‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Розглядаючи проблему співпраці, кооперації чи можливого у далекому майбутньому вступу України у Европейський Союз, ми повинні спочатку визначитися з найзагальнішими проблемами чи перспективами самого ЕС.

Щонайперше слід зауважити, що ЕС значною мірою є не стільки реалією, скільки завданням – відповідей на багато запитань европейської інтеґрації не знають і самі члени співтовариства. Цими запитаннями є і рівень інтеґрації, і проблема збереження різних ідентичностей, і самі межі, до яких можуть і могли б сягати інтереси та поширюватися кордони ЕС.

Якщо говорити про цивілізаційні межі, то Европу можна з певними застереженнями поширити аж до Владивостока. Однак чи прагнуть европейці поширити межі ЕС до Тихого океану? Але тоді як інтеґруватися з Росією? Чи може полишити її і кооперуватися щонайдалі з Україною. Але і ця держава занадто велика і все ще не відповідає европейським стандартам. Її інтереси вже тепер сягають далеко поза межі Старого континенту на Схід. Існування незалежної України надзвичайно сильно залежить від туркменського газу та азербайджанської (а в перспективі – іранської та іракської!) нафти, а водночас і від військової співпраці з низкою країн того ж реґіону. Але й зіґнорувати її неможливо – вона-таки перегороджує ледь не половину европейського континенту.

Може, відповідь можна було б пошукати в самих претендентів – України та Росії? Але для того обидві держави мали б щонайперше визначитися із власним статусом та орієнтацією в політичному полі сучасного світу. Якщо середньоевропейські держави, як-от РП, ЧР, Угорщина, одразу і однозначно визначилися у своєму Центрально-Европейському статусі і чітко зорієнтувалися на вступ у всі европейські структури та НАТО, то Україна і Росія мали з цим проблеми. Росія має їх і досі.

Росія не може, принаймні на рівні державних ідеологем, відмовитися від своїх великодержавних амбіцій, і зрештою дійсно є великою державою, якій важко згодитися з невластивою для неї роллю одного з членів ЕС. Її справжні геополітичні, економічні та інші інтереси сягають далеко за межі найближчого та подальшого зацікавлення Европейського Союзу. Останнім часом у відповідь на просування НАТО на европейський Схід вона все більше переорієнтовує свої інтереси на Схід азійський. Разом з Пекіном Москва виробляє та намагається втілити доктрину “багатополюсного світу“. Для чого це робиться – зрозуміло. Вона робить спроби знову протиставитись американському домінуванню у світі. Не менш активним партнером Росії в цьому напрямку є й Індія. Ба навіть Ірак – особливо в сфері добування нафти. Та й Іран – в енергетиці. Отже, Росія неначе пробує інтеґрувати довкола себе так звані антиамериканські сили. Добре, що це тільки спроби. Враховуючи всі ці фактори та економічні, фінансові, політичні параметри Росії, і сам ЕС не веде мову про членство Росії у ньому. Інша річ, що він мусить мати з нею відповідно вреґульовані стосунки. Зрештою, невизначеною залишається і позиція самої Росії. Однак на цьому етапі стосунків головне – враховувати свої та чужі інтереси. На жаль, щодо Росії з боку ЕС цього не завжди дотримуються. Але не дуже коректна поведінка щодо неї, особливо в економічній сфері, може спровокувати непередбачену реакцію. Щось подібне сталося влітку цього року, коли ЕС відмовився зняти обмеження на імпорт російського текстилю. Натомість Росія пригрозила зустрічними обмеженнями та квотами. Російський прем’єр-міністр Віктор Черномирдін дослівно сказав таке: “Не можна миритися із ситуацією, коли ми відкриті щодо багатьох видів продукції, а для наших товарів запроваджують квоти“. Водночас на переговорах у Брюсселі Росія клопоталася про те, щоб Еврокомісія визнала її країною з “ринковою економікою“. Це могло б відкрити їй шлях до вступу у Всесвітню Торговельну Організацію (ВТО) вже наступного року. Однак їй у такому статусі було відмовлено, попри декляративне вираження підтримки її в цьому питанні. Сьогодні головним документом, що реґламентує стосунки РФ з ЕС є “Договір про партнерство та співробітництво“, підписаний 24 червня 1994 року. Однак у найближчий час слід очікувати більш прагматичної позиції Росії щодо ЕС. Шок після розпаду СРСР минув, і вона починає усвідомлювати та відстоювати свої нові інтереси.

