тулуб має довгий, довший, аніж у нормального мужчини. Аж мене збридило. Коли у Спілці Лісників зосталися невикористані практики, то Роґовський найбезсовісніше в світі поїхав яко “лісник” на довгі три місяці в гори. І ще й мене намовляв і обіцяв, що напише, і так запрошував, начеб до себе, на своє, такий був дурисвіт, що най його холера візьме. Вацек Роґовський написав до мене листа з гір, щоб я до нього приїжджав. Писав що я не повинен мати жодних докорів сумління, що все залагоджено, писав так легко й безтурботно, що се осмілило й заохотило мене остаточно. Писав щоб приїжджати. Трохи безглуздо їхати до когось, кого не знаєш, і на запрошення когось іншого, чиї права перебування й привілеї знаєш аж надто добре, але я зважився й поїхав. Не пригадую собі тепер, як туди їхалося, ймовірно, на Підкарпатті треба було пересідати в Стрию на Вигоду, в кожному разі, я доїхав до Брошнева і виладувався на станції. Був дуже ранній ранок, радше навіть досвіток, і треба було почекати на першу вузькоколійку, що їхала в гори. Залізнична станція була забита вагонами з деревом, скрізь валялися цілі штабелі стовбурів, і зразу за станцією рано ще горіли електричні світла тартаків і пухкала пара з-понад дахів. Видко було бані церкви над пойнятими сном людськими оселями. А далі, як нерівно і неначе ножицями вирізані з бляхи паравани, починалися узгір’я і гори. Було дуже холодно і свіжо. Роса колисалася на листі і лисніла на залізничних рейках. Тільки шутер між залізничними порогами і жорства, якою був посипаний майдан коло станційних будинків, здавалися сухими як перець. Я попрямував туди де межи штабелями дерева видніла плутанина рейок вузькоколійної залізниці. Там чекало кілька хлопів, лісових робітників. Десь там межи штабелями чути було сичання малого паротяга і гуркіт вагонеток формованого потяга. Я спитав чоловіка, який мав ґранатову, вим’яту шапку функціонера справжньої, ширококолійної залізниці, але який щось маніпулював коло вагонеток, коли буде вузькоколійка до Бистриці, й він сказав мені, що о шостій. Мене почала напастувати думка, чи не належало б за сей проїзд заплатити, з організації то виглядало так, що се належить до великої залізниці, але Вацек Роґовський виразно писав, що платити не треба, сідаєш і їдеш ті кількадесят кілометрів. Ну то добре! Я трохи потинявся поза станцією, зазирнув через паркан на церковний цвинтар, коло якого росла черешня, але якась безплідна, і так воно зійшло до шостої. Мала льокомотива вже витягнула цуґ коротко зчеплених вагонеток вони дзвеніли висячими ланцюгами які обплітали залізні ручиці. На кінці було дочеплено малий критий вагон. Робітники саме вкидали туди свої клунки і знаряддя. Льокомотивка була обернена задом до гір, певно щоб ощадити її оберти. Гальмовий байдуже сприйняв моє пасажирство, льокомотива пискливо свиснула, і потяг рушив. Будинки ще були у сні, тільки над декотрим витав дим над бляшаним дахом, і яскравилися двері корчми і трафіки, мальовані у скісні смуги, напереміну білі і червоні. Коліщата вагонеток спотикались на роз’їздах, і потяг витягся великою дугою, оминаючи перший горб. Залисніла Чечва, висипаючи білі обмілини з гірських голяків. Місцями вона розливалася спокійними дзеркальними саджавками, місцями з шумом розбивалася об скелі. Довгий плаский дерев’яний міст із потужними льодоламами переносив гостинець понад її водами. Тепер так. З Ґорґанів випливають і переділяють їх улоговинами з півдня на північ долини рік: Свічі, Чечви, Лімниці, Бистриці. Ну то моя Чечва, одна з них за характером і топографією, рветься улоговинами як і ті, може, тільки ще менш відома. По обидва боки річкової долини горбляться узгір’я і щетиниться на них ялицевий ліс. Ті ліси державні і підлягають надлісництву у Вигоді, де сидить пан лісовий радник, вельми не лісничий титул в ієрархії Дирекції Державних Лісів. А в долині Лімниці то, знову ж, ліси Грецької львівської Митрополії, вони сусідують і межують уже десь там як Бистриця. Долиною Чечви тягнеться вузькоколійка державних лісів, долиною Лімниці – лісів Митрополії. Долини вузькі й занесені дилювіяльним мулом, сполосканим з гір. Є в них кілька більших і досить розкиданих сіл, є також кам’яниста дорога, там де села – то церковні бані, окремо – лісничівки. І всюди дерево і дерево, нові відземки, червоні від кори або фіолетові від довгого експонування на дощах і сонці. У жолобах стрімких узгір’їв – “ризарні”, одні в експлуатації і свіжі і виковзані і рожеві жолоби, інші старі і запущені і покинуті. Неврожайні й кам’янисті поля, їх лати на кривих схилах узгір’їв і зеленина і огорожі з ворини що біжать у такт із округлістю схилів і спинаються високо до лук і полонин. Але понад усім тим ліс, зімкнені й густі від памолоді стовбури і вище і щораз вище. За горбом наступний горб, синій від гірських туманів, і наступний уже фіолетовий, а заходить за інший вохровий. До сього свіже, інше, гірське повітря, а вдолі ріка, показується і зникає і дуже гірсько тут і дивно і не так як у долинах. Бо в долинах мул, земля і болото і все таке дуже знівельоване і пласке, а тут суворо і камінь і лім вилазить з-під тонкого