Данило КішНіж із держаком з трояндового дереваМірку Ковачу Наступна розповідь, розповідь, що народжується у сумнівах та ваганнях, має лише те нещастя (дехто це називає щастям), що вона правдива: записана вона рукою чесних людей і надійних свідків. Але, щоб бути правдивою, як про те мріє її автор, вона б мала бути розказана румунською, угорською, українською або їдиш, та, насамперед, на суміші всіх отих мов. Тоді за логікою випадку і неясних, глибоких та неусвідомлених подій, у свідомості оповідача блиснуло б і окреме російське слово, то ніжне, як “тєлятіна”, а то тверде, як “кінжал”. Коли б, таким чином, оповідач міг досягнути недосяжної та жахливої години вавилонського сум’яття, можна було б почути принижені моління та страшні прокльони Хани Кшижевської, вимовлені румунською, польською, українською вперемішку (ніби питання її смерті є тільки наслідком великого і фатального непорозуміння), щоб у передсмертній судомі і заспокоєнні її маячіння перетворилося на молитву за мертвих, вимовлену гебрайською, мовою творення і вмирання. Позитивний герой Мікша (покищо назвемо його так) пришивав ґудзик менш ніж за десять секунд. Запаліть сірника і тримайте його між пальцями. Від моменту, коли ви ним чиркнули, до тієї миті, коли вам обпече пальці, Мікша вже пришив ґудзика до офіцерського мундиру. Ребе Мендель, у якого Мікша працював підмайстром, не може повірити власним очам. Насаджує окуляри, бере сірника і каже на їдиш: “Ану, давай-но ще раз, гер Міксат”. Мікша знову засиляє голку, ребе Мендель посміхається, уважно дивлячись на підмайстра, потім різко кидає сірник у вікно і плює на пальці. Мікша, який вже пришив ґудзика до мундира гера Антонеску, переможно каже: “Ребе Мендель, одного-єдиного сірника достатньо, щоб спалити усі нафтоносні поля Плоєштів”. І поки він дивиться у далеке майбутнє, осяяне величезною пожежею, ребе Мендель тими двома ще вологими пальцями різко смикає ґудзика на мундирі і закручує його, як скручують шию курчаті. “Гер Міксат, – каже він, – якби Ви не думали так по-дурному, з Вас би вийшов чудовий майстер... Чи знаєте Ви, що родовища нафти у Плоєштах оцінюються в декілька мільйонів галонів сирої нафти?” – “Це буде прекрасне полум’я, ребе Мендель”, – каже Мікша загадково. Хто кого перемудрує Мікша не став майстром. Він ще два роки пришивав ґудзики у ребе Менделя, слухаючи його талмудистські мудрування, а потім змушений був піти, супроводжуваний прокляттям. Одного дня, а було це навесні важливого 1925 року, ребе Мендель поскаржився, що у нього зникла кохинхинська курка. “Ребе Мендель, – відказав йому Мікша, – пошукайте злодія серед жидів”. Ребе Мендель зрозумів, якою тяжкою є образа, і якийсь час не згадував більше про свою кохинхинську курку. Мікша також мовчав; він чекав, щоб ребе Мендель приборкав свою гордість. Старий боровся сам із собою, кладучи на вівтар своєї талмудистської пихи кожного дня по одній курці. Він чатував до світанку з кийком у руці в курятнику, відлякуючи тхора гавкотом, що нагадував собачий. На світанку він засинав, і з курятника зникала ще одна курка. “Хай мене покарає великий праведник, який сказав, що всі живі створіння однаково заслуговують на його увагу і милість”, – сказав реб Мендель дев’ятого дня. “Хіба може кохинхинська курка, яка коштує щонайменше п’ять червінців, бути рівною тхорові, що знищує бідолах і ще й смердить здалеку?” – “Не може, ребе Мендель, – каже Мікша, – не можна рівняти курку, що коштує п’ять червінців, із смердючим тхором”. Більше нічого він не каже. Чекає, щоб тхір знищив все, що може знищити, і щоб довести ребе Менделю, що його талмудистські балачки про рівність усіх божих створінь нічого не варті, поки не буде встановлено справедливість на землі земними засобами. На одинадцятий день ребе Мендель, змучений марним чатуванням, підпухлий, з червоними очима, з волоссям, повним пір’я, стає перед Мікшою і починає бити себе у груди: “Гер Міксат, допоможіть!”