Предраґ МатвеєвичМюнхен знаходиться на БалканахТой, хто займається Балканами, дуже швидко наштовхується на протиріччя. Йдеться про півострів, чи значну частину континенту, яка вдається у море? Балкани є водночас і тим, і другим. Береги Балкан омивають численні моря: Адріатичне, Іонічне, Егейське, не забуваймо також про Чорне та Мармурове. Проте не всі їх межі омиваються морем, а суходіл складається переважно з гір. Своєю назвою цей регіон завдячує не одному з п’яти морів, а рельєфові всередині країни, височинам, які старі географи називали Haemus і catena mundi, а слов’яни – “Стара гора” (Стара Планина), таке ж значення має турецьке слово Балкани. Цьому реґіонові притаманні землетруси. Вони призводять до руйнувань. Численні міста на узбережжі стали жертвами хвиль. Від непам’ятних часів острови тут то зникали, то знову з’являлися в іншому місці. В кількох місцях на морському дні неподалік від берега лежать руїни старих палаців. Порти і моли, а біля них – уламки кораблів із казковими скарбами. Сейсмічні коливання й тектонічні зрушення, які вони викликають, у цьому випадку не лише метафора. Існує зв’язок між цими феноменами та ментальністю і настроями місцевих жителів. В минулому Балкани також звалися Ілірійським, Грецьким або Візантійським півостровом (а в новітній історії “европейською Туреччиною”). На відміну від Аппенінського або Піренейського півострова, відокремлених від континенту гірськими смугами (Альпами та Піренеями), Балканський півострів не має чіткого та очевидного кордону із Західною Европою. Деякі географи та історики за кордон беруть русло річок Дунай, Сава і Купа; на узбережжі це будуть Гварнеро і дві затоки: Рієка та Трієст, проте це лише припущення. Відповідь на запитання, де починаються Балкани, часто залежить від вихідного пункту. Так, скажімо, побутує твердження, що для Центральної Европи зона неспокою починається вже у Мюнхені або Відні. Жителі цих міст пересувають лінію далі до Любляни і Заґреба, відтак словенці та хорвати переносять її ще далі на Схід, до Белґраду і Сараєва. Коли нещодавно один французький письменник та знавець грецької літератури заявив, що Греція та грецька політика мають виразніший балканський, аніж середземноморський елемент, то це викликало полеміку, яка багато що прояснила. Наклепницькі твердження цього колишнього друга викликали цілий потік ображених реплік. Питання різнобарвності та демографічних відмінностей таке ж старе, як і самі Балкани. Цією темою жваво цікавилися видатні вчені і звичайні шарлатани. У працях двох монахів, старого ченця з Шибеника, котрий мав латинське ім’я Ґеорґіус Сізґореус та хорвата Юрая Сізґорича, який жив у часи Ренесансу, славив Венецію і записував слов’янські казки, я наштовхнувся на курйозну спробу. Вони з великою старанністю спробували перелічити всі народи та племена, які населяли Балкани, спираючись на античні джерела. Вони знайшли велику кількість чужих та екзотичних назв для наших предків: Калімах виділяв енхелерів, гіманерів, пойкетерів; Пліній серретерів, серапілів, язів, андіцетів, ардіерів, палларірів та яподів, трібалів, дейзірів, істрів, лібурнерів, далматів, куретів і т. д. До цього долучаються інші слов’яни, а також старе римське населення, яке вони вигнали, ілліри та траки – предки албанців, які зараз так страждають – ґоти і кельти, які також залишили важкі рани у колективній пам’яті, греки та пеласги, їхні попередники на Балканському півострові, печеніги, геги, маніри, морлахи або чорні валахи, а також багато інших, яких треба було б назвати, однак за браком місця це неможливо. Крім відмінностей етнічних та лінгвістичних були й міфологічні. Кожен має тут давнє та глибоке коріння і право на першість. Історичне право, яке утверджується супроти права природи, часто конфронтує з праісторичним правом, яке має перевагу. Історія завжди була схильна більше писати про нації, які проникають і десь осідають, аніж про тих, які змішуються з іншими. Непросто насправді встановити, що їх об’єднує, і що розділяє, особливо в момент, коли ці нації пробують творити держави і виступати в амфітеатрі сучасності. Ця довга історія знає численні тріщини (розколи). Найглибший розкол напевно був спричинений християнською схизмою. Він розділив церкву і віру, багатство та сфери панування, стиль та письмо. Лінія, що розділяє Европу та Середземномор’я проходить якраз через Балкани. У щілину, яка