покриву як з-під здертої шкіри і являє суворе нутро і раптові перескоки в різниці рівнів діють брутально і гостро. Не хилить на сон, як у долинах, навпаки тут усе велить нам бути напруженими й приготованими до найнесподіванішого. Кожна подробиця в топографії, яку я маю на увазі, а се спад, залом, урвище, схил узгір’я й мілизна вишуруваного річища, і поворот дороги, воринний пліт і купа шутру, не кажучи вже про дальший план, цілі узгір’я, ліси на горбах і плечах гір з цілою Сієррою-Невадою, яка пиляє небосхил, усього – багато, се дуже очевидно й безумовно і однієї подробиці з сього в долинах вистачило б цілій околиці на характеристичний знак і краєвидний унікум а тут ніхто з сим не рахується. Тому завжди як я потрапляю в гори то є дивно і незвичайно і мені важко звикнути. Як же б се пояснити? Просто навіть про речі які ми знаємо і маємо вироблену і вперту власну думку і як повернемося до них то нема на то ради, що так воно відскакує від нашого внутрішнього поняття і образу. Так воно мені здається з горами... Їдемо. Наша вагонетка гуркоче на кінці цілого цуґу. Разом зо мною є ще п’ять лісових робітників, чотири старі хлопи і молодий хлопчина, котрий має може щонайбільше п’ятнадцять років, але має вже заповзяття і манери старого робітника, що трохи смішно, зважаючи на його головусе обличчя. Хлопи зарослі і брудні. Кожен має клунок або торбу з чимосьтам і сокиру і є також широка пила з зубами у ластівчин хвіст, лискучими, свіжо гостреними на відміну від вишневої оболонки стрічки. Моя присутність якось їх не дивує, ми у згоді. Вагонетка смішно мала, як коробка від сірників, поставлена сторч на коліщата. Є тільки одні двері і всередині є округла залізна грубка і рура від неї проведена і пропущена через діру в даху. Дуже зимно, і хлопчина з небувалою спритністю, та просто штукарством, потяв і перерубав опецьок, витягнутий з кута вагона, і се зараз-таки палилося мовби він був зо стрільничого пороху і на хвилю всередині небесно-синьо задиміло, поки дим не знайшов власного шляху через руру. Підлога брудна і засмічена трісками, стіни сірі від бруду і подряпані задирками. В одному місці хтось дуже кривулясто написав хемічним олівцем такий станс: “Ljampa jasna – pizda ciasna – piec goracy – chuj stojacy”, в іншому місці було кирилицею: “Прокляті ляхи...”. Від дверей вагона зненацька занесло зливою. Ну звісно, завжди в тих горах ллє, чому ж бо карти опадів завжди там де гори показують стільки-то і стільки-то річно міліметрів опадів, завжди там де гори то се згущується неймовірно. Назовні все лисніє тепер від води, листя дерев, трави, телеграфні стовпи, рінь і каміння. Ріка закрита вельоном, найближчий горб – за дощовим мусліном, і понад ним видно низьку хмару, яку жене вітер. Але заким я мав час засмутитися над тим дощем, який тепер має мене пригнобити, бо дощ і нема сонця і світ робиться пригнічений і сірий і обмежений, коли за наступним поворотом уже прояснено, прозоро і вода блистить у променях того самого сонця, яке секунду перед тим здавалося таким пропалим і відсутнім. Вузесенькі рейки вузькоколійки ідуть докладно поземиною підошви гори в долині ріки і крутяться так як поземина, але ідуть угору і льокомотивка сопе задихана і час до часу тоненько свисне і відголос вірно се повторить від другої стіни долини. Часом вона затримується перед мостом, дуже часто перескакує з одного боку ріки на інший і з льокомотиви зіскакує чоловік і відром зачепленим на шнурі зачерпне води й наливає її до баку і вода стікає мокрими плямами по залізних бляхах машини. Потім знову рушаємо і неприємно коли розігріта сонцем стіна скелі, під якою власне проходить траса, відпускає напризволяще камені і вони з шерхотом збігають по її заломах. Завжди видко там румовище тих відірванців. Але робиться щораз лісистіше і ялиці збігають до нас уже дуже настирливим натовпом і робиться дико і безлюдно. Мої супутники курять жахливу махору, се називається скрутки, курять се у файках із загнутим цибушком, дуже квасний і чорний сей сопух із бойківської файки. Гомонять собі про щось там своє і я мало що розбираю у стукоті коліс вагона. Коло полудня доїхали до Бистриці. Вацек Роґовський чекав на мене там де рейки вузькоколійки роз’їжджалися у плутанину роз’їздів, і ми пішли лісовою дорогою у напрямі будинку лісничівки де мали гостину. Будинок стояв на схилі і був збудований зі свіжого дерева і було дуже просторо. Поглядаючи на південь, поглядалося під гору долини, з рікою, яка була постійно така сама й інша. Долину замикав височезний схил Погребища, і межи рікою і схилом розбіглося село, почорнілі дахи і голубі бані церкви. Заким я розпакував свої манатки і роззирнувся по околиці, заким запізнався з нашим мовчазним господарем, лісничим, паном Дуфком, запав вечір, а позаяк я був невиспаний то поспіхом повечеряв чим там мені дали і пішов спати. Спав довго і коли прокинувся, був уже пізній ранок. Вацек не мав якихось особливих праць тож після сніданку ми вибралися до купелі, власне в тій-таки Чечві. Верталися трохи так як прийшли з останньої зупинки вузькоколійки (та залізничка зрештою йшла далі в гори і дуже таємничо і