‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Gaudeamus іgіtur
У червні Белґрад божеволіє від випускних вечорів. Місто, яке тоді не спить до ранішньої зорі, зустрічає світанок із головним болем і лікує похмілля холодною водою з поливальних шлангів. Ніщо на світі не може перешкодити навіть найбіднішій сім’ї пошити своїй донечці-випускниці бальну сукню для випускного вечора. Скільки примірок у знайомих кравчинь, скільки шпильок між губами і скільки сліз, що сукенка задовга, що просвічується або не лежить як слід!

І ось нарешті всі сусіди визирають із дверей і вікон, проводжаючи свою Попелюшку на найважливіший бал у житті, де, хто його знає, може з’явиться і який принц. А вона, у довгій сукні, цокає каблучками-шпильками, до яких не звикла, і сідає в таксі з бабусиною плетеною торбинкою, бал Кола сербських сестер, 1937.

– Боже, і коли та дитина встигла вирости? – зітхають мами.

– Вважай! – гукають їй. – І не мусиш там бути аж до ранку!

Зронять і одну-дві сльози, поки таксі повертає за ріг.

Тисячі Попелюшок з околиць спускаються на свій перший бал у серце міста.

Трапилось так, що в готелі “Югославія” в один і той вечір, у тій самій бенкетній залі, святкували два випускні вечори: один – нинішні випускники, а на другому відзначали тридцяту річницю випуску ті, хто народився в останній рік Другої світової війни. З одного боку зали – вереск, сміх і схвильований гомін вісімнадцятирічних, з іншого – мовчазний, пригнічений острівець уже немолодих ювілярів, загублених у морі юності. З одного боку – білі зуби й рожеві вуста, буйні, неслухняні пасма волосся, з іншого – сивуваті чоловічі й підозріло чорні, кольору воронового крила, зачіски дам. Немає нічого сумнішого за ті річниці випуску, куди кожен приходить, зі острахом думаючи про зустріч зі старістю. Скільки зусиль напередодні, щоб виглядати краще, ніж ровесники, скільки прихованих запитань: чи й вони бачать мене таким, якими я бачу їх? Всі вони дивляться на молодь, яка весело регоче й танцює якісь зовсім незнайомі їм танці, кожен сам по собі, і подумки питають себе, чому вони, ті діти, так радіють і чи взагалі знають, що на них чекає в житті? На кожному тридцятиріччі випуску виявляється, як правило, що чоловіки розповніли й полисіли, а найбільше “здала” найвродливіша дівчина класу. Все, що в неї залишилося – розкішне волосся, яке вона й тепер, за звичкою, час від часу закидає назад. Інші дівчата, яких ніхто тоді не помічав, з роками наче погарнішали, обличчя стали виразнішими – вони знайшли свій стиль. Обов’язково тут має бути й найогрядніша дівчина зі школи, в окулярах з великими діоптріями. Її завжди звільняли від фізкультури й залишали в класі стерегти речі. Такі дівчата завжди добиваються найбільшого, та серце в них навіки лишається розбитим, бо вони були безнадійно закохані в когось, хто про них і чути не хотів. Ось ця, за столом ювілярів у “Югославії”, теж ніскілечки не змінилась. Невідомо як перед нею опинилась подвійна порція кремового торта з вершками. Оральна втіха! Вона все ще закохано дивиться на Боба, безробітного стюарда. Наче й забула, що вона – впливова ділова жінка, директор філіалу великого сараєвського банку – сьогодні ввечері вона знову лише закохана дівчинка.

На відміну від вродливого Кафчиного Ґреґора Самси, котрий якось уранці прокинувся на горищі в подобі бридкої комахи, цілком звичайний Слободан Деспот, на прізвисько Боб, навіть не помітив, коли він прокинувся, після довгого кошмару, в міжконтинентальному небі в образі гарного і успішного чоловіка. Звісно, те тривале перевтілення коштувало йому багатьох свідомих жертв: надто довгих несмачних дієт, виснажливих тенісних партій і висиджування в гідравлічних кріслах найкращих зубних протезистів, під час курортних сезонів він годинами лежав на сонці, а коли закінчувалось літо, користувався тим, що був бортпровідником і вибирав рейси до далеких континентів і країв, де можна було засмагати, кататися на дошці, плавати й пірнати... Не слід забувати й того, що щасливий Боб Деспот щодня проїжджав кілометрів із п’ятдесят на своєму велосипеді без коліс – після того, як пережив інфаркт, що майже рік не давав йому займатися його неспокійною роботою – зайнятий лише собою і своїм перевтіленням. Тепер він знову не літає. Світова блокада, якою оточили країну, відмінила на необмежений час польоти вітчизняної авіакомпанії.

Ось він, приземлився тут, в “Югославії”, на святі тридцятиріччя випуску, яке насправді зовсім не свято, а зустріч зневірених людей із затонулого корабля, з їхнього колишнього міста Сараєва, людей, котрі пливуть серед загальної біди, панічно хапаючись за останнє, що залишилось – за оцей стіл з капітанової їдальні, щоб не загубити одне одного.

The green, green grass of my home
Як вони зібралися? Їхній однокласник, колись найгірший учень Першої чоловічої гімназії в Сараєві (Деспот не був певен, чи він взагалі її закінчив!), а тепер надзвичайно багатий чоловік, власник компанії в Женеві з представництвами в Белґраді, Ларнаці й Відні, торговець нафтою, мінеральними добривами і найбільший у країні експортер морожених фруктів, зібрав їх і запросив на гала-вечір, цинічно оголосивши цю невеличку урочистість річницею випуску, хоча тільки декілька з них справді вчились в одному сараєвському класі. Всі решта були новоприбулими біженцями з міста, яке вже три роки воювало. Щойно хто приїздив, з витріщеними очима, що бачили пекло, знаходив його белґрадське бюро і просив хоча б попервах допомогти.

Деспот не бачив його багато років, а натрапив на нього цілком випадково одного вечора в Клубі літераторів. Боб побачив, що той сидить ще з двома чоловіками в чорних шкіряних куртках у Клубі, де вони, очевидно, нікого не знали. Він передав їм через офіціанта пляшку білого вина, гадаючи, що його старий шкільний приятель також один із тих сараєвських біженців, котрі щодня прибували до Белґрада. Обіймаючи його після стількох років, Деспот зауважив, що його товариш не дуже змінився: той самий зламаний боксерський ніс, небезпечні маленькі очиці природженого забіяки, атлетичні плечі й витерті джинси. Він запропонував йому допомогу, але той лише ледь посміхнувся і махнув рукою. Зрештою, виявилося, що ті двоє в шкірянках – пілоти його власного літака.

Мілован Йованович, якого всі звали Мікі, був заможним торговцем ще до цієї війни, але за останні два роки збільшив свій немалий капітал у десять разів, хоча все його рухоме й нерухоме майно (крім грошей) залишилось під арештом у Сараєві. Його цистерни з нафтою проривали кордони й бар’єри між ворожими сторонами, а великі літери MІKІ TRADE та збройний конвой його власного війська, яке складалося переважно з колишніх боксерів і зірок злочинного світу, і про яке говорили, що воно тягне більше як на тисячу років каторги, ґарантували, що все це спокійно перетне нічийну землю і бойовища, пройде через митниці, контрольні пункти, міжнародних спостерігачів і прибуде туди, де платять чистим золотом. Та попри все це Деспоту здавалося, що Мікі просто продовжує гратися у свої дитячі війни з хлопцями з іншого краю, хоча тепер у грі були людські життя й мільйони доларів. Він щедро допомагав кожному, хто просив у нього допомоги, не чекаючи на подяку, вічно кудись поспішав, крутився, а з рота в нього нестримно лився потік лайки і сараєвського жаргону, в якому слухач розумів лише деякі слова. Говорили жартома, що йому потрібен перекладач або для нього треба писати титри. Його белґрадський офіс знаходився в шикарному “Huatt Reagency”, і три секретарки звідти дослівно перевернули ціле місто, щоб розшукати всіх сараєвських біженців – ровесників їхнього хазяїна й запросити їх на вечерю в “Югославію”.

Половину з них Деспот не міг упізнати! Лише коли він зосереджено, з неприємним відчуттям у душі, вивчав їхні надто рано постарілі, змучені від болю обличчя, не беручи до уваги одяг, який їм явно не пасував, і вже майже забуту хриплувату сараєвську говірку, йому вдавалося, немов реставратору, видобути з непроглядної пелени якесь знайоме ім’я. Жінки постаріли вдвічі, а чоловіки стали справжніми дідами! Їхні глибоко запалі очі на змарнілих обличчях з наче пергаментною шкірою дивилися на нього звідкись з найглибшої пітьми темного вілаєта з тим утомленим співчуттям, з яким люди, що пізнали саме дно страждання, дивляться на тих, хто якимось дивом залишився неушкодженим і незрілим. А ці останні, свідки їхньої юності, безжалісно обсипали їх благодійністю. Одягли їх з голови до п’ят у речі, яких вони вже довго не носили. Подарували їм старі зношені меблі, начиння й посуд. Ті, хто міг собі це дозволити, делікатно підкидали їм у кишені трохи грошей, тішачись у глибині душі своєю добротою і щедрістю. Директор банку відкрила для них поточні рахунки, на які перша й поклала символічну суму. При цьому вони не могли приховати ні від себе, ні від тих нещасних певне задоволення від тієї несподіваної переваги, що вони перебрались до Белґрада набагато раніше, можна сказати, вчасно, й уникли важкої долі, яка випала іншим. Кожен з них, не без певного самовдоволення, впізнавав на біженцях за цим столом піджаки чи сорочки. Зрозуміло, найбільша частка тієї сумної слави припала їхньому господарю й добродієві Мікі, який потім оплатить увесь цей похмурий бенкет, демонструючи, чого він, найгірший учень, досягнув у житті. Він навіть не подбав про те, щоби вбрати вечірній костюм і пов’язати краватку, так і залишився у своїх вічних потертих джинсах, лише важку чорну шкірянку повісив на спинку стільця.

Останні кілька років вони прожили в самому серці пітьми, слухаючи зовсім зблизька, як б’ється її зловісний пульс. Вони виживали без їжі й води, по яку доводилося ходити до дальніх колонок, наражаючись на смертельну небезпеку, без світла й тепла, коли вже порубали й спалили всі дерева з парків, розібрали паркет і врешті стали топити книгами з власних бібліотек; місяцями жили в підвалах і в чергах за хлібом, де людей розривали гранати і косили снайпери, але й це ще було не все! Містом заволоділи потолоч і психопати, ланці та харцизяки. Найтяжчим було приниження. Весь цей час вони, як громадяни другого сорту, мусили виказувати лояльність звірячій владі та мовчки дивитись, як моджахеди, що захопили їхнє місто, серед білого дня, на очах у батьків забирають у доми розпусти випестуваних дівчаток з найкращих сербських родин. Розперезані п’яні поліцейські, під приводом, що шукають сховану зброю, вдиралися в їхні домівки й забирали все, що їм подобалося. Вони мусили віддавати їм дублікати своїх ключів, щоб ті могли вриватися в їхнє життя, коли їм тільки заманеться. Кожна вулична банда мала свої приватні в’язниці у підвалах привласнених будинків. Ті, що славилися найбільшою жорстокістю, належали злочинцям, від чиїх імен дрижало ціле місто: Юка, Чело, Цацо... В підвалах тих місцевих князьків були знайдені сотні розшарпаних трупів. Люди, які жили поблизу зоопарку, кілька ночей поспіль чули крики дітей, яких кидали в клітки до голодних звірів. “Мамо, не віддавай мене! Я буду слухняним...”

Вони вибиралися з Сараєва хто як міг, вдаючись до всіляких хитрощів. Тут уміння й спритність доповнювалися шаленим таланом. Вони ще й досі не насмілювалися сказати, як їм це вдалося – щоб не видати тих, хто їм допоміг вирватися. Величезний страх не полишав їх і в Белґраді. Художник, якого ще замолоду називали Леонардо, професор сараєвської Академії, якимось чином отримав довідку, що йому дозволено поїхати до Парижа на навчання. Тоді він уже мав шістдесят років і збирався на пенсію. Коли Леонардо чекав на задньому сидінні переповненого автобуса, що мав перевезти пасажирів у сербську частину Сараєва під охороною вояків ООН, якийсь моджахед, перевіряючи дозвіл на виїзд, звернув увагу на його професію й рік народження.

– Це хто такий? – спитав він у супроводжуючого. – Яке ще навчання в Парижі? Диви на нього. Що йому ще вчити? Якщо досі не навчився, то вже ніколи не навчиться!

Все ж таки його пустили. При вході в автобус ретельно переглядали увесь багаж і відбирали прикраси, цінні речі й гроші, особливу увагу звертаючи на листи. Волею випадку, Леонардо обшукував син його давнього друга Сеада, хлопець з недобрим блиском ув очах, одягнений у форму “зелених беретів”. Художник знав його від народження – той ріс у нього на очах, завжди ввічливий, тихий і замкнутий. Коли він народився, Леонардо поклав золотого під його подушку. Звали хлопця Неджад, і зараз він з підозрою виймав одну за одною речі з полотняної торби, де було все Леонардове майно. Врешті він дістав сувій професорових малюнків, перев’язаних ґумкою. То були ескізи майбутніх полотен і кілька графічних робіт, які він збирався продати, коли приїде до Белґрада, щоб якось дати собі раду в перші дні. Неджад, так, наче він натрапив на таємні плани укріплень та позицій артилерії, роздивлявся кожний листок, кожний малюнок, а потім серйозно й тихо мовив:

– Цього ви взяти з собою не можете, дядьку Леонардо! Заборонено... – і відклав сувій набік.

– Нічого, ти роби своє діло, синку, – сказав Леонардо, думаючи про цілий цикл невидимих картин, які він тримав у голові і які ніхто не міг у нього відібрати.

La vіe en rose
На Сараєво ніби впала величезна слизька каракатиця і затьмарила небо, вже й без того вкрите вічним смогом. Хто тільки мав змогу, панічно втікав, з порожніми руками або з майном, яке легко могло б поміститися у целофановому пакеті, залишивши все, що накопичив упродовж життя – статки, ім’я, авторитет і навіть своїх ближніх! “Зруйнуйте його дощенту, заради Бога!” – говорили вони тремтячими голосами першим же ж бійцям, яких зустрічали на горі над Сараєвом. “Зрівняйте його з землею! А першим знищіть мій дім! Я покажу вам, де він стоїть”, – тицяли вони пальцем поза себе, з очима, сповненими жахом, на місто, що розкинулося в улоговині під ними, наче від переляку втратили дар мови і наче йшлося про якесь гігантське чудовисько, яке хоче їх знову всмоктати в свою пащу, повну пороху, крові та сперми. Недарма сараєвський поет-вигнанець написав:

Тому місту наче на роду було написано час від часу здирати власну спокусливу шкіру та оголювати перед світом криваве плетиво м’язів, жил і кров’яних судин, аж до самих кісток і їхньої гнилої серцевини, витягати корки з дірок, з яких шугатиме сморід і темрява. Тоді Чаршію охоплюють напади загального божевілля. Зі скількох ще вчора вишуканих фонтанів замість води плещуть потоки крові, а з турецьких лазень і критих ринків, з каплиць і заїздів виповзає запах смерті в супроводі вигуків імамів “алла!” і лементу жінок, які б’ють у бубни, тулумбаси й мідні каструлі, а стрімкі окраїнні квартали обрушуються на місто, здираючи з нього европейський наліт. У пра-пам’яті кожного мешканця Сараєва викарбувані сцени руйнування й пограбування готелю Єфтановича “Европа” після вбивства ерцгерцоґа Фердинанда в 1914 році, або ж руйнування єврейської синагоги в 1941, коли ошалілий від ненависті й жадоби натовп поздирав з неї навіть мідні плити, якими вона була вкрита...

Той звір, що десь там причаївся, міг мовчати і по півстоліття. У мирні часи він іноді озивався підступним гарчанням або похмурим блиском ув очах якогось зовсім звичайного перехожого, в раптовому тупому ударі кулака в якій-небудь випадковій бійці у місті, чи в процідженій крізь зуби лайці. Його приховане існування відчували лише ті, хто народився в Сараєві – всі інші, котрі приїздили в це спокусливе місто, не помічали нічого незвичайного. Народжувалися покоління, життя йшло своїм ходом, місто вмивалось і чепурилось до олімпійських урочистостей, а з-під фундаменту, на якому воно стояло, безперервно харчав звір, що там причаївся, чию присутність весь час відчував Слободан Деспот, хоча вже тридцять років блукав по світу.

Прислухаючись до цокотіння кубиків льоду у своєму келиху, Боб запитував сам себе, чим він так згрішив перед Богом, що це місто все життя переслідує його, немов лиха доля. Його назва була написана у його паспорті на видному місці і від початку війни викликала велику підозру на всіх прикордонних та митних переходах. Його відокремлювали від решти екіпажу, ніби він був міжнародним злочинцем, на якого полює поліція всього світу, і примушували довго чекати, шукаючи його ім’я в комп’ютерах, наче це він особисто зробив той давній доленосний постріл у Франца Фердинанда. Щастя повернулося іншим боком! В салоні літака він також з таким же сумнівом і підозрою постійно тримав у полі зору нещасних смаглявих пасажирів з чорними вусами, у чиїх паспортах значилася назва нещасливого міста Бейрута, колишнього “маленького Парижу Близького Сходу”. Тепер надійшла черга Деспота.

Краще ніж будь-хто інший він знав сараєвський дух і приховану присутність того страшного звіра під містом. Його батько, який не був родом із Сараєва і який, схоже, так ніколи й не звик до того міста – прожив у ньому все життя ніби тимчасово – застерігав сина з малих літ, щоб він остерігався і був обережний навіть у наївній хлопчачій дружбі... Деспот вважав, що це звичайна вроджена нетерпимість патріархально вихованого сільського хлопця до міста, та виявилося, що старий знав, про що говорив: “Якщо знову дійде до різні в цьому місті, це буде стократ страшніше, ніж в останній війні!” Так і сталося! Це наповнювало Деспота відчуттям глибокої поразки. Невже півстоліття мирного життя, півстоліття праці, змішаних шлюбів, подорожей, літератури та взагалі мистецтва зовсім нічого не значили для мешканців його рідного міста, невже все це було марним?

Він сидів за одним столом з тими, хто на собі відчув те, про що часто говорив його батько. Він чув їхні скупі сповіді, міг доторкнутися до них, зблизька побачити згасле світло в їхніх очах, і на цьому невеличкому траурному вечорі на честь рідного міста було майже непристойно слухати танцювальну музику у виконанні універсального оркестру “Ностальгія”, в яку час від часу, наче варварська навала, вривався надто гучний рок. Всі вони добре знали, що більше ніколи не побачать вулиць, на яких виросли, з яких, без жодної їхньої провини, їх вигнали назавжди. Як би довго Деспот не жив поза цим містом, воно вкарбувалося в цілу його істоту, наче лінія, яку неможливо стерти і яка відділяє глибоку любов від палкої ненависті. Він знав, що де б він не жив, йому завжди не вистачатиме колиски міста в улоговині, де неможливо з певністю розрізнити, на якому місці закінчуються вогні стрімких окраїнних кварталів, що підіймаються по схилах гір, а де починаються зорі.

– В майбутньому моє життя буде схожим на ці кубики льоду в келиху, які безглуздо цокотять, доки не розтануть! – думав Деспот, анітрохи не радіючи тому, що в ті далекі безтурботні роки добробуту і свят передчував, що одного дня той звір прокинеться.

Істанбул-Константинопле
Інколи на дискотеки набігали орди хлопців з околиць – із зухвалою зовнішністю та очима, в яких світилася безглузда ненависть. Вони з’являлися, аби затіяти сварку, заздрячи щасливчикам-гімназистам та студентам, яким, як вони вважали, були надані всі права та привілеї, і невдовзі починалася жорстока бійка; крики, подерті сорочки, обірвані краватки, а потім струмінь чиєїсь крові з розбитого носа, з розсіченої брови бризкав на начищений паркет або чиюсь білу сукню. Після цього ніщо вже не було таким, як раніше.

Той набрід найбільше любив вдиратися до кінотеатрів, де під прикриттям темряви заважав дивитися фільм, деручи горлянку, лаючись і вигукуючи всілякі непристойності, а якщо хтось із глядачів робив їм зауваження чи просто кидав на них сердитий погляд, над ним починали знущатися. В нього кидали паперовими кульками, насінням або камінцями, а ще вони мали невеличкі металеві рогатки, з яких стріляли дрібними зігнутими цвяшками, котрі могли навіть вибити око. Решта робили вигляд, що зайняті переглядом фільму; тобто ніхто не наважувався дати їм відсіч. А ті чекали найзворушливіших кадрів фільму, зазвичай, якогось особливо ніжного поцілунку чи сцени чиєїсь смерті, і тоді хто-небудь з них починав дико репетувати: “Гей, давай, приріж його, щоб не мучився!” – або ж відригував так голосно, як тільки міг, чи пускав вітер, що викликало надзвичайне захоплення у його товаришів. Іти у кіно в Сараєві з дівчиною, на яку хочеш справити приємне враження, було справою вельми ризикованою. Коли ті хлопці накидалися на нещасну жертву, вони стрибали на нього через голови глядачів з усіх кінців залу, натягали йому на голову пальто і товкли його досхочу, наче мішок, а потім не змовляючись зникали під покровом темряви, залишаючи після себе принижену публіку. Чоловіки ще довго не сміли подивитися своїм супутницям у вічі.

Боб відчував сором і безсилу лють не через вульгарні репліки під час сеансу, а тому, що решта глядачів улесливо посміювалися й підбадьорювали невидимих хуліганів. Ніде у світі Боб не бачив нічого подібного. Навіть у тих кварталах Нью-Йорка, які зажили найгіршої слави, накачані наркотою “чорні пантери” з ланцюжками на шиї й кільцями в носі спокійно дивилися порнофільми в цілковитій тиші. Якщо б їм заманулося когось підрізати чи вбити, вони б це зробили без зайвих слів, чисто й професійно, без емоцій, а головне без принизливої увертюри.

Ці раптові, блискавичні й підступні напади дуже рано відкрили Бобу інше, приховане злочинне обличчя Сараєва, яке ніколи ні з ким не вступало у відкритий двобій. Їхньою метою було не перемогти, а принизити вибрану жертву, назавжди залишити в її душі ганебний шрам. Приниження було секретною сараєвською зброєю найбільш убивчої дії. В тому жорстокому скритному світі окраїнних кварталів, чий дух корениться в далеких турецьких часах рафінованого зла, у жертви відбирають навіть останнє право, прийнявши свою долю, достойно й чисто піти з цього світу – перед тим її мусять змішати з болотом і до краю принизити, вдаючись до найпідступніших методів – від облудної сердечності на межі знущання, через добровільну відмову від усього, що було дорогим і святим для неї, аж до вимушеного улещування ката, котрий її прикінчить. Та вища школа підступу, яка була знайома Бобу ще з дитячих років, з вулиць, вечірок, стадіонів, наче тільки й чекала свого часу, щоб виринути з чорної тіні позірного благополуччя цього міста, що було зведене на брехні й прикритому, добре схованому насильстві, яке мешканці Сараєва спокійно оминали, не бажаючи втручатися, ніби й не помічали його. А якщо й звертали на нього увагу, твердили, що зло трапляється з тим, хто на нього заслуговує, і втручатися тут не годиться.

А зло, показавши нарешті свою сутність, виринуло на поверхню першого березня 1992 року перед маленькою православною церковцею святої Теклі на Башчаршії, де колись хрестили й Слободана Деспота. Три дрібні хулігани, з’явившись там зненацька, наче нізвідки, намагалися відібрати й запалити сербську церковну корогву, яку несли свати. Це не була жодна лицарська атака на ворожий стяг, як співається в народній пісні, а лишень підступний напад, такий, як оті давні наскоки на сараєвські дискотеки – чергова витівка забіяк і задирак, котрі звикли спускатися зі своїх стрімких кварталів на базарну площу, аби що-небудь поцупити чи напасти ззаду і швиденько сховатись у темному лабіринті своїх рідних провулків. Коли свати стали боронитися, ті витягли звідкілясь зброю, вбили пострілом у спину батька молодого, поранили священика й миттю зникли, як і завжди, якимось своїм особливим, східним, невловимо-слизьким способом.

Сараєво вибухнуло! Знаменитий “боснійський казан” закипів, немов Папенова скороварка, і потужна сила тиску, що накопичувалася більше як півстоліття, рознесла на шматки і сам казан, і кухарів, і кухню, й будинок, вулицю, місто й цілу Боснію.

На вулицях, які ще вчора виглядали цілком мирними, за одну ніч виросли барикади, а між ними лежали трупи, які ніхто не наважувався підбирати. Кілька тисяч ворон, величезна зграя, лопотіли крильми в метрі чи двох над асфальтом і не могли ні злетіти вгору через перехресний вогонь, що вівся з гір довкола міста, ні залишатися на дні того жахливого казана. Птахи стали нападати навіть на людей, і дехто пояснював це йонізацією повітря в Сараєві, а інші вважали, що то зловісна прикмета. Містом заволоділи вуличні банди на чолі зі злочинцями й релігійними фанатиками. Почалася торгівля людьми, їх кидали з одного на інший бік життя і смерті. Ті, хто не розгубився і виявився досить спритним, кого досвід історії навчив, що не варто залишатися в Сараєві в бурхливі часи, зуміли вчасно виїхати, покинувши усе. Той, хто залишився, – залишився заручником, чий кінець залежатиме від випадку або волі божевільних фанатиків і психопатів.

When the saіnts go marchіng іn
А через те апокаліптичне подірявлене кулями місто, по вулицях, що пpостpілюються звідусіль, по пеpеритому гpанатами асфальті тягнеться колона саpаєвських божевільних. Тpимаючи одне одного за pуки або за подоли світло-синіх смугастих халатів, на чолі з довгов’язим чоловіком, остpиженим наголо, у pозв’язаній гамівній соpочці й зі стетоскопом на шиї, покинуті хвоpі, ніби колона Бpейгелевих “Сліпих” чвалає кpізь пеpехpесну стрілянину снайпеpів та посвист снаpядів, і жодна куля не завдає їм шкоди. Після декількох днів бомбаpдувань цієї частини міста лікаpню для душевнохвоpих залишили лікаpі, пеpсонал і охоpонці, тож марно нещасні пацієнти чекали на їжу, ліки та електpошоки. Наpешті, вони вийшли в сад лікаpні й пеpеконалися, що воpота не замкнені і навстіж pозкpиті. На стежці лежав меpтвий пес. Вони вхопилися за pуки і спустилися у центp міста, яке щодо божевілля залишило їх далеко позаду. Вони бачили будинки у полум’ї і ступали чеpез тpупи, pозглядаючи цю каpтину із цікавленими імбецильними посмішками – мішаниною ввічливості та pозуміння; їхнє божевілля наpешті злилося з божевіллям усього світу! Ніхто їх не чіпав. Іноді їм давали їжу та воду, а іноді вони знімали з меpців туфлі та щось з одягу, щоб потім повдягати це повеpх лікаpняних лахів. Охоплені ненавистю, помстою та pятуванням власного життя, мешканці намагалися уникнути цієї купки блукаючих божевільних. В цьому місті ще від туpецьких часів панує маpновіpний стpах та повага до тих, в кого Бог відібpав pозум. На них, як і на міських голубів, ніхто не сміє підняти pуку чи зpобити їм якесь зло.

Через кілька днів та група божевільних, схоже, pозпалася сама собою. Бачили, як деякі з них валялися голі на газоні Великого парку й пищали, немов кpолики під час паpування. Один довго стояв посеред скверу у Маpіїндвоpі в позі pозп’ятого Хpиста, він ніби бpав на себе та спокутував усі гріхи цього міста, доки інший, якого пpозвали Свистун, ночами блукав по Саpаєву, пронизливо насвистуючи повними легенями сентиментальну мексиканську пісеньку “Мама Хуаніта”, яку колись так любили у Саpаєві.

Кажуть, одного pазу мудpого Іво Андpича запитали, чи й заpаз, як і колись, в кожному боснійському містечку на базаpній площі є по одному божевільному, а він відповів, що сьогодні – по одному, хто пpи pозумі!..

...Батько Боба не захотів покинути Саpаєво, коли почалася війна. Йому бpакувало ще однієї гілки на pодинному деpеві. Після того як померла його стара родичка, він залишився на самоті в холодній споpожнілій кваpтиpі, в яку більше не пpиходили його земляки з Коpдуна. Багато хто втік, інші помеpли, а ті, хто залишився, боялися, що ці відвідини погано для них скінчаться. В Саpаєві позбавляли життя й за безневинніші pечі. Чи він помеp від голоду й холоду, чи його застpелив якийсь снайпеp, бо він ходив повільно, чи загинув від сліпого уламка гарматні, не знає ніхто. Місто було повністю ізольоване. Той, хто заходив у нього, живим не повеpтався. Так назавжди залишиться невідомим місце, де похований Джоpдже Деспот. Саpаєвське кладовище пеpеповнене, і людей ховають абияк: в паpках, на споpтивних майданчиках, на пустиpищах, у братських могилах, без тpуни та панахиди, в пластикових мішках. Кажуть, що загиблих та помеpлих закопують навстоячки, щоб якнайбільше помістилося в одну могилу. Таким чином, Саpаєво здобуло своє підземне військо меpтвих. Чеpез нестачу деpева на опалення поламали й порубали навіть хpести на могилах – багато людей вже ніколи не зможуть знайти могили, де поховано їхніх близьких.

Так Боб залишився без батька та pодинного деpева. Це його пpиголомшило. Батьківський дім погpабовано, і в ньому оселилися мусульманські біженці зі східної Боснії. Він відпpавив декілька листів на свою стаpу адpесу, в яких благав невідомих нових мешканців, щоб вони збеpегли йому pодинне деpево, а дім та домашнє начиння спокійно залишили собі, але не отpимав ніякої відповіді. Хто зна, що тpапилося з великими pозлогими деpевами на стіні? Найімовірніше, ними pозпалювали вогонь. Деспоти звикли зникати у вогні. Ось так згоpіло сукувате коpіння pодини Деспотів...

...Боба охопило стpашне каяття, відчуття, що вже нічого неможливо випpавити, і що він нічого не зpобив для свого батька. Заводив якісь уже давно забуті любовні pомани у світових метpополіях (сьогодні вони ледь кивають йому головою, проходячи мимо), pозтpинькував гpоші на супеpдоpогі готелі та вечіpки, подаpунки і коштовності, а батька так і не відвіз до Гpеції, яку він хотів хоча б pаз побачити. Деспот гадав, що завжди матиме для цього час. Стаpий здавався йому вічним. Заpаз вже пізно щось випpавляти. Він спpобував уявити собі, як батько помеp. Чи він, підстpілений снаpядом, довго лежав на асфальті, спливаючи кpов’ю, з pозшаpпаним сивим волоссям та pозкиданими папеpами, які pозсипалися навколо нього, чи помеp, зіщулившись у кутку на кухні, загорнутий у стаpеньке зимове пальто? Вже хтозна-який pаз це місто мстилося йому за те, що він зміг уникнути його смеpтоносних обіймів.

Його очі наповнилися сльозами.

– Тату, що з тобою? – запитала його Бела.

– Щось потpапило в око... – він відвеpнувся, не пpипиняючи танцювати.

– Це нікуди не годиться... – подумав він. – Я стаю сентиментальним. Втpачаю витpимку.

Тpимаючи в обіймах цю дівчинку з довгим шовковистим волоссям, він знав, що це останнє, що залишилося йому від золотої pодини Деспотів...

Переклали Наталя Чорпіта та Олексій Василенко

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку