Данило КішЦензура – автоцензураПід час кульмінації подій, пов’язаних із забороною діяльності польської профспілки “Солідарність”, я отримав листа з позначкою НЕ ЦЕНЗУРОВАНО. Що мають означати ці слова? Можливо, ними хочуть сказати, що в країні, звідки вислано листа, немає цензури. Але це також може означати, що всі листи без подібної позначки були піддані цензурі, що свідчило б про вибірковість офіційних органів, які одним довіряють, а іншим – ні. Звісно, можна було також зрозуміти це так, що саме лист із позначкою НЕ ЦЕНЗУРОВАНО пройшов через руки цензури. Так, чи інакше, ця багатозначна емблематична печать свідчить про дух цензури, який прагне підкреслити свою правочинність і, водночас, прикритися самозапереченням. Адже цензура, хоча й вважає за необхідне бути також і дієвою інституцією, покликаною захищати публічний лад і спокій, проте неохоче визнає своє існування. Вона поводиться як тимчасове, але необхідне зло системи у перманентному воєнному стані. Отже, цензура є єдиним тимчасовим засобом і миттєво скасує себе, коли всі, хто пише (байдуже, листи чи книжки), досягнуть політичного повноліття та зрілості, а опіка держави і влади над громадянами не буде потрібна. Яко витвір необхідності (і все, що він спричиняє) – тимчасовий засіб – цензура вважає себе саму віджилою, ліквідованою. Тому вона й не визнає свого існування, намагаючись замаскуватися під виглядом демократичних інститутів, які виконують також і інші функції (редакції, а також ради видавництв і часописів), або знайти собі заміну в постаті директора видавництва, редактора видавничої серії чи часопису, рецензента, коректора et cetera. У випадку, коли підозрювана присвята уникне чуйності усіх цих замінників цензури – а виконують вони свій обов’язок зі спокійним сумлінням, позаяк не є цензорами, є не лише цензорами – залишається ще одне сито: набірники, котрі (як частина робітничого класу із високим рівнем свідомості) відмовляються набирати інкримінований текст. Таке, нібито демократичне, сито є одним з найцинічніших способів приховування цензури. Подібно до того, коли книжки чи тексти є забороненими іn extremіs судовими органами, – замінники цензури забороняють в ім’я громадської думки там, де громадської думки немає. До менш знаних іпостасей цензури треба ще категорично зарахувати поширене явище дружньої цензури – яка є перехідною формою від цензури до автоцензури – коли редактор (будучи сам людиною пера) радить, аби пан N для власного добра викинув зі своєї книжки певні фраґменти чи строфи. Коли йому не вдається вас переконати, що він чинить це з добрих намірів, він користується моральним шантажем і свій страх звалює на ваше сумління: мовляв, від широти вашої натури – вам слід прийняти на себе прероґативи цензури і тим самим приховати її перед громадською думкою – залежить його майбутнє. А згодом: або пан N стане власним цензором, або знищить чиюсь кар’єру та існування. Та людина взамін не тільки опублікує книжку пана N, але й також приховає факт, що були в ній такі місця, які – коли б вийшли у світ – знищили б і вас, і його. Незважаючи на те, якої вона набуде форми, цензура є, однак, лише зовнішнім проявом патологічного стану, сигналом хронічної хвороби, хвороби, що паралельно розвивається, – автоцензури. Вона є невидимою, існуючи далеко від очей громадської думки, відтіснена у найпотаємніші закамарки духу, вона виконує свою роботу ефективніше, ніж будь-яка цензура. Хоч обидві вдаються до однакових засобів – погроз, страху, шантажу – автоцензура приховує чи, принаймні, не виявляє існування примусу. Війна з цензурою явна та небезпечна, а війна з автоцензурою – героїчна. Вона – анонімна, позбавлена свідків і самотня – викликає, отже, почуття приниження й сорому з приводу колаборанства. Автоцензура – це читання власного тексту чужими очима, коли ви самі стаєте своїм оскаржувачем, причому підозріливішим і суворішим, аніж будь-хто інший, позаяк знаєте також і про те, чого цензор ніколи не відкриє у вашому тексті, про те, що замовчується, що ніколи не виллється на папір, але, що, як вам здається, залишилося “між рядками”. Тому уявному цензорові ви приписуєте також ті риси, яких самі не маєте, а своєму текстові – значення, яких він не містить. Позаяк ваш двійник обстежує ваші думки аж до абсурду, до їхнього зворотного кінця, там, де все хитке, а вхід – небезпечний і караючий. Суб’єкт автоцензури – це двійник письменника, двійник, котрий заглядає йому через плече в текст, іn statu nascendі застерігаючи, аби він не припустився якогось ідеологічного вибрику. А з цим двійником-цензором несила впоратися. Він є немовби Богом – усевидячим і всезнаючим, бо народжений з нашого власного мозку, з наших власних страхів, з наших власних ілюзій. Змагання із двійником, ця інтелектуальна й моральна концентрація мусить залишити на рукописі виразні сліди, оскільки все зусилля не зводиться до єдиного морального жесту – до знищення рукопису і відмови од планів. Однак, і відмова од війни, й перемога призводять до одного й того ж результату: відчуття сорому й поразки. Оскільки, як би ви не вчинили, той двійник завше тріумфує: коли ви його випередите, він сміється з вашого страху, коли ви його послухаєтесь, він посміється з вашого боягузтва. Якщо письменник зможе подолати радикальний жест самознищення і силою таланту, зосередження, відваги, винахідливості перехитрить двійника-спокусника, слід цієї війни залишиться в рукописі – у вигляді метафори. Ця перемога подвійна: текст, усупереч спокусам, заслужив ласки втілення, а завдяки хитрому обманові – зведенню ідеї до метафори (в етимологічному значенні, перенесення певного сенсу на те, що є фігуративним) – автоцензура перетворила думку на стилістичну фігуру, перевела у поле поетики. Можна було би з того зробити далекосяжні історико- та теоретико-літературні висновки, а іншим феноменом – підпорядкуванням метафори – пояснити появу багатьох творів, бодай у російській аванґардній літературі 20-х років. Автоцензура надає окреслених барв і тону російському аванґардові. Проза Пільняка й Бабеля, поезія Мандельштамма й Цвєтаєвої через війну з цензурою набули максимальних літературних ефектів. Гірка, трагічна перемога. Автоцензура – це неґативний заряд творчої енергії, який обмежує, дражнить, а в зіткненні з позитивним зарядом може викресати іскру. Тоді, коли письменник, котрий погорджує власним страхом, убиває свого двійника, а внаслідок сильного вибуху довго накопичуваної обережності, сорому й приниження метафори розпадаються, перифрази розсипаються: залишається єдина гола мова фактів – памфлет. Ваш цензор-двійник уже не має чого відкривати між рядками, адже все вже написано чорним по білому – до останнього атома вашого незадоволення. (У таку хвилину Мандельштам створив вірш про Сталіна – той другий, що означав визволення від автоцензури й приниження. Той, за який було заплачено життям.) Перемога морального принципу вбиває або письменника, або твір. Цензуроване “я”, котре довго потерпало від тиранії страху, вдається до памфлету, як до меча помсти. І саме така перемога над власним двійником-цензором “каструвала” не одного письменника на еміґрації. Як жертви багатолітньої автоцензури, вони швидко пройшли ту п’ядь простору, яка відокремлює мистецтво від пропаґанди; і відбулося те, що Чеслав Мілош називає “обмеженням”. З цього всього можна зробити такий висновок: тривалий вплив автоцензури неминуче призводить до людських і творчих катастроф, не менших, аніж ті, які спричиняє цензура; автоцензура – це небезпечна розумова операція з далекосяжними наслідками для літератури й людського духу. Переклав Андрій Бондар |
ч
|
|||