Ясміна МихайловичТри столиМій чоловік – відомий письменник, а я буваю ясновидицею. Взимку 1995 року ми знову поїхали до Котора, щоб трохи відпочити й підлікуватися. В цьому місті на двох водах я добре себе почуваю. Мені воно видається жіночим містом: сховане на краю звивистої затоки, затиснуте між хвилястими мурами й горами, наче в подвійній утробі. Тінисте й вологе, воно сповнене підземних водяних вирів, схожих на змій, глибинних рік, які час від часу вириваються на поверхню і затоплюють місто в дощові дні. Вважають, що його назва походить від грецького “катарео” – місце джерел, бо прісні води, що течуть із суші, огинають його мури, перемішуються та вливаються в солону воду, котра захлюпує його спереду, а утроба міста час від часу всмоктує дещицю моря. Отак которські води постійно міняються у грі підземне-наземне, солоне-прісне. У перший по приїзді день, коли я гортала туристичний проспект із світлинами старого міста й околиць Котора і побачила там знімок Доброти (панорама з повітря), переді мною раптом блискавично майнуло видіння якогось стола, і я відчула, що мушу до нього дістатися за будь-яку ціну. Я “бачила” стіл – великий, масивний, довгий, темного кольору, де-не-де він наче мав по собі різьбу. Хоча картинка була трохи розмита, я відразу зрозуміла, що то не секретер, а звичайний стіл без шухляд. На чому він стоїть, які в нього ніжки, цього я ніяк не могла побачити. Та знала напевне, що стіл знаходиться в Доброті, в будинку біля моря, трохи осторонь від дороги. Все, що стало мені відомо про нього від себе самої, було якесь уривчасте, розкидане, переплутане й бентежне. Усю наступну ніч, у напівсні, каламутна картина мінялася, ставала складнішою і чіткішою, наче відблиск у потривоженій воді, яка поступово заспокоюється і врешті, вже цілком спокійна, все-таки дає подвійне відображення – і неба, й підводного світу. Позаяк видіння мене переслідувало, наступного дня я розповіла чоловікові свою маленьку таємницю, котра мене дряпала, гризла і “була наче якийсь маленький біль під серцем, що плаче, як маленький голод” (1). – Я тут знайшла один стіл, – сказала я. – Коли!? – здивовано спитав він. – Вчора... чи, може, сьогодні вночі!? – відповіла я зніяковіло. – Зрештою, я не знаю чи йдеться про один чи про три столи. І справді, в моєму туманному видінні, що перебродило вночі, наче вино, гойдалися, мов на хвилях, три картинки. І тут я зрозуміла, що бачу зображення стола, помножене в часі й просторі: три фази та три місця його існування. Перша картинка була пов’язана з якимось будинком в Лепетанах, поблизу мису, де зараз причалюють пороми, а колись, можливо, причалювали й кораблі. Той будинок я бачила ззовні, а стіл мав би бути десь на другому поверсі. Інша була інтер’єром якоїсь кімнати, точніше її частини, бо хоч я й відчувала, що приміщення величезне, зображення постійно мінялося. Воно було то двовимірним, то тривимірним, але увесь час це був вид спереду, з однієї точки. Я бачила стіл, що стояв біля стіни, яку закривала важка, багата штора, щось на кшталт драпіровки, темного кольору, можливо, бордової, зібраної в складки й запорошеної. За нею ледь вгадується інша, легка й прозора занавіска. І все ж, я не впевнена, чи є на другому боці занавіски вікно. Мабуть, це все ж таки просто стіна, завішена тканиною по усій ширині. Повітря в кімнаті задушне, важке, затуманене. Картинка порожня, не населена жодними людськими образами. Єдина жива істота – якась рослина з великим листям, яка стоїть трохи збоку. Ще тут є якась статуетка на дерев’яній підставці. Третя картинка найтуманніша. Якась кімната, переповнена різними меблями, через які неможливо підійти до столу. Він з усіх боків оточений іншими речами, наваленими перед ним. Незбагненна потреба будь-що знайти стола примусила всі мої органи відчуттів працювати з неймовірною швидкістю. Я гарячково шукала вихідну точку, слід, початок (або кінець) нитки Аріадни. Пригадала собі дві історії, які чула в Которі, коли ми були тут минулого разу. В морі інших історій, котрих у Которі вдосталь, ці запам’ятались мені найбільше. Одна розповідала про якусь жінку, дивачку зі страусячим яйцем, а інша – про проклятий палац, напівзруйнований і покинутий після останнього землетрусу. Палац знаходився в Доброті. Місцева легенда про те, що родина й дім були прокляті, була якась безлика й неясна, що підтвердилось, коли ми пізніше поговорили з тутешніми мешканцями. Я пригадала навіть ім’я тієї старої й дуже заможної капітанської родини, що жила в цьому палаці. Родина Трипковичів. Я знала ще одне: що якась жінка, а не чоловік, мусить допомогти мені в цих незвичних пошуках, і відчувала, що стіл з мого видіння теж пов’язаний з якоюсь жінкою. Хоча б яким-небудь чином. *** У Которському архіві, де працює наша знайома, я одразу ж поцікавилася родиною Трипковичів (знаючи, що їхні нащадки вже не мешкають у Чорногорії) та чи немає, бува, якихось меблів із того будинку в інших которських домах. Мені категорично відповіли, що меблів у власності інших сімей немає, про це в Которі знали б; що останні Трипковичі, після того, як палац зазнав руїни, оселились у Рієці; що багато хто намагався купити все ще міцні руїни їхнього чудового будинку, та він якось не дався. Так він і обвалювався потрохи сам по собі, як і багато інших которсько-добротських будівель, через “неврегульовані юридично-майнові відносини”. Ще мені сказали, що один із письмових столів, який належав цій родині, виставлений у Поморському музеї Котора, але він аніскілечки не відповідає моєму описові. Відомий він не лише своєю красою, а й численними сховками (2). Між тим, якийсь біс не давав спокою нашій знайомій. Сприйнявши без подиву цілу ту історію та мою нагальну потребу знайти стіл, наче свою власну, вона продовжувала пошуки й того ж вечора повідомила нас, що предмет умеблювання, який точно відповідає моєму описові, знайдено. Стіл, який я “бачила”, – існує! Я була вражена. Ебеновий, темний, масивний, довгий, з мармуровими деталями й інкрустацією, швидше консоль, ніж просто стіл. Він належав сім’ї Трипковичів, а до того – родині венеціанського дожа Морозіні, яка занепала водночас із занепадом Венеції. Знаходився стіл у їхній каплиці. Його привезли з Венеції (разом з убранням Морозіні?), припускають, що він із XVI чи XVII століття. Даро, Даріца Трипкович, переселившись у Рієку, частину своїх меблів, у тому числі й чарівний стіл, залишив на зберігання панові Р. Далі історія стає заплутаною. Пан Р., котрий мешкає в Доброті, помістив стіл та інші речі в один дім, що ніби й належить йому, і не належить (неподалік від будинку, де він зараз живе), у кімнату, завалену меблями, наче справжній маленький склад. Стіл начебто знаходиться в глибині того приміщення, і до нього неможливо підійти, бо він заставлений іншими речами й усіляким мотлохом. Пан Р. не може навіть показати стіл, хоча й має ключі, бо він інвалід, йому важко ходити, а жінку, котра живе в кімнаті поруч з тією, де