– “Гаразд, ребе Мендель”, – каже Мікша. “Почистіть щіткою каптан і повитягайте пір’я з волосся. Залиште цю справу мені”. Пастка, яку склепав Мікша, була віддаленою копією тих, які колись робив його дід на Буковині: туманний та ностальгійний спогад. Якщо не брати до уваги цю її якість, то була звичайна скринька з твердих букових дощок, з кришкою, яку можна було відкрити ззовні, але не зсередини. Як приманку він поклав яйце, щодо якого переконався, що у ньому вже гниє, як у труні, кохинхинське курча. Зранку, вийшовши на подвір’я, Мікша вже знав, що тварина впіймалася: сморід доходив аж до воріт. Гер Мендель, проте, не виходив з будинку. Зломлений тривалим недосипанням, він віддався снові й долі. Мікша погладив своєю важкою селянською рукою єдину ще вцілілу реб-Менделеву курку, яка скам’яніла від страху, і випустив її на подвір’я. Тоді підняв кришку із зубцями з кривих цвяхів, і тієї миті, коли крізь отвір просунулася волога мордочка тварини, повернув її на місце сильним ударом кулака. Не менш вправно він протягнув іржавий дріт крізь ніздрі тхора, зв’язав йому лапи і повісив тварину на одвірок. Сморід жахливий. Спочатку він зробив один надріз біля горла, наче пурпурове намисто, потім ще два біля кінчиків лап. Задерши шкуру біля шиї, він зробив ще два надрізи для пальців, що нагадували дірочки для ґудзиків. Пробуджений жахливим вереском тварини або кошмарним сном, несподівано з’явився ребе Мендель. Затискає ніс полою зім’ятого каптана і закривавленими й повними жаху очима дивиться на живий і кривавий клубок, що, повішений на дроті, корчиться на одвірку. Витерши ніж до трави, Мікша випростовується і каже: “Ребе Мендель, я звільнив Вас від тхорів раз і назавжди”. Коли ребе Мендель нарешті зміг заговорити, голос його прозвучав хрипко і страшно, як голос пророків: “Змийте кров з рук та обличчя. І будьте прокляті, гер Міксат”. Наслідки Невдовзі Мікша на власній шкурі відчув, що значить прокляття ребе Менделя: у цілій антонівській області майстри вимагали рекомендацій для підмайстрів тільки від ребе Менделя. А на згадку Мікшиного імені єврей починав бурмотіти на їдиш та гебрайській, вперемішку, б’ючи себе у груди і вириваючи на собі волосся, ніби йшлося про самого Дібука. Не хотів його взяти на роботу навіть ребе Юсеф, найгірший з майстрів, і не тільки серед кравців. Довідавшись про прокляття ребе Менделя, він звільнив Мікшу вже через два дні. Мікша, в свою чергу, урочисто пообіцяв, що одного дня помститься за образу, якої йому завдали талмудисти. Айміке Того ж року Мікша знайомиться з таким собі Айміке, Е.В.Айміке, який називав себе студентом права. Той Айміке донедавна працював у фірмі “Дігтарєв” на посаді комірника, але був звільнений, принаймні він так твердив, за підпільну діяльність. Мікша і Айміке, яких зблизила ненависть, намагаються заробити на прожиття, беручи участь у полюваннях, що їх організовує в околицях граф Багрян і в яких антонівський люмпен-пролетаріат служить лише як заміна псів у кругових ловах для буковинських та закарпатських панів. Сидячи у глибокій тіні берестових гілок, поки в далечині відлунюють мисливські ріжки і розноситься нервове гавкання мисливських собак, Айміке говорить Мікші про майбутнє без псів, панів та мисливських ріжків. Коли пролунає сигнал, Мікша ледь встигає добігти до місця, де ллється кров дикого вепра і де пани, під пекельний гавкіт хортів, п’ють за здоров’я один одного із кривих, оздоблених сріблом рогів-келихів, які вихиляють одним духом. Той самий Айміке (котрий через два місяці знову влаштується на роботу на склад фірми “Дігтарєв”), на одних таємних зборах у підвалі якогось будинку у передмісті Антонівки приймає Мікшу до організації. Одночасно він вимагає від нього негайно влаштуватись на роботу, щоб не притупилось у ньому революційне вістря. Допомагає Мікші випадок. Одного серпневого пополудня, коли він лежав на краю рівчака біля поштової дороги на виїзді з Антонівки, проїздив у таратайці гер Балтеску. “Чи це правда, – питає, – що ти оббілував живого тхора і вивернув його шкуру як рукавицю?” “Правда, – відповідає Мікша, – хоча це Вас ніяк не стосується, гер Балтеску”. “Від завтра можеш працювати у мене”, – говорить гер Балтеску, аніскільки не ображений Мікшиною зухвалістю. “Але запам’ятай, – докидає, – ягнята