Момо КапорЗамокО Боже, чи він перестане врешті? – думала вона, глибше занурюючись у піднятий комір шкіряної блузи, поки водій таксі невпинно хвалив те, що вона прямує так далеко поза місто лише для того, аби повечеряти в Замку. – Повірте мені, – говорив він, повертаючи до неї обличчя порисоване синіми судинами, – ніде немає такої обслуги і такої кухні! Хоча сутінки вже насувалися на улоговину, Замок, що височів біля самої гори, зберігав на шибках своїх овальних вікон відблиск сонця, яке ховалося за західне пасмо. – Перед тим, як його спіткало те нещастя, їхній шеф-кухар працював десять років у французького консула, а той, либонь, мав добрий смак! Та ніхто ніколи не знає, що його чекає в житті... Що довше вони їхали зволоженими темними полями, Замок колишніх графів, власників зеленої долини по обидвох берегах ріки, за якимсь оптичним обманом віддалявся од них немов зачарований. – Справді? – кинула лише для того, щоб підтримати розмову. – Інша річ, – продовжував таксист-балакун, кермуючи звивистою турецькою дорогою, на бруківку якої був настелений тонкий шар асфальту, – вибачте за вислів, у нас в місті не вважається найкращим, коли жінка на самоті вечеряє у кав’ярні. Прості люди – народ, буває, підходить, говорить осудливо, а в Замку нічого переживати, ніхто вас і пальцем не торкне, боронь Боже, там панує дисципліна. Це – тюрма, однак, як би то сказати, ззовні вона виглядає як ресторан, розумієте, і в’язні, тобто офіціанти, добре знають, що як щось трапиться, їх повернуть... – Дякую вам, – відповідає вона, щоб не мовчати, глибше втягуючи підборіддя у вітрівку. Цілу ніч, не зімкнувши ока, вона провела у спальному вагоні, цілий день – у місті, де нікого не знала. Чекала вечора, побоюючись, що втома від подорожі відіб’ється на обличчі, не виглядатиме гарно. Колись танцювала цілими ночами, не відчуваючи зранку ні втоми, ні дрижання, яке тепер розповзається по тілу, занурюється під саму шкіру. – Коли б я вам цього не розповів, ви б навіть і не зауважили, про що йдеться! – засміявся водій. – Про що? – схопилася з напівсну, що липнув їй до обличчя. – Багато хто і не зауважує, що їх обслуговують в’язні! Але вам нічого боятися: для офіціантів добирають тих, хто має найкращу поведінку. Та й наглядачі постійно стежать за ними у ресторані... У ту хвилину, коли авто, чмихаючи, піднялося серпантином на паркінг, найвищі вікна Замку, в яких ще мить тому мерехтіло денне світло, згасли. З плато перед череватою товстостінною будівлею видно було залиту бузковими сутінками долину, в якій променіли вогники розкиданих сільських хат. Ліворуч і праворуч від головної будівлі простягались добудовані, мабуть, згодом триповерхові павільйони із вікнами, захищеними дротяною сіткою. – Як на мене, – сказав таксист, звертаючи їй решту грошей, – то найкраще попросити фазана... – На скільки осіб? – зустрів її при вході розпорядник зали, а коли вона пояснила йому, що сама, попровадив її через низку столів, за якими в побожній тиші румигали гості. Вона зауважила, що він стоїть схилений над столом неподалік вікна. І разом із збудженням, що повністю паралізувало її, вмить оцінила, що всі місця у цьому ряді, який логічно мав би бути його рядом, вже зайняті, а розпорядник зали відводив її все далі у протилежному напрямі, до столика, накритого на дві особи біля псевдокоминка, від якого з пластичного поліна шкірилося електричне світло. Її серце несамовито билося, уста дрижали; її нудило від усвідомлення того, що цей довгий шлях, ці години очікування підуть намарне, якщо її посадять до столу, що його обслуговує зовсім інший арештант. – Прошу вас....