стоять меблі, і котра є власне хазяйкою будинку, він не хоче турбувати. Під час попередніх і наступних візитів до Боки я засвоїла, що найголовніше, коли оглядаєш визначні пам’ятки цієї багато в чому загадкової затоки, – знати хранителів і ключників замкнених, наполовину покинутих, наполовину чи й цілком відреставрованих красенів сакральної та світської архітектури. Коли вам заманеться щось побачити, перше питання, яке треба поставити: “В кого ключ?” (Існують цілі заплутані родоводи ключів). Которський регіон є, без сумніву, (епі)центром цього замкненого на ключ багатства. Проте виявилося, принаймні у випадку з “моїм” столом, що ключ не обов’язково має бути вирішальним предметом, аби щось відчинити. Бо до тієї миті, заки стіл не знайшовся (йдеться про 24-годинний відрізок часу, від першого видіння до відомостей про існування стола і його теперішнє місцезнаходження), не було жодних помилок, все влучало точно в ціль. Родина була саме та, а не якась інша з-поміж численних которських капітанських родин, будинок, де він колись знаходився, саме той, стіл саме той. Потім усе повернулося іншим боком. Перешкоди, завади, найрізноманітніші перепони з’являлися, наче незліченні бар’єри в якихось тривалих перегонах, які, зрештою, невідомо де мають скінчитися. Всі наші спроби побачити стіл не увінчалися успіхом, хоча цим займалося багато наших знайомих, шанованих которців різних професій. Нічого більше не вдавалося дізнатися ані про походження, ані про вік, ані про стан стола, ані про те, як він виглядає. Історія замкнулась наглухо. Наші намагання дістатися до столу ставали дедалі настирливішими, тож п. Р. висунув нову причину. На цей раз непереборну. З нього, мовляв, Трипкович взяв клятву нікому не показувати стіл. З паном Р. я ніколи не була знайома, і не знаю, як мені спало на гадку спитати, чи він часом не кульгавий. На мій подив, відповідь була ствердною. Кульгавий, але не від народження, а через якийсь нещасний випадок, а коли він стався, я так і не довідалась. Отже, стіл стерегли кульгавий ключник і незнайома жінка, власниця будинку, в якому він знаходився. Вся ця історія зі столом розтривожила Котор і почала набувати зовсім інших рис. Посипалися питання: хто і яким дивом знає навіть деякі подробиці про якийсь стіл, якщо самі которці про це не знають, тим паче, коли стало відомо, що йдеться про дуже старовинний предмет чудової роботи; що вони збираються робити з тим столом... До тих розмов додалися непотрібні політичні й релігійні домисли. Нам довелося відмовитись від подальших пошуків. У один із наступних днів, гуляючи біля моря в Доброті, я подумала, що варто хоча б побачити дім пана Р., але ніхто з перехожих, яких ми зупиняли, не міг його показати. Дорогою ми спинились відпочити на якомусь доці. Сівши на залізний “пеньок”, до якого прив’язують човни, я попросила чоловіка сфотографувати мене, так, щоб позаду було видно будинки Доброти. Будинок, який на знімку видно позаду мене, як ми дізналися через кілька хвилин від одного місцевого жителя, належав панові Р. На фотографії видно ще дещо. Вузенький прохід – провулок, який коло будинку п. Р. веде трохи далі, заглиблюючись у сушу. Щось мене туди нестримно тягло, і я наполягла, щоб ми звернули в ту вуличку. По ній ми дійшли до незвичайного будинку, біля якого дорога перетворювалась на прохід під арковим склепінням. Кам’яний будинок справляв незвичайне враження, бо відрізнявся від решти сусідніх будівель якимось перевернутим виглядом. Схоже було, що в домі майже ніхто не живе. Через відхилену дерев’яну браму ми увійшли в маленьке квадратне подвір’я з кам’яним колодязем. Численні вікна з трухлявими зеленими віконницями, замкнені на засувки, і такі ж облізлі двері належали, вочевидь, різним квартирам і комірчинам. Наче бігун у відчайдушному ривку на фінішній прямій, я показала чоловікові двері, за якими, як я гадала, стояв мій стіл. Невідомо, чи дізнаюсь я коли-небудь, чи він справді був там. І все-таки принаймні одна частинка мого бажання знайти й побачити той стіл “між реальністю і сном” була заспокоєна, коли я вказала пальцем на ті двері. *** В останній вечір нашого перебування в Которі ми пішли з одним паном, істориком мистецтва, в ресторан, обшитий червоним плюшем, поруч із західною которською брамою, там, де вхід у місто з боку гори Ловчен через міст, під яким тече річка, що бере початок звідусіль і нізвідки. Той пан виявився другом покійного Дара Трипковича і розповів нам декілька цікавих подробиць про ту родину. Даріца, Даро Трипкович, народився десь у 1910 році чи трохи раніше. Багатий і зарозумілий, він ніколи нікого не приймав у себе вдома, так що й наш співрозмовник далі від холу в його домі ніколи не був. Тому він нічого не знав про стіл аж до нашого приїзду й розмови з п.Р., при спробі зрушити з місця справу зі столом. На мої докучливі прохання пригадати що-небудь цікаве чи незвичайне з життя жіночої половини родини Трипковичів, щось, що б підтверджувало моє передчуття про зв’язок стола з мого видіння з якоюсь жінкою, пан В. сказав: у Даріци було дві двоюрідні сестри, доньки його стрийка, старша Марія й молодша Міла. Щоб не віддавати половину маєтку в чужі руки, він одружився зі своєю молодшою кузиною Мілою. Оскільки йшлося про кровних родичів, дозвіл на той шлюб, мовляв, довелося просити аж у Римі. Дітям, які в них народилися, синові й дочці, зробили переливання крові відразу після народження, всі вони й далі мешкали в тому ж домі, обидві сестри, як засвідчив наш співрозмовник, дуже любили одна одну, жили в злагоді, а шлюб Дара й Міли був щасливим. Друга сестра, Марія, так і не вийшла заміж і померла нещодавно у Спліті. Міла й Даро теж уже покійні, а їхні діти, котрі живуть у Рієці, зараз літні люди й не мають нащадків. Після їхньої смерті згасне й рід Трипковичів. Ось так стіл, врятований після занепаду родини Морозіні, потрапив до рук іншої сім’ї, яка згасає вже в наш час, а стіл стоїть у темряві, засипаний штукатуркою й мотлохом. Поки ми розмовляли, в ресторані весь час грала музика з фільму “Halloween”. Музика, якої я дуже боюсь. Довідалась я і хто така ота жінка-дивачка зі страусячим яйцем, із якою з самого початку було пов’язане моє видіння стола. Звали її Ґізела Трипкович, вона вийшла заміж в іншу знану капітанську родину Томичів і мала численних нащадків. Під час отого останнього землетрусу, коли всі вибігали з будинку, рятуючи дітей і якісь цінні речі, Ґізела притьмом повернулась у нього, шукаючи страусяче яйце, яке вона привезла з котроїсь заморської подорожі, наче то була її найбільша коштовність. Коли вона померла, її поховали разом з тим яйцем. Схоже, вона не мала жодного стосунку до стола, проте походила з Трипковичів. Наш співрозмовник, ясна річ, зрозумів, яким чином я “знайшла” стіл. Тому він виявив бажання поділитися своїм досвідом. Оскільки за фахом він історик мистецтва, його часто запрошують оцінювати різні речі. Займаючись цим, він зустрічався в Боці з