каракулеві”. “Хто вміє оббілувати живого тхора, той уміє вивернути і каракулеву шкіру, не роблячи розрізів для великих пальців,” – кричить самовпевнено навздогін йому Мікша. Завдання Наприкінці вересня Мікша повертається на велосипеді з маєтку гера Балтеску, антонівського торгівця хутром. Над лісом піднімається червона хмара, що віщує осінні вітри. По дорозі до нього приєднується на своєму чудовому велосипеді Айміке, і їде мовчки деякий час поруч з ним. Потім призначає йому зустріч завтра ввечері і на перехресті різко звертає у бічну вулицю. Мікша приходить точно в призначений час і подає умовний сигнал. Айміке відчиняє йому двері, не запалюючи світла. “Багато не говоритиму, – каже Айміке. – Кожному з членів я призначив зустріч в іншому місці і в інший час. Жандарми з’явилися тільки в одному з тих місць”. (Пауза) “На Водяному Млині Багрянових”, – говорить він нарешті. Мікша і далі мовчить. Чекає, щоб прозвучало ім’я зрадника. “Ти не питаєш, – каже Айміке, – кому я призначив зустріч на Водяному Млині Багрянових?” – “Ким би він не був, – каже Мікша лаконічно, – я не бажав би бути у його шкурі”. Того вечора Айміке не сказав йому імені зрадника. Він йому не сказав його ніколи. Ніби не хотів, щоб його вуста вимовили це зганьблене ім’я. Тільки сказав, що вірить у його (Мікшину) відданість та ненависть. І сказав йому ще: “Ти побачиш обличчя зрадника. Тільки дивись, щоб тебе не обманула видимість: обличчя зрадника може мати вираз найбільшої праведності”. Мікша проводить безсонну ніч. Він пробує натягнути смертоносну машкару зрадника на обличчя своїх соратників, вона прилягає до рис кожного з них, але жодному до кінця не пасує. Підперезаний ґумовим фартухом, по лікті в крові, цілий завтрашній день він проводить, забиваючи та препаруючи ягнят у маєтку гера Балтеску. Ввечері він вмивається біля корита, одягає парадний костюм, встромляє червону гвоздику за стрічку капелюха і доїздить велосипедом до лісу. Шлях до водяного млина він продовжує пішки, через осінній ліс, ступаючи по густому листю, яке заглушує страшну рішучість його кроків. Обличчя Зрадника Спершись на заіржавілу огорожу греблі, задивившись у мутні вири, чекає на нього Хана Кшижевська. Тут, біля гнилого водяного млина Багрянових, що відслужив своє, дивлячись, як вода несе жовте листя, вона, напевно, думала про похмуру минущість пір року. У неї були веснянки на обличчі (тепер, у напівпітьмі осіннього вечора, ледь помітні), але вони, оті сонячні плями, не обов’язково мали бути знаком зради; можливо, знаком раси та прокляття, але не знаком зради. Вона приїхала до Антонівки десь із місяць тому, втікачка з Польщі, де її розшукувала поліція. Перш ніж дістатись до кордону, вона пролежала п’ять годин у крижаній воді резервуару локомотива, піднімаючи свій дух віршами Броневського. Товариші зробили їй фальшиві документи, перевіривши перед тим її минуле: воно було бездоганним у своїй схематичності (крім невеличкої плями буржуазного походження). У Мукачеві вона давала приватні уроки німецької (із сильним впливом їдиш), була зв’язківцем між мукачевським та антонівським осередками, читала Клару Цеткін і Лафарґа. Виконання завдання Стосуючи спосіб, до якого вдався Айміке, Мікша не промовив ні слова. На це він, відверто кажучи, мав більше права, аніж сам Айміке, тим більше, що він бачив Обличчя Зрадника. Чи йому тієї миті здалося, що до обличчя Хани Кшижевської, обличчя, засипаного, як піском, сонячними плямками, прилягає машкара зрадника, наче золота посмертна маска? Документи, якими ми послуговуємось, говорять страшною мовою фактів, і у них слово “душа” має відзвук блюзнірства. З певністю можна стверджувати лише таке: виконуючи роль вершителя справедливості, Мікша мовчки схопив своїми короткими пальцями шию дівчини і стискав їх, доки тіло Хани Кшижевської не обм’якло. Тоді той, що виконав своє завдання, на мить зупинився. Треба було, як цього вимагають страшні правила злочину, усунути тіло. Нахилившись над дівчиною, він роззирнувся навколо (довкола були тільки погрозливі тіні дерев), потім схопив її за ноги і дотягнув до