з’явилася між католицтвом і православ’ям, протиснувся іслам. Те, що література розвивалася набагато краще, ніж соціальна та економічна сфери, не було випадковим. Було б невірно вбачати у цій новій балканській війні війну релігійну. Цей конфлікт не пов’язаний із питаннями віри. Колись релігійні суперечності призводили до тисячолітніх воєн між народами. Ця конфронтація швидко перетворилася на відсутність толерантності, яка в свою чергу породила певні форми ненависті або конфліктів. Спірні питання, які неможливо було вирішити, знову і знову проявлялися при найменшій нагоді і розвинулися в інструменти для маніпуляцій. Господарі останньої війни цим вміло скористалися. В такий спосіб, суперечності, які лише віддалено мають релігійне походження, можуть викликати війну, яка не пов’язана з релігією. Цей парадокс не так вже й рідко трапляється в релігії, яка, як часто кажуть, “продукує більше історії, ніж може спожити”. Справді, секулярна ментальність залишилася для більшості балканських народів чужою. Хоча секулярна ментальність стосується не лише релігії. Аналогічною є відсутність секулярного підходу до поняття нації, окупованого релігією, і до поняття ідеології. Ці два останні феномени не обмежуються лише Балканами – їх можна зустріти майже по всьому Середземномор’ї та за його межами. У цьому контексті національна культура швидко стає національною ідеологією. Література стає національною літературою у вузькому розумінні цього слова. А енергія окремої особистості та спільноти повністю абсорбується націоналізмом. Із відомими наслідками. Часто говорять про подрібненість цієї частини нашого континенту, яка в різний спосіб посилює відому “балканізацію”. (Один з наших викладачів порадив нам: Не вагайтесь повторювати важливі речі, якщо Вас ніхто не слухає). В реґіоні Балкан знаходяться залишки багатонаціональних імперій і нових держав, які були подрібнені в рамках міжнародних угод та національних програм; тут співіснують поняття національної держави родом з XIX сторіччя та ідеологія реального соціалізму з XX сторіччя; тут і далі відчутний вплив подій Другої світової і холодної воєн, а також подій, які відбуваються у Східній та Західній Европі сьогодні; виникають подвійні стосунки між розвинутими і нерозвинутими країнами, точки дотику та перетину між заходом і північчю-півднем, перехідні лінії та перетини між Середземномор’ям і Европою, між Европою та “іншою Европою”. Всі поділи, розколи та кордони матеріального та духовного, соціального та культурного характеру. Ця область має безліч рубців та ран, завданих історією, або просто минулим, адже воно навіть не було історією. Будь-яка спроба поширити власну сферу впливу за рахунок іншого тут приречена на поразку або закінчується націоналістичним божевіллям. Тут замало місця для “Великої Сербії”, “Великої Албанії”, для “Великої Хорватії”, як учора, або “Великої Болгарії”, як позавчора. Балканський простір замалий для таких претензій, його кордони вже визначені, поділ відбувся. В той час, як албанське населення цього реґіону брутально виганяють із домівок, і літаки НАТО бомбардують не лише дільницю, де живе винний у всіх гріхах деспот, але й населення, яке є жертвою його тиранії, питання про стосунки Росіі та Балкан стає особливо важливим. Роль цієї колишньої супердержави залежить від неї самої та її здатності змінюватися: чи вона залишиться традиційною й консервативною, чи врешті піде вперед і модернізується, як це було в минулому. Чи буде вона святою чи простою, православною чи схизматичною, більш “білою”, ніж “червоною”, або навпаки, чи буде вона менш слов’янофільною, а більше орієнтованою на Захід, а чи водночас на Захід і Азію.Чи буде це Росія, яку “неможливо осягнути розумом, в яку треба повірити”, як сказав у XIX сторіччі поет Тютчев, чи знову “міцна і з великим задом”, як сказав під час революції Александр Блок. “З Христом” або “без хреста”, водночас по-своєму містична й месіянська, а чи “популістська” і виняткова. Справжня демократія чи банальна “демократура”, загроза чого дуже явна. Лише “російська”. Яким би шляхом не пішла Росія, вона візьме із собою все, в тому числі й те, що залишилося від Радянського Союзу, і те, в чому їй було відмовлено, можливо назавжди. Росія нікому не зможе допомогти, особливо Балканам, якщо недооцінить або занедбає власні проблеми. (Die Tageszeitung 4.06.1999) Переклала Софія Онуфрів |
ч
|
|||