Після кількох “страшних днів” сьогодні вранці прийшло несподіване заспокоєння. Лікар знав, що це заспокоєння позірне і тимчасове, і що в організмі хворого відбуваються якісь навіть науці невідомі зміни, які залежать як від Бога, так і від складного механізму органів та психіки. Хворий лежав горілиць, трохи підпертий подушками; монітор показував ритмічне биття серця. Його тіло було під’єднане трубочками до складних приладів, які, з одного боку, показували на екрані роботу органів, а з іншого штучно його годували, підтримували знеможені вени, кишки, органи дихання. У тиші світлої й білої кімнати було чутно лише тихе гудіння машини і час від часу брязкання ампул, коли хворий хоча б трохи ворушив своїми кінцівками. Певний час він дивився на флакон, що висів над його головою, на флакон, з якого крапала рідина, котрий через прозору трубку постачав у організм хворого життєдайну рідину.

Його очі були широко розплющені, трохи згаслі й зизуваті, як у людей, котрі зняли окуляри, хоча носили їх постійно.

Навкруги було тихо...

Краплі з флакона відривалися неспішно, пучнявіли, потім різко зісковзували в трубку. І поки одна збігала прозорою трубкою до його органів, інша одразу ж починала пучнявіти. Хворий дивився на ті краплини. Вони служили йому наче вервицею, яка несподівано спалахнула у його свідомості, у частині його свідомості, і сповістила, що наближається смертна година. Позаду було життя, ані гірше, ані краще, ніж в інших; він кохав, страждав, подорожував, писав. Багато хто думав і писав, особливо після його вісімдесятиліття, що його життя було заповнене працею та самотністю, а ніхто не знав, якого зречення коштувала йому ота праця, наскільки та самотність була вимушеною, рівно ж як і рятівною. Пригадув, “ніби крізь туман” (він, тонкий стиліст, напевно би не вжив цього звороту), що у ті дні у нього бували страшенні кризи, що він боровся усіма силами проти смерті, що виривався від неї, що висмикував трубки з вен, що плював їй у обличчя, що плакав, що змагався з отим фантомом смерті, невидимим, але присутнім; вона стояла то біля його ліжка, то десь у ньому, у його кишках, у його легенях, у його гарячковому мозку.

А ось сьогодні вранці, він не знав ані коли, ані як, прийшло заспокоєння. Він прийняв неприйнятне: що для нього все закінчилось, що його дні, його години полічені. Він спробував підбити баланс свого буття, подивитися на своє життя так, як його бачать інші, і подумки усміхнувся. Отже, він помре, заповнивши своє життя самотністю, зреченням і працею; тому що всі людські старання вчать одного й того ж: що сенс людських діянь на землі – закон, міра, порядок та зречення. А все велике і прекрасне, що створене, створювалось кров’ю або потом, і в мовчанні. Хто це сказав? Чи він це десь прочитав, чи може сам колись написав? Лише тепер ця думка видалася йому якщо не втішною, то хоча б вірною.

Він думав, що було б чудово мати зараз поруч із собою когось із отих шляхетних і мудрих людей, з якими він у житті познайомився: Алауповича або пана Іво Войновича... За усе своє життя він познайомився тільки з двома-трьома такими мудрими людьми. Інші були схожі на посполиту більшість: обмеженими та егоїстичними; без відчуття краси, без розуміння інших, без знань; люди, ведені інстинктом і честолюбством: до кохання та їжі, до почестей та минущої слави. І завжди, входячи у його життя, вони залишали по собі розгардіяш, як військо, що оволоділо містом.

Він дивився на себе очима інших і підводив підсумок свого життя так, як вони, інші, незнані, його бачать: після нього залишилося його зібрання творів, в яких містилася його біографія, його мова, перемішані з історією його народу: це ґарантувало їм те, що люди називають безсмертям. Серед його паперів було ще кілька книжок, дбайливо відібраних та складених у папки: вірші, щоденники, нотатки. З тих рукописів він повикидав геть усе, що могло б його компрометувати ув очах нащадків: будь-який слід особистого, кожен приватний факт, щоб залишитися в очах нащадків якомога більше абстракцією, якомога більше письменником, якомога менше людиною з плоті й крові. У цьому його жесті було щось гірке та справедливе: він справді прожив увесь свій вік у світі фікцій, у світі платонівських ідеалів, і кожен вихід у життя ставав для нього мукою та нещастям, розгубленістю та нудьгою. Кожне життєве рішення, що виходило за межі світу чистих ідей, тиші та самотності, тільки ранило його, кожен його крок був невдалим, кожна зустріч із людьми закінчувалася поразкою, кожен успіх – новим нещастям; так само як він повикидав з них і чужі імена, усю оту ефемерність, яка може тільки заплямувати його ім’я: бо доводити, що дурень є дурнем – небезпечно.