заманливо її дика траса зникала у вузькій долині потоку що впадав до Чечви). Але вертаючись до купелі. Ми вибрали собі місце на ріці в лісі де вона несподівано розливалася обширною саджавкою. Тож ми стягнули одіж, порозкладали її на коренях дерев і – по шутровиську до берега. Тут треба собі пригадати, як болісно ступати босою ногою по найгладших у світі гірських голяках. Просто аж ноги гнуться, як згадаю. Ступня, підошва не призвичаєна, виніжена від м’якої підстилки черевика, ковзається й охоплює звироднілою підошвою гладизну каменя. До води ще далеченько, і я тоскним оком шукаю, як би то дійти піском, аби тільки оминути ті докучливі котячі лоби, що так запрошують. Зараз-таки собі уявляю, що б то було, скажімо, якби я нагло опинився в ситуації без черевиків, скажімо, якби мене пограбували й пустили без них босоніж, що б то я робив, якби мав отак промандрувати милю тільки по голих гладишах. Та що, хіба б сів і плакав з безсилля. Вода, звичайно ж, виявляється гірською, дуже студеною. Та що там, крижаною. Спершу туди вліз Вацек і щось там кректав, як ускочив, і мимрив, але я не дуже дослухався і не знав про що йому йдеться. Аж тут як сам опинився в тих водах, безтурботно шубовснувши в їх глибиню, то мене аж заткало. Я безсоромно хутко видряпався на берег, сонце гарненько тут собі пригрівало, але я мусів хвилину оговтатися після несподіванки. То ось воно як із сею гірською водою а так невинно і сріблисто тече собі межи каменями. А в місцях де розливається в саджавку там зеленооливково, і вона дуже прозора і на її дні видно гладиші і вона прегарно грає смужками, просвітленими з поверхні, декотрі камені волохаті собі від моху, брунатного мошку, і там де пісок то золото. Дуже розкішно. Вацек кричить, що бачить пструга. Де пструга? Не бачу. Отам під каменем. Дійсно під каменем. Величенький і здається що прозорий, такий цельофановий. Тепер я занурююся у воду вже без здригання і намагаюся пірнати так як той камінь. Але в тому місці глибоко, і я не можу досягнути дна. Вода мене підносить іно лиш занурюся, підриває мене догори мов порожній пухир. Щоправда, я не вмію пірнати правильно, не можу сього робити з розплющеними очима, намагаюся, вода лоскоче мене в очні яблука, а пструг вибалушив на мене баньки як дурний. Пробую ще раз і Вацек Роґовський пробує також, безуспішно. Обоє при сьому душимося зо сміху. Врешті даємо спокій. Тепер сидимо на сонці. П’ятдесят кроків перед нами – стрімка стіна скельного урвища. Отож омріяна стрільниця. Розпинаю на ній принесений у кишені шматок, аркуш паперу, середина якого буде ціллю. На сю виправу я привіз із собою мавзера, самозарядника, який мені переробили з військової моделі у львівській “Армі”, дуже гарно і точно. Доробили пістолетне руків’я, металеві частини і дула – вороновані на блакитно. Я мав сю зброю по батькові, який купив її в якогось ротмістра, коли той програвся в карти й нагально потребував готівки. Ну то добре. Я віз його цілу дорогу, не зважаючи на те, що ані не мав дозволу на сю зброю, ані ловецького квитка, де там. Але нітрохи тим не переймався. Стріливо завжди можна було дістати, адже військовий калібр – 8,0 мм, тож можна було дістати як не одним способом то іншим. Ну то вйо! пане Роґовський... Присідаю на праве коліно, правильно, так як учили, лівий лікоть спертий на поставлене ліве коліно, кольба добре покладена в ключичній ямці, права долоня обіймає шийку, вказівний палець на спусковому язичку, другий суглоб пальця, так як учили. Тепер шукаю оком так щоб мушка опинилася в жолобині, в щербині чи як там на дулі, шукаю якусь хвилину, бо щербину маю зразу ж коло ока, а мушка ген далеко на кінці дула. Є. Світ тепер колишеться й гойдається. Надбігають мені фантазії, що ото я з сею зброєю, ну скажімо, зачаївся у яру, ліс довкола мене на горбах узгір’їв, а я – покидьок суспільства, який зламав бар’єри права, і тепер мене переслідують, догнали на сім пустищі, і я, коли скінчилися інші засоби втечі, загнаний у безнадію і тепер можу покладатися лишень на свою холоднокровність, і їх двадцятеро проти мене, в червоних куртках, Канадська Королівська Кінна, але я тримаю їх постійно у напрузі і маю стратегічно чудову позицію, боки і зад прикриті, і я дорого продаватиму свою шкуру, аби тільки був доступ до води ну і місячна ніч мене порятує. Так я тлумачу Вацкові Роґовському і спускаю гачок. Гук межи сими лісами, пане добродію, колосальний. Через одбиття кольби бачу, як закурилася розкришена скеля. Вацек жертовно і смішно, мов на пружинках, біжить і кидає забавну тінь на скелю, щоб показати, де куля роздерла папір, і в нього диндаються яйця. Я відкриваю замок і викидаю осмолену гільзу і набиваю новий заряд, слизький від мастила. Трохи смердить спаленим бездимним порохом. Потім ми стріляємо навпереміну, хоч мені трохи жаль набоїв на Вацка. Папір на скелі подерся на клапті, ну то ми знайшли якусь консервну бляшанку (звідкіля вона тут узялася?), але починаємо бути голодні, тож гайда додому. Пана Дуфка, лісничого, нема, але ми хазяйнуємо в нього вдома наче то ми тут ґазди. Його куховарка (яку, здається, але не здається, але напевно дупчить той пан