Але й Україна з політичних міркувань не могла і не була суспільно та політично готова до свого самовизначення щодо ЕС. Ще довго обговорювався евразійський варіянт розвитку (за російським зразком та за інерцією), і тільки останнім часом більш-менш конкретно заговорили про однозначну інтеґрацію України в Европу (щоправда, настільки, наскільки це найближчим часом можливо). Поступово Україна з політичної новинки стала однією з найголовніших ланок центральноевропейської політики. Особливо це стосується проблеми европейської безпеки. А з неінтеґрованою у тій чи іншій формі в Европу Україною її не забезпечиш. Стосунки України з ЕС формалізувалися з підписанням 14 червня 1994 року (на десять днів раніше, ніж з РФ) “Договору про партнерство і співробітництво“. Одним з головних пунктів цього співробітництва було передбачено створення зони вільної торгівлі між ЕС та Україною. Відтоді підписано ще низку угод. І врешті 14 вересня 1995 року міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко заявив, що стратегічною метою України є вступ у ЕС. Натомість на найближчий час її метою є досягнення статусу асоційованого члена у цій структурі та створення зони вільної торгівлі.

Як на мене, то усвідомлення того, що важко буде побудувати стабільний европейський дім без України, таки зміцніло. Европейський Союз навіть прийняв спеціяльну програму дій щодо України (це третій програмний документ ЕС, присвячений упродовж останніх трьох років Україні). Однак і самі члени ЕС ще не визначилися, очевидно, щодо цієї ролі України. Угода про партнерство та співпрацю між ЕС та Україною, що підписана ще 1994 року так і не ратифікована багатьма країнами. Крім того, у багатьох питаннях позиція ЕС є і зрозумілою, і не зрозумілою. З одного боку, ЕС неначе деклярує бажання інтеґрувати в себе Центрально-Европейський реґіон, але водночас захищає свій ринок від східноевропейського чорного металу, хемічної продукції, вугілля, деяких видів риби, сільськогосподарської продукції. І то виробленої не тільки в Україні чи Росії, але й у Польщі.

Ще одним аспектом, який призводить до невизначености позиції ЕС щодо свого просування на Схід, є ті затрати, за які треба заплатити самим членам ЕС. Якщо б мова йшла про інтеґрацію Чехії, Польщі, Угорщини та Словаччини, то сумарна допомога цим державам для адаптації їхніх економік має становити 8 млрд. екю (за даними Лондонського центру досліджень економічної політики), якщо ж до цього списку додати Румунію та Болгарію, то сума становитиме 13 млрд. екю. Чи готовий ЕС заплатити таку ціну за розширення своїх можливостей? Особливо якщо врахувати, що головний двигун ЕС – німецька економіка – пробуксовує і все не може вибратися з прусських боліт. А для інтеґрації особливо важливо не тільки рухатися у певному напрямку, але і не втратити темпу та ініціятиви, бо по-перше політико-економічна порожнеча не може довго існувати, вона швидко заповнюється іншим змістом – зі Сходу чи Півдня, або ж з-за Атлантики. А по-друге, не можна безконечно довго розраховувати на очікування роздратованих економічними негараздами мас населення, які неминуче переорієнтовуються на хоча й ілюзорні, але неначебто ближчі політико-економічні орієнтири. Отже час позитивного сприйняття ідеї інтеґрації з ЕС не є безкінечним. Та й ринки України, Росії та інших країн реґіону захоплюють інші конкуренти, і тоді входження на них стає дедалі складнішим. Зрештою, це може призвести навіть до формування антиевропейських економічних та політичних лобі, і приклади цього вже є.

Однак найбільшим здобутком України останнього часу стала власна визначеність. 1996 року офіційний Київ вперше конкретно та чітко окреслив свою позицію щодо процесів загальноевропейської інтеґрації: стратегічною метою України названо інтеґрацію в европейські та евроатлантичні структури з пріоритетом вступу до Европейського Союзу. Зробити такий вибір для українського суспільства було нелегко. Та все ж зрозуміло, що воно ще до нього повністю не готове ні політично, ні економічно, ні психологічно.