річки. Те, що сталося після цього, починаючи від моменту, коли він зіпхнув тіло у воду, нагадує якусь старовинну оповідь, де, для забезпечення справедливості, смерть вдається до різних хитрощів, щоб уникнути принесення в жертву дітей та незайманих: у середині концентричних кіл Мікша побачив тіло утоплениці й почув її шалені зойки. Це не було примарою або привидом, що являється нечистому сумлінню вбивці. Це було тіло Хани Кшижевської, яка розсікала крижану воду панічними та впевненими рухами, звільняючись від важкої гуні з овечої шкури з двома червоними ліліями, пришитими на рівні талії. Вбивця, (якого ми ще не мали б права так називати), скам’янівши дивиться, як дівчина віддаляється до протилежного берега і як шкіряний буковинський каптан пливе за швидкою течією. Нерішучість тривала тільки хвилину. Поспішивши вниз за течією, Мікша добіг до залізничного моста і дістався на протилежний берег у ту мить, коли за його спиною пролунав довгий стогін локомотива поїзда, який ще здалеку сповіщав про своє прибуття гучною вібрацією рейок. Дівчина лежить у прибережному намулі серед вузлуватих стеблин водяних верб. Важко дихаючи, вона намагається підвестись, але вже не тікає. Встромляючи в її груди свій короткий буковинській ніж з держаком із трояндового дерева, і сам спітнілий і захеканий, Мікша заледве може розібрати окремі слова з тремтячого, каламутного, хлипаючого напливу складів, які долинають крізь болото, кров та стогони. Він завдає ударів швидко, тепер уже з якоюсь праведною ненавистю, яка надає сили його руці. Крізь стукіт коліс поїзда і глухий гугіт залізних конструкцій мосту, дівчина починає говорити, хрипіти румунською, польською, їдиш, українською, вперемішку, наче питання її смерті – тільки наслідок якогось великого і фатального непорозуміння, далеке коріння якого у вавилонській плутанині мов. З того, хто бачив як воскресає мрець, примара не покпить. Мікша витягнув нутрощі з трупа, щоб тіло не сплило, а потім зіпхнув його у воду. Нерозпізнаний труп Оголошення, опубліковане чеською поліцією у газеті “Hlasatel policejni”, в якому подано опис утоплениці вісімнадцяти-двадцяти років із здоровими зубами та рудим волоссям, не мало ніякого відгуку. Тіло знайшли через тиждень, приблизно за сім верст від місця, де був скоєний злочин. Особа жертви, однак, не була встановлена, всупереч зацікавленості поліції трьох сусідніх країн у тому, щоб розв’язати загадку. Оскільки то були непевні часи взаємних підозр та шпигування, це занепокоєння цілком зрозуміле. На відміну від щоденних газет, які також надрукували звістку про утопленицю, згаданий поліцейський орган подав детальний опис поранень, які спричинили смерть. Після переліку всіх пошкоджень у області грудей, шиї та спини, налічено двадцять сім ударів, завданих “гострим предметом, судячи із усього ножем”. Одна із статей говорить про спосіб, в який тіло позбавлене черевних органів, і при цьому згадується можливість, що злочинець – особа, яка володіє “безсумнівним знанням анатомії”. Справа, незважаючи на певні сумніви, наводила на думку про злочин з пристрасті, і її як таку після шестимісячного безрезультатного слідства відклали ad acta. Загадкові зв’язки Наприкінці листопада 1934 року антонівська поліція заарештовує такого собі Айміке, Е.В.Айміке, запідозреного в тому, що він підпалив комору фірми “Дігтарєв”. Ця подія зрушила з місця цілий ланцюг загадкових і таємничих зв’язків. Айміке в момент, коли спалахнула пожежа, ховається у ближній сільській корчмі, куди поліцію привели, наче нитка Аріадни, чіткі вісімки звивистих слідів шин його велосипеда в густому осінньому болоті. Поліцейські забирають переляканого Айміке; після цього слідує фантастичне та несподіване зізнання: він був тим, хто інформував власті про таємні політичні збори у підвалі будинку на вулиці Єфимовській, 5. До маси плутаних та суперечливих причин, які підштовхнули його до цього вчинку, він додає свої симпатії до анархістів. Йому не повірили. Провівши ще кілька днів у камері на одного, притиснутий перехресним допитом, Айміке згадав справу вбитої дівчини. Це мало бути ключовим