Драґош КалаїчКретини всіх країн...Чи причини головних нещасть сучасного світу криються у правлінні кретинізму, а чи саме кретини при владі рятують світ від абсолютного занепаду? Ось відповідь. У натхненній апології єдиного народного опору “новому світовому порядку” в Европі (L’ultime resistance) Олександр Зинов’єв описав спостереження, яке по-новому висвітлює причини успіху демонізації сербів у засобах масової інформації, що його осягнули ті, хто формував “громадську думку” на Заході: “Ніхто, достоту ніхто на Заході не бажав знати правди про природу сербського опору... Люди, про яких йдеться, не були жертвами маніпуляцій. Вони не бажали почути істину, замість неї свідомо приймаючи брехню й антисербські наклепи, добре знаючи в глибині душі, що це справді брехня й огуда”. Зазначене спостереження підтверджує й інший, значно глибший аналіз стану духу сучасних мешканців Заходу, представлений Зинов’євим у есеї Захід: “Мешканці західних держав настільки звикли до свого занепаду, що створили з нього власну ідеологію”. Судячи з офіційної, елітарної та масової культур Заходу, вони тішаться занепадом, потерпаючи від певного виду мазохізму. З цього можна зробити висновок: демонізація сербів у засобах масової інформації підтримується ненавистю до народу, який має імунітет до мазохізму й відмовляється капітулювати, залишаючись вірним вічним чеснотам і цінностям. Дотримуючись настанов найдревніших мудреців індоевропейського світу, творців класичних Упанішад, ми поступово усвідомлюємо, що хиба сучасних жителів Заходу, як і всі інші хиби, бере початок від незнання основ, яке називається a-vidya. Із цього незнання, як і з власного занепаду – наслідку незнання – мешканці західних держав створили власну ідеологію. Отже, не Прометей є втіленням духу Заходу, як вірили раніше, а його брат, Епіметей, чиє ім’я означає “той, хто пізно розуміє”. Саме він закохався в бездушного робота, уявляючи, що це жива жінка. За еллінським міфом, боги, щоб посміятися з дурості Епіметея та навчити людей розуму, підіслали йому Пандорру, Гефестового робота, яка принесла йому всі нещастя світу й лише одну надію. Досить озирнутися навколо й побачити світ, у якому почастішали катастрофи й “ширшають пустелі”, аби зрозуміти – мешканці Заходу не зробили серйозних висновків з Епіметейової ганьби. Майже всюди дурість переважає й тріумфує. Якщо мене не зраджує скромний читацький досвід, Роберт Музіль першим спробував розглядати дурість як головну якість сучасної “людини без властивостей”. На відміну від дурості попередніх цивілізацій, яка завжди і всюди була недоліком занедбаної меншини, рідкісним об’єктом глузування, дурість сучасної цивілізації набуває масових розмірів. Древня дурість поєднувалася, щонайгірше, із впертістю, у той час як сучасна – поєднується з аґресивністю. Вона амбітна, прагне панувати й навіть верховодити. У світлі викладених Музілем думок, сучасну дурість варто відрізняти від древньої також і за наступною ознакою. Враховуючи те, що слово “дурень” звучить занадто доброзичливо, сучасного дурня слід називати “кретином”, позаяк це слово у повсякденному вжитку містить також і елемент огуди. У медичному словнику кретинізм пояснюється як тимчасове припинення росту та недорозвиненість кісток при одночасному надмірному розвиткові м’яких тканин, що можна сприймати і як метафору модернізму. Риси сучасного кретина вдало визначив Еніо Флаяна, сценарист найкращих фільмів Федеріко Фелліні та послідовник Петронія Арбітра в Римі ХХ ст.: “Сільський кретин міг у найгіршому випадку завдати шкоди якомусь дереву; сучасний, урбаністичний кретин ходить у білій сорочці й володіє засобами, вдосконаленими новітніми технологіями”. За спостереженням Карло Фрутері і Франко Лючентіні, авторів дослідження про сучасний кретинізм (La prevalenza del cretino [Домінування кретинів]), “сьогодні суспільство відкрило кретинові безліч шпарин, тріщин, горизонтальних і вертикальних щілин як серед правих, так і серед лівих, забезпечило численними кріслами, посадами й телефонами, надало в користування найавторитетніші трибуни, ґарантувало неймовірну кількість послідовників і чимало грошей”. Бійся Бога та ідіотизму еліти