Самоусвідомлення себе европейцями для українців набагато характерніше, ніж для росіян. Для українських еліт ідентифікація з европейством становить 51%, тоді як у Росії 26%. До членства у ЕС позитивно ставляться 77% українських еліт, в той час як у Росії тільки 26%. Але це тільки еліти, натомість в цілому по країні цей показник в Україні становить лише 51%, а в Росії – 20%. Зрештою і ЕС не вважає вступ України абсолютно необхідним. Про Росію і мови не може бути. Однак рішення рухатися в напрямку ЕС зблизило Україну щонайперше з її безпосередніми сусідами – Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Важливим позитивом є і однозначно більш европейська орієнтація як українських еліт, так і народу в цілому.

Визначаючи головні напрямки української політики після самміту НАТО у Мадриді, Президент України Леонід Кучма сказав: “Я поставлю проблему чітко: головною метою роботи МЗС і всіх інших відомств, що мають до цього відношення, повинна стати економізація зовнішньої політики. Підписання Хартії з НАТО це, звичайно, добре, але, якщо не буде змін в економіці, в тому числі і в напрямку ЕС, то вся праця може виявитися даремною. Нам необхідно активізувати економічні відносини перш за все з Німеччиною, Францією, Великою Британією. Звичайно ми недопрацьовуємо у напрямку ЕС. Необхідно створити окреме відомство, яке відповідало б за контакти з Европейським співтовариством.“ Однак це все ще слова, важливі слова, але слова. Політичний та дипломатичний ресурс у просуванні України до Европи вже майже вичерпаний, ледь не всі запевнення дано – далі слово за економікою та конкретними перетвореннями, а тут із здобутками не так густо.

Сьогодні, скажімо, Польща є однією з країн, що розвиваються найшвидше у Европі. Показниками цього є порівняно низький і дедалі стабільніший індекс інфляції, фактичне зниження рівня безробіття та збільшення кількости робочих місць, те, що дві третини експортної продукції виробляє приватний сектор, який переважає у торгівлі, сфері послуг, сільському господарстві, те, що приватний сектор охопив уже половину всього виробництва, те, що відбулося різке зростання капіталовкладень, оскільки РП вважають стабільним і великим ринком для Европи.

Україні, на жаль, багато не вдалося з того, що вдалося Польщі, Чехії та Угорщині. За весь період незалежности до середини цього року Україна набрала в сумі 1.66 мільярдів доларів США іноземних інвестицій, що годі порівнювати з десятками мільярдів інших набагато менших країн Середньої Европи. І це попри те, що сьогодні в Україні створені всі можливі структури, покликані стимулювати збільшення інвестицій. Це і Національне агентство України з питань реконструкції та розвитку, і Консультативна рада при Президенті з питань іноземних інвестицій, і Міжвідомча координаційна комісія при Кабінеті Міністрів України з питань супроводу інвестиційних проєктів, і Палата незалежних експертів при Президенті України з питань інвестицій. Однак непередбачуваним залишається український законотворчий процес, раптові скасування пільг для іноземних інвесторів, немає належного розуміння, як стимулювати інвестиційні процеси, до цього часу цілком невреґульованою залишається діяльність іноземних банків та фінансових організацій, що задіяні у інвестуванні. Причому головні інвестиції йдуть не з ЕС, а зі США і останньо з Південної Кореї.

Одним з аспектів інтеґрації України в ЕС є і процес творення законодавчого поля, яке повинно узгоджуватися із загальноевропейським. На це, зокрема, спрямована участь України у Раді Европи. Від 1990 року до її складу ввійшло аж 19 нових членів, чим було принаймні на рівні деклярацій подолано політичний розкол на континенті. Однак творення такого єдиного правового поля зустріло в Україні певний опір. Зокрема, у питанні смертної кари. Зрештою це коштувало міністрові юстиції України його портфеля, а Україні може коштувати її членства у цій організації, про що їй останнім часом і натякають. Виключення її з Ради Европи стане першим подібним прецедентом у її історії.

