На початку шістдесятих років Сараєво почали першими залишати митці, хоча ніхто
цьому не надавав особливого значення. Спершу – художники, потім поети. Оточення
тлумачило це їхнім хворобливим прагненням успіху – місто, казали, ставало затісним
для них, для їхніх великих амбіцій. Нікому не спадало на гадку, що поети й художники
наділені найтоншими струнами, які першими дрижать від найменшого відчуття смутку
або обмеження свободи. Багато з тих, хто лишився, щоб якось вижити, почали шукати
порятунку в обіймах алкоголю. За неписаним законом п’яниці та голуби у цьому
місті є недоторканими. Їх гріх убивати. Інші погодилися творити лояльне мистецтво
і служити владі, за що їх щедро винагородили. Ті, що не залишили добровільно
місто через кривду, якої їм завдали, змушені були зробити це пізніше, коли Сараєво
недвозначно показало їм, що вони тут небажані. Одного з найупертіших поетів
поліція забрала серед білого дня на Головній вулиці, і, як особу без документів,
побила в поліційній дільниці, нібито прийнявши його за якогось злочинця. Після
цього і він спакував речі й виїхав. Обдаровані й працьовиті, ці митці почали
здобувати успіх у столиці, але Сараєво цього ніби й не помічало, не нотувало
у своїх виданнях.
В ті роки, як гриби після дощу, почали з’являтись новозбудовані мечеті (жодної
православної церкви), було відкрито силу-силенну шинків – народних кухонь, з
виключно орієнтальними стравами, які напрочуд добре гармоніювали з американською
кока-колою. Курбан – жертовний баран, якого мусульмани ріжуть на Курбан-байрам,
став емблемою всіх офіційних та неофіційних бенкетів; ним місто зустрічало іноземних
гостей, і він взяв гору навіть в ресторанах суто европейського типу. Ісламський
дух нападав не тільки на душі, але й на тіла жителів цього міста.
В той час мало хто помічав, що й мистецтво ісламізується. Сараєвське малярство
заполонили білі надгробки-нішани, зображення імамів, дервішів, арабських скакунів
та стилізована під арабську каліграфія з легким присмаком псевдо-мавританського
стилю, в якому побудована і Ратуша – вічний символ цього міста на всіх листівках.
Ота австро-угорська будівля, яка мала стати головною ознакою зодчества, нав’язаного
Боснії, архітектурний монстр, автор проекту якого, за місцевою легендою, наклав
на себе руки, бо був, начебто, незадоволений світлом, яке мало зсередини осявати
його витвір, падаючи через скляний дах у стилі сецесії. Примхливе, найчастіше
хмарне сараєвське небо відмовилось, видно, служити освітленням цій помпезній
австро-угорській Альґамбрі з численними колонами, стовпчиками, біфорами, трифорами,
мозаїками та вітражами у стилі арт-декор. Після Другої світової війни цю будівлю
перетворили на центральну бібліотеку. В часи останньої війни сербів звинуватили
в тому, що вони гарматнями влучили в Ратушу, яка всередині повністю згоріла,
хоча на будинку немає жодних слідів артилерійського обстрілу. Вона була просто
підпалена зсередини, після того як з неї винесли всі речі й книжки, крім відділу
славістики та сербських газет і журналів, що загинули в полум’ї. У тому акустичному
згарищі, за рік до кінця війни, відбувся концерт залишків Сараєвської філармонії,
яким диригував Зубин Мехта перед нечисленною, добірною публікою, яка складалась
з релігійних та державних вождів і військових командирів – мусульманських богословів
та їхнього почту, що терпляче вислухали Моцарта й Бетовена після пообідньої
молитви у Беговій мечеті. Це була ще одна невдала спроба зробити з Сараєва нову
Герніку.
Після малярства і в літературу потиху просочився особливий, так званий “боснійський
дух”. З’явилося безліч віршів, оповідань, романів та драм, тема яких – благословенні
турецькі часи; знову ожив стиль давніх арабських поетів; з’явилися романізовані
біографії легендарних агів та бегів, пашів та ходжів, дервішів та фанатиків...