А отоді його раптом, немов струмом обпекла думка, яка дісталася до серця: що він не повернув свої борги. Не духовні, а земні. (Що стосується духовних боргів, їх жодна людина ніколи не повернула нікому: Богу, матері, мові, вітчизні). Ні, він думав не про ці борги, їх він забере з собою на той світ (і якщо той світ існує, якщо є якась причина для його існування, тоді це саме вона: щоб людина повернула свої борги тим, кому винна). Він просто думав про ті борги, які можна повернути грошима, хоча б символічно, як привіт, як рукостискання, тепер, коли вже не можна чекати, коли настала мить звести рахунки із світом. А свою скромну стипендію – двісті крон – яку йому надсилає хорватське товариство “Поступ” і яка надходить щомісяця, цілком регулярно (справжнє диво у ці неспокійні часи, і треба віддати належне, що б про це не думали люди, K und K інституціям), треба мудро розподілити: щоб усім вистачило і нікому не забракло.

Він дивився, як пучнявіють краплини у флаконі, прилаштованому над його головою, і лічив їх, краплю за краплею, як лічать намистини вервиці або дукати.

Івану Матковшеку, вахмістрові, котрий відкрив мені очі на пейзажі, як солдата вчать читати з мапи вигляд місцевості; дві крони.

Айкуні Хрелич, котра першою за руку перевела мене через міст; дві крони.

Ані Матковшек, котра навчила мене мови квітів та рослин; дві крони.

Драгині Трифкович, вчительці, котра вчила мене перших літер; дві крони.

Ідрізу Азизовичу, “Арабу”, котрий навчив мене слухати людський голос, що може бути інструментом; дві крони.

Любомиру Поповичу, котрий навчив мене доброти; бо недостатньо бути добрим тільки у душі; доброти вчаться, наче абетки; дві крони.

Мілану Гавриловичу, котрий навчив мене дружби, бо і дружби вчаться як іноземної мови; дві крони.

Ратку Богдановичу, котрий навчив мене, що дружба недостатня, бо і дружба може бути егоїстичною; дві крони.

Йовану Васичу, вчителю, котрий додав мені відваги, коли мені була потрібна відвага, щоб піти шляхом літератури; дві крони.

Тугомиру Алауповичу, котрий невтомно піклувався про мою душу та тіло, як про свої власні; дві крони.

Мії Поляку, професору, котрий дав мені змогу читати німецькою, що було для мене упродовж усього життя надзвичайно корисним і давало духовну розвагу; дві крони.

Димитрію Мітриновичу, котрий відкрив мені, що крім отих нещасних містечок існують інші, кращі й щасливіші світи; дві крони.

Владиміру Гачиновичу, котрий відкрив для мене ту частину світу й душі, які подібні до темного боку місяця; дві крони.

Богдану Жераїчу, котрий отруїв мене сумнівом у цінності слів: відтоді я дивлюся на них із недовірою і зважую їх одне за одним, як золоті; дві крони.

Фаніці та Євгенії Гоймерац, котрі отруїли мене музикою та коханням; а музика та кохання – як дві сестри-близнючки, що тримаються за руки... одна грає шопенівський “Полонез”, а інша своїми віршами, своїми листами розпалює у мені святе полум’я любові. Бо на початку була любов; дві крони.

Крапля з флакона відірвалася, а на її місці почала пучнявіти інша, але хай собі, думав він, однаково тут йдеться про двох осіб, отже по одній намистині з вервиці для кожної, по одному спогаду для кожної.

Мілану Решетару, Йозефу Їречеку, Вільгельму Єрузалему, Оскару Евальду, Йозефу Клему, моїм викладачам, котрі навчили мене, що знання – це все, а незнання породжує фанатизм та душевний морок; десять крон.

Докторові Оскару Александеру, ларингологові з Ілиці, котрий оперував мені горло, пояснивши перед тим сенс операції, і лікував мене не як вівцю, а як людське створіння; дві крони.

Офіціантові із “Зеленого салону” у Кракові, котрий подавав мені “гербату” так, як я люблю і як мені було потрібно через стан мого здоров’я, а робив він це з посмішкою і охоче; дві крони.

Гелені Іржиковській, котра навчила мене розшифровувати “божественні ієроґліфи” музичних нот, щоб не стояв я перед отою ліричною ґотикою як теля; дві крони.

Яну Лоцу Непомуцену, котрий відкрив мені, що на великому дереві мов кожна пташка співає по-своєму, неначе у природі, і що наша прихильність до певної мови такою ж мірою індивідуальна, довільна й таємнича, як і вибір у коханні; дві крони.

Мар’яну Здзєховському, котрий відкрив мені глибоке коріння отого слов’янського мовного дерева, з якого відгалузяться мови Пушкіна, Словацького, Мурна і моя, “босняцька”; дві крони.

Майї Нижетич та Єрку Чуличу, перед якими я у боргу за подарунки, слово та доброту в часи мого ув’язнення; чотири крони.

Нещасливому Володимиру Черині, котрий дав мені тисячу динарів, коли це мені було найпотрібніше, дав, так би мовити, “анонімно”, щоб той, хто приймає їх у біді, не сприймав цей подарунок як милостиню та приниження; дві крони.

Незнайомому охоронцеві у марбурзькій в’язниці, котрий потай передав мені шматок паперу і малесенький олівець тієї миті, коли писати для мене означало вижити; дві крони.

Сплітському судді Єркові Московиту, котрий на суді допоміг мені звільнитися, і цим показав, якою мірою особиста позиція і громадянська хоробрість у важкі часи можуть змінити долю окремої людини, долю, яку боягузи вважають неминучою і проголошують її фатумом та історичною необхідністю; дві крони.

Парафіяльному священикові фра Алоїзію Перчинличу, котрий відкрив мені суворе, бідняцьке, наповнене працею життя францисканців; якби я не став “поетом”, зробився б священиком; дві крони.

Стіпиці Лукичу, францисканському послушникові, котрий приносив мені у зеницьку в’язницю хліб, віру та надію; дві крони.

Святим сестрам Герміні та Епархії, котрі показали мені на власному прикладі, як можна підпорядкувати тіло речам духовним, що я, в межах своїх скромних можливостей, спробував застосувати в житті і до себе; чотири крони.

Пані Зденці Маркович, (...).

Панові графові Іву Войновичу, моєму благодійникові та меценатові, котрий бачив у мені те, що я і сам сподівався, що маю: дар, це Богом дане благо і прокляття; дві крони.

Панові Дінку Лукшичу з Сутивана, котрий своєю гостинністю зробив мої дні прекраснішими, а здоров’я кращим, і я закінчив свою книжку віршів; дві крони.

Молодому слідчому, віденцю, котрий під час арешту, у Спліті, дозволив мені послати по мої речі, що залишились у пансіоні: він приніс мені Кіркеґорове “Або-або”, і ця книжка вчинила вирішальний вплив на мою свідомість, що матиме вирішальне значення; дві крони.

Вартовому, котрий дозволив мені видобути цю книжку з тюремного складу, де зберігалися відібрані у нас речі; дві крони.

Яромиру Студнічкому, сараєвському книготорговцеві та книголюбові, котрий відкрив для мене “вселенське світло” книги; дві крони.

Пані Дунджерович, котра вміла оповідати історії з турецьких часів так, як їх колись співали гуслярі, багато, гарно і достовірно; дві крони.

Луї Бакотичу, котрий зробив так, щоб я у Римі не витрачав свій час на канцелярські справи, щоб мої обов’язки не були обтяжливими, а я міг вчитися, дивитися і писати; дві крони.

(Наприкінці, коли настає справжній кінець, однаково все добре і все закінчується гармонійно. І.А.Тр.хр.)

Владиславу Будисавлєвичу, котрий своїм розумінням дав мені змогу займатися літературною творчістю і вивченням історії; ці дві речі у моїй творчості змішуються й перехрещуються, і невідомо, де починається одне, а де інше закінчується; дві крони.

Пані Вірі Стоїч, котра дбала про мої рукописи і мою кореспонденцію, з любов’ю та повагою; дві крони.

Мідхаду Шамичу, котрий, виявивши мої джерела, потрактував це як ерудицію, а не як творче безсилля; одну крону.

Отому професорові, котрий подарував мені на день народження свою книжку афоризмів – одну крону (хоча й він міг би мені дати за те, що я її прочитав). Як каже народ, чисті рахунки – довге кохання.

Медсестрі Ользі, котра доглядає мене і ставить мені у вазу кожного ранку свіжі квіти, а також перевертає мене у ліжку вправно і дбайливо.