Останній проект кретинізму при владі, який в агонії охопив і сили Заходу, називається “новий світовий порядок”. Йдеться про порядок, який абсолютно протилежний природній структурі людини й людської спільноти. Цей проект справді суперечить основним законам природи й світу. Світ, поділений на континенти, з різними умовами життя, надзвичайним різноманіттям флори й фауни, вказує на те, що гетерогенність є основною рушійною силою розвитку. “Новий світовий порядок” тяжіє, проте, до нівелювання відмінностей між людьми, починаючи від суверенітету держав аж до самобутності націй, культур, індивідуальних особливостей. Кінцевою метою руху до “нового світового порядку” є ідеал “теплової смерті” за Другим законом термодинаміки, яка настає внаслідок збігу температур молекул певної системи. Погляд на природну ієрархію видів флори й фауни помічає зростання узгодженості, але й, водночас, поглиблення відмінностей між ними. “Новий світовий порядок”, на противагу цьому, викликає процеси нівелювання всіх позитивних якостей і чеснот людини. Рух відбувається в напрямі, чия ідеальна, кінцева мета – амебна примітивність і безбарвність життя. Отже, мондіалізм – нова ідеологічна спроба насадження загальної “зрівнялівки” й створення “безкласового суспільства”, у якому знову хтось буде “більш рівним” від загальної більшості. Щоб збагнути названі протиприродні прагнення мондіалізму – за допомогою накинутого “нового світового порядку” – не обов’язково мати глибокі знання й бути надзвичайно розумним. Досить скромного досвіду й звичайного розуму. Проте там, де панує кретинізм і звичайний розум може виглядати феноменом мудрості. Наприклад, авторитетний щоденний вісник космополітів-інтелектуалів Le Monde від 24 липня 1996 року публікує на першій сторінці як сенсаційне відкриття висновок свого мислителя Андре Фонтена про те, що “мондіалізм – панівна ідеологія і, так би мовити, “єдина думка” сьогодні, можливо, у зародку страждає від вродженої хвороби, яка згубила марксизм-ленінізм”. Далі читачеві пропонується сенсаційне відкриття істини, яку сербський народ вже давно сформулював у прислів’ї “кров людська – не водиця”: “Мешканці цієї планети відрізняються всім, окрім людських прав. У кожного з нас є свій генетичний код, який ми отримали від батьків, кожного з нас формують економічні, суспільні, можливо, насамперед, культурологічні чинники та середовище, у якому ми живемо від народження”. “Сім більше як шість” Справді, Буша в кретинізмі часто перевершував віце-президент Ден Квейл, але це лише тому, що він не читав написаних для нього промов, а говорив спонтанно, без підготовки. Прикладом може бути випадок, коли Ден Квейл, повернувшись з турне країнами Латинської Америки, у присутності журналістів пожалкував, що в середній школі не вивчав латинської мови. Здивованим присутнім він пояснив, що коли б знав латинську мову, міг би спілкуватися з мешканцями Латинської Америки безпосередньо, без перекладача. Ден Квейл відчув себе зобов’язаним підтримати й програму дослідження планети Марс: “Марс, по суті, перебуває на нашій орбіті. Ми бачили фотографії Марса, на яких видно канали, я певен, повні води. Раз є вода – то є й кисень. Якщо є кисень, значить, можемо там дихати. Колись познайомимося й з марсіанами”. Перед поїздкою Квейла до Сальвадору радники довго пояснювали йому, що там слід відстоювати “права людини”. Опинившись у Сальвадорі, Ден Квейл з погрозою звернувся до властей: “Ми сподіваємося, що ви негайно розпочнете вилучення прав людини!”. Відряджений у Сан-Франциско після землетрусу, щоб своєю присутністю засвідчити турботу вашинґтонського керівництва, Квейл повчально сказав нещасним: “Втрата життя – непоправна річ”. Голокост Квейл вважав, чи й досі вважає, “найганебнішим періодом американської історії”. Коли Александр Дубчек як втілення “соціалізму з людським обличчям” відвідав США, Квейл висловив величезне здивування: “Хто б міг подумати, що людина, яка в 1968 році ввела танки у Чехословаччину, стане національним героєм. Неймовірно!”. У Джакарті, відповідаючи на запитання одного індонезійського журналіста, чому США надають військову допомогу для ведення прокомуністичної партизанської війни, розгублений Квейл звернувся за порадою до посла США, на що той прошепотів: “Ви повинні перейти в наступ!”. Відповідь Квейла на запитання звучала так: “Я повинен піти в наступ!”. Жителі острова Самоа, які сподівалися почути від віце-президента хоча б слова співчуття до їхнього злиденного існування, були вражені веселою відповіддю Квейла: “Ви схожі на щасливих курортників. Та ви справді щасливі курортники й завжди ними були. Як на мене, залишайтеся щасливими курортниками до кінця життя!”. Як і в дуже розумних людей бувають хвилини потьмарення, схожі на кретинізм, так і кретинам трапляються миті осяяння. Це засвідчив і Ден Квейл, відповідаючи репортеру французького Le Figaro Magazine на запитання, чи потрібна інтеліґентність сучасним політикам: “Інтеліґентність у сенсі частки інтелекту я вважаю несуттєвою. Але політична інтеліґентність важить багато”. Підтвердити теорію, за якою частка інтелекту немає ваги в світі сучасної політики, Ден Квейл міг власним прикладом. Коли за дорученням партії республіканців він поїхав збирати внески, то на двохсот відповідних маніфестаціях у сорока шести американських штатах зібрав 11 мільйонів доларів. Крім того, за допомогою своєї “політичної інтеліґентності” зумів собі забезпечити беззастережну підтримку впливового проізраїльського лобі. Дж. Клайн, віце-президент Національної єврейської коаліції, на сторінках видання The Jewisch Herald описав Квейла так: “Разом з віце-президентом Квейлом у Білому домі з’явилися й проізраїльські настрої. Упродовж усієї кар’єри Ден Квейл був відданим прихильником Ізраїлю. Нині він як віце-президент і близький соратник президента США став одним із найвпливовіших представників ізраїльських інтересів у владних структурах США. Настав час, щоб єврейська спільнота визнала цінність такої дружби”. Загалом, Ден Квейл на місці віце-президента не був дурнішим за спеціального радника Дж. Буша, “філософа” Йоґі Бера, який за допомогою прес-служби Білого дому поширював перли своїх максим: “Якщо ви опинитесь на роздоріжжі, ідіть роздоріжжям”, “Принципово ніколи не відповідаю на анонімні листи”, “Навіщо купувати шикарні валізи? Людина користується ними тільки коли подорожує”, “Якщо ви не ходите на похорон до інших людей, вони не прийдуть і на ваш”. У моменти, коли Дж. Буш змушений був говорити самостійно, він умів перевершити й свого спеціального радника, і віце-президента. Наприклад, на Алясці, екологам, які протестували проти проведення нафтопроводу, Буш пояснив: “Ви цього не знаєте, але олені страх полюбляють нафтопроводи. Вони чухаються об них і стають плодючішими”. Щоправда, на відміну від Квейла, Дж. Буш був обережнішим. Коли хтось із журналістів запитав його, які кроки США будуть чинити щодо курдського питання, він відповів пророчо: “Сім!”. Вражений журналіст запитав, що це означає, і одержав неспростовну відповідь: “Сім більше як шість”. На повторне запитання врешті-решт пролунало: “Це означає, що я вам не відповім”. Ґлобальне село дурнів Яскравою ілюстрацією до цього спостереження може стати нещодавно зроблений висновок про діяльність Джека Ланґа на посаді міністра культури Франції від соціалістів. Силою своєї влади він мобілізував усі засоби масової інформації, які були в його підпорядкуванні, для того, щоб проголосити написи на стінах будинків і паризького метро гордістю новітнього французького мистецтва. Познайомившись із якимось іспанським циганом, одним із люмпен-пролетарських мазіїв, він проголосив його “новим Пікассо” й за державні кошти придбав у нього “шедеври”, заплативши по декілька мільйонів франків за картину. Чимало колекціонерів наслідували його приклад, а зараз офіційно протестують, бо, віддавши нечувані гроші за мазанину, не можуть її продати навіть за копійки. Упродовж телевізійних дебатів, присвячених цій проблемі, один із мистецьких критиків відповів їм так: “Хто винен, що ви дурні й дозволили себе ошукати! Ми повинні змиритися з тим, що більша частина уславленого мистецтва ХХ століття не варта навіть використаного матеріалу”. На питання про причини поширення кретинізму не менш слушну відповідь пропонує й фактор людського боягузтва. Багато хто видає себе