Грім уславленого сараєвського року, ревно підтримуваного найвищою державною
владою, заглушив ніжні европейські ноти. Заохочуючи найпримітивнішу ментальність,
ця музика, комбінація американської попси та боснійського фольклору, із своїм
розбійничо-вбивчим ритмом синкопованих любовних зітхань, розтиражована у мільйонах
платівок і касет, стала емблемою мистецтва цього міста.
За поетами та художниками місто почали дедалі масовіше полишати прозаїки, архітектори,
яким набридло будувати бетонні палаци з балконами, професори університету та
лікарі, і, нарешті, навіть філософи, які втратили свій знаменитий філософський
спокій.
Сотні виїхали тихо й без помпи; серби поїхали до Белґрада, хорвати – до Заґреба,
євреї – до Ізраїлю, а багатьох розкидало по світу, і вони навіть не здогадувалися,
що стали аванґардом майбутнього великого переселення. На них, по суті, сараєвська
влада по-левантійському хитро випробовувала, як на морських свинках, остаточне
очищення міста від невірних, а в цьому їй ревно допомагали самі керівники-серби,
так само як еліту османського війська становили яничари – потурчені представники
православної віри. Про те, хто вони, звідки взялися, говорив у своїх хроніках
у минулому столітті фра Ґрґа Мартич, який багато років був у Сараєві парохіяльним
священиком:
“А той рід, ті яничари, були загоном, зібраним за задумом одного великого
турецького радника з самих лиш полонених малих хлопчаків різної віри та народів,
так що вони, забувши батька й матір, нічого іншого не знали, крім своєї військової
справи та султанового наказу. Їх суворо виховували під наглядом одного великого
дервіша, якого звали Хаджі Бекташ. Ці люди змушені були прийняти обітницю, що
ніколи не одружаться і завжди на поклик султана підуть куди потрібно на війну
і воюватимуть за віру. На думку турків, весь світ поділяється на дві частини:
дарул-харб та дарул-джихат; одні – поборники віри Мугаммадової, а інші – ті,
кого належить побивати, а це всі народи, що не вірять у святого Мугаммада. Головний
командир яничарів називався кркбін колага, він був агою для сорока тисяч. Таких
воїнів чимало було записано по усьому царству, в Европі та Азії, маленьких компаній
як філій головного царгородського роду. Так і у Боснії було записано сотню чи
тисячу бошняків, і йшли вони разом з тими яничарами на війну”.
І нова сараєвська влада з кінця Другої світової війни, майже півстоліття,
плекала й виховувала своїх яничарів, для яких найсвятішим обов’язком було пильно
стежити, щоб серби ніколи не довідались і не зрозуміли, хто вони і ким вони
колись були, щоб не пробудилися з довголітнього сну. Вийшовши з вітчизняної
війни (яка пізніше була названа революцією) молодими переможцями, вони, майже
хлопчаки, зазвичай уродженці сіл та містечок, стали неподільними господарями
життя та смерті, хоча переважно не доросли до відповідальності влади. Їхні вчителі,
ідеологи – довоєнні студенти-недоуки, нечисленні салонні ліві та професійні
агенти Комінтерну – надали їм можливість швиденько закінчити вечірні школи,
за короткий час, екстерном, гімназії і перед наляканими до смерті професорами
поскладати вузівські іспити; багато хто з них навіть захистився, переважно з
суспільних наук, на теми з власної ідеології та нової історії, в чому вони були
сильнішими від наукових керівників. Тим, хто попри всі пільги та привілеї так
і не зміг здобути освіту, участь у війні за законом зараховувалась як вища освіта.