Дуфко) насипає нам з горою тарелі картоплі з солониною, масно политі, і багато квасного молока, а потім на друге є варена шинка, а на кінець ми дістали каву, навіть дуже добру каву. Кури ходять собі перед будинком і вискакують на дерев’яні сходи і щось там дзьобають, пелехатий бойко рубає дрова під дровітнею. Мухи дзижчать під стелею і б’ються в шибки вікон. Тепер ми витягаємося на своїх ліжках, і Вацек щось там мені розповідає, але я дуже сонний. Ще питаю його: – А як там, радник з Долини сюди не заїжджає, не іспитував тебе часом? І взагалі, що ти тут робиш, практиканте, маєш які-небудь обов’язки? Вацек абсолютно безпристрасно говорить, що до дупи з його обов’язками... І що пана радника також має десь там. Засинаю. Коли ми прокидаємося, сонце вже низько і всюди значно червоніше. Вернувсь від своїх лісничих занять пан Дуфко. Він дуже гарно нас толерує, і взагалі він якийсь мовчазний і, я сказав би, досить меланхолійний, а навіть пристійний і атлетичний. До мене він ще не промовив бодай же й слова, але виразно мене толерує і неначеб має навіть трохи респекту для такого городянина. Але мені видається, що він неначеб трохи засоромлений простотою дому, тією своєю куховаркою, яку явно дупчить; наша, себто моя і Вацка, безперестанна балаканина також начеб сповняє його подивом, що ото можна так балакати. Вацек, холера, щоразу коли говорить до нього, то підморгує мені, і се видається мені нахабним, але на місці. Може, сей пан Дуфко на такім відлюдді втратив людські виміри і тепер заклопотаний сим і маркітний. Певно, сидить тут, лише покрикує на лісових робітників і хлопів, дає себе обігравати в покера кільком таким як він, се не є чимсь анормальним. Щоб навіть він не знаю як був собою, щоб навіть мав таке заняття, що воно забирало б йому час від рання до смеркання, щоб навіть мав не знаю які нормальні і людські турботи, то не втече від сих гір, які висять навколо як драперії, як декорації до опери, як імла – то втікають за фіранку її мусліну і там зачаївшися чекають; як ніч – то їх не видно, і щоб уявляти собі, що там за вікном нічого, щоб напружити уяву і забути про оте, то се не вдасться, не вдасться вигадати собі, що там пласко і близький обрій, що таких гір ніде нема; як дощ – то за його хащами ув основі вони чекають зачаївшись, щоб доскочити і виринути і зійтися схилами до нажаханого і змертвілого. Стоїть собі пан Дуфко, може, вранці, вийшов на поріг, а сторожові пси гір уже стали на ноги і вірно і нахабно читають із очей пана й облизуються мозком, виссаним протягом ночі з костей снів. Уявляю собі як одної ночі пан Дуфко нервово не витримає і вкладе собі дула дубельтівки до рота і великим пальцем ноги, з якої ззув черевики, натисне на гачок і розішле мозок по стелі будинку. Говорю се Вацюсеві, і мене тішить, що сей цинік сього не любить, сантиментальна його мать. На добре пан Дуфкові треба записати те, що як зійшлося ще кілька інших на щовечірнього покера то перед вечерею він витягнув пляшку горілки і Вацек вибив корок вправно вдаряючи у дно і налив у чарки. Вже нервувався до того покера. Я трохи постежив як вони там погравали в того покера, потім, достатньо зачаджений димом, який витав у кімнаті гравців, пішов спати. А наступного дня була неділя і чудова погода і вранці ми умнули чудовий сніданок і після сніданку пішли до села, до церкви на богослужіння. В церкві було темно, почорнілі стіни підносилися в мороці догори, було тісно і душно від спітнілих тіл вірних. Почорніле золото царських врат та іконостас вівтаря лисніли там де пилюка на опуклостях не чіплялася полірованих оздоб. Свічки горіли жовто, свічки спливали і цюркали тоненькими восковими сталактитами і скапували на брунатні руки селян. На стінах висіли важкі полотна, почорнілі, і на їх тлі було годі розібрати що на них діється. Лише очі святих, мигдалеві і в важкій оправі брів, виразно нарисовані носи, бороди патріярхів. Серед чорних хмар на небі тих ікон витав блідий і срібний агнець і мав авреолю, сяйво, навколо своєї агнцевої голови. І завжди якісь там тексти якоюсь карлючкуватою староцерковною глаголицею щось пояснювали і повчали але то для втаємничених. Часом тільки якийсь культовий додаток, набутий на річному ярмарку, сміявся простацьким кольором і золоченням на тлі примітивности і простоти церкви. Позаяк ми сиділи на почесному, ктиторському місці, завдяки тому, що були з нашим господарем, після Бога і попа найдостойнішим учасником зібрання, то в якійсь там хвилині піп що обкаджував царські врата підійшов до нас і по черзі подав до цілування мосяжевий хрест, старий, бойківський і позолочений, і сей церемоніял ми відправили з належним благочестям. А потім виходилося на сонце і гори і доперва тепер було видно як усе тут є горами і похилістю і покотом. Як хлопи стояли там на церковному цвинтарі і чорні у своїх чорних бойківських гунях, грубо шитих і волохатих од вузлів домоткання, і зрібна, гостра білість бабських сорочок що визирали з-під запасок-рушників і суворість од того селянського недільного строю, коли вони стояли так гуртами, і ноги на щиколотці грубо оплетені й обмотані ременем горянських