Ясміна МихайловичПавич та гіпербелетристикаРоберт Кувер – відомий американський письменник та професор Браунівського університету (Нью-Йорк) – у своїй праці “The End of Books” (The New York Times, 21.06.1992), яку через її специфіку можна назвати до певної міри програмною, та у великій статті під назвою “Hyperfiction: Novels for the Computer” (The New York Times, 29. 08.1993) розповідає про явище, котре виникло в Америці в рамках постмодернізму, а згодом поширилось на Европу та Японію. Про що власне йдеться? Про те, що не лише відкидається певна технологія, в даному випадку друкарська, а й радикально змінюється процес створення, публікації, читання та критики літературного твору. Сьогодні літературний текст може бути не лише книгою. Він може міститися і на компакт-диску (CD ROM), а не під обкладинкою книги, і тому треба використовувати всі можливості комп’ютерних засобів для переробки його форми, створення нових способів оповіді та зміни сприйняття тексту. Літературний текст трансформується в електронний, написання та читання відбувається на комп’ютері, що дає змогу будувати оповідь нелінеарно й нехронологічно, наче повертаючись до первинної, природної усної творчості, в якій рапсоди, чи народні співці, за своїм бажанням організовували та пов’язували фрагменти в сталу динамічну цілість, що не має ні класичного початку, ні кінця, і де текст підлягає постійним змінам. Зараз, наприкінці ХХ століття, белетристичний текст продовжує жити в уявній безмірності, народженій комп’ютером, в гіперпросторі (hyperspace), де технологія електронного запису, так званий гіпертекст, робить можливим всебічний та різноспрямований зв’язок поміж текстуальними сегментами, утворюючи єдину специфічну мережу. Створення численних варіантів та версій твору, нових пластів та поєднань змістових груп, завдяки комп’ютерній організації текстуальних фрагментів для читання, дає змогу не лише письменникові, а й читачеві бути творцем тексту. Тільки з появою гіпертексту та гіпербелетристики численні постмодерністські теоретичні розробки вперше здобули практичного втілення. (Термін “гіпертекст” у даному випадку використовується в тому значенні, в якому його вживає Роберт Кувер: “Гіпертекст – це електронний текст, де написання та читання здійснюється на комп’ютері, де відсутня тиранія та обмеження друкарського ряду, тому що написання здійснюється в нелінеарному просторі, який створює комп’ютер. На відміну від друкарського тексту з односпрямованим рухом у керунку перегортання сторінок, гіпертекст – це радикально відмінна технологія, вона є інтерактивною і багатоголосою, вона надає перевагу плюралізмові “дискурсу” перед раз і назавжди визначеною фіксацією тексту”. (Тhе New York Times, 21.06.1992). Звісно, треба наголосити на тому, що існує два види літературних витворів, комп’ютерна версія яких може дати бажаний ефект. Перший – це белетристичні твори, спеціально написані для комп’ютера, і через це вони не можуть бути перенесені з СD ROM-а в книгу. Крім них, ті й лише ті твори, які надруковано класичним способом, але які вже мають у собі властивості гіпертексту, можуть бути представлені й таким способом. Саме через те, що цей лабіринт гіперпростору дає їм адекватну можливість прочитання всіх пластів та значень, на що не здатна друкарська версія. Для всіх інших творів із класичними лінеарно-хронологічними властивостями перенесення їх на комп’ютер означало б просте прямолінійне зчитування тексту з екрану. Гарним зразком другого виду літературних творів є проза Мілорада Павича. Так звані електронні письменники (electronic writers) вважають цього автора предтечею гіперлітератури. Ось що каже Роберт Кувер у “Нью-Йорк Таймз”: “Упродовж своєї довгої історії друкарство безліч разів вдавалися до всіляких хитрощів, аби обмежити диктат і домінацію друкарського рядка, від марґіналій і посилань до творчих іновацій таких письменників-романістів, як Лоуренс Стерн, Джеймс Джойс, Ремон Кено, Італо Кальвіно і Мілорад Павич”. Поряд із цими авторами, електронні письменники вважають своїми предтечами Сервантеса та Борхеса. Але створення гіперлітератури (біля 1990 року, з появою на дискеті роману “Afernoon” Майкла Джойса) не вперше пов’язало твори Мілорада Павича зі світом комп’ютера. Сам Павич у перших коментарях щодо того, як був сприйнятий “Хозарський словник”, порівняв читання цього твору із принципом бейсика. Ці паралелі проводилися спочатку рідко, а потім дедалі частіше. Майкл Джойс відразу після появи в Нью-Йорку “Хозарського словника” у виданні Кнопфа спробував налагодити контакт з Павичем. Патрісія Сере у своїй рецензії на “Хозарський словник” під назвою “Книга ХХI століття” (Le livre du XXI siПcle, 24 Heures, 31.03.1988) каже: “Це своєрідна Іліада, щось на кшталт комп’ютерної Одіссеї, відкрита інтеґральна книга”. Роберт Кувер, висловлюючись про “Хозарський словник” у “The New York Times” в 1998 році, передбачив низку літературних явищ, які стали реальністю лише через декілька років, та місце книг Павича серед них: “Відколи поборник та пророк комп’ютера Тед Нельсон вигадав слово “гіпертекст” та майже двадцять років тому описав це комп’ютерне непов’язане написання, почався неухильний, а зараз іще більший приріст учнів, зацікавлених у цій найновішій верстві мисливців за мріями. Зараз створюється новий тип “книги” без обкладинки, інтерактивної, здатної до розширення; без сумніву, їх уже чимало, там у гіперпросторі, вже нині, і “Хозарський словник” може легко зайняти своє місце між тими “натхненними вершниками...” (He Thinks the Way We Dream, The New York Times Book Review, 20.11.1988). У 1987 році, коли я опублікувала статтю про “Сталеву завісу”, збірку оповідань Мілорада Павича, в мене виникла така думка: “Структуру Павичевих оповідань умовно можна порівняти із комп’ютерною відеогрою. Простір у них здається необмеженим, схожим на нескінченність. При переході з рівня на рівень, згори донизу, зліва направо, вирішуються загадки та накопичуються знання, щоби з мозаїки склалась цілісність, а це під силу лише майстрам гри” (Knjiљevnost, 1987, 12, с. 2108) Тому, хто тримав у руках підручники про текстові процесори, не важко було б здогадатися, що їх можна сприймати і як один з ключів, механізмів чи інструкцій для розуміння книг Мілорада Павича. Ці книги своєю структурою ввели в сучасну літературу певну систему, яка повністю відповідає основній системі роботи не лише текстового процесора, а й комп’ютера взагалі. І це, ясна річ, сталося незалежно від будь-яких вигаданих, заздалегідь продуманих та вимушених намірів. Далі мені б хотілося дати деякі характеристики гіпертексту в прозі Павича та дослідити, як можна було б конвертувати його книги в комп’ютерні засоби інформації. Мені здається, що оповідання “Вивернута рукавиця” являє собою найкращий та найчіткіший зразок основних властивостей гіпертексту. В першій частині оповідання читачеві здається, що це класично-лінеарне (тобто класичне по-Павичівськи) оповідання, дія якого йде в одному напрямку. Тимчасом, з середини оповідання викладення тексту повертається у зворотному напрямку, до початку. Так у другій частині фрагменти, що помінялися місцями, залишилися пов’язаними за змістом, але створили зовсім нову цілісність, з інакшим початком та кінцем, з іншим перебігом подій. Далі блоки тексту, які в першій частині оповідання здавалися цілком зрозумілими, потім наче піднялися у простір, а тоді знову опустилися, наче перетасовані карти, створивши нові зв’язки між собою та змінивши значення цілісності. В інших оповіданнях можна зауважити й решту особливостей гіпертексту, які дають можливості, як це вже й зроблено, пов’язати їх з принципами відеогри. Але, звичайно, найцікавіше розглянути систему циклізації оповідань Павича, тому що вона є кроком до його романів. Згадаємо лише збірку “Російський хорт”, в післямові до якої автор недвозначно каже, що ці два оповідання знаходяться в такому зв’язку між собою, що “на питання, яке поставлене в одному, відповідь можна дістати в іншому, а якщо прочитати їх разом, то вони створюють третє...” – я б додала – оповідання у міжпросторі. Таким чином, підходимо до романів “Хозарський словник”, “Краєвид, намальований чаєм”, “Внутрішня сторона вітру” та “Остання любов у Царгороді”, які кожний по-своєму можна розглядати як збірку циклізованих оповідань. В них увесь час використовується інший метод поєднання частин між собою. Зв’язки між тими ланками настільки різноманітніші та багатші, аніж ті, які механічно можуть створити моделі, складені на сьогодні для літератури в гіпертексті, що неминуче виникає питання: навіщо гіперлітература, якщо поза межами комп’ютерних засобів вже існують твори, які їх перевершують, перш за все з точки зору змісту та значення. Відповідь, можливо, в тому, що, наприклад, всі неповторності “Хозарського словника”, “Краєвиду, намальованого чаєм”, “Внутрішньої сторони вітру”, “Останьої любові у Царгороді” можуть бути ефективніше використані саме у цих засобах. Тому очевидно, що їхня структура (роман-словник, роман-кросворд, роман-клепсидра, роман-таро), як і вся інша структура оповіді, вже зламала друкарську технологію та шукає нового середовища, в якому вона наново народиться і втілиться у новій формі. Як би виглядала можлива гіпертекстова версія “Хозарського словника”? Словникові статті утворювали б у гіперпросторі мінливу мережу, а знаки-вказівники, тобто вузлові пункти, які б читач визначив сам у створеній ним траєкторії читання, зробили б можливим рух з різними входами та виходами, початками та кінцями. Наприклад: за алфавітною системою, сегментами часу, релігійними тріадами чи за допомогою будь-яких заданих слову знаків. Можна слідувати і лише за референційними знаками, які подані у друкованій версії “Хозарського словника” і які вже дають змогу для змістових стрибків та для створення розгалужень при читанні. Отже, завдяки комп’ютерній версії роману, система зв’язку “розповідь-словникова стаття” діяла б легше. Верхогони були б можливі без нестерпного гортання книги пальцями, без паперових закладок чи перекреслених у змісті прочитаних розділів і т.д., і це б стосувалося всіх рівнів, від найконкретніших до найабстрактніших. Також існує можливість збереження пройденої траєкторії читання таким чином, що читач може внести в пам’ять створені ним при читанні версії, тобто різну змістову організацію фрагментів. Ймовірно, існує величезне, проте кінцеве число можливих комбінацій словникових статей, але це не так і важливо. Важливим є те, щоб перенесення книги, такої як “Хозарський словник”, у комп’ютерні засоби, які дають такі можливості комбінування фрагментів тексту, сприяло більш ефективному прочитанню майже всіх пластів цього твору, аніж при класичному читанні книги. Деякі розділи могли б бути виконані візуально, за допомогою анімації чи фільму, а інші озвучені (було б не зайвим почути, наприклад, музику, виконану шайтановим перстометом). Творчість читача, таким чином, була б можливою у багатьох напрямках, а гіпермультимедіальність (hypermedia), те тривимірне представлення тексту, той просторовий текст, дали б змогу сприймати події багатьма органами відчуттів. Схема та метод перенесення “Краєвиду, намальованого чаєм” вже, схоже, окреслені на початку змісту “роману для любителів кросвордів” та у настанові письменника (як читати цей роман по горизонталі, як читати цей роман по вертикалі). Мені здається, що цей твір найлегше перенести у формат гіпертексту саме через вже подані настанови, які ясно визначають об’єднання: за темами, за образами, подіями, любовними оповідями і т.