доказом на його користь: позаяк члени осередку мали певні причини підозрювати, що їх хтось видає, він був змушений принести в жертву когось із членів. Хана Кшижевська, яка тільки нещодавно вступила до організації, з багатьох причин найкраще підходила для того, аби бути проголошеною зрадником. Він подав при цьому детальний опис дівчини, місце і спосіб її страти, а також ім’я виконавця (1). Зізнання Коли Чехословаччина уклала з Радянським Союзом пакт про взаємодопомогу і тим, принаймні на певний час, відтермінувала завжди дуже болюче питання кордонів, для поліцій обох країн відкрилися широкі обрії співпраці. Чеська поліція повідомила совітам імена кількох судетських німців, що були знані як шпигуни Райху, а совіти у відповідь поінформували про деяких колишніх чеських громадян, переважно тих, хто не мав суттєвого значення для радянської розвідки, або про тих, хто свою втечу до Радянського Союзу не міг пояснити чіткими ідеологічними причинами. Серед них було й ім’я такого собі Міксата Хантеску, званого Мікша. Оскільки чеські власті вбачали в ньому тільки вбивцю, бо їм було неважко пов’язати справу вбитої дівчини із зникненням Хантеску та заявою Айміке, вони зажадали його видачі. Радянські власті аж тоді звернули увагу на громадянина М. Л. Хантеші, який працював у радгоспі “Красная Свобода”. Він був працьовитим різником, двічі ударником. Заарештований у листопаді 1936 року. Після дев’яти місяців камери на одного та жахливих тортур, під час яких у нього були вибиті майже усі зуби і зламана ключиця, Мікша попросив, щоб до нього привели слідчого. Йому дали стілець, аркуш поганого паперу і олівець. Сказали йому: “Пиши і не виламуйся!” Мікша зізнався, чорним по білому, що більш ніж рік тому вбив за партійним дорученням зрадника та провокатора на ім’я Хана Кшижевська, але рішуче заперечував, що він її зґвалтував. Поки він своїм твердим селянським почерком писав зізнання, зі стіни скромного кабінету слідчого на нього дивився той, кому не можна було не вірити. Подивився Мікша на той портрет, на це приязне усміхнуте обличчя, добре обличчя мудрого старця, котрий так нагадував його діда, подивився на нього благально та побожно. Після місяців голодування, побоїв та катувань, це була єдина світла мить у Мікшиному житті, цей теплий та приємний кабінет слідчого, де потріскує стара російська піч, як колись давно у хаті його рідних на Буковині, цей спокій, куди не долинають скигління в’язнів та приглушені удари, цей портрет, що по-батьківському посміхається йому зі стіни. У раптовому спалаху віри він написав своє зізнання: що був агентом ґестапо, що підривав радянську владу. При цьому він назвав ще дванадцять співучасників великої змови. Ось їхні імена: І.В.Торбуков, інженер, І.К.Гольдман, начальник цеху хемічного заводу у Кемерові, А.К.Берліцький, геодезист, секретар парторганізації радгоспу, М.В.Корелін, суддя обласного суду, Ф.М.Ольшевська, голова колгоспу “Красноярськ”, С.І.Соловйова, історик, Е.В.Квапілова, викладач, М.Н.Нехавкім, священик, Д.М.Догаткін, фізик, Й.К.Мареску, набірник, Е.М.Мендель, майстер-кравець, М.Л.Юсеф, кравець. Усі отримали по двадцять років. Той, кого визнали керівником і організатором змови, А.К.Берлицький, був розстріляний під шум працюючих двигунів тракторів, на світанку вісімнадцятого травня 1938 року, у дворі в’язниці Бутирка, разом із двадцятьма дев’ятьма членами іншої групи змовників. Михаїл Хантеску помер від пелагри у таборі Ізвєстково, напередодні нового 1941 року. (1) Айміке таємницю свого вчинку забрав із собою в могилу: першої ночі після зізнання він повісився у тюремній камері за дуже дивних обставин, які викликають виправдану підозру, що його убили. Деякі дослідники вважають, що Айміке був німецьким шпигуном і провокатором, який не витримав випробувань; на думку інших, він був звичайним поліцейським донощиком, якого усунула сама поліція як небезпечного свідка; однак припущення, яке наводить Ґуль, начебто Айміке втратив голову через прекрасну польку, яка не хотіла удостоїти його своєї милості, також не слід відкидати. Переклала Алла Татаренко |
ч
|
|||