личаків, постолів, які із сирої шкіри або ж за найновішою практичною модою тим самим робом зашнуровані й замотані з нічого іншого, йно із старих автомобільних шин Goodyear чи Pirelli. Старший чоловік із дуже гарним сивим пишним вусом вийшов на середину й оголосив: – Пан лісничий кличут завтра на толоку... Пополудні вибираюся з Вацком на Погребище. Ще раз спинаємося стежкою що веде як до церкви, яку ми залишаємо ліворуч і прошкуємо вздовж воринних огорож, минаємо вівці що пасуться на схилі. Вівці піднімають голови коли ми проходимо і відпроваджують нас овечими очима, безнадійно тупими і дурними. Трохи нагадують мені Вацка і я сміюся і Вацек не знає чого. Інакше йдеться під гору, а інакше по пласкім. Під гору не тільки долаєш тертя просуваючись уперед але й за кожним поступом підносиш власний тягар на кілька цалів, разом то дай Боже витримати. Горб і схил перед нами видається далекий і вгорі і м’язи болять і треба зупинятися щоб перехопити віддих. Ще раз до суми досвіду додається ще одне що нема чого бундючитися своєю людською єдиністю і кмітливістю у природі, коли йно дурне сходження, кількасот метрів угору і вже нам жижки трясуться і ми б скиглили, що хочемо до мами. Висипаються до нас перші ялиці, передова сторожа верхолісся. Сі ялиці відбиті від решти й поодинокі, одні тут інші отам, позбавлені соціяльної згуртованости лісу, вони більше наражені на гірські вітри і се одразу видно звідкіля переважають ті реґулярні пасати бо прошу, з навітряного боку вони так обсмикані з гілля, що вони там дослівно голі і лише з одвітряного залишається їм “короговка”, знамено з чорного гілля, вони точно вказують як на топографічній карті які метеорологічні умови тут формуються. За чим починає їх бути густіше й згуртованіше і ліс. Долина залишається за нами десь далеко, внизу, село, хижі розкидані дуже і, відомо, сі гірські села мають сей інший характер розпорошення, на відміну від низовин де села то окільниці або вулицівки. На протилежному схилі онде видно на краю плаща лісу лісничівку пана Дуфка, ближче до нас маківки церковних веж. Але ще трошки і ми в тіні і в лісі, і постійно сходимо догори. Тут пір’ясто від папороті й зігнило від торішнього листя. Стежку маємо виразну, тільки в одному місці Вацек соколиним оком побачив щось цікаве, що виявляється воєнним окопом з тамтої війни. Колись тут пробігала, сим хребтом, лінія, діл окопу заріс, але ще видно якісь пойняті трухлінням рештки робіт для оцямрування стін рову і каменюччя викинене на передгруддя окопу. В одному місці я знаходжу рештки набійної скрині з гарматнями для мортири, тепер се пожерла ржа і порохно. І всюди смітнисько з червоних і стоншалих до крихкої оболонки решток консервних бляшанок. Але я не дав собі задуматися над консервною бляшанкою як над черепом Йорика і сунемо далі. Врешті підходимо до вершини Погребища. Ліс рідіє й рідіє і се переважно завдяки тому, що щось там, зараза якась кинулася на ялицестій на вершині, або може то вимерзло і стоять тепер голі і трагічні стовбури, і навіть мох на них розчепірений і висхлий і більшість лежить покотом, як на побойовиську, аби тим що встояли і ще стирчать надати більше трагізму. Бувай здорова Чечво і з Господом Богом твоя долино і хай вам щастить по черзі в картах шулери, пане Яскульський, техніку з Брошнівських тартаків і пане Залеський слуго митрополичий і вам, пане Кац, ембріоне майбутньої лісової кар’єри і пане Дуфку, пастирю ялиць і коханцю і Пане Раднику з Долини, чийого обличчя мені не дано було бачити і бистрицька громадо, ледарі, примітиви і браконьєри, несміливі і пристрасні. Бувай здоров Вацю, се твоєму покликові завдячую я сю пригоду, яка ще стелиться переді мною, з Богом опортуністе і блазню мимовільний і неголений. Перестань моргати каправими вічками і не бажай мені зла на дорогу. Честь, панове! Бувай здорова Чечво і не май мені за зле, що одразу за селом, коли візьму вліво, то востаннє бачитиму твоє срібло і зраджу його за платину Лімниці і кедри що ростуть у її долині. Так я собі скандував, коли, напхавши кишені канапками (з житнього хліба, сиру і крутих яєць) і перекинувши мавзера на спину по-молодечому і кольбою догори, відбивав нерівний ритм між порогами вузькоколійної залізниці. Зразу зрештою потому, як і заповідав, звернув уліво і стрімкою поперечною долинкою почав продиратися до долини Лімниці. Стоваришився там у моїй дорозі селянин, бойко, з сокирою, сокира тут мабуть невід’ємна як ляссо у ґавчо або французький ключ у шофера. Селянин цікаво мною привабився й особливо рушницею. Вони бо вроджені браконьєри й запалюються їм очі до кожної зброї. Ну то аби справити йому сатисфакцію я зняв самозарядника і показую тут мушка, тут щербина, а се замок. Селянин крутить головою на досить філіґранно вироблену зброю, то я сягнув до кишені й показав йому у жмені набої які треба заряджати до люфи і він набрав поваги. Потім ми порозмовляли про те про се, про дерево, про митрополичі ліси, про пасовиська. Потім він десь мені загубився і я був сам і дорога була легка і врешті-решт долинка перервалася в долину Лімниці. Я мав гарну погоду і мені добре йшлося цілий день. У придорожній