Та ще ніхто не знає, який статус могла б мати Україна в цій загальноевропейській структурі. Принаймні на найближчий час така співпраця є чимось на кшталт особливого партнерства, однак це щось майже ефемерне, радше деклярація, ніж реалія. Можливо, на першому етапі їй варто було б хоча синхронізовувати свій рух до Европейського Союзу з іншими державами Центральної Европи, у тому числі і з РП,ЧР та Угорщиною. Від рівня цієї синхронізації і залежить форма нових українсько-польських, -чеських, -угорських і т. д. стосунків на всіх рівнях. Якщо ці держави остаточно вступлять до НАТО, а з часом і у ЕС – ці стосунки повинні будуть вписуватися у стосунки НАТО/Україна та ЕС/Україна, а не чисто РП/- ЧР/- Україна. Сьогодні, попри все, і Україна, і РП, і ЧР і т.д. виглядають більш суверенними у цих питаннях, натомість потім нові члени ЕС будуть змушені частину свого суверенітету все ж делеґувати цим структурам і тоді узгоджувати свою політику та моделі співпраці з Україною з ними. З іншого боку, у дуже віддаленій перспективі, якщо Україна вступить у ці структури, вони теж повинні будуть розбудовувати ці взаємні контакти у рамках НАТО та ЕС. І тут на перспективу міг би непогано виглядати тандем РП та України чи, скажімо, якесь своєрідне протистояння , що може бути продиктоване економічними інтересами.

Виглядає на те, що на найвищому політичному рівні співпраця, скажімо, Польщі та України є якнайкращою. Очевидно при цьому обидві сторони переслідують різні цілі. Для України це одна з альтернатив російським впливам, причому не декляративна, як у випадку, скажімо, Великої Британії, а цілком реальна, підтверджена і тісним економічним, і людським контактом, які вже давно стали не тільки благими побажаннями, але й реалією обох держав, особливо у прикордонній смузі, де задіяно сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Порівнюючи з контактами з іншими Центрально-Европейськими державами, ми можемо бачити , що тут вже справді відбувся якісний прорив. І кількість обіцяє перейти в нову якість. Не менш активно, хоча й у менших масштабах відбувається співпраця і з Угорщиною, Словаччиною та Чехією.

Однією з умов входження якої-небудь країни у ЕС є розвиток її реґіональної співпраці по горизонталі, коли співпрацюють між собою не так країни як великі політико-економічні утворення, а їхні реґіони. Це відображає концепцію реґіоналізації Европи, перетворення її саме в Европу реґіонів. Такі реґіони парадоксальним чином розмивають національні та державні кордони і повинні у майбутньому гомогенізувати її у всіх сенсах. Юридично такий напрямок розвитку ЕС зафіксовано у Хартії Реґіоналізації та створенні у 1985 році Ради Европейських реґіонів та її парламентського відповідника Асамблеї Европейських Реґіонів. Причому виділено такі типи реґіонів, як “природні“, “економічні“, “адміністративні“, “культурні“. Ці реґіони виходять за межі сучасних держав. Ними може бути і українсько-польська Галичина, і чесько-польська Сілезія, і українсько-молдовська Бессарабія, і українсько-румунська Буковина чи румунсько-угорська Трансільванія.

Натомість така раціональна позиція та умова ЕС не завжди сприймається майбутніми претендентами. Особливо тими, що чисто традиційно чи цілком обґрунтовано відчувають загрозу своєму незалежному існуванню з боку своїх сусідів. У Центральноевропейському реґіоні частіше творяться союзи між державами, а не між їхніми реґіонами. Причому їх спрямування побудоване не на співпраці , а на протистоянню комусь. Такою є якоюсь мірою і Вишеградська трійка/четвірка, і Балто-Чорноморська дуга, і Центральноевропейська ініціятива, і концепція Тримор’я чи нова Організація Чорноморського економічного співробітництва. Уже при самому заснуванні відбувається боротьба за лідерство у них. Зокрема Росія бореться за лідерство у всіх тих об’єднаннях, у яких є членом, як от в останньому, що сильно гальмує процес реґіональної інтеґрації. З іншого боку, Україна все більше починає теж претендувати на роль лідера та центру інтеґрації, однак проти Росії, хоча і не в прямих формах. Подібною часто є і позиція Польщі. Зрештою, для того є всі підстави.