– промимрила, не пізнаючи свого голосу, – чи могла б я отримати місце біля вікна? Смагляве обличчя розпорядника зали спокійно дивилося на неї, вилупивши очі, з якоїсь далекої віддалі, яку заселяв лише відгомін напівтихої розмови і столового накриття. – Там нема вільного столика... – говорить він незворушним терплячим голосом. – Я не мушу сидіти сама! – скрикнула майже розпачливо, а далі спробувала посміхнутись. – Веселіше вечеряти у товаристві! Розпорядник зали оглянув ряд столів, кинув на неї оком, перш ніж попрямувати до однієї родини. Поки вона чекала, він нахилився над їхнім столом: опасиста жінка з недовірою позирала на неї з-під ліктя розпорядника, а разом з нею і дитина, одна з тих обмежених дітей-одинаків, які визирають зі своєї не по літах дорослої оболонки, чекаючи, коли стануть такими ж звичайними і незворушними, як їхні батьки. Якось миттєво усе дізнавшись про них, вона продовжувала стояти посеред проходу, все ще хотіла їм сподобатись, щоби вони не відмовили, щоби не казали, що мають якусь конфіденційну розмову і через це не можуть нікого прийняти за стіл. Врешті, здається, переговори успішно закінчилися – вони погодилися! Наглядач люб’язно притримав їй стільчик, додав ще одне меню. Батько родини мляво зробив незґрабно-напівчемний рух, нібито встаючи на її честь, але так, щоби не робити собі зайвого клопоту; за той час дружина краєчком ока допитливо розглядала її як потенційну небезпеку. Але тепер вона була тут! Неподалік від нього, могла дивитися на нього скільки їй заманеться. Він видався їй чужим в одязі офіціанта, підстрижений, із сивиною. Вона заплющила очі від болючого бажання відчути на собі дотик засмаглих, із довгими кістлявими пальцями рук. – Хліб! – каже мама. – Це не їдять без хліба! Тепер він ішов, несучи на піднятій долоні полумисок, завалений м’ясом, яке продовжувало парувати. Вона нічого не могла прочитати на його напруженому обличчі, окрім зосередженості – як би то перенести страву з одного кінця зали в інший. Cтіл, який він обслуговував, певно, якесь провінційне родинне свято, шестеро вичепурених жінок та лисуватих чоловіків – навіть не звернув на нього уваги. Як же вона ненавиділа цей зручний ресторан, усі місця, “на яких добре їсться”, це гастрономічне гніздо – місце позаміських прогулянок, наповнене безліччю ротів, які поволі пережовували їжу, ніби виконували якусь поважну роботу; тих статечних провінційних батьків сімейств, їхніх поважних дружин, які пробували заховати під складками широких суконь рухливі жирові відкладення; всіх тих, яким навіть не снилося, звідки приходить офіціант, котрий їх обслуговує, за який злочин він несе покарання у цій переобладнаній конюшні якоїсь місцевої шляхти, із штучними стилізованими дзеркалами масового виробництва з італійських заводів. Вони мають гори, щоб їхніми стежками тягати свої товсті зади; ріку, щоб мити у ній авто під час вікенду; ліс, щоб там збирати гриби; Замок, щоби не втрачати відчуття славного минулого; тепер вони відібрали в неї і його, поставили, щоб він їм слугував, а не знають його вартости – неначе сільські діти, яким потрапила в руки дуже дорога, вельми крихка і складна забавка, якою вони не вміють гратися. – Хліб! – повторила мама. – Ти знову не взяла хліба... Дитина тримала нерухомими устами шматочок хлібної м’якоті, не відводячи погляду, пильно вдивлялася у гостю за столом. – Яка вона мила! – промовила з огидою. – Скільки їй років? – Дев’ять – відповідає мама. – Кого ти більше любиш? – запитує нервово. – Маму чи тата? Дитина мовчить, демонструючи недовіру. – Кажи: обох! – підказує батько. – Обидвох. – У якому ти класі? – У третьому – гордо відповідає мама. Вона не відважувалася підняти голову, відчувала, що він уже стоїть над нею і чекає. – Але, я не знаю... – сказала, затинаючись, боячись, що раптом закричить. – Справді, не