корчмі я купив собі ще їстівних припасів, булок “чвораків” і мені важко було подіти се по кишенях. Корчмар дививсь цікаво що то з мене за городянин. У корчмі було темно від маленьких віконець, то заразом була крамниця з найрозмаїтішими дрібницями, залізивом і перкаликами. Ляда була за кліткою, збудованою з немальованих дерев’яних щаблів. Потім я минув з правої лісничівку, дорога йшла вздовж ріки, ріка шуміла по каміняччі, за нею їжилася щітка лісу на схилах. На карті я постудіював собі що потім мені треба буде взяти вздовж потоку, який впадав до неї з правого боку. Як тільки я дійшов до його устя і пустився вгору його неправильним берегом зараз же дуже змінилося. Було дико і відлюдно. Дорога десь іщезла і її більше не було і йшлося постійно під гору і потік шумів по кам’яних порогах. Часом схил з одного боку добігав до самої води і треба було обережно перебиратися по каміняччі на другий бік, щоб за якийсь час знову робити се в попередній бік. Часом се можна було зробити по ослизлому стовбурі вітролому, ялиці що лежала впоперек укісно і стирчала патиками гілок. На додаток починало темніти. Робилося блакитно від присмерку, дерева росли густо по обидва схили горла потоку. Було вже зовсім опущено і дико. Коли отак утечеш від свійщини, де все витоптане й виковзане і позначене бутністю інших і як так опинишся нагло серед пущі і де важко добачити слід інших, коли тут “не ступала нога людини”, то впадаєш у ворожу байдужість природи, видається що ми не з сього світу, що се якесь непорозуміння що ми опинилися серед сього. Боже, як мені нагло недобре серед сього запаху дикости, мені здається що я маю інші виміри аніж речі навколо мене, що все тут начеб має більше аніж три виміри, або що мене самого зредуковано до двох, що я якийсь плаский, бляшаний, я тінь самого себе. Моя ступня ковзається по мокрому мосі коли я спираю її на камінь і здавалося б камінь умисно її спихає. Немов я зайшов до англійського клубу без запрошення й невідповідно вдягнений. Свищу, посвистую собі негармонійно й тонко щоб ся самопевність мені допомогла але то виходить якось мляво нужденно. До того ж я вже втомлений цілоденним маршем і се ж бо цілий час незначно але під гору і під гору. Що є вже значно вище се пізнати з холоду, який особливо о сій порі вечора більш ніж бадьорущий. Робиться дедалі смеркліше. Інколи мені так не по собі, що я каюся що все се затіяв, і се несамовите почуття, коли перед самим собою треба признаватися у ретираді. А однак так є і я засоромлений а однак думаю “а якби отак плюнути і повернути” і се теж була б затія не доведи Господи бо де по такій ночі, річищем сього потоку, ані не зайшов би ані не приліг би. Вже маю щось із того що називається “гірською хворобою”, із психози, коли думки вже безладно й панічно вирують у потилиці черепа і на се анічого, анічого. Потік шумить дико, ялиці грізно небосяжні й зловорожі. Яких зо два рази я вже послизнувся і раз упав правою ногою в потік по пахвину, в льодяно студену воду. Карабін б’є мені по нирках, часом безприкладно грюкне об камінь. Врешті, о небо! розширяється в маленьку долинку і трава поростає її зеленим килимком і сліди людської будівлі. Є буда з кругляків, цілком солідна і кора ржавиться на необкорованих круглизнах. Є вже зовсім темно. Доходжу, пробую двері, вони насилу обертаються на завісах, усередині темно і затхло і пусто коли я запалюю сірника і так чужо і страшно, що я відступаю. Мені недобре зі, що тут говорити, просто страху. Ще раз добираюся до середини і ще раз відступаю. Коли досить зрозпачений никаю в малій долинці в останніх блисках присмерку, трохи навпомацки, знаходжу порятунок. Порятунок у вигляді стрімчастої драбини що провадить на високий, критий “гохштанд”. Отже се є гарне, ловецько загосподароване місце, будиночок для мисливців, розташований обіч високо винесеної позиції для стріляння оленів. Тож я отак по тих щаблях спинаюся нагору і високо є платформочка, прикрита пласким дахом і тут я маю намір розкластися на ніч. Трохи се тепер смішно, що маючи сякий-такий сховок надолі, наближений до чогось житлового, я вибираю місце завішене десять метрів над землею і маю провести ніч на зразок того, як се роблять кури на сідалі. Але маю чудове почуття безпеки перед тим чимсь неокресленим уночі, що не дозволяло мені ввійти під путящий дах. А тепер не буду описувати довгу ніч на круглих щаблях піднебесної клітки. Доста що було зимно і знизу віяло з-помежи щаблів і я трясся від холоду і вдосвіта кожний м’яз зосібна болів мовби мене щипали обценьками на тортурах. Довга осіння ніч тяглася до нескінченности. Часами я впадав у мученицьку дрімоту, яка вводила мене в стан подібний до лихоманки. На довершення зла, мовби виправдуючи мої переднічліжні тривоги, надолі в пущі почали діятися якісь речі, які моя втомлена уява не була навіть здатна вбрати в якісь менш чи більш фантастичні кольори. Просто щось діялося в муці і довжизні ночі. Мовби хтось ходив лісом, у душевному розладі і гарячці, мовби шукав і повертавсь і пригадував собі й вирішував інакше. Балакав поночі і часами видавалося що може якісь льодовики тануть під вершинами