На першому етапі після падіння СРСР співпраця в Центральноевропейському реґіоні була неорганізованою та неструктурованою. Спершу це були контакти політичних лідерів, партій і груп. Потім це трансформувалося у символічно-декляративну співпрацю між прикордонними адміністративними одиницями та містами, а відтак дійшло і до творення еврореґіонів і навіть спільних економічних структур – як-от, міжнаціональних бірж та банків. Однак ці кроки були зроблені на ентузіястичному підйомі, без урахування европейського та світового досвіду, тому часто так і залишилися декляраціями.

Але даються взнаки національні упередження, як-от між Угорщиною та Словаччиною, Румунією та Угорщиною, Росією та Україною. Це не дає змоги активізувати, скажімо, співпрацю у рамках задеклярованого еврореґіону “Карпати“. Натомість надмірна гіпертрофія цих нових реґіонів (що охоплюють до 10 млн. жителів як у еврореґіоні “Карпати“) та їх явна деклярятивність не дають конкретизувати співпрацю у еврореґіонах “Буг“ та “Карпати“. Заважає цьому і різний рівень свобод реґіональних влад. Якщо у Польщі він досить чималий, то в Україні чи Румунії – недостатній. Головні питання діяльности еврореґіонів розв’язують знову ж таки в Києві, Братиславі та Бухаресті. Інколи доходить до явного протистояння, як-от у випадку фактичної іґнорації Словаччиною еврореґіону “Карпати“ як форми демаршу щодо Угорщини. Однак законодавство країн Центрально-Східної Европи усе більше враховує реґіональні інтереси і переходить до принципів самоврядування – а це різко збільшує можливості прикордонної реґіональної співпраці.

Не менш важливою для загальноевропейської інтеґрації є і проблема забезпечення безпеки цього реґіону. В цьому сенсі, очевидно головною організацією, яка де-факто забезпечує безпеку всього Північного реґіону є НАТО. В цьому випадку НАТО йде наче попереду ЕС та просування різних европейських інституцій та стандартів. Тим самим воно бере під парасольку не лише окремі країни, але й увесь процес европейської інтеґрації. Зрозуміло , що і в альянсі є різні позиції, якщо Німеччина тільки хоче створити довкола себе “пояс безпеки“, то США мають амбіції впливати і на загальноевропейську інтеґрацію.

Частину країн запрошено під парасольку НАТО, що не могло не відобразитися на рівні їх інвестування. А частину – ні. У випадку України, після підписання “Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО“(1997) формально можна говорити про те, що наша країна вийшла із сірої зони безпеки і ввійшла до Середньо-Східної Европи. Передумовою цього було і уреґулювання стосунків України з її сусідами. Було підписане Польсько-українське примирення, російсько-український та румунсько-українські договори. Хартія тільки підсумувала цей процес і замкнула коло формальної безпеки довкола України. Однак насправді це тільки деклярація. Насправді активніша співпраця відбувається у рамках програми “Партнерства заради миру“ (ПЗМ). Однак тут Україна, маючи економічні труднощі реалізовує тільки 38% програм, які їй пропонує НАТО. Очевидно значною мірою Хартія є документом, що розкриває перед Україною перспективу, а вже як вона нею скористається – це в значній мірі залежить від неї.

Натомість тривожно виглядають з української перспективи питання про розміщення ядерної зброї на території нових членів НАТО. І це при тому, що не так давно Україна вільно чи не вільно таки відмовилася від цієї зброї.

Не менше тривожними є і перспективи України потрапити у розлом всередині самого НАТО, коли по суті утворилися дві групи про- та антиамериканська. Україна потрапляє саме на розлом між південним крилом з Францією на чолі, яка таки симпатизує Росії як противазі США, та північним американсько-німецьким крилом альянсу. Однак все це відбувається при все більшому конкуруванні між Росією та Україною за лідерство у пострадянському просторі.

Так само викликає занепокоєння чи хоча б зацікавлення новий флірт США з Росією після зміни віце-прем’єрів (Чубайса та Нємцова), у якій змінюватиметься і роль України, яку останнім часом США активно використовували як козир проти Росії. І тоді рівень підтримки українського просування до ЕС з боку США буде не такий високий, як за умови жорсткого протистояння російським яструбам попереднього періоду.

