Сергій Ковальов

Випробування Балканами

Сучасна балканська війна, схоже, сприймається европейською громадськістю – і то не найгіршою її частиною – як війна за праве діло. В уяві сьогоднішніх европейців Мілошевич – це сучасний Гітлер, Відтак НАТО ототожнюють із антифашистською коаліцією періоду Другої світової війни.

З першою частиною цього твердження мені не хочеться дискутувати. Так, воно містить певні перебільшення й перебір, але етнічні чистки в Косово, супроводжувані безпрецедентно жорстокими кривавими розправами над албанським населенням, дійсно, недалеко втекли від геноциду.

Тому зовні бездоганна критика дій НАТО в Югославії з позицій т.зв. міжнародного права не витримує, як на мене, контркритики. Ми забуваємо, що право – не самоціль і не релігійна догма, а всього лиш дорога до справедливості й безпеки. Ми забуваємо, що норми права лише тоді чогось варті, коли вони забезпечують права, свободу й гідність людини. Ми забуваємо, що світовий правопорядок, яким він склався після Другої світової війни, був заснований у Нюрнберзі, під час одного з формально найбеззаконніших за своєю початковою легітимністю, а однак, всупереч цьому, одного з найсправедливіших за його правовою суттю судових процесів у історії.

До речі, щодо прав. Чи має права Слободан Мілошевич? Так, певна річ. І перше з-поміж цих прав – його право на безсторонній міжнародний суд і на захист кращих адвокатів Европи. Чи має права сербський народ? Безумовно і поза усяким сумнівом. І головне його право – на цивільний опір режимові, який ганьбить ім'я та честь країни. А відтак – право на гідний уряд, обраний народом і працюючий в ім'я народу. Будемо сподіватися, що рано чи пізно серби скористаються своїм правом на демократію. Чи мають права косовські албанці? Я б і пальцем не поворухнув, якщо б вони відстоювали своє “право на самовизначення” – історично “виправдану” і таку неоднозначну ідею, запроваджену в міжнародні стосунки на початку століття настільки різними політиками, як Ленін і президент Вілсон. Ріки крові пролились во ім'я цього “права” – але чи став хто-небудь щасливішим там, де воно здійснилось? Однак зараз нехтується інше право албанців – їхнє право на життя й на національне існування.

А однак я зовсім не солідаризуюся з діями НАТО. Я розумію, що лідери Заходу приймали рішення у ситуації крайньої потреби, в умовах гострого дефиціту можливостей і часу. Але це зовсім не звільняє їх від необхідності діяти розумно та грамотно. Ні того, ні другого, на жаль, не спостерігається. Здається, зараз західна громадськість почала усвідомлювати не очевидний спершу факт: війна, покликана нібито порятувати косовських албанців від знищення, призвела до найбільшої у новітній історії Европи гуманітарної катастрофи, жертвами якої стали, у тому числі, ті ж албанці...

Якщо покликатися лише на вищезгадані цілі натовського втручання, то недалекоглядність Заходу непояснима. Але вона, на жаль, доволі легко пояснюється, якщо припустити, що пріоритет і в політиці, і в громадській думці віддається іншій меті, також публічно проголошеній: “покарати Мілошевича”. Ніхто не заперечує, сербський президент і справді заслуговує покарання – вельми ймовірно, що й карного. Але, хоча терориста, котрий захопив заложників, визнають злочинцем, протитерористична операція, першочерговим завданням якої проголошується не порятунок заложників, а покарання терориста, – аморальна. І загалом, покищо покараний не Слободан Мілошевич, а його піддані: і серби, і албанці.

Поза тим: чи морально проголошувати готовність захищати права людини у будь-якій частині земної кулі будь-якими засобами, включно із воєнним втручанням, якщо на ділі ця готовність, зазвичай, застрягає у ситі безконечної кількості застережень? Досі Захід не втручався у тибетські справи – тому що Китай надто великий і сильний; у чеченську бойню – тому, що боявся підірвати позиції Єльцина; у винищення курдів – тому що Туреччина є його стратегічним союзником; у кампучійське та угандійське пекло – бо ці країни далеко і, загалом, не надто важливі для Заходу.

Як би не називати цей підхід, “реальною політикою” чи “політикою подвійних стандартів”, але якщо його регулярно застосовували на практиці, то важко повірити у ваш “світлоокий” ідеалізм у даному випадку.

Так, сучасний світовий лад вкрай недосконалий, і блискуча ілюстрація тому – очевидна безпорадність тієї наднаціональної організації, яка, власне покликана розв'язувати кризи, подібні до косовської, – ООН. І це не означає, що можна сидіти склавши руки і дивитися, як ллється кров на Балканах.

Звичайно, насамперед необхідно завершити війну. При цьому, можливо варто навіть у дечому піти назустріч Югославії. Скажімо, чи так уже принципове питання про склад миротворчих військ у Косові? Адже головне, усе-таки, полягає в тому, щоб ці сили були достатньо ефективними для забезпечення безпечного повернення біженців і підтримання правопорядку в краї.

Однак після всього, що трапилося, цього мало. Світовий лад, який існував до початку бомбардувань, був створений державами-переможицями наприкінці Другої світової війни. Але іще на початку війни Черчилл і Рузвелт проголосили Атлантичну хартію, в якій визначили мету союзників: побудова нового, справедливого миру, де не буде місця ні загарбницьким війнам, ні геноцидові. Саме після цього війна з нацизмом стала по-справжньому справедливою війною.

Країнам Заходу належало б оголосити про свій намір повчитися на югославській кризі та розпочати спорудження нового міжнародного правопорядку, здатного більш ефективно, аніж раніше, захищати мир і права людини. Правопорядку, який не залишає можливостей ані для подвійних стандартів у політиці, ані для національних егоїзмів, ані для сваволі сильних.

Така “декларація про наміри”, підкріплена реальними кроками, надала б цілком нового сенсу тому, що відбувається. І, можливо, знову воскресла би стара надія на те, що жертви не будуть даремними.

(Российский вестник “Международной Амнистии”, 1999/14)

Переклав Андріс Вишняускас


ч
и
с
л
о

15

1999