Так був створений тип нової людини, ідеологічного яничара – певний тип недовченого
байстрюка, щось середнє між неписьменним селянином та освіченим міщанином, у
якого стерто історичну пам’ять, а віра у нібито безкласове суспільство повністю
замінила християнську релігію праотців. Стрункі й голодні, з кощавими обличчями
і блискучими очима, нові яничари дуже швидко округлилися та обважніли, розбещені
вигодами та привілейованим статусом ідеологічної обслуги. Їхній звичний одяг,
за яким вони розпізнавали один одного, походив з одних швейних майстерень та
дипломатичних складів, куди звичайні громадяни не мали доступу: сірі наче панцер
костюми, трохи світліші плащі поліцейського типу, значки та планки відзнак у
петличках, білі сорочки, комірці яких разом з червоними краватками стягували
їхні набряклі шиї. Вони рідко самі виходили до міста; завжди оточені охоронцями,
водіями, почтом супроводжуючих та підлабузників, державних поетів та придворних
блазнів-забавників, вони поєднували в собі бундючність бегів з комуністичним
лицемірством та правовірністю. Якщо пили, робили це таємно, у віллах-клубах
закритого типу, далеко від очей громадськості, а якщо хтось з них бажав мати
якусь гарну жінку, то кидав до в’язниці за тим чи іншим вигаданим звинуваченням
її чоловіка, а його звільнення обумовлював її згодою... Як і колишні, і ці нові
яничари соромилися свого походження, охочіше підкреслюючи бідність, у якій виросли,
ніж приналежність до православної традиції. Своїми найлютішими ворогами вони
вважали рідних братів, які не зреклися коренів і приналежності до свого народу.
Боснійські в’язниці роками були заповнені тими, хто наважувалися на весіллях
або в сільських шинках заспівати якоїсь старої гайдуцької пісні про хоробрість
і славу свого роду. На каторгу йшли за розказаний анекдот, необережне слово
або володіння книжками, яких влада не схвалювала; словом, за те, що сараєвський
режим називав сербствуванням. Священики сиділи за недільну проповідь, професори
– за лекцію або підручник, письменники – за свої рукописи. Над підвалами тих
казематів будувалося оманливо щасливе місто – найкращий з можливих світів, який
від всезагальної брехні зогниє зсередини, а його володарі навіть і не помітять,
завалиться, незважаючи на блискучий фасад, як будівля, поставлена на розмитому
фундаменті. Із смертю диктатора, якому покірно і вірно служили, із падінням
комуністичної імперії і старою сутичкою між вірами та народами, яка надто довго
жевріла, щоб одного дня не вибухнути і зробити смішною ідею братерства і єдності,
нові яничари трагічно пережили свій витвір, який помер на їхніх руках. Залишившись
до кінця вірними ненависті до всього, що було їхнім від народження, вони, цілком
зрозуміло, заходилися служити новим ісламським господарям, проголосивши своїх
вчорашніх сусідів, родичів, співвітчизників та братів по крові і вірі нападниками
на місто, яке вони були змушені залишити і піти у гори або у нові поселення.
Таким чином корінні сараєвці стали для невтаємниченого світу аґресорами у своєму
власному місті, так само як франкістські фаланґісти під час Громадянської війни
проголошували своїх земляків, також іспанців, нападниками на Мадрид, хоча ті
народилися у цьому місті. Багаторічне стирання історичної пам’яті нарешті продемонструвало
свої дорогоцінні плоди: виявилося, що цивілізований світ навіть і не знав, що
увесь цей час у Сараєві взагалі жили серби! Нові яничари дійсно ґрунтовно виконали
свою роботу; за останніх півстоліття світ звик впізнавати це місто тільки за
світлинами мечетей та безистанів – критих торгових вуличок, а з сербами це місто
асоціювалося тільки завдяки історичному пострілу у австрійського ерц-герцоґа.
Коли Сараєво невдовзі стане першим ісламським містом-державою у Европі, нові
аятоли позбудуться своїх вірних яничарів, так само як у 1829 році позбувся їх
і султан Махмуд II, скасувавши стан яничарів, коли їхня правовірність стала
на перешкоді його реформам.
Тому корисно описати їхній вигляд та звички: вони дуже любили бувати на поетичних
та музичних вечорах – рециталах – присвячених їхнім вигаданим подвигам, річницям
битв (які вони взагалі-то програли), важливим датам і спогадам про вождів. Вони
сиділи, отакі дебелі й обважнілі, в перших рядах добре стереженого залу, а на
сцені змінювали один одного славні актори, музиканти, оркестри, хори та штукарі,
щедро нагороджувані за участь у програмі.
Найбільше ж вони любили їздити на полювання, володіти дорогою зброєю та породистими
хортами, а з прикрас – важкими золотими перснями з чорними каменями, на яких
була монограма, також золота. Генетично голодні, вони найчастіше помирали від
наслідків переїдання та серцевих хвороб, у зв’язку з чим оголошувалась національна
жалоба, а в офіційних некрологах писали, що вони “згоріли” на роботі і що їхня
справа житиме вічно.