Ще одним новим аспектом, що може впливати на процес зближення України та ЕС є перша спроба протистояння ЕС та США у питанні ембарґо щодо країн, які оскаржуються у тероризмі. Тут европейці вперше всі разом виступили проти позиції США. Але подібна проблема стоїть і перед Україною. І це не тільки тому, що Україна тісно співпрацює з США, але і тому, що вона все більше починає усвідомлювати свої інтереси у галузі співпраці у військовій сфері та продажу зброї, де за останні 2–2,5 роки вона успішно проґресує. Зростання продажу зброї (правда головно із старих складів, хоч разом з тим і нової, зробленої у незалежній Україні) збільшилося в 10 разів. І тут, попри Ізраїль та Польщу, партнером виступає і Іран, Пакистан та Китай (зокрема у спільному виробництві танків). А це тягне за собою і геополітичні наслідки. Якщо на Заході українська політика опирається на трикутники: Польща-Німеччина-США, то на Сході на Іран-Пакистан-Китай. І така конфіґурація залишає більше запитань, ніж відповідей.

Не меншою проблемою є і нерозробленість стратегії зближення з ЕС з боку самої України. До цього свого часу призводив занадто бурхливий розвиток подій у реґіоні та Україні. А водночас і невизначеність зовнішньополітичних орієнтацій. До недавнього часу гадалося, що може існувати доволі незалежний Середньоевропейський реґіон. І тоді головною реґіональною проблемою було налагодження співпраці саме в ньому.

Було кілька спроб якось конкретизувати форми та рамки співпраці держав у межах співпраці в усьому Середньоевропейському реґіоні. Вони набували поперемінно то форми Вишеградської трійки/четвірки, то Балто-Чорноморської дуги, то Центральноевропейської ініціятиви, то концепції Тримор’я. У всіх цих моделях різні держави бачили себе по-різному. Однак головною ланкою чи певним лідером Середньої Европи на тому етапі була Польща. З часом вона почала не тільки претендувати на цю роль, але і бути реальним лідером-координатором усього реґіону. Головні фінансові канали, канали інформації та впливів, механізми міжнародної активности, спрямованої на схід, а в тім і на Україну, були улоковані головно в Польщі. Це фактично перетворило її, принаймні політично, в своєрідного "лідера“ реґіону. Згодом на роль такого лідера почала претендувати і Україна – хоч вона і не може похвалитися такими успіхами, як Польща.

Однак Середньоевропейський реґіон як самостійна геополітична одиниця не зреалізувався і почав активно ділитися на зони впливу Заходу та Росії. Тому роль лідера в ньому досить сумнівна. Виходячи з цього, РП, діючи прагматично і рухаючись до НАТО та ЕС, згодилася на роль "диспетчера“ Заходу в Центрально-Східній Европі. Така диспетчерська роль Польщі стає все очевиднішою. Натомість Україна діє ще з певним запізненням та на свою руку.

З іншого боку, часом РП починає неначе відігравати роль промотора певних українських інтересів у західних структурах. Але в цьому, як зазначалося, є загроза перебрати міру, що може зустріти нерозуміння з українського боку. А штовхнути Польщу на це може і велика спокуса говорити в імені такого великого та у перспективі сильного тандему. Дуже важливо, щоб кожен партнер відігравав свою суверенну роль – і тоді така модель могла б бути досить ефективною. Інколи подібну позицію займають й інші країни реґіону. Скажімо Угорщина часом нагадує, що не можна забувати при русі до ЕС і про Словаччину.

Та на даному етапі Україна повинна максимально підготуватися до вступу РП, ЧР та Угорщини до НАТО а потім і до ЕС. Україні мало б дуже залежати на тому, щоб перед цим актом поставити НАТО та ЕС перед фактом якнайширшого реального контакту між двома державами, реальної економічної зв’язки, що змусить надати Україні якогось особливого статусу у майбутньому. Як на мене, дуже важливо обговорити можливість особливого режиму кордону між цими країнами та Україною, взагалі якомога більше наповнити загальну форму особливого партнерства з РП та співпраці з ЧР, Угорщиною і т.д. Політико-економічна співпраця РП та України при одночасній синхронізації їх руху на Захід могли б бути моделлю розбудови ЕС на Схід на даному етапі. Сам факт наявності спільних військових формувань (українсько-польський батальйон), широкої економічної співпраці (в тому і виробництва зброї) заставить шукати форм особливого статусу не лише у відносинах РП та України, але в подальшому і НАТО та ЕС з Україною.