найрізноманітнішими мистецькими витворами, та жодного разу, окрім одного випадку, йому не хотілось що-небудь придбати. Його покликали в один дім оцінити якісь предмети, і там, побачивши фраґмент написаної олією картини XVI-XVII сторіччя, на якій була зображена Богородиця, він відчув жагуче бажання мати її в себе. Між тим, Богородиця, неймовірної краси, була лише частиною великої композиції. Бракувало двох ангелів зліва і справа від неї, а також немовляти-Христа, якого вона тримала на руках, дивлячись на нього. Богородиця залишилась без дитяти й ангелів, тому що четверо братів, отримавши спадок, ніяк не могли поділити картину, тож і розрізали її на чотири частини. Один із братів продав свою частину картини, фраґмент з Богородицею потрапив у вже згаданий дім, і нашому знайомому після багатьох перипетій вдалося купити картину. Він її повісив в узголів’ї ліжка у спальні. Відтоді почалися нічні кошмари, холодний піт, безсоння, маячня. Та спершу він не пов’язував свою “нічну хворобу” з Мадонною, що оселилась у нього, аж поки однієї ночі, навдивовижу теплої й світлої, не зауважив, куди вона дивиться. Її очі та її погляд весь час були спрямовані на нього. Вона не давала йому спати. Втямивши в чім річ, він став шукати решту фраґментів картини, знайшов двох ангелів, але немовляти не було ніде. У відчаї він зняв Богородицю зі стіни і сховав від себе самого. – Вона шукала своє дитя, – сказав мій чоловік, – а бачила лише вас. Перевісьте її на яку іншу стіну й поставте перед нею аналой із відкритою Біблією. Так вона дивитиметься в Книгу і, можливо, знайде розраду. Бо це книга про її дитину. *** Повернувшись у Белґрад, я першої ж ночі відчула в собі приплив якоїсь могутньої енергії. Мабуть, спіритичної. Мені здавалося, що практично без будь-яких допоміжних засобів я здатна викликати й матеріалізувати що завгодно, і це мене дуже налякало. Я, власне, боялася, що з тим роєм духів можуть прийти й мої померлі. Через кілька днів, трохи заспокоївшись і попросивши чоловіка поасистувати мені, я, за допомогою блюдця й літер викликала вищого духа, посередника (чомусь я була переконана, що його мали б звати Аріелем!), а потім і покійного Дара Трипковича. А все через нестримне бажання дізнатися “правду” про стіл. Вірніше, з’ясувати суть: чому в мене було видіння стола і чи він якось пов’язаний із певною жінкою. Ці питання вимагали відповіді. Духи, схоже, відповіли мені чітко й виразно на два питання. Що власник стола – дож, і що стіл датується XVII століттям. На питання про ім’я дожа я отримала несподівану відповідь. Блюдце уперто виписувало два імені: Сатаса й Санаса. Кажу, вперто, бо ми про це запитували багато разів, намагаючись почути земну, раціональну, очікувану відповідь, що власником є Морозіні. Лише посередині сеансу, глянувши на папір, списаний ієрогліфами, я раптом зрозуміла, що це ім’я – анаграма. Ми були вражені. Тайнопис тривав, а ми ставали дедалі майстернішими криптографами. Та одну відповідь не зрозуміли й донині. Питання було, чому цей стіл такий важливий для мене, а відповідь звучала: “Через С Л В”. Короткою була й відповідь на питання, що б цей стіл міг принести в наш дім – “Рану!” Ще ми дізналися (якщо так взагалі можна сказати), що стіл слугував для ритуальних цілей, але ніхто через нього не постраждав і з ним не пов’язане жодне насильство. Тимчасом, духи були категоричні й щодо того, що жодна жіноча доля не пов’язана із ним. Принаймні так нам було сказано. Або ж ми так зрозуміли. Духи ковтають голосні звуки, іноді замінюють їх цифрами, послуговуються архаїзмами. В них взагалі важка мова, а може, це наша така. Наступного дня в мене в голові увесь час крутилося й докучало інше ім’я, що означало вищого духа, котрого я викликала. Хто такий Аріель? Звідки я його знала? Пошукавши у паперово-комп’ютерних енциклопедіях, ми ідентифікували цю “істоту” як ім’я духа в Шекспіровій “Бурі”, кур’єра, гінця, посланця, того, кому властива величезна швидкість. Я була впевнена, що знаю Аріеля з “Хозарського словника”, та мій чоловік це заперечував. І все одно мене й далі мучило питання, звідкіля мені так добре відоме це ім’я? Відповідь знайшлася незабаром і була дуже кумедною. На кришці моєї пральної машини була приліплена барвиста реклама порошку, що пере дуже швидко. Порошок називався “Аріель”! Це ім’я я підсвідомо читала майже щодня, а міфологічне перетворення повсякденного життя і юнґівська синхронізація стосовно життя наприкінці XX століття виявляли себе найнесподіванішим чином. Тієї ночі, після викликання духів, з нами нічого не сталося. Все ще було дуже свіже, виглядало неймовірним і начебто безневинним. Проте вже наступної ночі ми обоє прокинулись у якомусь страхові, навіть у легкій паніці. Вона не була викликана нічим ззовні, хіба що якимось шумом, але ж уночі й так будь-який шум добре чути, особливо коли ти на це налаштований. Той наш страх був чимось іншим – невизначеним і великим. Він тривав якийсь час, наче щось витало в повітрі, а потім зник... Кілька днів я зволікала, та врешті сіла записати до свого комп’ютерного щоденника історію про которський стіл. На самому початку тексту, коли я описувала різні свої видіння стола, мій РС під назвою “Гомер” раптом завис. Курсор зник з монітора, наче кудись відлетів, клавіатура не реагувала. На екрані світилась лише заморожена картинка частини “рукопису”, фальшива картинка, бо в той час комп’ютер був насправді мертвим. Раніше зі мною ніколи не траплялося такого, щоб весь комп’ютер повністю, навіть клавіатура, відмовлявся слухатись. Текст, який я встигла набрати, не був збережений, і мені було ясно, що я можу врятувати тільки ту несправжню картинку на екрані, котра імітувала роботу комп’ютера, поки й вона не потонула під чорною рамкою монітора в нікуди. Я надиктувала на касету той маленький уривок тексту, боячись переносити його на папір. Я подумала: краще звуковий, ніж буквений запис (3). Незабаром вся ця історія про которський стіл отримала, принаймні тимчасово, подвійний епілог. Матеріальний та духовний. *** Матеріальний епілог пов’язаний із нашим давнім бажанням мати зроблені в єдиному примірнику письмові столи архітектора Куцини, які були власністю фірми певного п. Радіна. Ми їх бачили лише один раз, на виставці в столичному салоні меблів. Одначе цього було достатньо, щоб закохатись у них. Письмові столи виглядали, як постмодерністський Ґауді на балканському ґрунті. Гарнітур містив чоловічий та жіночий письмові столи, причому чоловічий складався з двох частин, власне стола й книжкової шафи, а жіночий зроблений як одне ціле – стіл з шафою. Дві чоловічі частини були з горіхового дерева, темні, чепурні, ледь грубуваті. Ні на столі, ні на шафі, що йому належала, не повторювалась жодна лінія, жодна форма. Все було асиметричне, несподіване, чудне й неймовірно функціональне. Жіноче ж ціле було з білого ясеня, світле, величезне і водночас небесно чисте, із цілком іншою асиметрією, ніж чоловіча. Воно мало єдиний