знаю... Кінчики його випростаних пальців на краю обруса несамохіть посунулись. “Якби лишень доторкнувся до мене!” – Якщо запитаєте мене, – каже батько, – то найкраща тут дичина. Чи ти ще маєш фазана? – Погляну – хрипко відповів кельнер. Вклонився і відійшов. Вона дивилася йому в спину, поки прямував на кухню: мав продовгасті лопатки, неначе погано годований юнак. Вона прагнула зануритись очима, носом, устами – цілим обличчям у ті худорляві плечі, обійняти його руками, щоб разом прокинутись із поганого сну, який не має жодної надії швидко закінчитися, а дитина навпроти неї вже ніби відгадала цю таємницю, що вона шпигун у цьому зачарованому Замку, і що приїхала сюди не заради їжі, як усі статечні люди, а заради якоїсь недозволеної справи. Їй здавалося, що всі знають, навіщо вона тут: чоловік за стійкою аперитив-бару, гардеробник, сторож паркінгу, котрий, забігаючи щось випити, щоразу поглядав на неї; гості із розпашілими від їжі та питва обличчями, їхні жінки, котрі заслужили своє суботнє споживання їжі – увесь світ якось раптово перетворився у фальшивий ресторан – в’язницю, наповнену задоволеними нікчемними гістьми, які пережовують їжу міцними щелепами... Ніхто, крім неї, не вважав дивним те, що офіціантами є засуджені, а розпорядниками залів – наглядачі; це все було абсолютно природнім, усіх уже спіймали та засудили на пожиттєве приготування їжі. – Навіщо ти прийшла? – прошепотів він, схилившись їй над вухом, поки вправно перекладав виделкою і ложкою куски порізаного фазана з полумиска на її тарілку. – Горошок? – Ні, дякую... Вона відчувала його подих на своєму волоссі; знайомий запах усеж-таки пробивався через гострий запах якогось дезинфікуючого засобу, що ним була просякнута його форма. – Як же інакше тебе побачити? – Є дні відвідування. – Тоді до тебе приїжджає жінка з дітьми... – Дурниця! – відповів він, наливаючи вино у фужер, далі чистою попільничкою накрив використану і вправно повернув чисту на стіл. Мужчина покусував зубочистку. – Такого обслуговування ніде немає! – сказав він, звертаючись, про всяк випадок, більше до своєї дружини, аніж до неї. – Честь їм і хвала! Вона хотіла зауважити: “Те, що ви їсте в колишній графській конюшні, не є причиною, аби поводити себе, як кінь”. Та ні. Вона мовчала. Тепер він стояв, обпершись об колону, біля возика із тістечками. Вони спостерігали одне за одним у темному склі, аби не привернути нічиєї уваги. Ззаду до нього підкрався розпорядник зали, із крижаною усмішкою сказав щось на вухо. Той вислухав його, ледь помітно виструнчився, розгублено кивнув головою і попрямував до останнього із ряду столів, щоб почистити попільнички. У мертвій тиші, що спала зненацька на обгризені кості, вона чула, як сім’я за її столом пережовувала їжу. Батько ніби висмоктував останні соки із зволоженої зубочистки, що маятником прогулювалась із одного куточка рота в інший. Настромлений на виделку листок зеленої салати стояв у жінчиній руці якраз на висоті затиснутих зубів дівчинки. По салаті скапувала олія. – Цей – найкращий! – говорив тоном знавця через зубочистку pater familias. – Ми завжди стараємось сидіти там, де він обслуговує... – Такий лагідний, нещасний – погодилася жінка. – Я не буду – каже донька. – Навіщо ти мені її пхаєш? – Справжній пан! – нахилившись, довірливо додала жінка. – Однак, знаєте, коли лишень подумаю, що хтось із них, тими самими руками... – Ні, ні... – роздумував її чоловік, все глибше занурюючись у стілець. – Той наш зовсім не був офіціантом перед каторгою! Дуже хотів би дізнатися, що сталося! – Чому ти його не спитаєш? – промимрила повним ротом дівчинка. – Не розмовляй під час їжі! – обірвала її мати. І закрила їй рот новим навилком салати. “Я