І вона жила.
***
Сніг завіяв навіть останні сліди тих, хто назавжди залишив Сараєво.
На старих географічних картах намальовано свіжими фарбами кордони. Нанесли
їх незнані мудреці, які ніколи не пили води з Джерела Босни, не бачили сливових
садів над Сараєвом – картографи, що ніколи не читали імен, вирізьблених на хрестах
могил, яких тепер ніхто не навідуватиме.
Народ переселяється з одного на другий кінець нещасної Боснії або виїздить
до сусідніх держав. Квапливі іноземці стежать за цим великим переселенням з
білих панцерних машин із кулеметами. Люди в цивільному бігають з кінця в кінець
міста, обіцяють, погрожують, ведуть переговори, заповнюють своїми заявами телевізійні
та газетні рубрики.
Скалічені сараєвські квартали зализують рани як коти після бійки.
Ремонтують покрівлі і склять вікна.
Деякі з тих, що залишили Сараєво, повертаються, щоб подивитися на рештки свого
недавнього життя і продати, якщо вдасться, щось із залишеного майна. А ті, хто
вселився в їхні квартири та будинки, так само як і серби вірять у те, що “чуже
добро щастя не приносить” і знають, навчені предками, що їх спіткає велике нещастя,
якщо вони не заплатять хоча б частину справжньої вартості. Якщо нещастя їх не
спіткає, воно напевно знайде їхніх ні в чому не повинних дітей та онуків.
Інші повертаються, скуштувавши гіркої долі біженців, щоб бути, як колись, турецькими
попихачами. Мусульманські власті ласкаво дозволяють повернутися всім сербам,
які під час війни не тримали в руках зброї.
Але хто ж її не тримав?
До Сараєва можуть повернутися також і ті, які ніколи й не стверджували, що
це сербське місто. Ті, що продовжать жити як громадяни другого сорту і погодяться
на всі приниження заради шматка хліба і даху над головою. У їхніх дітей знову
відберуть право на історичну пам’ять. Вже надруковані нові шкільні підручники,
з яких витерті сербські імена, історія та література. Діти змалку мусять вчити
арабську мову і не їсти свинини. Це буде покоління нових яничарів.
Жоден християнин не може займати ніякої важливої посади у цьому місті-державі.
Перейменовані вулиці і площі.
На пограничних переходах біля міста квітне торгівля.
Вправні й меткі люди і з одного, і з другого боку створюють капітал, торгуючи
між собою.
Нафта, бензин, ракія, американські цигарки та віскі, ягнятина з навколишніх
гір, сир та електроніка – все в обігу, все має свою ціну. Обмінюються інформацією
про тих, що безвісно пропали, та пакунками.
Підкуплені караули, місцеві та іноземні солдати. Тут все купується і продається,
від украдених речей до живих людей, чий вихід або вхід до Сараєва має свою точно
визначену ціну.
Ті, кого роз’єднала війна, приходять сюди на побачення.
Ті, що бояться помсти, залишаються на своєму боці, а інші, які не розсварилися
з властями, переходять кордон, щоб їх побачити.
Вони сидять на землі, курять, плачуть і розповідають, що з ними трапилось за
цей час.
Таксисти-мусульмани під’їжджають до самої лінії розмежування і возять сербів
до міста за великі гроші, ґарантуючи їм безпеку, бо знають караули та патрулі
і підплачують їм.
Знову з’являється особливий тип спритних і метких людей, скупників та перекупників
усього на світі, які перемагають історію та війни і яких ніщо, поза існуванням
та збагаченням, не цікавить. Це та праментальність, котра ще в часи турецького
панування створила найбагатших сербів-ташліханів, які дістали ім’я за назвою
вже не існуючого Ташлі-хана, де їм було дозволено тримати маленькі крамниці.
Ташлі-хан був масивною кам’яною будівлею у формі чотирикутника з дашком над
вимощеним бруківкою подвір’ям з вогнищем посередині, навколо якого грілися конюхи.
