Деян Медакович

Промова у Сербській Академії наук і мистецтв 24.VI.1999

Те, що з нами трапилось і поставило під загрозу саме наше біологічне існування, підтверджує, що після цієї війни ніщо не може і не має права бути таким, як було раніше. Наше суспільство очікує рятівних змін, і найменше зволікання зробить наше життя ще важчим і гіркішим. Ця жорстока і несправедлива війна зродила в нас надзвичайно потрібне відчуття єдності і загальнонародної солідарності. Наша армія у цій війні переконливо відродила вже зужиті та змінені поняття нашого патріотизму. Легко можна підтвердити, що у нашому народі витворилася і приведена в дію духовна енергія, яка заслуговує на повну увагу та повагу. Ці явища підтверджують нашу життєздатність. Не можна допустити, щоб їх збентежила суспільна байдужість і щоб вони поступово згасли. Невирішені завдання, що стоять перед сербським народом – чималі, але ці випробування є лише частиною великого процесу консолідації та з’єднання обірваних ниток у важко пораненій тканині нашої національної сутності. Великий відсоток сербського народу раптом опинився під владою тих сил, які перешкоджають нашому політичному об’єднанню. Якщо воно заборонене для нас, то все ж ніхто не може нам заборонити духовно гомогенізуватись і вибудувати такий духовний простір, який подолає всі політичні обмеження, всі бажання, пов’язані з оманливими моментами. Не треба боятися ідеї національної програми, вивчення важливих проблем нашого виживання, необхідного узгодження наших природних зв’язків із европейським домом. Незважаючи на численні розчарування, кривди та непорозуміння, немає жодної причини відмовитися від тих обов’язків, які ми маємо щодо інших, перед якими мусимо тлумачити і захищати своє бачення спільної европейської культури. Вона, можливо вже завтра, згуртується і дасть відсіч тиску тих сил, які створені на інших, найменшою мірою европейських, принципах аж ніяк не гуманізму та просвітництва. І це жодною мірою не є ностальгічним поверненням до моделі життя з давнього минулого, коли у стані якоїсь специфічної засліпленості уникають дивитися в очі реальності; це спроба уникнути будь-якого догматичного винесення вироків, спроба зберегти прогресивні досягнення людського духу. Зрештою, ми є свідками того, як не так давно в ім’я нового порядку у Німеччині та у СРСР диктували і суворо регламентували всі творчі процеси, а життя повністю було спрямоване та підпорядковане диктатові однієї думки, який постійно захищала всесильна репресія. Хіба не були тоді створені спотворені людські стосунки, не була позбавлена вартості будь-яка система цінностей, що не відповідала сліпій покірності? Важко поставити під сумнів всі збитки, завдані незалежному людському духові, та знищення свободи, яке пережили всі верстви тодішнього суспільства. Очевидно, тоді ще не визріли умови для створення і вдосконалення нових механізмів встановлення глобальної влади. Ті промахи компенсовані в наш час досконалою організацією, що спирається на економічну силу, яка в процесі здобуття глобальної влади по суті передує кожній військовій інтервенції. Надходить час, коли перестають діяти всі дотеперішні міжнародні домовленості, підписані після закінчених воєн, які велися за іншими, тепер застарілими принципами. Це час, коли відкинуті й обійдені всі оті “благородні” причини, з яких були засновані спершу Ліга Націй (після Першої світової війни), а відтак (після Другої світової війни) Організація Об’єднаних Націй. У обидвох випадках вірили, що такі організації раз і назавжди покладуть край усім міжнародним сутичкам і відкриють нову еру в міжнародних стосунках. Перше об’єднання зазнало поразки і втратило сенс після італо-ефіопської війни, друге остаточно потерпіло фіаско 24 березня 1999 року, коли ця організація більше двох місяців безсило, як маріонетка, спостерігала за аґресією НАТО в Югославії. Багато країн не зрозуміли, що у Сербії воюють за якісь інші й ширші принципи, а не тільки за просте виживання одного маленького народу, який опинився під загрозою. Знову, хтозна вкотре вже в історії цього краю, повторилася наша стара роль охоронців кордону; ми, незважаючи на всі історичні непорозуміння, кривди і нерозуміння, стоїмо на сторожі Европи та її цивілізації, що опинилися в небезпеці. Це була парадоксальна і незвичайна ситуація, позначена крайньою розгубленістю тих, хто привласнив собі право визначати нашу долю. На прикладі наших братів у Боснії та Герцеґовині ясно виявились їхні наміри та вчинки, а під їхньою святенницькою гримасою неможливо приховати вимогу повної покірності. Таким жорстоким намірам служать і нові засоби масової інформації, телебачення та радіо, в той час як газети та журнали здобули могутність і силу небачених розмірів. Передбачаючи такий розвиток, літератор Фрідріх Геббель ще у 1846 році написав: “У моїх очах журналістика є великою національною отрутою”, а вже через два роки, у 1848 році, поет Кастеллі співав: “Час хворий і не бажає вже одужати”. Постійно зменшується число тих, які могли б зберегти право на самостійне, критичне, а часто і бунтарське мислення. Цьому новому уярмленню людини обов’язково допомагала і дедалі могутніша державна цензура, що виросла із папської традиції “заборонених книг” (index librorum prohibitorum). Таким чином, людство випускало з рук кермо власної долі, передаючи його, з легковажною довірою, тим, кого підтримувала упокорена журналістика. Однак, вкрай швидко стало ясно, що і ця новонароджена світова сила має своїх наглядачів, а численні концентричні кола влади, хоча й знаходяться часто у протилежних таборах, утверджують ілюзію про збільшені можливості самостійного вибору та неупередженого, вільного визначення. Читання між рядками розвинулося як особлива форма опору інформаційному насильству над нездійсненою свободою духу. Таким чином, негайно утворилася підневільна громадська думка, яка одразу, як нова суспільна сила, стане вірним та неминучим союзником влади, підсилюючи її нахабність та самовдоволення. Можливості використання цієї новоствореної сили безмежно великі. У її знеособленості губляться ті індивідуальності, що не змогли витримати багатьох випробувань своєї самотності, протистояння особи і натовпу, зусиль творчості та вдосконалення своєї особистості та захисту самостійної думки. Виняткова сила засобів масової інформації буде підтверджена в усіх трьох діях сучасної сербської трагедії: у подіях в Хорватії, Боснії та Герцеґовині і, нарешті, у дії, що сьогодні розігрується у Косові та Метохії. У всіх трьох діях треба було викривити перед світом кожну картину і кожне уявлення про сербський народ, представити його як приклад крайнього дикунства і насильства. У тій інформаційній війні, в яку ми вступили непідготованими і з нерівними силами, результат був визначений від самого початку. Приспаний світ, вже давно позбавлений здатності напруженого критичного мислення, прийняв все, що йому запропонували найманці публічного слова, агентства та різні редакції, що змагалися, хто нас більше очорнить перед світом та витіснить зі всіх напрямків розвитку цивілізації. Створені міцні механізми, здатні досхочу поливати нас брудом і принижувати, ставлячи під сумнів навіть наше фізичне право на присутність у Европі.

Не треба багато фантазії, можна пригадати всі ті огидні повчання, які у цьому столітті створювали геноцидні програми, що ґрунтувались на расистських теоріях “Blut und Boden”. В ім’я безумних ідей виростали по всій Европі концентраційні табори, а простір свободи став на її території зовсім звуженим, іноді зведеним до самотніх оаз хоробрості та опору. Прийшов час нових мучеників. По всій Европі створено братство незломлених, що рятували цей континент від повної духовної загибелі. Честі нашого народу служить те, що він поповнив це братство і зробив свій внесок у перемогу европейського духу. Не раз я запитував себе, як і німецький соціолог Теодор Адорно у 1966 році, про невикористані шанси змінити світ. Я відкидав його твердження, що змінити світ не вдалося, і ця моя віра слабшала під час всіх тих подій, які дозволили запанувати поруч із старими новим формам викривлень. Слабшало й напучування старого Ґотфріда Гердера, який сказав, що “живі людські сили є рушійними, як і людська історія”. Їхнє ослаблення, так само як і зловживання ними, провістило небезпечну розбіжність і збільшену неспіврозмірність між матеріальними та духовними можливостями, а це розлад, який зупиняє усякий історичний прогрес. Світ ніби ледь дочекався нагоди відкинути й забути оті піднесені вірші з передвеликодньої Пісної Тріоді: “Хори мучеників протистояли мучителям кажучи: Ми боремося за царя сил. Навіть якщо ви нас знищите вогнем, ми не зречемося Триєдиної сили”. У кожному разі, всі приклади, які нагадують про перемогу людського духу і подолання тимчасової пригніченості та втрати надії, дуже потрібні усім тим, хто сумнівається у кінцевому результаті безперестанної боротьби добра і зла.

Які слова треба знайти для того, щоб звичайна людина вийшла зі стану повної байдужості, щоб зупинити цей сучасний процес споріднення із злочином? Найвищий час, щоб пробудилося сумління Европи і щоб всі замислилися над сутністю тих подій, що призвели до повної нечутливості і байдужості до нещастя. Цілком зрозуміло, таке філософське бачення ставить і злочин проти Сербії та сербського народу у ширші рамки загальнолюдського духовного спустошення, яке сьогодні накинуло сіть на моральну карту світу, і таким чином відбулася і його особлива уніфікація, включно з ганебною інтервенцією проти нашої країни. Це дало можливість члену нашої Академії Михайлу Чуричу зробити висновок, що біда, в якій опинився сьогодні сербський народ, є “найболючішим паростком і найжорстокішим показником світової історичної кризи сьогодення”. Я глибоко переконаний, що з нашої спустошеної території краще видно всі ці дії, серед яких військові – не єдине зло. Ними сьогодні добивають один світ під гаслом створення отого новітнього нового порядку, який вже сьогодні, дякуючи своїй новоствореній новомові, знеособив і навіть унеможливив міжлюдське спілкування. Успадкована термінологія, яка ще й досі перебуває в обігу, нагадує мені старі гроші якоїсь вже неіснуючої держави, які завтра замінить якась нова валюта. Після цієї заміни зміняться і розповіді про людське щастя, які дістануть нове ідеологічне забарвлення і нових тлумачів. Якою б не була розв’язка цієї людської драми, нагадаю думку польського шекспіролога Яна Кота, який сказав: “Не має значення те, що з нами зробили, важливим є лише те, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили”. А зробили нам велике зло. У багатьох місцях чужі сили підсікли саме коріння нашого національного єства, пошматували нашу цілісність і одним махом звели нанівець вікові процеси, завдяки яким здійснювалося об’єднання і становлення нашого народу. Ми проголошені нездатними відповідати за власну долю і безвідповідальними, а в наше середовище масово налетіли чужоземні найманці із завданням відмірювати нам відтепер справедливість. Була вигадана і нова зисковна професія міжнародних спостерігачів, які стежать за нами своїми невсипущими Арґусовими очима...

Переклала Алла Татаренко


ч
и
с
л
о

15

1999