Данило КішМеханічні левиHommage a Andre Gide Велетень Єдина історична особа у цій розповіді, Едуар Ерріо, лідер французьких радикалів, голова комісії закордонних справ, мер Ліона, народний депутат, музиколог і т. ін. займатиме тут, можливо, недостатньо значне місце. Не тому, одразу попередимо, що він має менше значення для розвитку самої розповіді, аніж інша особа, яка тут фігурує, неісторична, але не менш реальна, а просто тому, що про історичних осіб є й інші документи. Не будемо забувати: Едуар Ерріо і сам був письменником та мемуаристом (1), впливовим політиком, біографію якого можна знайти у кожній більш-менш пристойній енциклопедії. В одному з документів Ерріо описаний так: “Кремезний, міцний, широкоплечий, з вугластою головою, вкритою густим їжакуватим волоссям, з обличчям, наче витесаним великим садовим ножем, яке перетинають короткі густі вуса, цей чоловік справляв враження великої сили. Його голос, вже сам по собі чудовий, пристосований до найтонших півтонів та наймодульованіших акцентів, легко перекривав будь-який галас. Він умів майстерно ним володіти, так само майстерно, як умів володіти виразом свого обличчя”.(2) Той сам документ дає такий опис його характеру: “Справжньою виставою були його виступи з трибуни, коли він переходив із серйозного на жартівливий тон, від довірчого до єрихонського проголошення якогось принципу. А якщо з’являвся хтось, хто йому заперечував, він приймав цей маленький виклик, і поки той другий обґрунтовував свою позицію, широка посмішка розливалася на обличчі в Едуара Ерріо – завчасне передвістя вбивчого зауваження, яке одразу ж викличе шквал сміху або оплесків, доводячи до повного збентеження співрозмовника, що потрапив у пастку. Ця посмішка, щоправда, зникала, якщо критика мала образливий тон. Такі напади доводили його до шалу й викликали у нього гостру реакцію, тим більше, що він завжди був на сторожі – його чутливість багато хто оголошував марнославством”. Отой другий Про другого важливого персонажа цієї оповіді, А.Л. Челюстникова, ми більш-менш достовірно знаємо тільки те, що він мав близько сорока років, був високого зросту, трохи сутулуватим, білявим, що був він балакучим, хвальком й бабієм і, донедавна, редактором української газети “Нова зоря”. Він прекрасно грав у покер та “двадцять одне”, умів також грати на гармоніці польки й частівки. Інші свідчення про нього вкрай суперечливі, а тому, напевно, неважливі. Але я їх записую, хоча деякі джерела викликають виправдану підозру: він, начебто, був політичним комісаром під час громадянської війни в Іспанії і добре проявив себе у кавалерійському полку в боях біля Барселони; начебто однієї ночі він спав із двома медсестрами, хоча мав через малярію високу температуру; начебто він обманом привів на радянський вантажний корабель “Орджонікідзе” одного звинуваченого у саботажі ірландця, під тим приводом, що на кораблі треба відремонтувати рацію; начебто він (до речі) був особисто знайомий із Орджонікідзе; начебто упродовж трьох років був коханцем дружини одної дуже-дуже відомої особи (і що саме за це потрапив до табору); начебто він у шкільному драмгуртку у Воронежі грав Аркадія у п’єсі Островського “Ліс”. Оскільки наведені свідоцтва відгонять певним сумнівом та недостовірністю, особливо останнє, одна з розповідей Челюстникова, ота, що стосується Ерріо, як би вона не видавалася, на перший погляд, плодом уяви, варта того, щоб її занотувати. І я, отже, роблю це отут, тому що в її достовірності навряд чи можна сумніватись; нарешті, все свідчить на користь того, що певні розповіді Челюстникова, якими б незвичайними вони не були, спираються, однак, на дійсні події. А найнадійнішим доказом може послужити нам факт, що подальшу розповідь підтверджує до певної міри сам Едуар Ерріо, блискучий інтелект (“une intelligence rayonnante”), як справедливо сказав про нього Даладьє. Розкажу я, отже, про ту давню зустріч Челюстникова та Ерріо так, як знаю і вмію, звільнившись одразу від страшного кошмару документів, які захаращують оповідання, а недовірливого та цікавого читача відсилаю до наведеної бібліографії, де він знайде потрібні докази. (Можливо, було б розумніше обрати якусь іншу форму повідомлення, есею чи розвідку, де я зміг би використати всі ці документи традиційним чином. Але зробити це мені перешкоджають дві речі: незручність, що живі, усні свідоцтва надійних людей наводяться як документи; а по-друге, я не міг позбавити себе задоволення оповідати, яке дає письменнику оманливу віру, наче він створює світ і таким чином, як то кажуть, змінює його). Телефон і револьвер Тої студеної листопадової ночі тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року Челюстников, позаштатний працівник місцевої газети, відповідальний за проблеми культури та боротьби з релігією, спав, голий як мати народила, у великому дворянському ліжку в теплій кімнаті на третьому поверсі на вулиці Єгоровка. Його блискучі чоботи малинового кольору були акуратно приставлені до ліжка, а одяг та білизна розкидані по всій кімнаті і безладно перемішані (ознака пристрасного поспіху) із шовковою жіночою білизною. У кімнаті висів теплий запах поту, горілки та одеколону. Челюстникову снилося (якщо йому вірити), що він мусить вийти на сцену і зіграти якусь роль, судячи з усього, Аркадія з “Лісу”, але не може ніде знайти свого одягу. Охоплений жахом (уві сні) він чує, як лунає дзвінок, яким його кличуть на сцену, але стоїть на місці мов скам’янілий, точніше, сидить голий і волохатий, безсилий ворухнути кінцівками. Раптом усе це ніби переміщується на сцену, завісу піднято, крізь яскраве світло бокових юпітерів, які його освітлюють і тримають під перехресним вогнем своїх променів, він неясно бачить глядачів, нагорі на балконі та внизу у партері, їхні голови, осяяні фіолетовим ореолом. Йому здається, що він впізнає в першому ряду членів обкому, а серед них ясно бачить і світлу лисину товариша М., головного редактора “Нової зорі”, котрий заходиться від сміху і кидає йому щось глузливе та образливе, щось, що стосується його (Челюстникова) чоловічих принад. А дзвінок з гримерної усе дзвенить, дедалі наполегливіше і сильніше, і Челюстникову здається (уві сні), що це насправді пожежний дзвінок, що, напевно, загорілися завіси і що оце зараз почнеться загальна втеча і паніка, а він залишиться тут, на сцені, голий як мати народила і нерухомий, полишений на милість полум’я. Його права рука несподівано звільняється від чарів і, на межі сну і яви, він інстинктивно простягає її до револьвера, який, за старою доброю звичкою, тримає під подушкою. Челюстников запалює світло на нічному столику і при цьому перевертає склянку з горілкою. Негайно розуміє, що зараз чоботи важливіші від нагана, швидко вскакує в них, як у сідло. Дружина головного редактора “Нової зорі” ворушиться уві сні, потім, також прокинувшись від безнастанного дзвоніння, розплющує свої гарні, лише трошки підпухлі азіатські очі. Телефон раптом замовк і в них відлягло від серця. Починається обтяжливе домовляння, напівпошепки. Настасія Федотівна М., розгублена і перелякана, пробує одягти бюстгальтер, який їй кинув, витягши з купи, Челюстников. В цей момент телефон знову починає дзижчати. “Вставай”, – каже Челюстников, водночас запихаючи револьвера за пояс. Настасія Федотівна із жахом дивиться на нього. Тоді Челюстников підходить до стривоженої жінки, цілує її між буйних грудей і говорить: “Зніми слухавку”. Жінка встає, Челюстников огортає її своїм шкіряним плащем, як справжній кавалер. Одразу після цього він чує її голос: “Кого? Челюстникова?” (Чоловік підносить палець до губ). “Поняття не маю”. (Пауза). Потім жінка кладе слухавку, в якій лунали короткі гудки різко перерваного зв’язку, і падає у крісло. “З райкому”. (Пауза) “Кажуть, що терміново”. Папка Перш ніж повернутися до своєї холодної квартири на Соколовському проспекті, Челюстников довго мотляв засніженими вулицями. Він ішов кружним шляхом, вздовж Дніпра, так що йому знадобилася ціла година, аби дістатись додому. Він зняв шкіряний плащ, налив склянку горілки і включив радіо. Не минуло й п’яти хвилин, як задзеленчав телефон. Він почекав, поки пролунають три дзвінки, а тоді підняв слухавку. Якусь мить удавав, що заскочений цим пізнім дзвінком (вже минула друга), а тоді сказав, що коли вже справа дійсно така термінова, він з’явиться найпізніше за півгодини. Тільки одягнеться, бо саме роздягнувся. Гаразд, відповідають йому, за ним пришлють авто, справа термінова. Товариш П’ясников все йому пояснить особисто. Товариш П’ясников, секретар райкому, одразу перейшов до справи: завтра приблизно об одинадцятій годині ранку до Києва приїздить громадянин Едуар Ерріо, вождь французьких робітників. Челюстников сказав, що він читав у газетах про його приїзд до Москви, але не знав, що той відвідає і Київ. Тоді П’ясников запитав його, чи він, Челюстников, знає, наскільки важливим є візит людини такої ранґи. Той сказав, що знає (хоча йому було не дуже зрозуміло, в чому полягає значення цього візиту і яка в тому його роль ). Наче зрозумівши необізнаність Челюстникова, П’ясников почав йому пояснювати: громадянин Ерріо, попри свої симпатії, має певні типово буржуазні сумніви щодо завоювань революції. Він навів багато деталей з життя і творчості Едуара Ерріо, підкреслив його дрібнобуржуазне походження, цитував багато його тверджень, згадав про його любов до класичної музики та до передових рухів у світі і підкреслив роль, яку він відіграв у визнанні Францією країни більшовиків (він так і сказав: страны большевиков). Нарешті П’ясников витягнув із шухляди письмового столу папку і почав її гортати. “Ось, – сказав він, – наприклад, оце. Цитую: “Навіть нерелігійний француз (як бачите, Ерріо звільнився від релігійних забобонів... якщо йому вірити), навіть нерелігійний француз не може не підняти голос проти переслідувань священиків”; (товариш П’ясников знову зупинився і підняв очі на Челюстникова: “Розумієте?” Челюстников кивнув головою, а П’ясников додав: “Для них священики – все ще певний тип священних корів, як у наших мужиків... колишніх, звичайно”), “тому що й це є нападками на свободу мислення. Нападками, зрештою, зовсім непотрібними...” І так далі, і так далі”, – сказав П’ясников і закрив папку. “Гадаю, вам тепер усе ясно?” – “Так, – сказав Челюстников і налив собі склянку води. Він залишався у кабінеті товариша П’ясникова до четвертої ранку. А вже о сьомій був на ногах. До прибуття поїзда залишилося рівно чотири години. Години та хвилини Цей важливий у житті Челюстникова ранок минав, година за годиною, так: о сьомій підйом за допомогою телефона. Челюстников випиває натщесерце склянку горілки, умивається холодною водою, до пояса. Одягається, чистить чоботи. На сніданок смажить на примусі яйця, заїдає їх квашеними огірками. О сьомій двадцять телефонує у райком. Товариш П’ясников говорить із повним ротом, вибачаючись: він цілу ніч не виходив з кабінету, передрімав трошки у кріслі, за столом; питає Челюстникова, чи той добре почувається; він домовився, каже, з Абрамом Романовичем, гримувальником, який чекатиме його у фойє театру (вхід для акторів) о четвертій по обіді; прохання не спізнюватись. О сьомій двадцять п’ять телефонує Настасії Федотівні. Після довгої паузи (знизу вже сигналить автомобіль, висланий із райкому), чує стривожений голос дружини головного редактора “Нової зорі”. Вона ніяк не може зрозуміти, як могли минулої ночі шукати його у неї. Вона у відчаї. Якщо М. (тобто її чоловік) про все дізнається, вона отруїться. Вона не зможе пережити цієї ганьби. Так, так, отруїться – отрутою для мишей. Челюстникову насилу вдається крізь потік її слів, ніжностей, схлипувань та шепотіння пропхати якесь слово втіхи: нехай вона нічим не переймається, все це випадковість, він їй все потім пояснить, але зараз мусить терміново йти, внизу на нього чекає автомобіль. А про мишачу отруту щоб навіть і не думала... О пів на восьму він сідає у чорний автомобіль, який чекає на нього перед будинком; доходить за чверть восьма, коли він приїздить до райкому. У товариша П’ясникова підпухлі червоні очі; вони випивають по чарці горілки, потім домовляються і телефонують від восьмої до пів на десяту, з різних кабінетів, щоб не заваджати один одному. О пів на десяту товариш П’ясников, з очима кроля, натискає одну з кнопок на великому письмовому столі горіхового дерева, і прибиральниця приносить на таці чай. Вони довго мовчки сьорбають гарячий чай, посміхаючись один одному, як люди, що виконали важку й відповідальну роботу. О десятій їдуть на вокзал і перевіряють охорону. Товариш П’ясников вимагає зняти транспарант із написом: “Релігія – опіум для народу” і нашвидкуруч замінити його іншим, із дещо метафізичним присмаком: “Хай живе сонце, геть ніч”. Точно об одинадцятій, коли потяг із високим гостем прибуває до перону, Челюстников відокремлюється від комітету по зустрічі і стає збоку, поміж офіцерами охорони, котрі у в цивільному вбранні та з багажем удають випадкових та цікавих пасажирів, які спонтанними аплодисментами зустрічають дружнього гостя з Франції. Кинувши один швидкий погляд на Ерріо (той видався йому якимось непоказним, напевно, через берет), Челюстников вийшов через боковий вихід і швидко від’їхав автом. Коли він дістався до Софійського собору, була рівно дванадцята. Минуле Кафедральний собор Святої Софії побудований як неясний спогад про славні дні Володимира, Ярослава та Ізяслава. Він лише віддалено нагадує корсунський монастир, названий так на честь “святого міста” Керсона або Корсуня. Хроніка вченого Нестора нотує, що вже князь Володимир привіз був із Корсуня, міста свого хрещення, ікони та статуї церковні, а також “чотирьох бронзових коней” (3). Але між тим першим каменем, який поклав у фундамент церкви спочилий у Бозі Володимир, та історією Святої Софії пропливе ще багато води, крові та трупів славутою Дніпром. Старі слов’янські божества ще довго чинитимуть опір славній забаганці київського князя, який прийняв єдинобожу віру християнську, а поганський руський народ із поганською жорстокістю боротиметься супроти “синів Даждь-Бога” і ще довго пускатиме свої смертоносні стріли та списи за вітрами, “дітьми Стрибога”. Жорстокість правовірних, однак, нічим не поступається поганській жорстокості, а фанатизм віруючих у тиранію одного Бога набагато сильніший та ефективніший. Славний Київ, мати городів руських, матиме на початку одинадцятого століття близько чотирьох сотень церков і, за переказом Дітмара з Мерзебурґа, буде “суперником Константинополя і найкращою перлиною Візантії”. Отак, прийнявши візантійське царство і віру, Русь через православ’я приєднається до древньої та рафінованої цивілізації, але через свою схизму та відречення від римської влади буде полишена на милість та немилість монгольських завойовників і не зможе розраховувати на допомогу Европи. Ця ж схизма призведе до ізоляції російського православ’я від Заходу; церкви будуватимуться на поті та кістках мужиків, не відаючи про високий зліт ґотичних веж, а в царині почуттів Росія не буде охоплена лицарством і “битиме своїх жінок так, ніби культу дами ніколи не існувало”. Все це більш-менш виписано на стінах та фресках Софійського собору у Києві. Решта – це тільки малозначні історичні факти: заснував його Ярослав Мудрий (1037), на вічну згадку про день, коли він здобув перемогу над поганами-печенігами. А щоб матір всіх городів руських Київ не мав причин заздрити Константинополю, він наказав поруч із порталом церкви побудувати розкішні Золоті Ворота. Слава та була недовговічною. Монгольські орди, які набігли зі степу (1240), зрівняли славне місто Київ із землею. Але Свята Софія вже була руїною: у тисячу двісті сороковому році обвалилися її склепіння, у той сам час, коли впали й склепіння церкви, званої Десятинною, убивши сотні киян, які ховалися у ній від жорстокої різанини, влаштованої монголами. У своєму “Описі України”, виданому в Руані 1651 року, пан де Боплан, нормандський шляхтич на службі у польського короля, занотовує слова, що нагадують епітафію: “З усіх київських церков тільки дві зостались на згадку поколінням, решта ж – тільки жалюгідні руїни: reliquiae reliquiarum”. Найвідоміша мозаїка цієї церкви, “Богородиця, що молиться”, була уславлена киянами під іменем “нерушимая стена” (непорушна стіна – віддалена алюзія до дванадцятого вірша Гимну Акафіста). Легенда, однак, з’ясовує ту назву в інший спосіб: коли руйнувалася церква, всі стіни повалилися, окрім апсиди, яка зосталася неушкодженою, завдяки мозаїчній Діві-Оранті. Цирк у Божому домі Хоча на перший погляд видається, що це виходить поза межі нашої розповіді (зрештою, ми побачимо, що цей відступ цілком позірний), ми не можемо тут не згадати про оті дивовижні фрески, які прикрашають стіни ґвинтових сходів, що ведуть на верхній поверх, звідки князі та бояри, їхні гості, могли слухати Службу Божу, не виходячи з двору. Згадані фрески були відкриті1843 року під шаром шпаровиння, але через поспіх та цікавість, матір відкриттів і прогріхів, реставрація була виконана вкрай недбало: стару патину, блиск золота і шат було доповнено блискітками новобагацького шику і розкошів боярських. Але, поза цим винятком, картини залишилися незайманими: під синім небом Візантії – іподром та цирк, а на першому плані, у почесній ложі, імператор та імператриця, оточені своїм почтом; конюхи вичікують за бар’єрами, щоб випустити на арену своїх огирів, які спинаються на задні ноги; воїни із суворими обличчями, озброєні списами, у супроводі зграї хортів, переслідують диких звірів; акробати та актори демонструють свою майстерність на сцені просто неба; мускулястий атлет тримає у руці довгу жердину, по якій, вправно, наче мавпа, видряпується інший акробат; озброєний сокирою гладіатор кидається на приборкувача із ведмежою головою. Книга Костянтина Багрянородного, яка розповідає про церемонії при візантійському дворі, у розділі під назвою “Ґотські ігри” тлумачить нам сенс цієї останньої сцени: “Забави, звані Ludus gothicus проводяться, з Волі Його Царської Величності, кожного восьмого дня після свята Різдва, і тоді гості Й.Ц. Величності переодягаються в ґотів, вбираючи маски та голови різних жорстоких тварин”. Стільки про минуле. Пивоварня Тепер київський Софійський Собор своїм високим склепінням прикриває частину пивоварні “Спартак”, сушарню та склад. Величезні двадцятитонні цистерни на підпорах із колод розставлені уздовж стін, а важкі залізні діжки розкидані скрізь між колонами, до самої апсиди. Сушарня триповерхова, з дерев’яними решітками від вікон до аркади. (Постійна температура 11° С надзвичайно сприятлива для проростання корисних бактерій, які надають пиву специфічного аромату). Крізь одне зі знятих бокових вікон проходять алюмінієві труби, вигнуті наче залізні димарі, які з’єднують сушарню з мішалкою, що знаходиться у великому одноповерховому бараку за якихось сто метрів від церкви. Східці та драбини з’єднують решітки, труби та цистерни, а кислуватий запах хмелю й солоду вносить у ці дерев’яні стіни запах безкраїх степів після дощу. Фрески та вівтар прикриті (згідно з одним недавнім декретом) довгими джутовими завісами, які спущені вздовж стін неначе сірі стяги. На місці, де колись знаходилась (точніше, де й тепер знаходиться під сірою завісою) Пречиста, “зачудована несподіваною появою Архангела”, тепер висить портрет Батька Народів у важкій позолоченій рамі: робота академічного художника Соколова, заслуженого художника. Крізь снігову віхолу пробивається старенька бабуня з натовпу, і намагається поцілувати руку Блаженному, поцілувати її отак по-мужицьки, по-народному. Він посміхається старенькій і кладе їй руку на плече, по-батьківськи. Солдати, робітники та діти дивляться на цю сцену захопленим поглядом. Під портретом, на тій самій стіні, де крізь джут проступає мутне світло двох вікон – стіннівки та графіки. Челюстников, з похмілля, ошелешений запахом хмелю, дивиться на графік виробництва, ніби розглядає у лихоманці власний температурний лист. Повторна реставрація І.В. Брагінський, “учасник революції, селянський син, більшовик”, головний інженер цеху, знімає кашкет, чухає голову, крутить папір у руках і читає його, мабуть, уже втретє, мовчки. Челюстников у цей час розглядає церкву зсередини, піднімає голову до високого склепіння, заглядає за східці, визначає подумки вагу казанів та цистерн, калькулює, ворушачи сухими губами. Це високо помальоване склепіння нагадує йому маленьку дерев’яну церкву у його рідному селі, куди він, колись давно, ходив із своїми батьками на богослужіння і слухав бурмотіння попів та співи пастви: спогад далекий та нереальний, який чи й умер у ньому, новій людині з новими поглядами на життя. Про те, що сталося потім того дня у Софійському соборі, ми маємо свідчення самого Челюстникова: “Іван Васильович, учасник революції, селянський син, більшовик, забрав у нас дві години дорогоцінного часу на марну балаканину та переконування. Вважаючи, що виконання місячної норми виробництва пива важливіше від церковних містерій, він зіжмакав розпорядження Наркома та кинув його мені в обличчя. Хоча я усвідомлював, що час невблаганно біжить, я намагався переконати його і пояснити, що пристосувати церкву до богослужіння лежить в інтересах загальної справи. Нарешті, безсилий перед його впертістю, я відвів його до кабінету і наодинці відкрив йому таємницю, не згадуючи імені гостя. Але й цього аргументу йому було недостатньо, так само як і кількох телефонних дзвінків, які я зробив керівникам, скориставшись його польовим телефоном. Нарешті я змушений був вдатися до останнього аргументу: я наставив на нього свій наган. (...) Сто двадцять в’язнів, приведених із розташованої неподалік обласної в’язниці, під моїм особистим керівництвом здійснили повторну реставрацію церкви упродовж неповних чотирьох годин. Одну частину сушарні ми приставили до стіни та закамуфлювали джутовими покривалами і крилом палатки, яке ми перекинули через східці, ніби справді йдеться про реставрацію східної стіни. Діжки та цистерни ми винесли і відкотили на колодах (тільки зусиллями людей, без будь-якої техніки) у двір бараку, де знаходилася мішалка... За п’ятнадцять четверта я сів у авто і рівно о призначеній годині був у фойє театру, де на мене чекав Абрам Романович”. Борода та камилавка Наводимо й далі свідчення Челюстникова: “Товариш П’ясников йому (себто Абраму Романовичу) вже все пояснив, навіть, як він мені пізніше сказав, дав підписати заяву, в якій той зобов’язується мовчати про все, як про державну таємницю. Це, очевидно, подіяло: руки Абрама Романовича трусилися, поки він прилаштовував мені бороду. Мантію з фіолетовим поясом та камилавку ми позичили під розписку з фондів театру, а в листі до дирекції вказали, що нам ці речі потрібні для членів агітбригади, яка готується виступати по селах та робітничих колективах з виставами антирелігійного змісту. Абрам Романович, таким чином, більше ні про що не розпитував і весь віддався роботі; навіть руки в нього скоро перестали тремтіти. Нічого не скажеш, це був майстер своєї справи. Він не тільки зробив із мене справжнісінького протоєрея, але й навіть прилаштував мені, з власної ініціативи, фальшиве черево. “Де це ви бачили, громадянине Челюстников, худого протоєрея?”, з чим я погодився. І не зважаючи на все, що з ним пізніше сталося (про що я тут не маю наміру говорити), я стверджую, що Абрам Романович має заслуги в цій справі майже такі самі великі, як я: він дав мені декілька цінних порад, які для мене, попри той факт, що я вже мав певний сценічний досвід, мали величезне значення. “Громадянине Челюстников, – сказав він мені, вже зовсім забувши про страх і захоплений своєю роботою, – ані на хвилину не забувайте: борода, тим більше така борода, носиться не головою, а бюстом, погруддям. Тому Ви мусите, зараз, відразу, за цей короткий час привести у відповідність рухи голови та тіла”. Він навіть дав мені декілька дуже корисних порад стосовно самого богослужіння і церковних співів – наука, яку він, без сумніву, опанував у театрі. (А може й у синагозі, біс його знає). “Коли Вам не вистачатиме слів, громадянине Челюстников, бурмотіть басом. Бурмотіть якомога довше, ніби гніваєтесь на паству. І поводьте очима, ніби проклинаєте бога, якому служите хоча б тимчасово. А що стосується співів... – “У нас зараз немає на це часу”, – сказав я йому. “Співатимемо пізніше, Абраме Романовичу!” Чоботи малинового кольору Челюстников затримався у гримерній трохи довше, як годину; відносно короткий проміжок часу, якщо взяти до уваги трансформацію, що з ним сталася. Водій райкому О.Т. Кашалов, якого всі кликали просто Альоша, той сам, що його привіз, поцілував йому руку, коли він сідав до авто. “Це було в певному сенсі генеральною репетицією, – нотує Челюстников, – і вона мене повністю позбавила хвилювання, яке я відчув у момент, коли залишився без нагляду і порад Абрама Романовича. У першу мить я подумав, що Альоша жартує, але невдовзі переконався, що людській легковірності немає меж: якби я з’явився із царською короною на голові, він би, без сумніву, впав долілиць у сніг та болото. Потрібно буде ще багато часу та зусиль,– додає Челюстников, не без гіркоти та самолюбства, – щоб викорінити з мужицької російської душі сліди важкого минулого та вікової відсталості”. (Одразу зауважимо: Олексій Тимофійович ніколи упродовж свого довгого слідства, навіть під найважчими тортурами, не визнав, що того дня був обдурений. На ставці віч-на-віч із Челюстниковим у кабінеті слідчого, через неповний місяць після тієї події, він вперто продовжував твердити, що насправді хотів тільки пожартувати з громадянином Челюстниковим. Незважаючи на фізичну виснаженість та поламані ребра, він доволі переконливо захищав своє твердження: як він міг повірити, що в авто сідає протоєрей, коли він до театру привіз громадянина Челюстникова? На питання: чи правда, що він того дня – 21 листопада 1934 року – псевдосвященику, себто товаришу Челюстникову, поставив питання: “А що з громадянином Челюстниковим, чи ми маємо на нього чекати?” Альоша відповів заперечно. На питання: чи правда, що він псевдосвященику, себто товаришу Челюстникову, сказав: “Невдовзі у Києві легше буде зустріти північного оленя, аніж священика”, відповів також заперечно. На питання: чи правда, що удавана священича особа, тобто товариш Челюстников, питав зміненим голосом: “А навіщо вам, синку, священики?”, і що він, О.Т. Кашалов, відповів: “За душу грішную молитися”, оскаржений також відповів заперечно). О п’ятій тридцять чорний лімузин зупинився біля неосвітленого церковного входу, протоєрей-Челюстников підсмикнув поли ряси і на мить зблиснули його лискучі малинові чоботи. “Чи ти тепер розумієш, дурак, – сказав Челюстников Альоші, котрий витріщався ошелешено то на його бороду, то на його чоботи,– тепер ти розумієш?” Кадило “Богослужіння почалося за кілька хвилин до сьомої”, – записує Челюстников, який, зрештою, подає нам і детальний хід усієї церемонії. (Але певна творча потреба додати до живого документу можливо й непотрібні барви, звуки та запахи, цю декадентську святу трійцю модерністів, не дозволяє мені не уявити собі й те, чого немає у тексті Челюстникова: мерехтіння та потріскування свічок у срібних канделябрах, привезених зі сховища київського музею, – і тут документ знову втручається у нашу уявну картину – відблиски полум’я на примарних обличчях святих, у арочній сфері апсиди, на складках довгого хітона мозаїчної Діви-Оранти на мозаїці і на фіолетовому плащі, на якому виділяються три білі хрести; блиск кіптяви та позолоти на ореолах і окладах ікон, на церковному начинні, чашах, короні та кадилі, що коливалося у напівтемряві у супроводі бряжчання своїх ланцюгів, у той час як запах миру, душа хвойних дерев, змішується з кислуватим запахом хмелю та солоду). “Як тільки вбіг товариш Рильський, – продовжує Челюстников, – і почав хреститися, я узяв кадило і почав ним махати понад головами нашої пастви. Я вдавав, що не помічаю приходу нових віруючих, хоча, крізь чад миру, добре розпізнав у напівтемряві лисину товариша М. та їжакувате волосся громадянина Ерріо. Тихо, навшпиньки дійшли вони до середини церкви і тут зупинилися. Хвилювання, яке я відчув у ту мить, коли вони увійшли, враз мене залишило і, продовжуючи махати кадилом, я попрямував до них, бурмочучи. Руки громадянина Ерріо були перехрещені, але не як для молитви, він тримав один кулак в іншому, на рівні паху, міцно стискаючи свій баскський берет. Покадивши їм, я пройшов ще кілька кроків, а потім озирнувся: громадянин Ерріо дивився на стелю, потім нахилився до свого перекладача, а той – до товариша П’ясникова. Тоді я махнув кадилом у бік Настасії Федотівни, яка впала на коліна і похилила голову, пов’язану чорною хусткою. Не повертаючись, вона кинула на мене швидкий погляд, повний підбадьорення, який розвіяв у мені рештки хвилювання. (Від ранкового страху не залишилося навіть тіні на її обличчі). Поруч із Настасією Федотівною стояла на колінах, із руками, складеними для молитви, також пов’язана чорною хустиною, Жельма Чавчавадзе, старий партієць, дружина товариша П’ясникова, і їхня вісімнадцятирічна донька Хава, комсомолка. Крім однієї старенької, чиє обличчя було мені незнайоме і присутність якої я не міг витлумачити, усі обличчя були мені більш-менш знайомі: крім товаришки Алі, яка сьогодні вранці подала нам чай у кабінеті товариша П’ясникова, тут були ще й редакторки з нашої редакції та секретарки з райкому, а якась частина жінок, котрих я не знав, були, безумовно, дружинами товаришів із Чека (4). Мушу визнати: всі без винятку грали свої ролі дисципліновано й віддано. Крім згаданих, ось імена решти товаришів, бо вважаю, як я вже сказав, їхній внесок у цю справу анітрохи не менш значущим від мого власного внеску. (Далі приточені сорок імен, інколи супроводжуваних приміткою: “із дружиною”. Разом з дванадцятьма робітниками культбригади та двома їхніми охоронцями це складає в сумі якихось шістдесят віруючих). Після перелічення імен, Челюстников закінчує: “Товариш Ерріо із своїм супроводом затримався в церкві усього п’ять хвилин, хоча мені видалося, що він залишався усі п’ятнадцять”. Пояснення цирку Богослужіння ще було у розпалі свого скам’янілого ритуалу, який ніби зійшов з якоїсь фрески – де віруючі у молитовному екстазі то опускають погляд до землі, яка є матір’ю пекла, то піднімають його до неба, ложі раю – коли Ерріо разом із своїм супроводом вийшов легенько, навшпиньки, і пішов розглядати знамениті фрески, намальовані вздовж ґвинтових сходів. Історик мистецтва Лідія Крупенник, яку запросили для цього випадку, пояснила бездоганною французькою мовою (з чим її щиро привітав товариш Ерріо) присутність світських сцен у храмі божому – загадку, яка не могла пройти повз увагу цікавого гостя. “Хоча ґвинтові сходи доволі віддалені від самого святилища, в чому товариш Ерріо міг і сам переконатись, вони є, однак, невід’ємною частиною храму, і тому, як нам здається, присутність циркових сцен у храмі божому могла викликати здивування і жах священиків. Mais ce sont la des scrupules tout modernes, – продовжує Лідія Крупенник, – aussi etrangers aux Byzantins du onzieme siecle qu’aux imagiers et aux huchiers de vos cathedrales gothiques. Так само як побожність ваших предків аніскільки не була ображена непристойними, часто навіть сороміцькими сценами, якими були оформлені тритони та мізеркорди, так і введення світського малярства у церкви не становило у очах наших побожних предків нічого спокусливого. Відомо, – продовжує Лідія Крупенник, в той час як товариш Ерріо киває головою, особливо зацікавлений музичними інструментами, представленими на картинах, – відомо, що у Константинополі в часи панування правителів-іконоборців, образи Христа та святих були замінені своєрідними сатанинськими сценами: гонитвами коней і кривавими сценами полювання на дичину і на людей”. (Товариш Ерріо киває головою і крутить у руках свій берет, мов учень). “При цьому порівнянні не слід забувати, – продовжує Лідія Крупенник своїм милозвучним голосом, який ніби приховує певну злість, – про інші пам’ятки західної культури з подібними мотивами, такі, наприклад, як стеля каплиці Палатина в Палермо, що містить такі ж світські мотиви, як і Свята Софія Київська: боротьбу атлетів та рабів, котрі грають на арфах та сопілках. І не треба, нарешті, забувати про той факт, що Свята Софія Київська була, tout comme les chapelles de vos rois normands, придворною церквою, і що ґвинтові сходи провадили в апартаменти князів; таким чином, світські мотиви були тут цілком на свому місці, n’est-ce pas?” Товариш Ерріо, у якого мерзнуть ноги (5), заглибившись у роздуми, мовчки роздивляється фрески. Механічні леви Наступного дня, ще під свіжим враженням від подорожі, сидячи у теплому купе спального вагону маршруту Київ-Рига-Кеніґсберґ, у лихоманці, загорнутий у ковдри, Едуар Ерріо нотує в записнику свої перші враження. Один факт (з-поміж тих, що стосуються нашої розповіді) порушує чистоту його вражень: присутність жебраків перед Софійським собором. Він це своє здивування формулює так: “Жебраки перед церквою, здебільшого покалічені й старі, а інколи й дуже молоді і на вигляд здорові, які оточили нас після нашого виходу з прекрасної Святої Софії, належать, без сумніву, до того живучого племені російських босяків та юродивих (iourodivy), які становили химерну фауну старої Росії”. (Потім ідуть примітки про завдання, які стоять перед новою, молодою державою). Таку ж згадку про жебраків (і тільки тому ми її нотуємо) знаходимо також у Челюстникова: “Виходячи з церкви, ми заарештували групу паразитів, які якимось дивом сюди злетілися, напевно приваблені запахом миру”. Погортавши свій записник (з якого ринули обличчя, пейзажі та розмови, цілий світ, такий схожий, а водночас такий відмінний від того, який він побачив дванадцять років тому, коли вперше приїхав до Росії), Ерріо спробував резюмувати усі ці враження, звести їх до найважливішого. І, з притаманним йому прагматизмом та гостротою розуму, він вирішив, що свої нові спостереження резюмує (наразі) найпростішим та найефективнішим чином: він повторить присвяту своєї книжки дванадцятилітньої давності, повторить її на знак стійкості своїх переконань, і тим заткне пельку злостивцям. Він повторить її in extenso, так як написав її тоді, у листопаді 1922 року, і цю передмову-присвяту адресує тій самій особі: Елію-Жозефу Боа, головному редактору “Petit Parisien”. Тоді, щоб перевірити правильність свого рішення, він витягнув із несесера примірник своєї книжки у шкіряній палітурці, один з отих двадцяти примірників, з яких у нього лишився лише цей (Il a ete tire de cet uovrage 20 exemplaires sur Alfa reserve a Monsieur Edouard Herriot) і ковзнув поглядом по присвяті (яку ми тут наводимо у перекладі, внаслідок чого втрачається багато з автентичності і стилю оригіналу): “Дорогий друже; Коли я поїхав до Росії, я був не тільки засипаний образами наших найвпливовіших лайливців, мені пророкували ще й найгірші нещастя. Найдоброзичливіші вважали мене точною копією отого бідного монаха, який у сам розквіт середньовіччя вирушив з Ліона хрестити татарів та ханів. Це були часи, коли московські князі, щоб налякати своїх гостей, ховали під своїми престолами механічних левів, обов’язком яких було загарчати у потрібний момент і на потрібному місці під час розмови. А Ви, дорогий друже, були готові зрозуміти мої наміри і повірити у мою неупередженість. – Я повертаюсь з подорожі, що пройшла із смішною легкістю. Мене скрізь радо приймали. Не нацьковували механічних левів, щоб вони гарчали на мене; я міг спостерігати спокійно і вільно. Я редагував свої записи, не беручи до уваги, чи вони сподобаються комусь, чи ні. А Вам я їх присвячую на знак уваги: прийміть їх. Відданий Вам Е. Ерріо”. Задоволений своїм рішенням, він відклав книжку і задивився знову на те, що називав меланхолією російського пейзажу. (Наслідки другої подорожі Ерріо до Росії мають історичне значення і, як такі, перебувають поза межами інтересів нашої оповіді). Post festum А.Л. Челюстников був заарештований у Москві у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року, через чотири роки після вбивства Кірова (але у зв’язку з ним) і через неповних чотири роки після подій з Ерріо. Він сидів у кінотеатрі, коли до нього підійшла білетерка і прошепотіла на вухо, що його розшукують у терміновій справі. Челюстников встав, підтягнув ремінь із револьвером і вийшов у коридор. “Товаришу Челюстников, – сказав йому незнайомець, – Вас терміново викликають у райком. Авто чекає”. Челюстников подумки вилаявся і, напевно, подумав, що йдеться знову про якусь велику комедію, як та, яку вони влаштували чотири роки тому і за яку він отримав орден та підвищення. Нічого не передчуваючи, він сів у автомобіль. Дорогою його роззброїли, одягли наручники і відвезли на Луб’янку. Його били й катували упродовж трьох місяців, але він не хотів підписати протокол про те, що підривав радянську владу, брав участь у змові проти Кірова і в Іспанії приєднався до троцькістів. Його залишили в камері на одного поміркувати іще десять днів: або він підпише зізнання, або його дружину заарештують, а однорічну доньку віддадуть у дитячий будинок. Челюстников нарешті зламався і підписав протокол, у якому підтвердив усі докази звинувачення, серед них і те, що він був співучасником змовницької групи, очолюваної Абрамом Романовичем Шрамом. Його засудили на десять років. У таборі він зустрів свого давнього знайомого, енкаведиста, разом з яким воював колись в Іспанії. Став донощиком. Реабілітований у 1958 році. Одружений, троє дітей. У 1963 році відвідав із групою туристів Бордо, Ліон та Париж. У Ліоні оглянув меморіальну бібліотеку славного мера і написав у книзі відгуків: “Ми захоплені діяльністю Едуара Ерріо”. Підпис: “А.Л. Челюстников”. 1. Mme Recamier et ses amis; La Russie nouvelle; Porquoi je suis radical socialiste; Lyon n’est plus; Foret normande; Jadis; Souvenirs; Vie de Beethoven etc. 2. Andre Ballit, Le Monde, від 28 березня 1957 року. 3. “Четирє коні мідіяні”. Судячи з усього, це треба було б читати, як твердять деякі спеціалісти, “чотири ікони мідяні”. Ми у цій лексичній двозначності бачимо насамперед приклад зіткнення та взаємопроникнення двох ідолопоклонств: поганського та християнського. 4. Челюстников постійно вживає це слово. 5. Відомо, що з цієї подорожі Ерріо повернувся хворим і заледве одужав. Один злостивець написав із цього приводу у “Charivari”, що товариш Ерріо, без сумніву, захворів, “відвідуючи холодні церкви та перегріті палаци”. Натяк цей викликав свого часу чимало злостивих коментарів. Переклала Алла Татаренко |
ч
|
|||