д. Звісно, тут читач, окрім того, що він по-різному розподілятиме сегменти тексту та встановлюватиме нові зв’язки та значення між ними, міг би ще, як і в книзі, міняючи початок чи кінець роману, впливати на долі героїв. CD-ROMова версія “Краєвиду, намальованого чаєм” могла б бути оздоблена й оперними аріями, які б виконувала героїня цього роману Вітація Мілут. Найважчим, як мені здається, було б виконання такого прийому щодо “Внутрішньої сторони вітру”. Позаяк зв’язки, сіті між розповідями Гери та Леандра є надзвичайно делікатними і невизначеними на поверхні тексту і в рамках структури роману, була б потрібна винятково “хитра” софтверівська модель, однак і тоді багато значень залишилося б витати у міжпросторах, що, звісно, є перевагою. При аналізі цього роману у мене були проблеми з тим, щоб вхоплену нитку, наприклад, з боку Леандра, знайти (та ще й з іншого кінця) у розповіді Гери, та щоб пов’язати їх і поєднати. Ті нитки так розмножувались, що певної миті мені захотілось мати покажчик слів-гачків, або власних імен, або будь-яких інших знаків, які пов’язують ці дві історії, щоб, розділивши їх, спостерігати за обома половинами та статями. Але і для такого задуму мені, без сумніву, був би потрібен комп’ютер, який дав би можливість паралельно спостерігати за сегментами тексту на екрані. Павичева драма “Назавжди та ще один день” з підзаголовком “Театральне меню” (хочу підкреслити, що слово “меню” в комп’ютерній технології передбачає право вибору), скомпонована таким чином, що має три взаємозамінних початки, або “закуски”, три кінці, або “десерти”, та одну центральну частину, або “головну страву”, навколо якої ці початки та кінці кружляють, вступаючи з нею та між собою у найрізноманітніші зв’язки. Вони складають щонайменше дев’ять різних версій, кожна з яких сама для себе створює окрему цілісність. Від читача-глядача, театрального режисера та трупи залежить, за який варіант визначитись та який кінець обрати: хепі-енд, трагічне завершення чи екологічний кінець. Можна було б сказати, що “Назавжди і ще один день” є гіпердрамою (hyperplay). Вона належить до того виду текстів, котрі не читаються з кінця до початку, тобто не можуть бути надрукованими в книзі адекватним способом, тому що взаємозамінність початків та кінців у книзі неможливо подати нелінеарно та не вказуючи хронологічний порядок (наприклад: I закуска, II закуска). Свої властивості гіпердрама Павича зберігає і при перенесенні на театральну сцену, яка є в цьому випадку одночасною дією у реальному просторі різних театрів чи того ж самого театру, а не в уявному просторі комп’ютера. Завдяки такій структурі глядач може одну й ту ж центральну частину завжди бачити та переживати по-новому, тому що мінливі початки та закінчення одному й тому ж центральному текстові надають завжди іншого значення. Четвертий роман Мілорада Павича “Остання любов у Царгороді” з підзаголовком “довідник для гадання” складається з 22 (0-21) розділів, які мають назви карт таро (Major Arcana). Цей твір є своєрідною романістичною інтерпретацією карт таро, такі собі живі карти таро, де кожна карта – окрема історія, тому що кожний розділ пов’язаний на глибинному рівні з основними значеннями та символікою кожної карти. Через цей таро-роман читач і читачка йтимуть і цього разу від початку до кінця, сходинка за сходинкою, але, закривши книгу, зможуть розкинути карти, які додаються до неї, і з того як вони лягли, одразу прочитати свою долю у відповідних розділах, котрі відкрилися в картах таро, читаючи їх тепер по-новому. Існують два основні рівні читання. Перший можна назвати класичним, другий, інший – це читання власної долі кожного окремого читача. Книга як модель, як довідник для гадання, на тому другому ступені входить в саме життя, змішується з ним і тим самим уможливлює і сегментарне прочитання тексту, і прочитання його в іншому ключі, відмінному від того, що лежить на поверхні, даного на рівні подій у романі. Легко уявити Павичів таро-роман в комп’ютерній версії, як ще одну відеогру з картами, якими зараз переповнені комп’ютерні програми в цілому світі. З тим, що тут разом з картами був би й текст цілого роману, включений у гру. Виходячи з усього сказаного, можна зробити висновок, що в літературі ХХ століття, з появою творів, які мають властивості гіпертексту, як і з переходом літератури до нової технології, відбувся значний перелом і переворот, і що літературу можна поділити на дві течії. На неінтерактивну та інтерактивну літературу, і, звісно, майбутнє белетристики полягає і в цьому підході. Переклав Олексій Василенко |
ч
|
|||