недолік: було кульгавим. Власне, задуманий спершу як жіночий туалетний стіл (!) довжиною 2 м і такої ж висоти в правій своїй частині, цей предмет умеблювання не мав ніжки з лівого боку. Тому під нього тимчасово підклали якусь дошку, аби він утримував рівновагу. Всі наші спроби упродовж трьох років заволодіти столами, причому не лише через їхню красу, а насамперед через те, що в хаті в нас не було жодного письмового стола (!), увінчалися нічим. Виникали найрізноманітніші перешкоди: матеріальні, психологічні, суспільні, ірраціональні, воєнні, погодні, ділові... Знову ж таки, із найрізноманітніших причин, нам не вдалося купити якихось інших столів. Так минав час, ми умеблювали квартиру, та основного, що було потрібне нам для роботи, не мали. За весь той час і Радінові столи не потрапили ні до чиїх інших рук. В них теж не вийшло. Стояли собі на якомусь складі біля Сави, “сховані” глибоко, не менше кількох метрів нижче рівня води в річці. Після повернення з Котора я сказала чоловікові, що, схоже, це він, може, підсвідомо, але вперто перешкоджає появі будь-якого письмового стола в нашому домі. Просто тому, що йому не хочеться його мати. Він замислився і сказав, що це, мабуть, правда. Проте, як я тепер переконалась, моє бажання здобути столи було сильнішим. Якось по обіді, вже після Аріелевих послань, моєму чоловікові приснилося, що в нього є, чи то було, три столи. Його колишній стіл із молодих літ (3), которський і ґаудієвський. Через тиждень всі три предмети з меблів Радіна були в нашій квартирі, в найкращій кімнаті з кутовим вікном. Ця кімната, яку ми назвали хозарською, колишня їдальня, тепер була проголошена кабінетом і зайнята нарешті жаданими столами. Ми їх врешті отримали ще й тому, що цю справу залагодили Радінова дружина і я. Я їй сказала, що ми повинні мати ті столи з усіх можливих причин, а в першу чергу емоційних. І все. Вона нічого більше не спитала, все зрозумівши, і столи опинилися тут. Таким чином із которського стола був знятий магічний вплив, принаймні так мені здавалося. Він просто повернув нас до наших уже давно вибраних письмових столів. Ці рядки я пишу на моєму ясеневому столі, якому приробили білу мармурову ніжку, тож він вже не кульгавий. Та все ж залишилось нерозгаданим ще одне питання. Чи которське видіння було пов’язане з якоюсь жінкою? Чому я постійно відчувала присутність жіночої аури біля стола? *** Другий епілог, духовної природи, з’явився відразу після того, як меблі переїхали до нашого дому, і дав принаймні тимчасову відповідь на це запитання. У швейцара однієї солідної установи на мого чоловіка чекав лист. Написаний від руки. Він пролежав там цілу ніч. Відкривши його наступного дня, ми досить байдуже прочитали перші рядки, бо вирішили, що йдеться ще про один лист тих читачів, які б хотіли бути письменниками. Писав двадцятирічний хлопець, Міомир Радованович, студент першого курсу математичного факультету. Все-таки я прочитала листа вголос і до кінця. З кожним реченням наше здивування ставало дедалі більшим. “... Шановний пане Павичу, Я певен, що Ви набагато краще за мене знаєте деталі, пов’язані з Севастом, тим більше я дивуюся, чому Ви не включили їх до “Хозарського словника”. Дозвольте Вам нагадати. Трохи більше, як через три століття по тому, як Никон Севаст залишив монастир Ніколє, в його святі стіни прийшов молодий священик на ім’я Доментіан, котрий щойно здобув богословську освіту. Оскільки паралельно з теологією він вивчав історію мистецтва, в Ніколє цей новоспечений богослов знайшов багату духовну поживу: служіння Богові й Мистецтву, котрі в глибині його свідомості були нерозривно пов’язані між собою. Увесь свій вільний час Доментіан проводив, роздивляючись багатий живопис на стінах церкви в Овчарській ущелині... ... Увійшовши в церкву, він побачив при слабенькому світлі свічки, яка тремтіла в монаховій руці, що фреска ніби виступає трохи вперед порівняно з іншими, а її краї відкидають тінь, щоправда, ледь помітну, але видиму для пильного ока, начебто вся та невигадлива постать Діви Марії написана поверх чогось іншого. Доментіан побожно став перед нею і став її вивчати, немов бачив уперше. І тоді блідість на лиці Богородиці і вся її постать видалися йому цілком неприродними, наче якусь іншу фреску покрили новими фарбами і так створили образ Богородиці. Тієї миті в Доментіані переміг історик мистецтва, і він лупонув підсвічником по лиці Пречистої Марії. Він тут же усвідомив, що вчинив, покаянно заплющив очі і склав руки, аж раптом почув, як глас Божий наказує йому відкрити очі й знову глянути на фреску, що він і зробив. На тому місці, де край важкого підсвічника зачепив лик Богородиці, наче шрам, виднілось якесь чуже обличчя, і Доментіан, тепер вже сміливіше й упевненіше, почав оббивати всю фреску, аж поки останній шмат верхнього шару шпаровиння не відпав від стіни. Він зблід на лиці і в душі й стояв наче скам’янілий, не зводячи очей з того, що залишилось на стіні. Перед Доментіановими очима постав Сатана в усій своїй красі й молодості, і відданому Богові священику досить було лише трьох секунд, щоб закохатися. Як Ви добре знаєте, пане Павичу, Сатана був у жіночій подобі й весь час ховався в убранні Діви Марії, котра в тому “підфарбованому” вигляді, зі своєю святою блідістю, не справляла ніякого враження. Можливо, це звучить як богохульство, та Сатана був таким божественно природнім і прекрасним, що цілком гармонійно поєднувався з розписом усієї тієї непоказної церковці, надавав йому нового смислу й монументальності, і Доментіан мусив визнати, що нічого прекраснішого за це іще не бачив. Це відкрило нову сторінку в його дослідженні про овчарсько-кабларські фрески. Хто може з упевненістю стверджувати, що це єдиний Сатана на наших монастирських стінах? Це настільки вивело Доментіана з душевної рівноваги, що він спалив свій рукопис, для якого так ретельно збирав матеріал, і покинув монастир”. В кінці листа вираз, написаний спершу як ЄДИНА САТАНА, тобто в жіночому роді, потім був виправлений, ніби йшлося про помилку, на форму чоловічого роду – ЄДИНИЙ САТАНА. Карти нарешті відкрилися. В них була антифреска, ікона-палімпсест, подібна до тієї, котру згадує Успенський в “Семіотиці ікони”, описуючи, як святий Василій Блаженний розбиває каменем чудотворний образ Богородиці і знаходить під святим ликом намальованого диявола. Та сталося ще дещо. Описка, один лише lapsus calami невідомої мені людини підказав мені ідею, що можна по-іншому подивитися на стать первісного власника стола, і тим самим повернув іншим боком усю цю історію. Отже, мої припущення були небезпідставні. Которський стіл все ж таки пов’язаний із Жінкою. POST SCRIPTUM Життя тривало, і коли події, пов’язані з которським столом, відійшли в минуле, я навіть засумнівалась, чи насправді все це зі мною трапилось. Я переконувала себе, що стала жертвою власної ілюзії. Ранньої осені того ж 1995 року до рук мені потрапила книга зі спадку одного мого покійного родича, книга дона Ніка Луковича, під назвою “Бока Которська”, видрукувана 1951 р. На ст. 138-139, під світлиною палацу Трипковичів XVIII ст. (нині вже не існуючого) була така фраза: “В Доброті збереглися чудові барокові палаци з мотивами вітчизняної архітектури, серед яких варто згадати палаци Івановичів, Трипковичів з меблями XVIII ст. (стіл чорного дерева з інкрустацією зі слонової кості)...” До речі, це єдине місце в книзі, де згадується предмет не сакральної природи. Прочитавши ці кілька рядків, я зовсім втратила спокій через те, що мене “викрили”, побачили наскрізь. Стіл-привид знову повернувся в моє життя. Десь у той сам час до нашого дому “прибув” Інтернет, і я почала ретельно шукати родовід стола, точніше, сімейства Морозіні. Віртуальна кампанія охопила архівні документи, історичні нотатки, музеї, світові біржі антикваріату, заплутано-розірвані генеалогічні дерева... З усього виходило, що найвідомішим представником цієї родини був Франческо Морозіні (Francesco Morosini), венеціанський дож (1688-1694), а поза тим ще й адмірал, що уславився в битвах із турками на Пелопоннесі. В музеї “Корер” у Венеції зберігались портрети цієї людини (один навіть роботи Тьєполо – “Апофеоз дожа Морозіні”) і його особиста колекція вогнепальної та холодної зброї, серед експонатів якої – меч з виритим на держалні календарем і молитовник, у який вкладається маленький пістоль. Там і тут, на сайтах, пов’язаних із мадярською шляхтою, вперто вилазило, хтозна чому, ще одне ім’я – Томазіно Морозіні. Я вдосконалила своє нове “хобі” – розшук Морозіні в Інтернеті – до такого ступеню, що відразу помічала будь-яку нову інформацію, занесену до мережі всіх мереж. У книги я не зазирала. Повністю довірилась віртуальному світові. В даному випадку це видавалося мені слушним. Все воно виглядало віртуально. Влітку 1996 року, на відпочинку в Ораховці, одного дощового вечора ми вирушили в Доброту на каву. Маленька кав’ярня на самому березі виходила просто на звивисту горловину входу в Бокакоторську затоку. Сили негоди боролися з сонячним світлом, що вже пробивалося крізь хмари, і я подумала, наскільки Нєґошу було легше стати тим, ким він є, маючи той простір, над яким він жив, і той краєвид, який він бачив. А я була щаслива через те, що всього в кількох годинах перельоту від дому маю “приватний” рай, в якому добре і моїй душі, і тілу. Бока могла б знаходитись і за тисячі кілометрів від моїх очей. Могло статися й так, що я б її ніколи не побачила. У таких містечках як Доброта, з кривими вуличками, що тягнуться вздовж берега затоки, неможливо точно орієнтуватися в просторі, так само як і в густому которському міському лабіринті, де це відбувається трохи по-іншому, але з тим самим ефектом. Тож і тепер я не знала, де я перебуваю стосовно до двох моїх особистих центрів Доброти: палацу Трипковичів і безіменного будинку, в якому, як я гадала, стоїть стіл. Я спитала офіціанта, де тут дім Трипковичів, а він відповів питанням: – Ви цікавитесь духами? – і додав. – Усього за пару метрів звідси, за першим поворотом. Вперше в мене була нагода спокійно зблизька подивитись на те, що залишилось від кам’яного палацу. Я його бачила й раніше, але все якось мимохідь, проїздом, з авто. Фасад цих вражаючих руїн, який на диво добре зберігся, підіймався на чотири поверхи і виглядав, немов лаштунки. Даху не було, середини також. Обвитий плющем, із порослим бур’яном садом, що спускався терасами до дороги, він був схожий на якусь кіч-декорацію для фільму жахів. Ми спробували увійти в головні ворота, звідки доріжка вела до саду й будинку, та вони, звісно, були замкнені. Тут знову пішов дощ, і ми сховалися під арку – місток, який сполучав двір палацу з будиночком для челяді, розташованим поза “мурами”. На превеликий наш подив, бо ж усе виглядало пусткою, нагорі в будиночку-супутнику відчинилось вікно, звідти висунулась жіноча голова, за нею – чоловіча, й ота чоловіча досить-таки грубо спитала: – Кого вам тут треба? М. відповів, що ми б хотіли оглянути дім Трипковичів, на що голос, який зазвучав зовсім по-іншому, сказав: – Яка приємна несподіванка, пане Павичу. Вип’єте кави? Заразом підписали б нам наші... пробачте, Ваші книжки. Родина Л., біженці з Боснії, погодилися доглядати зруйнований палац, пристосували для власних потреб колишній будиночок для челяді, який відносно мало був ушкоджений землетрусом, з’єднали рештки свого майна, знищеного війною, з рештками майна Трипковичів, спустошеного природною стихією, і почали нове життя. – А що там може бути для вас цікавого в домі Трипковичів, там нічого немає, викупило його якесь підприємство, щоб зробити там готель, та й нічого з того поки що... – щебетала господиня, готуючи каву. В імпровізованій, заставленій речами вітальні громадилися вперемішку сучасні, але вже зношені, меблі та чудові старовинні предмети – стільці, комоди, олійні портрети, срібні підсвічники... – Всі питають, чи нам не лячно, – продовжувала пані Л. – Та ні, тут немає негативної енергії, он і тварини тут спокійні, нічого такого не буває, – вона ніби відповідала на мої непоставлені запитання. – Хто це на портреті? – не стримала я цікавості. Над комодом у стилі бідермаєр висів парадний портрет суворого вусаня в головному уборі морського флоту Боки, в червоному доломані, розшитому арабесками з чистого срібла, із пістолями за поясом. – А, оцей... Мабуть, хтось із Трипковичів, ми його витягли звідти знизу, з підвалу, щоб він не розсипався. І ці старовинні меблі теж їхні. Шкода, якщо б воно пропало, та що вдієш, там унизу стільки того всього, все не порятуєш... Хочете подивитися “склад” Трипковичів? Хоч я була певна, що “мого” стола внизу немає, мені стало моторошно, ба навіть страшно. – І чого я взагалі морочу собі голову тими Трипковичами, якимись тінями минулого. Врешті-решт, чому це саме я маю їх приманювати, – подумала я. Величезне підвальне приміщення, врівні з землею, тяглося на всю довжину будинку для челяді й було завалене речами. Комоди, шафи, ліжка, крісла, корабельні каси, столи, скрині і, як мені здалося, безліч дзеркал найрізноманітніших розмірів штовхалися в “печері Алі-Баби”. Тут відкрилося життя речей і минуле Трипковичів, але того стола, ясна річ, не було. – Бачите, – казала господиня, – скільки тут всього. Гляньте, лишень, на ці прекрасні чоловіче й жіноче ліжка! Справді, два однакові дерев’яні ліжка з різьбою, тільки одне більше, а друге менше, складали пару. Ми насилу могли пробратися через вузенькі проміжки між речами в цьому ґротескному “музеї”. Все купалося в пилюці, павутинні й трухлявині. З напіввідкритих ящиків випадали пожовклі листи, книги, світлини. Я докладала всіх зусиль, аби мій мозок запам’ятав якомога менше, мружилась із відкритими очима, щоб не нагромаджувати в пам’яті картини, запахи, образи у тьмяному світлі, щоб мене не торкалися духи, не зачаровували ще більше... Мені було зле. Я поспішила до виходу, пробираючись через той напівтемний лабіринт, і майже біля самих дверей, на межі денного й підвального світла, зачепила туфелькою якусь картинку. Маленька світлина із зубцями по краях, уже доволі вицвіла, зображала ставного чоловіка в оточенні двох жінок на садових сходах омитого сонцем будинку, цілого, не зруйнованого, колишнього, в ту мить, коли спинився час. Знімок врізався мені в пам’ять як найважливіший “експонат”, як коронний доказ хтозна-чого, як близька зустріч хтозна із чим, як єдина річ, яку я мусила тут побачити, у заплутаному напівсліпому укладанні мозаїки без попереднього зразка. *** Вже багато років я чула всілякі байки про паризький ресторан “Au Pied de Cochon”. – Місце, яке не можна оминути, – кажуть одні, – а-а-а, вчорашній день, – говорять інші. Цього разу, восени 1997 року, я не мала наміру його оминати. – Вулиця холестерину! – дійшов висновку таксист, висадивши нас на вуличці поблизу церкви Св. Євстахія, де просто нанизувались один на одного ресторани, прикрашені, наче пасхальні деревця. Сяючий триповерховий ресторан “Свиняча ратиця”, підозріло чепурний, розкішний, і все ж доступний для всіх, із дзеркалами на стелі, в яких можна побачити згори і свою, й чужу страву (так само як і вміст декольте), мав на всіх дверях, навіть на туалетних, клямки у вигляді свинячої ратички. Париж має свій таємний бік. Не зворотній, а саме таємний. Це мовчазний світовий центр езотерики, приховане тамплієрське місто, обитель паралельного й підземного... Доволі недбало переодягнений у місто надземного світла, Париж може сприйматися і як вивернута рукавиця. Є щось таке в попелясто-сірих кам’яних текстурах вежі Сен-Жак і собору Нотр-Дам. З одного боку, вони наче вкриті патиною вибілені кістяки допотопних тварин, а з іншого, неначе й непідвладні часові. Власне ці особливості їхньої трохи суворої краси й позачасовості нестримно приваблюють чи не кожного. Деяким будівлям, як і деяким людям, дається можливість торкнутися вічності. А Умберто Еко, як і багато інших, має рацію, коли стверджує, що Париж – певний “золотий переріз” потойбічного. Париж – один із його центрів, пупів, я б сказала, входів, причому один із головних. Прогулюючись того вечора, напередодні походу до “Pied de Cochon”, перед переповненими вітринами крамниць антикваріату на вулиці Rue de Beaune, я випадково помітила в одній із них заслінку від вогню. Бароково вигнута металева камінна ширма мала на собі герб із ініціалами “А. Х.” І раптом мені стало недобре від того предмету, отак ні сіло, ні впало. Неясний здогад, що ніби витав у повітрі, ледве пробиваючись до мене, наче нашіптував, що “вогненний щит” якось пов’язаний з моїм видінням у Которі, з невловимим столом, можливо, з Морозіні, а можливо, з кимось третім... З огляду на те, що в ту хвилину я була сама, без чоловіка, чекаючи, що він ось-ось надійде, я подумала, що ось зараз я тут всю себе виблюю і зникну, так що коли М. надійде, він не зможе мене знайти. Я перестану існувати. Невдовзі М. прийшов, я все ще була ціла й не стала розповідати йому про свою вуличну “пригоду”. Зрештою, якби людина озвучувала всі верстви своїх думок, її монолог скидався б на маячню, здебільшого через те, що одночасність думки неможливо ні передати, ні висловити в реальному часі. У “Свинячій ратиці”, як і в більшості інших французьких ресторанчиків, відвідувачі сидять за вузькими столиками, поставленими в ряд, один клієнт напроти іншого – і водночас один поруч із іншим. На довгому сидінні вздовж стіни опиняються поряд відвідувачі, не знайомі один з одним, а от стільці з протилежного боку призначені для “другої половини”. Таким чином, німецький samttisch перетворився у Франції на спільну довгу канапу, тоді як столи й стільці напроти зберегли свою суверенність. Я сіла на яскраво-червону “канапу” й поринула у втіху вибору страв із меню, уявляючи собі їхній смак за допомогою слів. Звісно, при цьому я ще й зазирала в сусідні тарілки. Пара, що сиділа біля нас, на жаль, вже скінчила вечерю, тож на столі був лише паперовий залишок гастрономічної насолоди у вигляді рахунку. Тому я скористалася дзеркалами на стелі, які, заломлюючи простір, збивають з пантелику, коли намагаєшся точно визначити, де що відбувається. Перше, що я помітила, зиркаючи туди й сюди по тому перевернутому зображенні, був біфштекс по-татарськи з кров’ю. Але не на чиємусь столі, а на сервірувальній стійці. На якусь мить мені здалося, що це був би привабливий вибір, хоч я ніколи не їм біфштекс по-татарськи. – Може, варто його тут скуштувати? – майнуло в мене в голові, проте я відразу ж передумала. – До цього ресторану приходять заради свинячих ратичок. Отже, їх я і буду їсти. Поки ми чекали на замовлення, я сходила в туалет, а коли повернулась, М. трохи відсунув стіл, щоб я могла підійти до свого місця. Чоловік, котрий сидів поруч з нами, теж посунув убік свого стола, щоб мені було легше пройти. На підставі такого жесту, досить незвичного в подібній ситуації, я зрозуміла, навіть не глянувши на “сусіда”, що за час моєї відсутності дещо змінилося. Попередня пара вже пішла, а замість них біля мене сидів “одинець”. Відтак велетенська, обсмажена в сухарях свиняча нога, яку мені принесли, цілком заволоділа моєю увагою. Вона виглядала ґротескно, особливо у порівнянні з М-овим замовленням – делікатно сервірованими устрицями св. Якова. Коли я трохи втамувала голод і цікавість до знайомо-незнайомого смаку, я знову звернула увагу на сусідні столи. Люб’язному панові коло мене, чийого обличчя я не могла бачити (хіба що повернувши голову, чого мені не хотілося), принесли силу-силенну мисочок з усякою всячиною, та він ні до чого не торкався. Я здогадалася, що головна страва ще тільки має прибути – мисочки були лише доповненням. – До чого б усе це могло подаватися? – подумки спитала я себе. Невдовзі, на мій превеликий подив, перед незнайомцем поставили тарілку супу. – Ну хто ж у цьому царстві холестерину, як каже наш таксист, їсть суп, та ще й зі стількома загадковими додатками? І що він з ними робитиме, – не знала я, що й думати. Тоді я звернула увагу на його руки. Варто було мені лише глянути на них, як підступила та сама нудота, яку я відчула нещодавно, перед м’яким таємничим сяйвом освітлених вітрин з антикваріатом на вулиці Rue de Beaune. Випещені руки мали навдивовижу довгі загострені нігті, схожі на кігті. Та мене вразило ще одне: ті руки нічого не говорили про вік свого власника, їхня шкіра мала ознаки, властиві і молодій, і дуже старій людині водночас; ще дивнішим було те, що руки не мали ознак статі. Вони могли бути і чоловічими, й жіночими! Мій насилу контрольований допитливо-здивований погляд ковзав навскоси вздовж рукава незнайомця до його обличчя. З неймовірною швидкістю моя свідомість розпізнала високу якість сіруватої тканини костюма, а водночас якусь непропорційність його крою. Так, наче костюм був чужим і одягненим поспіхом, хоча й личив йому. Я добралась до обличчя. Шовковисте з сивиною волосся, вузьке витончене