Так він лічив подумки, у тиші кімнати, освітленої штучним сонцем, що надавало кімнаті якогось вечірнього блиску. Його думка спершу йшла хронологічно, а потім, коли з’явились якісь зростаючі болі (його ніщо конкретне не боліло, його боліло усе, його боліло життя), ця хронологія почала плутатись, події мінялися місцями, час змінював свій напрямок; свідомість його знову почала слабшати); тільки час від часу з’являлась ясна людська думка, наче сонце, яке то виходить з-за хмар, то ховається за ними.

Він спробував отією своєю вервицею з крапель інсуліну, вервицею, подібною до перлів, поскладати всі ті великі гроші, які він нарахував, підрахувати усі свої борги. Він починав і зупинявся, потім знову заходився лічити, з якимось неясним страхом, із страхом, подібним до дрожі, що отієї його жалюгідної стипендії – двісті крон – не вистачить, що він буде змушений когось зараз оминути, що буде змушений перед кимось залишитися у боргу. А кого викинути з того списку, якщо і цей список – лише частина його боргів. Він спробував тоді зменшити оту суму, перерозподілити її, бо ж однаково в першу чергу йдеться не про суму грошей, це лише знак уваги, наслідок бажання нікому не залишитися винним на цьому світі, принаймні настільки, наскільки людина може повернути борги ближнім, позикодавцям, благодійникам та надокучливим людям рівною мірою.

Медсестра сиділа у сусідній кімнаті і крізь відчинені двері кидала погляд на екран, на якому у вигляді розбурханих, але одноманітних хвиль, відбивалася робота серця хворого. У білому накрохмаленому халаті і з білою стрічкою у волоссі, вона сиділа за столом, збоку, і читала любовний роман у “Базарі”: вона їхала широкою асфальтованою дорогою; поруч із нею сидів Нік Честер, у розстебнутій сорочці, що відкривала його міцні волохаті груди. “Нік тримав праву руку на її пружному стегні: авто безгучно мчало широким асфальтованим шосе в напрямку Колорадо. Тієї миті, коли він повернув до неї голову, щоб сказати їй те, чого вона вже давно сподівалася від нього почути...” Медсестра щосили притиснула свої ортопедичні босоніжки до стіни, щоб не перешкодити катастрофі, що висунулася з-за наступного рядка у вигляді величезної вантажівки, яка з’явилася з-за повороту і засліпила своїми фарами Ніка Честера, котрий не встиг сказати їй слова, продиктовані його молодим серцем. Відірвавши погляд від сторінок “Базару”, де на її очах згасло кохання, сестра скерувала його на екран: хвилі ставали дедалі розбурханішими, через білу горизонтальну лінію перестрибувала із тоненьким писком світла крапка, як на моніторі для гри в “теніс” (вона бачила такий у готелі, два роки тому, у Будві).

Тоді її погляд упав на хворого, і їй здалося, що він рухає губами. Знаючи, що це якийсь важливий хворий, вона на мить залишила своє місце на сидінні кадилака, праворуч від Ніка Честера, і підійшла до ліжка.

Хворий дивився їй просто у вічі.

– Чи Вам щось потрібно?

– Позичте мені дві крони.

Він говорив тихо, через силу, але цілком розбірливо.

– Вибачте, – сказала сестра, нахиляючись ближче до нього, – я Вас не зовсім добре зрозуміла.

– Мені бракує двох крон, щоб розрахуватися із моїми боргами. Я й перед Вами не залишуся у боргу, сестро. Я не хочу ні перед ким залишитися винним. Я й Вам поверну все до останнього ґрейцара.

– Звичайно ж, Ви повернете. Зараз я Вам принесу.

Вона переходить до іншої кімнати.

– Лікарю, хворий з п’ятої палати просить позичити йому дві крони.

– Ну то дайте йому їх, сестро.

– Дві крони, лікарю.

– Його свідомість слабшає. Дайте йому два динари. Якщо стан погіршиться, кличте мене. Я не хочу заходити зараз, поки він спокійний. Це могло б його стривожити. Йдіть. Ви маєте два динари?

– Маю, – каже медсестра і витягає з кишені халата свій гаманець.

– Ось два, – каже сестра і кладе гроші на тумбочку біля ліжка хворого; гроші задрижали на мармуровій поверхні, потім звук різко затих.

– Лікарю, лікарю! – гукнула медсестра. – Він перестав дихати. Подивіться на монітор. Його серце зупинилось.

– Негайно покличте завідувача, – каже лікар. – Ви, сестро, заплатили за його перевіз човном Харона.

Переклала Алла Татаренко