могла б вам розповісти, що було перед тим” – думала вона, а сльози покотилися по столу разом із молодим горошком. “Могла б...” – Вам недобре? – допитливо запитує жінка. – Та ні, – усміхається кріз сльози. – То цибуля. Показала на салату, в якій, на щастя, була грубо нарізана цибуля. “Цього разу я викрутилася, але відтепер справді слід бути напоготові. Вони стежать”. – Тобі щось потрібно? – знайшла невдовзі хвилинку, щоб прошепотіти йому, поки чоловік та жінка були зайняті годуванням своєї спадкоємниці. Засоромилася від страху, що не вимагатиме в неї револьвер і пилочку для нігтів. – Ні, – відповів. – Ще чогось бажаєте? Якусь хвилину вона роздумувала: – Можливо, налисники? – З джемом, горіхами, з вогнем чи з винним шодо? – З джемом. – З джемом...– записав у блокнот офіціанта. З ніжністю розглядала його: зліва йому бракує одного зуба, він дещо змарнів. Коротко підстрижене волосся йому личить. Має гарну форму голови. Усміхнулася: з таким рідкісним талантом життєлюбства він і це місце зробив своєю власністю, тут йому менш неприємно, аніж їй. Знову ж має потрібну публіку, захопленням якої живе. Засоромилася тих ревнощів, які відчуває до якогось каторжанина, хоч майже ненавиділа ту його невтомну здатність отримувати певну перевагу з кожного місця, з будь-якої ситуації. А що найгірше, зловила себе на тому, з якою насолодою їсть! Безсонна ніч у поїзді, довжелезний день, коли вона випалила безліч цигарок і випила десяток чорних кав, зробили своє; вона, о Господи, вона відчувала жахливий голод. Вона, котра ще півгодини тому вірила, що буде гинути від туги, як пес за втраченим господарем, котра жила і кормилася лише стражданнями; загнана його підступністю, ніжними і прудкими пальцями, що з витонченістю знавця обслуговували її – вона їла! Різала м’ясо, набирала ножем та виделкою молодий горошок, картоплю, дрібно порізану моркву; змітала налисники, насолоджуючись куснями, що сповзали в шлунок, і всупереч її волі, приносили задоволення, примушували її не думати більше про біль, примушували заснути, майже забути, де знаходиться і навіщо взагалі приїхала в Замок... Таке-то життя: голодні – їстимемо, залози виділятимуть якісь свої незнані соки, і навіть, як лежатимемо мертві, переварюватимемо останню вечерю. Як це все принизливо, думала вона, не перестаючи ковтати шматки їжі. А ще подумала: яка ж я тварина, і сказала: – Тут справді чудово їсти! – а тоді зіщулилася від болю: “Вісім років, Боже, вісім років! Він вийде звідси, як матиме п’ятдесят два; що ж розпочнемо з п’ятдесяти двох?” Схопила його за руку, вп’ялася нігтями в долоні під розгорненою серветкою, якою зчищав крихти зі столу. В цю хвилину до них попрямував розпорядник зали. Поки до неї наближалося його строге, пильне, сповнене гідності праведника обличчя, заплющила від страху очі: може її викрили? На яку тяжку працю відправлять його через неї? Постійно псувала все, до чого лише доторкнулася в житті. Наглядач вже був над столом і тепер дивився на них очима, для яких не існувало жодної таємниці. – Ви задоволені вечерею? – запитав він. – О, так, так... – пробурмотіла. – Дуже... – Чи маєте зауваження? – Ні – відповідала. – Справді, ні. Вона поклала купюру під рахунок, що лежав у напіврозгорнутій серветці на тарілці. – Приходьте знову... – каже наглядач. Вона дивиться на свого офіціанта. – Обов’язково – відповідає. – Я обов’язково повернуся. Їй дали дорогу, щоб встала з-за столу, і вона, відчуваючи їхні погляди на потилиці, на стегнах, литках ніг, майже допленталася до дверей. Коли вже її рука була на клямці, наглядач поликав її: – Стривайте – крикнув він – ви забули це... – Що? – Запальничку. – Дякую – каже вона – і прямує у ніч. Переклала Ольга Кравець |
ч
|
|||