лице, щоправда, неголене принаймні два дні, та знову ж таки – лице без віку. Спершу я подумала: – Та це ж Доріан Ґрей власною персоною! Тут до мене дійшло, що ніхто не знає, як виглядає Доріан Ґрей, і в мене не залишилося жодного сумніву щодо того, ким є цей незнайомець. Мене охопив жах. Ледве стримуючи хвилювання, я спробувала повідомити М-а про своє неймовірне відкриття, та, злякавшись, вирішила зробити це через кілька хвилин, аби за цей час трохи оговтатись. Я гарячково міркувала: – Чи тікати негайно, чи все ж таки пояснити М-у, а там побачимо. Але як йому сказати? Якомога тихіше я шепнула чоловіку: – Ти знаєш, хто сидить біля мене? – Хто? – спитав М., і по його очах я зрозуміла, що він більше стурбований моїм виглядом, ніж виглядом того, про кого йшлося. – Я не знаю, як тобі сказати, – відповіла я. – Він зрозуміє. – Ну то скажи по-сербськи, тоді не зрозуміє. – Він розуміє всі мови! – я була абсолютно певна, що це правда. – Тобто? – Він власник стола з моєї которської історії. Той, чиє ім’я не згадують. Той самий. Не його субститути. Це я його сюди викликала! Ну, це доволі складно, я не можу тобі все пояснити. Це просто щастя, що М. є таким, як є, і його ніщо не дивує, а тим паче такі речі. І все ж таки він був наче трохи ошелешений... Я глибоко переконана, що наше звичне уявлення про те, що потойбічні сили бридкі і власне по тому їх можна розпізнати, – відносно нещодавні церковні хитрощі. Навпаки, вони магнетично привабливі й гарні, і тому-то й небезпечні. Їхня краса, звісно, не вимірюється земними плотськими і статевими мірками, вона значно глибша, складніша, всебічніша й невловима. Первісний, незатуманений античний міф зберігає цю істину й красу цієї істини. У незнайомця все було саме таким. Якась зміщена краса, непереборність, страх від неї... Я трохи отямилась і розповіла М-у все, що зі мною трапилося, починаючи від нудоти перед вітриною до “солодкої” нудоти за столом знаменитого паризького ресторану, спричиненої тією самою флюїдною енергією. Випивши свій “Beaujolais”, я пересилила себе, замовила каву й вирішила подивитися, що він замовив на друге. Йому принесли біфштекс по-татарськи. Живе м’ясо, як і годиться для нього. Я заціпеніла від страху і, наскільки могла, отримувала задоволення від нагоди, що мені трапилась, від цієї зустрічі. – Тепер я вірю, що ти маєш рацію, – прошепотів М. – Ти знаєш, що він зробив, коли ти мені потихеньку, та ще й по-сербськи, сказала, хто він такий? Усміхнувся, сам до себе, дивлячись у порожнечу. Він тебе зрозумів! Ми підвелися, щоб іти. Сусід люб’язно відсунув стіл, щоб я пройшла. Тоді я глянула йому у вічі, глянув і він на мене, посміхаючись. Так, то був він, хоча ніхто не знає, як він виглядає. *** На початку 1998 року мій син Вук став настільки дорослим, що йому вже знадобився особистий письмовий стіл. Тому я шукала стола, який би задовольнив усі його хлоп’ячо-учнівські потреби. Як це зазвичай буває, на роботі я обговорювала з колегами ціни й асортимент меблів у магазинах. І саме в цей час у нашому бюро час від часу з’являвся якийсь позаштатний співробітник, доволі мовчазний і незвичної зовнішності. Робота в мене така, що я не мала потреби з ним розмовляти, хоча мені все ж таки було дивно, як це можна провести з людьми кілька годин в одній кімнаті, не зронивши й слова. Та одного дня, на мій превеликий подив, він заговорив: – Ви цікавитесь столами? – спитав він. – Так, – відповіла я. – Звідкіля ви знаєте? – і подумала, що, мабуть, колеги сказали йому про стіл для сина. – Я знаю, де ваш стіл! – Не розумію... – Курочки по ньому, – мовив він. – Тобто... на вашому которському столі. – Звідки ви про той стіл...? – одне непорозуміння змінилось іншим. – Ну, я ж читаю, – відповів він просто. Одна частина оповідання “Три столи” була опублікована в часописі “Кшижевност” кілька років тому. – Вам також треба дещо прочитати, обов’язково. Книгу “Свята глива” Андрії Пухарича, – додав він. – Її важко знайти в бібліотеках, але спробуйте... Вона вам дещо підкаже щодо которського стола. І справді, я насилу знайшла “Святу гливу” і з величезною цікавістю почала читати. Не знаю чому, та ніби потопаючий, що хапається за соломинку, я сподівалася знайти там відповіді на всі свої сумніви і підтвердити здогади про первісну приналежність стола, про його нинішній сховок. Може, книжка мені врешті скаже, чи той стіл взагалі існує! “Свята глива”, між тим, як і багато інших книжок такого ж типу, розповідала про реінкарнацію. Щиро кажучи, гарно розповідала, проте вона не мала жодного конкретного зв’язку з тим, що мене цікавило. Я була страшенно розчарована, навіть розлютилась, що повірила чужим порадам. Зазвичай я читаю 2-3 книги водночас, тож крім “Святої гливи” із задоволенням гортала роман “Облога церкви Святого Спаса” Горана Петровича. І тут сталося диво! Відповідь на питання, яку я шукала в одній книзі, знаходилась в іншій, ось тут, поруч, де я й не сподівалася її знайти. Вона вискочила, наче чортик зі скриньки. Наприкінці книжки Горан розповідає про те, як Царгород потрапив під владу хрестоносців, і описує возведення на престол першого глави Латинської імперії Болдуїна Фландрійського. Поруч з іменем Болдуїна в історичній мішанині перевороту з’явилося ще одне: першим патріархом Латинської церкви був проголошений Тома Морозіні! Це ім’я-знак, присипане попелом в масі інших імен в історії загибелі Візантії, сховане в глибині століть, далеко від тих часів, які мене цікавили у зв’язку з родиною Морозіні, зовсім випало мені з поля зору. Це прізвище, тобто ця родина, пов’язана не лише з кимось, хто, можливо, був “власником” стола, з моєю особистою історією, але й з усією долею нашого народу упродовж сторіч до описаної події. І аж до сьогодні. Відтак, ім’я з історії, а втім, і з самого життя, прийшло до мене не з громіздких історіографічних праць, архівних матеріалів, фахових досліджень, а з роману. У тій книзі, в розділі “Шість хрестоносців, шість венеційців і стукіт шести палиць”, Горан Петрович розповідає, як венеційці та хрестоносці ніяк не могли обрати нового володаря, “...