за кретина, аби уникнути тавра “політичної невідповідності”, а саме, “морально-політичної неблагонадійності” та пов’язаних із цим неґативних наслідків для власного спокою, суспільного статусу й можливостей просування східцями службової драбини. Йдеться про втішне усвідомлення того, що значна частина кретинізму оманлива, симульована, наче мімікрійна форма самозахисту. Класична модель мімікрії, у конкретному випадку – симульованого кретинізму, пропонується в оповіданні “Місто йолопів” з циклу переказів про Тіля Уленшпігеля. Як дізнаємося з оповідання, перекладеного для сербського читача мудрою Ісидорою Секулич, мешканці міста, яке згодом назвуть “Йолопія” раніше були широко знані й популярні завдяки своїй мудрості. Коли якийсь завойовник вирішив загарбати це джерело живого розуму, мудрі городяни надумали відрадити його, вдаючи дурників. Їм це вдалося, але з часом удавана дурість “увійшла в кров”, і вони стали справжнісінькими йолопами. Европа після 1945 року дуже схожа на “Місто йолопів”. Сили переможців у Другій світовій війні накинули европейцям дві ідеологічно близькі системи окупації й піддали їх впливовим засобам “ламання характерів” та ідеологічному тискові, суворо караючи будь-яку непокірність і опір. Щоб вижити, европейці удавали, наче вони несповна розуму й пристосовувалися до панівних систем, однак з часом справді стали йолопами, чи то пак кретинами. Сьогодні залишається лише сподіватися, що під маскою кретинізму все ж збереглися якісь рудименти европейського розуму. Рятівна дурість Не знаю, чи маркіз і товариш Тромбадорі читав праці Доносо Кортеса, маркіза Вальдеґамаса, але його спостереження – справді конденсат учення великого мислителя европейського контрреволюційного духу, викладеного у восьмому розділі книги другої Ensayo sobre el catolicismo, el liberalismo y el socialismo у далекому 1851 році: “Якби Бог не засудив тих, хто його не визнає або зневажає, себто професійних шахраїв, на вічну дурість, або якби тим, хто обдарований чудесною мудрістю, Бог цей дар не приборкав чеснотами – людські суспільства не змогли б протистояти ані мудрості одних, ані злові інших. Ось так, саме завдячуючи цим двом речам, світ існує й утримує абсолютну рівновагу”. Повертаючись до причин нашого екскурсу, можемо зробити висновок, що лише завдяки кретинізмові при владі, всупереч цензурі й усім блокадам, в простори “громадської думки” Заходу інколи вдається пробитися правді про природу сербського опору “новому світовому порядку”. Справді, розуміння й оприлюднення цієї істини вимагає, зазвичай, мудрості й неабиякої сміливості. Наприклад, для того, щоб офіціозний французький часопис Le Figaro за 23 червня 1996 року опублікував правду про сербську боротьбу, знадобився авторитет і підпис одного з сорока французьких велетів, члена Французької Академії Наук. Йдеться про Жака Лорана та його точку зору, представлену в статті під назвою “Ті, кого мав би судити Гаазький трибунал”: “З огляду на те, що у Гаазі створено трибунал, я б йому порадив насамперед судити тих, хто приніс зло, тих, хто підготував громадянську війну з усіма її жахіттями. Їх легко знайти: це члени міжнародних установ, які вирішили зробити з Боснії одну націю й одну державу. Спочатку римська провінція, згодом – турецька й австрійська, Боснія увійшла до складу Югославії. І крапка. Вона ніколи не існувала як суверенна сила. Американці й німці її просто вигадали. І катастрофи, які трапляться через цю вигадку, Анна Кріґель передбачила в цій же газеті. На противагу цьому, королівство сербів зародилося ще тисячу років тому, й у XIV столітті мало не стало імперією. Переможена й підкорена турками, Сербія ніколи не припиняла бунтувати й, нарешті, у минулому столітті їй вдалося вибороти незалежність. Під час Першої та Другої світових воєн Сербія була в нашому таборі, й можна цілком зрозуміти німців, у чиєму серці для неї немає місця. Значно важче мені зрозуміти поведінку Франції щодо свого одвічного приятеля. Та й наше телебачення себе перевершило: якщо покажуть дитину, яка плаче й стікає кров’ю, можеш бути певен, що вона не сербська”. (“Duga”, Белґрад, 3-16 серпня 1996) Переклала Світлана Адаменко |
ч
|
|||