Іван Лучук

Трохи білого світу

Коли я наживо побачив Павича, то мало не стерп —
волосся моє заворушило корінцями,
нігті запульсували на пальцях рук,
губи ще більш пересохли
і очі сховалися глибше в очницях —
Павич здався мені страшенно схожим на мого батька:
ходою, статурою, поглядом, вусами, носом.

***

Коли ми засіли у княжому ресторані,
Павич замовив мідії,
я замовив ціґанскі ражань,
а мій колега — фірмовий стейк “Кнез”.
Фотки не вийшли, бо спалах не спрацював —
недарма я позбувся-таки того підступного апарата.
Розмова велась, як і слід, про кніжевност —
так сербською мовою названа література
художня — лепське письменство, гарне і красне.
Львівська клепсидра з “Хозарського словника”
тихо собі шаруділа у тому
белґрадському ресторані, акомпануючи нашій розмові.
Майбутнє повагом переходило у минуле,
минуле скакало в майбутнє, проте
ніхто не надавав цьому жодного значення,
бо час теперішній — це власне час.
Моя “Уліссея” була вже в минулому, але ще в майбутньому,
і тепер — теж тепер, як і Павичева “Іліада”:

***

Є за морями, край Трої, джерела гіркої водиці,
що для пиття непридатна. І там о порі водопою
купчаться спраглі тварини, та пити не можуть, аж поки
єдиноріг не прибуде спрагу свою вгамувати.
Ріг у нього цілющий,— лиш тільки голову схилить
випити вволю водиці, рогом він враз скаламутить
воду і вмить перетворить її у питну і солодку.
Разом із ним звірина теж спрагу свою погамує.
П'є досхочу, а напившись, свій ріг із води витягає —
знову вода, як раніше, гіркою стає, непитною.
Доки він рогом своїм каламутить довколишню воду,
зором своїм очищає воду ще далі довкола.
В чистій-пречистій водиці під час водопою чудного
видно усенького світу майбутнє, немов на долоні.

***

Майбутнє, немов на долоні.
Жахлива приреченість — знати,
не знати — жахлива не менш,
і що з того всього простіше, і що спокійніше?

***

На усті Сави в Дунай знаходиться біле місто,
на усті Лети у Стікс знаходиться білий світ.

16.12.1999

ч
и
с
л
о

15

1999