На першому поверсі знаходилися стайні та маленькі крамнички з найрізноманітнішими
товарами та кінською упряжжю, потрібною подорожнім, а на другому поверсі були
кімнати для ночівлі. Сербські купці, які мали привілей торгувати тут, і одягом
своїм аніскільки не відрізнялися від турків; вони, як і турки, носили фески,
чорні, широкі ззаду шаровари та каптани. Спритні й ощадливі, вони з часом так
збагатилися, що один з них, Єфтанович, коли Ташлі-хан згорів, відкупив цей ґрунт
і на тому ж самому місці збудував відомий готель “Европа”.
Ташліхани, оті колись маленькі, запобігливі купці, стали з часом всесильною
сараєвською аристократією.
На нових кордонах, що поділили сербів та мусульман, які донедавна воювали,
створюються нові капітали. Маленький кіоск з двома столами та ящиком пива за
найвищою в Европі ціною одного дня перетвориться на розкішний готель. Ті, що
сьогодні продають бензин у пластикових пляшках від кока-коли, невдовзі стануть
власниками мережі бензоколонок. Гроші не мають національності – з руїн вчорашнього
Сараєва народжуються нові ташліхани, сп’янілі від захоплюючого накопичення,
з торговими зв’язками по цей і по той бік кордону, яким однаково, хто володіє
Сараєвом – поки це їм не заважає у справах.
Як гриби після дощу ростуть барахолки, фрі-шопи і безмитні зони, де в ходу
всі валюти.
Той новий діловий дух відкриває автобусні лінії, а невдовзі полетять і літаки
між донедавна кривавими ворогами.
Мертві будуть забуті.
А живі – ті, що втратили очі, руки, ноги і надію – будуть жебракувати, стояти
з простягнутою рукою перед мечетями та вцілілими церквами, як і після попередніх
воєн.
Багатий арабський світ обсипатиме золотом Сараєво як єдине правовірне місто-кантон
у Европі, і до нього в пошуках доброго заробітку знову почнуть з’їжджатися заблуди
різних національностей та віри, а з ними і багато ласих на гроші сербів – запропонувати
свої знання та послуги новим господарям, і в цьому ніхто не побачить нічого
дивного.
До Сараєва ніколи не повернуться лише ті, хто надто сильно любив місто, щоб
могти бачити його зґвалтованим та спаплюженим, але таких буде небагато.
Серби створюють нове Сараєво. Розробку планів цього футуристичного починання
доручили відомому будівничому та урбаністу Івану Античу, який разом із колегами
розробив проект міста на двісті п’ятдесят тисяч жителів. Ми стоїмо в готелі
“Бистриця” на Яхорині над гігантським макетом майбутнього Сараєва, яке втекло
ближче до неба, у гори, простягнувшись вздовж їхнього хребта. Я дивлюсь на це
нове місто, поглядом іду його Головною вулицею, що веде мене до центральної
площі з Собором, Театром, Університетом і будинками міністерств. Зі свого нового
міста вигнанці зможуть бачити старе – коли його не вкриватиме смог. Як виглядатимуть
його завтрашні жителі? В усякому разі, вони житимуть майже на тисячу метрів
ближче до зірок, на відміну від нас, які бачили зірки тільки зрідка, коли це
дозволяв туман.
Одне над другим житимуть отак два Сараєва. І у новому, і у старому знову діти
крастимуть черешні із сусідніх садків, а слова “Я люблю тебе” звучатимуть з
вуст вісімнадцятирічних як щойно знайдені, вперше вимовлені.
І знову цвіт з дерев покриє старі рани та рубці.
Але воно ніколи не буде тим колишнім містом, яке ми любили.
Незмінним залишиться лише вічне, підземне зло, яке терпляче чекатиме скільки
треба, щоб несподівано одного дня, коли цього ніхто не чекатиме, розбудити прадавню
ненависть; воно підніме на своїх плечах асфальт і бруківку, і земля піде зморшками
так, що задрижать ближні гори, і почне люто жерти і ковтати все живе й мертве.
І хоча вогонь війни загашено товстими ґумовими підошвами на чоботях вояків-чужинців,
під попелом залишилось достатньо жару, щоб знову запалало це місто – “вогнище
воєн”.
Переклала Алла Татаренко