і їм прибуває і водні хвилі покривають руслове каміняччя і підносять свої гребені вище і вище і сягнуть мене на моїй височині і сягнуть по вершечки ялиць і понесуть усе у доли водоспадами і порогами. А потім мовби те щось унизу підходило знову і товклося межи стовбурами дерев. Потому я знов очуняв од низького й жалібного голосу, на ніщо не подібного, який пролунав удолі потоку. Трохи згодом озвався але в іншому місці, але то в зовсім іншому напрямку і вгорі схилу, а потім інший перемовлявся з ним угорі потоку. То було мовби хтось стогнав у відкриту порожню бочку і виразно було чути втомлений віддих. Серце билось мені в грудях і так я просидів, промоклі черевики, і холод що добирався через тонку тканину моєї непромокальної куртки Навіть не знаю коли почало сіріти. Просто я раптом міг відрізнити контур найближчої ялиці, а потім унизу заблисла жила потоку там де він пінився об камені а потім, як я звів очі, то міг розрізнити гострий край порослої лісами грані, а як глянув знов до ялиці сусідки то їх уже був натовп. Зробилося ще ясніше і по сіро-фіолетовому схилі лісу пропливла молочна хмара і пропливла друга. Тепер я вже бачив зелень трави долинки і дах буди, яку так безчесно і в пополоху залишив незаселеною. Шум потоку мовби в світлі віддалився на пристойну відстань. На гілках і щаблях гохштанду висіли краплі води і відривалися як із крапельниці. Надолі щось трісло. Коли я поглянув туди то був олень. Уперше в житті я бачив тоді оленя. Я був розчарований тим що він був такий малий. Мені видавалося що він повинен бути принаймні завбільшки з коня. А той був завбільшки з добре теля і був несподівано рудий, як вивірка. Виглядав мов вирізаний з бляхи і мовби хтось зняв зі стіни оленячі роги і приробив тій фігурі. Мав лиснючий вологий ніс. І ще одне. То починалася пора гону і той самець що продирався цілу ніч через лісові хащі і що був шмаганий лісовими чагарями збуджувався і як то кажуть “спускав” і вся його підчеревина була біла і стікала оленячою спермою. Отож так уже нас загальмувало на сексуальних темах, що так стається перед явищем що такий олень, як з попільнички або канделябра з міщанського дому або з образка зі св. Губертом, що як він покажеться нам вимазаний спермою, то приголомшує нас як щось несосвітенне, як щось що діється проти природи, як манія з періоду дозрівання, яка нереальна і вигадана причаїлася біля нашого ліжка у безсонну ніч. Недарма сидів я в опущенні й тривозі, святий Губерт, коли на зорі, гірській і перлистій, вичарувалась передо мною з’ява, примара прихованих утаєнь і здогадів, дрожів і мрій у суворому світанні гір, заперечення і пов’язання нереальної й бездумної олеографії зі стіни в ресторані і діткливої, відчутної і несподіваної дійсности. Коли я знову почав підходити вгору потоку, було ще дуже рано, але сього, властиво, не можна було пізнати. Було сріблисто від імли і дощу який скраплювався з тієї мли. Ялиці поріділи і я сходив уже по кам’янистому узбіччі правобіч потоку і залишив його десь унизу. Властиво, мене не провадила жодна дорога ні стежка. Але полишений слід овечих копитець і “бобки” і врешті вони мене запровадили, коли я отак через силу підходив під гору, навіть не знаю як довго се було, може годину, може чотири години, ті дикі сліди мене запровадили і в імлі-хмарі я побачив біля підніжжя лисої ялиці подобу вівчарської колиби, але не колиби, то було б як назва надто високомовне, то просто яких дві-три жердини сперті на стовбур дерева і дерев’яні скіпи і кора утворювали похилий дашок, який захищав лише з одного боку і відкритий поза тим схрон, убогий прихисток. При землі то було трохи підбудоване декількома каменюками і коренями і то було щонайубогше і на белебні. Тут я затримався. Коли я присів під окапом даху то в повному пересвідченні що я спізнився тільки на один день, а був би застав господаря сього схоронку. Але той один день був уже поза нами, чабани з гір зігнали вчорашнього дня свої отари в долини. Скінчилося їхнє тут літування, коли показалося перше червоне листя на буках у долинах. Отже я спізнився! Ну то добре. Після вівчаря зостався запах, сопух, сморід лігвища примітивної людини. Вим’ята постилка з соснового гілля і декілька побілілих і виковзаних костей які обгризав його пес. І небесно-фіолетовий попіл вогнища, зотлілі на крихку морську пінку вуглі і коли я попорпався в тому попелі то він був ще теплий і в його глибині ще повзало кілька червоних іскор. Ну то я почав шукати яких-небудь сухіших галузок і трісок і дмухати в той попіл і поволі почало димітися з мойого нездарного вогнища і малі пломінчики почали скакати вздовж тонких галузок. Хиренний був той мій вогник і не додавав мені багато духу під дахом. А далі тут же почало мрячити як має бути і коли я витягнув ноги на незатишній і трохи осоружній для мене постилці після вівчаря то міг бачити недалеко, скільки? двадцять, тридцять кроків униз і вгору, бо то було на схилі гори. Мавзера я повісив високо під окапом щоб його не дістала вода ані дощовий пил, дуже гарно він висів собі там, поземно і романтично мовби до картини з життя траперів чи золотошукачів чи якого іншого пошукувача, жидівські булки, “чвораки” і ковбаса які я розривав, кусав, були вже менше в траперському стилі але я їв, я був голодний після цілої тої цілонічної авантури. Вогонь димів і дим той зразу ж мішався з імлою назовні. Коли я сяк-так наївся, не міг заснути. Лежав задивившись у похилий світ у якому я тепер опинився. Праворуч де схил спадав я міг бачити чуби двох-трьох ялиць, які в залежності від гнаної схилом хмари відтінялися раз гостріше раз тьмяніше, мовби хтось крутив ґвинтиком бінокля пробуючи наставити його на гостро. Як повести оком уліво то схил зникав угорі в тих самих гірських туманах. Схил був дуже гострий, може навіть 45° і се явище почало дуже мене непокоїти. Бо подумати лишень, бути таким завішеним на трагічній похилій площині, скосі що зникає в тій білій ваті, десь воно втікає вниз може сотні, може тисячі метрів, тим неприємним і стрімким спадом і те саме вгору, в хмару-млу, і може там також коситься сотнями метрів, а я тут сам-один, посередині, вперто вчепився пазурами страху і самотности до сеї похилости під кутом 45°. Тож утікаючи від того, я вернувсь до найближчого світу. Те що на засягу руки. Ось мавзер висить під окапом, вороноване блакитне дуло і кручені горіхові кільця полірованої кольби. Жовта непромокальна куртка з кишенями, дорога і непрактична від Ґабрієля Старка, жовта і поплямлена болотом і плямами від зеленого моху. В газеті шкаралуща з яєць і шкірка з ковбаси які я щойно стеребив. Пообтирані об каміння і підкуті черевики сохнуть коло нужденного і димного вогню. Стовбур ялиці на який воно спирається то вся моя господа. І се все. А зразу ж поза тим чигає і дишить на мене злий скіс і безнадійність пустки і похилої площини, збігає стрімко вниз й одразу зникає в гірській хмарі, спинається хижо вгору і зникає в хмарі. Я читав про потерпільців аварії змушених жити на судні яке застрягло на рифах серед океану і корпус того судна стримів там перевернений боком, солідно і безпечно але в тій неприродній позиції. І ті що там на ньому жили довгі дні і повзали по його палубах і стінах і бортах страждали від порушення чуття рівноваги чи орієнтації, бо те що було колись сяк-так поземною палубою чи підлогою кают, тепер було на відміну стіною а знов же стіни переробилися на підлоги і стелі. Сей порушений стан чуття рівноваги, орієнтації у просторі, нібито доводить навіть до розладнання шлунково-кишкового тракту і блювання. Як я се собі згадував то мені робилося недобре. Але попри все, через таку згадку, яка навіть підштовхувала до нудоти то однак була зачіпка за щось конкретне, що мало берегти мене від неконкретного й осоружного почуття несосвітенности і небувалости того, що я завішений на похилій площині. Хмара перейшла по тлі ясної хмари-мли й закрила ялиці що сходкували вниз, потім зріділа, потім перейшла інша хмара. Отже оце знову схрон під дашком, мавзер завішений на сучку, гострі й дугуваті гілки соснини, черевики сохнуть такі якісь безглузді, пусті, коло сього димного вогню і оце я сам коло сього, пригнічений і занепокоєний самотністю, пусткою, дощем і млою на гірському схилі, який біжить, збігає вниз невідомо нащо і спинається догори, твердо, бездушно і дико. Отже вистачить аби здобутися на квиток 3-ої кляси, зо дві-три години протрястися вночі поштивим вагоном, а потім завдати собі труд аби трохи промандрувати гостинцем у горах і долині і пробратися річищем потоку під гору, щоб опинитися в умовах які до щоденного попереднього бігу життя відносяться так як нескінченність до миті, як місце до всесвіту. Ані не порятує мене запах тамтого світу, який я з собою приніс, ані порівняльні мірила, ані логіка передсуду, ані почуття гумору, міщанський винахід, міщанський опій для народу, ані не обертатимуть мною коліщата рутини, навіть примітивної рутини вчорашнього мешканця сього шатра, на ще теплій постелі якого я спочиваю і сльози напливають мені до очей від диму вогнища яке він після себе лишив. Ані не спасе мене втома аматорської блуканини поночі і не зіпхне мене у несвідомість сну. Дружні пальці не запнуть на мені ззаду сен-сімонівську братерську камізельку. Ось я завішений на похилій площині, поміж небом і землею, з повибиваними підпорами, які у звичайні дні лінивства, рутини, однаковости, поміркованого запалу і поміркованої нудьги ніколи мене не зраджували, витріщаю очі у ворожий простір і здригаюся від нього. А якщо знайду на се раду, якщо, що зовсім неправдоподібно, якщо вигадаю аж математичну аксіому що те що є в мені се тільки фантастичне тло справжнього пізнання, то й так буду сам і коли виберу кия і підітну його до моєї статури і зіпруся на нього і “возрадуюся посохові моєму” то не буде він подарований мені моїми перипатетиками і як ступлю на перший камінь що поведе мене догори то за мною не попрямує ніхто, бо просто нікого крім мене нема. Напливла сіра хмара і знову закрила поодинокі ялиці що сходили вниз у діл. Світ назовні мого шатра був ослизлий від дощу. Переклав Андрій Шкраб’юк ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ 1. Єжи Стемповський (1963): 2. Марек Томашевський (1988): 3. Кшиштоф Рутковський (1991): |
ч
|
|||