однакова кількість голосів з обох сторін нікому не давала переваги... І раптом однієї ночі все скінчилося за кілька хвилин. А було так. Без відома сторожі двері самі відчинились і зачинилися, але в кімнату ніхто не увійшов. І хоча всі сиділи, з підлоги ясно чувся галас чиїхось кроків і стукіт шести палиць, таких, на які зазвичай спираються кульгаві... Лицарів охопив незнаний їм страх. Кожен із них відчув у себе за плечима важке дихання. Кожному вповзав у вуха примарний шепіт... Коли врешті, як завжди, перед першими півнями, на стіл треба було покласти листок з іменем нового імператора, всі присутні висловили одне й те ж. Той, чиїм обов’язком було рахувати голоси, побачив, що переконливо, аж вісімнадцять разів, повторюється ім’я графа Болдуїна Фландрійського”. Потрійна шістка визначила нову епоху. *** Я скінчила читати книгу достоту перед тим, як ми знову поїхали відпочивати до Котора, цього разу взимку. – Скільки метрів матеріалу ви везете з собою тепер? – жартома питали мене й М-а наші которські друзі, які вже звикли до того, що ми завжди знаходимо найрізноманітніші творчі ідеї в цьому місті, так само як і до того трохи дивного факту, що саме ми під час наших візитів відкриваємо деякі таємниці Котора. Цього разу ми були помірковані. Взяли лише кілька “метрів” которського матеріалу. Перші метри стосувалися М-ового оповідання “Корсет” (припасованого в цій книжці до “Трьох столів”, так що з цього вийшли два наші которські андрогинні оповідання). Пишучи у “Корсеті” про которський палац Врачен (Вракjен), де розгортаються майже всі події, М. тоді ще не знав, як він виглядає зсередини. Ті скупі відомості про палац, які можна було знайти в літературі, лише згрубша давали його історико-архітектурний опис. Але він бачив його наосліп, у своїй уяві. Та якось йому знадобився в оповіданні сад. – Ну то й що, коли біля палацу немає саду, – сказав він, – а в моєму оповіданні буде. Коли которські ключники відкрили нам покинутий палац Врачен, виявилося, що за будинком є доволі великий сад на терасах! Обоє ми були просто вражені. Як тим, що співпали дійсність і фантазія, так і тим, що сад був у такому несподіваному місці. Чари Котора – і такі ось неждані, приховані місця, дивовижна которська кубатура, куди більша за його квадратуру. Ступивши в сад, М. одразу ж нагнувся і підняв щось із землі. Я знала, що він знайшов річ, котра чекала тільки на нього. То була монетка 1852 року. Чому вона його чекала, що то за знак, не знаю. А я? Я намагалась якомога менше думати про стіл і навіть близько не підходити до будь-чого, що з ним пов’язане, та ба! На відкритті якоїсь виставки з’явився пан В., моряк, капітан, один з членів родини Р., тієї самої, котрій “заповіли” Трипковичів стіл. Почалася сердечна розмова з моїм чоловіком на якісь філологічно-ономастичні теми. М. весь час поглядав на мене, запитально і трохи здивовано, чому я врешті не переходжу до справи, чому не заговорюю про стіл, якщо вже трапилась така нагода, і він сам іде до рук. Але я вперто мовчала. – У нас тут є письменницький інтерес, ми б хотіли побачити стіл Трипковичів, яким зараз опікується ваша родина, – наважився М. і описав нашому співрозмовникові стіл. Той геть зніяковів. – Чекайте, я спитаю сестру, вона зараз тут, може, вона щось про нього знає. Я, бачте, рідко буваю в Боці. Така вже в мене професія: кидає з одного моря в інше, – сказав він. Повернувшись за кілька хвилин, ще більш збентежений, він мовив: – Так, стіл тут, у Доброті. Завтра вранці ми зможемо на нього глянути. Заразом пройдемось по Доброті, я розповім вам про нашу сім’ю. Всю ніч я перебирала різні причини, через які пан В. (або хтось інший) спробує відмінити зустріч. Вранці задзвонив телефон. – Я тут дізнався... Стіл, про який ви говорите, ще до цієї війни відвезли у Хорватію. Мені дуже шкода... – сказав В. – Але я обов’язково зайду по вас, як і обіцяв. Коли ми пили каву, я набралась хоробрості й розповіла п. В. історію зі столом із усіма пригодами. І завершила тоном, що не допускав заперечень: – Я покажу вам, де стіл. Він тут. Його нікуди не відвозили. Екскурсія по Доброті й околицях тривала довго і скидалася на гру в кішки-мишки. Принаймні в мене було таке враження. Перед палацом Трипковичів п. В. показав на підвал: – Стіл тут? – Ні-ні, – відповіла я й описала йому дім з арковим склепінням. Той, де я, наче бігун на фінішній прямій, показала чоловікові двері, за якими, на мою думку, стояв “мій” стіл. Коли б я сказала, що п. В. був здивований, це було б неправдою. Ні, він був приголомшений, шокований, навіть трохи наляканий. Наче побачив духа. А того ранку ми досить багато говорили про духів. – Ми підемо туди. Але спершу давайте щось вип’ємо в мене вдома. Люб’язна дружина пана В. з цікавістю вислухала мою історію про стіл, яку я того дня розповідала вже вдруге, а тоді щиро мовила: – В родині Трипковичів траплялося багато страшних речей. Справді страшних. Нічого дивного, що Ви навіть вдалися до спіритизму. Я не знаю, чи Вам відомо, що. Трипковичі також займалися спіритизмом... Її чоловік в цей час безугаву комусь телефонував. Нарешті ми рушили до нашої “мети”. Пан В. мовчки вів машину, а я показувала дорогу. – Це тут, – впізнала я місце, – далі доведеться пішки. Наче в якомусь фільмі, що крутиться назад, я пройшла тим самим маршрутом, що й кілька років тому, і ввійшла у двір будинку. Там було ще більше запустіння, все заросло колючим терном. Я продерлася крізь кущі до тих закритих на засув дверей і знову показала на них пальцем. – Стіл отам всередині, – я падала від утоми. – Так, він там, – підтвердив п. В. В мене закрутилась голова і почало нудити. – Але я не маю ключа. І брат не має. Повірте, я зробив усе що міг... Ключ у чоловіка, який зараз у Південній Америці, а стара пані, котра тут колись жила, вже померла. Я йому повірила відразу і до кінця. Він підійшов до дверей і спробував їх висадити. Нічого не виходило. – Як я був малим, то грався в цьому дворі. Колись навіть бачив, що там за дверима. Щоправда, “вашого” стола я не пригадую, але пам’ятаю великий концертний рояль, що лежав на боці. Він був такий страшний. Цілком неприродній. Будь ласка, не шукайте більше того стола. Ви його знайшли! – Так, – подумала я, – я його знайшла. Нарешті. (1) Цитата з роману Мілорада Павича “Остання любов у Царгороді”. (Прим. перекл.) (2) Пізніше ми, ясна річ, пішли до музею, щоб побачити того стола. Ним виявився гарний, великий бароковий секретер із венеційськими дзеркалами у верхній частині. Мій чоловік, який має нюх на сховки (відчуває їх по іншому, прілому запаху, по спресованому повітрю минувшини), швиденько його розклав і склав, знайшовши при цьому щонайменше шість таємних відділень. (3) Коли все це сталось, я відразу пригадала лист польського видавця “Хозарського словника”, молодого чоловіка, який шалено прагнув видати цей роман. Навіть якщо б це був єдиний, його особистий, польський примірник. Звісно, вийшов цілий наклад, але в листі, який прийшов разом із розкішним червоно-золотим польським перекладом книги, Лєх Робакевич писав, що ось він нарешті видав роман, але сам лежить хворий і виснажений через перипетії з його виданням. Власне, кілька разів якимось дивним чином зникав увесь набір книги, бо комп’ютер відмовляв щоразу, коли редактура тексту доходила до частин, які стосувались будь-якого з трьох дияволів. (4) “Він був схожий на піаніно, міг служити і як письмовий стіл, збоку мав шухляди, а зверху – маленьку ґотичну загородку для книг і дошку для писання. Коли дошку опускали, відкривався дерев’яний витий стовпчик, ніби викручений рушник, а ще два дзеркала, тож ти дивився собі в очі щоразу, як вмочував перо в чорнильницю” (З оповідання М. Павича “Отруйні дзеркала”), фотографію цього стола можна побачити в “Casa Vogue”, Milano, Novembre 1988, p. 207. Переклала Наталя Чорпіта |
ч
|
|||