Водночас і РП може знайти у такій своїй ролі "представника українських інтересів“ своє неординарне місце у новій Европі. Можливо подібні ролі зможуть знайти для себе й інші претенденти на вступ до ЕС. Принаймні тоді, як освоять український та інші східноевропейські ринки. Це є один з головних арґументів для активізації східної політики Польщі, Чехії, Угорщини та Словаччини. Для них східні ринки та джерела сировини в майбутньому та й тепер є надзвичайно привабливими. Зрештою вже тепер важливі експортні потоки з Польщі та Угорщини йдуть до України чи через Україну.

Така зацікавленість РП, ЧР та Угорщини у Сході (попри популярне захоплення Заходом) призвело до очевидної диспропорції стосунків, скажімо, у тандемі РП – Україна. Польща шукає і пропонує моделі співіснування, діє офенсивно, активно освоює український ринок. Тоді як Україна – радше дифенсивно. Якоюсь мірою те саме маємо і з іншими партнерами.

На самміті в Ессені у грудні 1994 року Европейська Рада затвердила план адсорбції шести затверджених до членства у ЕС країн. Одним із істотних елементів такої адсорбції є механізми стимулювання трансформації, охоплені програмою PHARE, TACIS . На це ж спрямовано і багато інших програм, які не обов’язково мають европейське походження. Часто радше північноатлантичне. Однак вони покликані допомогти як у трансформації економік країн-претендентів, так і на творення горизонтальних зв’язків між ними за моделлю еврореґіонів. На жаль, часто ці кошти витрачають неефективно, і то не тільки з вини країн акцепторів, їх часто з’їдають експертні організації самої ЕС.

Одним із варіянтів організації стосунків Заходу та України і Росії може бути і варіянт “інституційованого переплетіння інтересів“ (institutional web – у формулюванні Річарда Кюґлера з дослідницької корпорації РЕНД). Воно передбачає встановлення різноманітних зв’язків з цими країнами через НАТО, ЕС, фінансові організації, “велику сімку“ тощо.

Найближчим часом головними формами співробітництва України та її західних сусідів є співпраця у рамках таких спеціалізованих структур, як Центральноевропейська асоціяція вільної торгівлі (CEFTA), Центральноевропейська ініціятива. Особливо цінним у цій співпраці є те, що після вступу низки членів цих організацій до ЕС вони стануть сполучними ланками між ЕС та Україною, хоча формально будуть змушені звідти вийти. Сам факт економічної інтеґрації не дасть їм змоги повністю відсепаруватись від CEFTA. Для України головним партнером у цій інтеґрації, звичайно ж, є Польща. Водночас це і немала школа реґіональної кооперації.

Однак практичне розширення і навіть перспектива розширення ЕС та НАТО на схід вже приносять відчутні позитивні результати у формі вреґулювання задавнених протистоянь. Як от – між Румунією та Угорщиною, Румунією та Україною, Румунією та Росією, Болгарії та Туреччини.

А тепер про небезпечні моделі, в які можуть укластися стосунки ЕС та України. Очевидними і небезпечними можуть бути дві:

– перетворення України у фактичного сателіта Росії (за можливої формальної незалежности), яка вже повертається до свого імперіяльного минулого. І тоді модель укладеться в нову парадигму протистояння Сходу та Заходу;

– якщо Україна буде перетворена в буферну зону між Росією та НАТО, Росії та ЕС стосунки України та ЕС укладуться в парадигму невизначено мобільних, локальних та ситуативних угод. Така модель небезпечна своєю нестабільністю, скороченням всередині держави економічної, інвестиційної активности, а отже, зростатиме невдоволення, яке рано чи пізно розрядиться разом зі зміною такого статусу в той чи інший бік.

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку