Данило КішHomo poeticus, наперекір усьомуМи – екзотика, ми – політичний скандал, ми, у найкращому разі, – гарні спогади з Марни і сумління старих poilus d’Orient та учасників руху опору. Ми, попри те, – ще й чудові заходи сонця на адріатичному узбережжі, милі туристичні спогади про чудові та спокійні заходи сонця на Адріатиці... спогади, скроплені сливовицею. І це все. І ми ледве чи є частиною европейської культури... Політика, то вже так! Туризм, також! Slivovitz (в німецькій орфографії), і це небезпремінно! Але ж хто, достобіса, буде шукати літературу в тій країні! І чи хто спромігся б розібратися в отих їхніх націоналістичних бздурах і у всіх отих мовах та діалектах, настільки близьких і настільки відмінних (кажуть), у всіх отих релігіях і реґіонах! Що стосується літератури, ми, европейці, маємо того доволі, і то не найгіршого ґатунку; а вони, яктамїх, србо-кркр, нехай вони зволять писати про так звані делікатні теми, нехай зволять знущатися над своїми політиками і над своєю системою, нехай опишуть якийсь політичний скандал, вставлений у гарну, екзотичну оправу... от і маєте добру літературу. А ми, европейці, ми, цивілізовані, ми будемо змальовувати, з чистою совістю і легким серцем, красоти заходу сонця і екзотику нашого дитинства-молодості (як Сен-Жон Перс), ми будемо писати вірші любовні й розмаїті... А вони нехай, брате, мастять собі голову своїми політично-екзотично-комуністичними проблемами. Нам – справжня література, нам – служки на всі забаганки, милі покоївки нашої юності на молодості. Бо коли б і вони взялися писати про ті ж речі, про які пишемо й ми (поезія, історія і міт, людська доля, розбита іграшка лункої марноти та інші співзвуччя), тоді б нас це й справді не зачіпало; якщо вони то роблять за нашим зразком, тоді виникає також література, тоді виникає Андрич, тоді виникає Крлежа (ох! як важко вимовити!), тоді виникає Мілош Црнянський (знову те кр-крр!) тоді виникає Драґослав Михайлович, і ще, і ще інші, без яких, усіх вкупі, легко можна... А нам, далебі, нам югославам, нам homo politicus, всім решта – все решта, всі решта виміри того дивного кристала із сотнею поверхонь, того кристала, що зветься homo poeticus, тієї поетичної тварини, яка страждає від любові, рівно ж як і від своєї смертельності, від метафізики, рівно ж як і від політики... Хіба ми заслужили на таку долю? Безсумнівно. Ми винні й мусимо зносити свою вину мовчки. Бо ми самі не здолали спокуси експортувати у світ наші малі (чи великі, що мені до того) проблеми націоналізму й шовінізму, видзвонювати на цілий світ, що ми, насамперед, зовсім і не югослави, а, розумієте, ми насамперед серби або хорвати, словенці або македонці, або як-би-то-сказати, увага, це дуже-дуже важливо, пані та панове, це в жодному разі не вільно переплутати, бо в нас є і католики і православні, і мусульмани, та й, звичайно ж, трапляються і євреї (нема права забути!)... отакі ми, хоч сядь та й плач, отакі ми, бідні югословаки, у серці наших сімейних сварок, а ми насправді хотіли говорити про літературу, хотіли цитувати того хорватського monstre sacre Мирослава Крлежу (крр, кррр!), і того іншого monstre sacre Іво Андрича, серба чи хорвата, як вам любо... ось так і розбилась, через нашу власну неуважність, та (вже) розбита іграшка (bibelot aboli) звана літературою, ось як і чому не заслуговуємо ми на серйозне ставлення до себе... А крім того – і то вже не наша хиба, а Божа провина – як же ж, достобіса, ситуювати ту літературу, і ту мову, ті мови? Що то слов’янська література, з тим легко згодимося; що то одна зі слов’янських мов, і з тим порядок; отже, то, певно, слав’янська країна, гаразд і з тим; соціалістичний лад, не зовсім такий, як інші... так тоді виходить щось наче росіяни! Ну то добре, перекладаємо зрештою росіян! Вони бодай не створюють жодних проблем, хоч і різномасті, але їх принаймні можна легко запхати до одного мішка, до однієї рубрики совєти, для них навіть маємо одну окрему колекцію, де всі запросто поміщаються (азербайджанці й росіяни, башкири й калмики). Ну то й що? Ну то нічо. Не треба злоститися; лише будьмо свідомі того факту, що є і завжди були великі традиції, великі літератури, і що є і завжди були малі мови і малі народи, як є великі й малі банкноти (dixit Андрич). Отже, будьмо скромними, не скавулімо, і не вплутуймо цілий світ у наші сімейні чвари. І тим більше нам не слід пошиватися в дурні з тим заяложеним мітом, що, мовляв, нам, югословакам та іншим мадярам, потрібно зректися літератури, що нам треба забавляти білий світ лише нашими політично-екзотично-комуняцькими темами, що ми мусимо за будь-яку ціну бути лише homo politicus, скрізь і завжди, а поезія і форма, гра і грайливість, метафізичні заморочки (хто я? звідки? куди йду?), екстаз натхненного кохання нібито не для нас, і що заходи сонця нас нібито не стосуються, бо вони належать лише туристам, захопленим літературою і поезією, і яким, отже, властиво мати право спостерігати призахіднє сонце із замилуванням і спокійним сумлінням. Бо поезія, бо література (ставлю тут знак рівності між тими двома словами, як то вчинив Пастернак) – це, для вас і для нас однаковою мірою, наші варварські мрії й ваші мрії, це наші кохання і ваші кохання, наші спогади і ваші, наша буденність і ваша, наше нещасливе дитинство і ваше (і воно, можливо, нещасливе), наша перейнятість смертю і ваша (ідентична, сподіваюся). Поезія (література) – також є, я то добре знаю, і дедалі частіше буває описом соціальної несправедливості та патетичним засудженням тієї несправедливості (як то було ще за часів Дікенса), описом і засудженням лагерів, психушок і всіх видів гніту, всіх пригнічень, що бажають звести людину до одного-однісінького виміру – zoon politikon – до політичної тварини, щоб таким чином позбавити її усіх її надбань, її метафізичної думки та її поетичної чуттєвості, що бажають знищити в ній будь-яку нетваринну сутність, її здатність до самозахисту, щоб звести її до виміру мілітарної тварини, до голої анґажованої людини, до скаженої, сліпої, анґажованої тварини. Бо той принцип – якого й ми, слід визнати, теж дотримуємося – за яким література мусить бути заанґажованою або вже не є літературою, лише показує, до якої міри політика проникла у всі пори життя і буття, як вона все затопила своєю драговиною, і до якої міри людина стала одновимірною і вбогою духом, до якої міри поезія переможена, і до якої міри стала привілеєм багатих і “декадентних” – вони собі можуть дозволити розкіш поетування – тоді, коли всі ми решта... Ось небезпека, що всім нам загрожує. Але ми мусимо бути свідомі того, що література, що поезія є заборолом проти варварства, і навіть якщо поезія й не “ушляхетнює змислів”, то вона все ж таки служить для чогось: наповнює певним сенсом марноту існування. І бодай на підставі того антропологічного факту, що ми є частиною тієї ж сім’ї европейських народів, а за нашою традицією, водночас юдео-християнською, візантійською та оттоманською, ми маємо право таке ж, як і вони, якщо не більше, на приналежність до тієї ж культурної спільноти. А після того, але лише після того, з’являються технічні проблеми: переклад, коментування, рекомендування, паралелізми тощо... Бо решта все... література. (1980) Переклав Іван Лучук |
ч
|
|||