ч
и
с
л
о

16

2000

Єлена Башкірова, Юрій Фьодоров

Лабіринти посттоталітарної свідомости *

[* Від осені 1996 року центр “Російська громадська думка і дослідження ринку” (РОМИР), єдиний в Росії член Gallup International, регулярно, за допомогою стандартизованих методик проводить опитування щодо актуальних проблем. Їх темами є уявлення росіян про ключові суспільно-політичні й економічні вартості; шляхи розв’язання актуальних проблем, які стоять перед країною; місце і роль Росії в світі; політичні симпатії та антипатії населення. Деякі, на наш погляд, цікаві результати цих досліджень, наводяться в запропонованій статті.]

Якщо викласти ці слова Мак’явеллі сучасною мовою та застосувати їх до Росії, то вийде, що політична культура, сформована самодержав’ям і комуністичним пануванням, неминуче відтворює тоталітарну систему. В такому разі російська демократична модернізація приречена або на провал, або на періодичні рецидиви минулого, а владні амбіції реваншистських кіл мають серйозні підстави. В Росії існують зараз кілька версій цієї ідеї. Всі вони припускають, що російська масова свідомість відкидає антропоцентричні ліберальні цінності, побудована на поглинанні особистості колективом, схильна до месіанства й маніхейського сприйняття світу, а інтересам держави (державы) надає більшого значення, аніж приватним інтересам індивіда. Засновуючись на цьому, нинішнє загострення кризи часто трактують як закономірний провал “ліберального експерименту”, буцім несумісного з російським менталітетом; а певний “лівий поворот” у масовій свідомості, який відбувся, на думку низки публіцистів, після економічного обвалу в серпні 1998 року, вважається поверненням до природного для Росії світосприйняття.

Інший погляд: суспільна свідомість Росії вивільняється з розтрісканих, але все ще остаточно не зруйнованих парадигм тоталітарної ідеології і перебуває в перехідному стані, суміщаючи риси, успадковані від минулого, з рухом до загальноцивілізаційних установок. Ба більше, трансформація свідомості, засвоєння цінностей і досягнень західно-християнської, “ліберальної” культури, їх синтез із стандартами й нормами, притаманними російській культурній традиції, – невіддільна передумова виходу з трансформаційної кризи.

Обидві концепції закорінені в минулому столітті, по суті справи, варіюють на сучасний копил слов’янофільську і західницьку теорії. Яка з них відповідає дійсності, сказати на підставі суто теоретичного аналізу важко, якщо взагалі можливо. Арґументи на їх підтримку носять здебільшого ціннісний характер, перебуваючи в недотичних інтелектуальних площинах. (...)

Індивідуальні свободи чи “лібералізація тоталітаризму”?

Позитивне ставлення до демократії як до політичного режиму, соціального ідеалу і системи цінностей, заснованих на ліберальному світосприйнятті, в центрі якого перебуває індивід, його права, свободи та інтереси, – одна з найважливіших передумов успішних демократичних перетворень.

На питання про співвідношення демократії, прав особи і масової свідомості в Росії поширені три відповіді. Перша зводиться до твердження, наче російський (чи “евразійський”) і “західний” (“европейський”, ліберальний) менталітети засадничо відмінні один від одного. А тому-то індивідуальні права і свободи не мають ні цінності, ні сенсу для росіянина, сформованого під впливом такої собі “неліберальної” цивілізації. “...Росія, – твердив, скажімо, лідер КПРФ Геннадій Зюґанов, – є виразником культурно-історичної та моральної традиції, фундаментальними вартостями якої залишаються колективізм, соборність, державність і прагнення до втілення вищих ідеалів добра й справедливості”. “Культ індивідуалізму”, на його думку, залишається найважливішою опорою західної цивілізації [Зюганов Г. Верю в Россию. Воронеж, 1995. С. 36, 73.]

Полишимо в спокої очевидну несумісність двох частин цієї формули, позаяк практика ХХ століття продемонструвала, що колективізм, соборність і державність асоціюються не стільки з “ідеалами добра й справедливості”, скільки з ҐУЛАҐом і колективізацією. Відзначимо лише, що подібні погляди притаманні не тільки реваншистським ідеологам, на них доволі часто можна натрапити і в наукових публікаціях. Типова в цьому плані теза, сформульована відомим російським філософом Александром Ахієзером. Ми, писав він, не знаходимо “адекватних понять, гадаючи, що йдеться про боротьбу демократії, лібералізму з бюрократизмом, тоталітаризмом тощо, а модель, значною мірою навіяна історичним досвідом Заходу, не в стані описати реальність соціокультурної динаміки російського суспільства” [Ахиезер А.С. Оппозиция типов сознания и феномен двоевластия // Запад-Россия: культурная традиция и модели поведения. М.: Московский общественный научный фонд, 1998, С. 17.]

Друга концепція, котра видається раціональнішою, спирається на роботи американських учених, котрі свого часу опитували еміґрантів з колишнього СРСР. Дослідники дійшли висновку, який наприкінці 80-х років підтвердили деякі їхні совєцькі колеги: масова свідомість в Совєцькому Союзі була орієнтована на соціальну захищеність, матеріальний добробут, лад і політичний конформізм, а не на притаманні демократичному світосприйняттю індивідуальні права, свободи та відповідальність. В рамках цієї гіпотези конфлікт між населенням і комуністичним режимом, який врешті призвів до падіння останнього, породили, по-перше, нездатність влади задовольнити зростаючі матеріальні вимоги мас і, по-друге, побоювання громадян, що колишній лад несе в собі неуникну загрозу репресій.

Аналізуючи стан настроїв у сучасній Росії, прихильники цієї теорії стверджують, що середня “совєцька людина” комфортно почувалася в патерналістських обіймах всемогутньої “партії-держави” – якщо ті не ставали надто жорсткими. Населення колишнього СРСР добивалося не стільки відмови від тоталітарної системи, скільки усунення її найодіозніших елементів і крайнощів. Масова свідомість, в тому числі й сучасна, вважають вони, схильна не до демократизації, а до “лібералізації тоталітаризму”, що передбачає політичну лояльність “в обмін” на соціальну захищеність і мінімальний добробут. Теоретична основа цих міркувань не оригінальна, в ній виразно проглядає логіка та арґументація “втечі від свободи” Еріха Фромма.

При всіх відмінностях обидві концепції припускають, що в Росії зберігаються інтелектуальні та психологічні стандарти тоталітарного суспільства. На противагу цим точкам зору третя припускає, що масова свідомість в Росії поступово засвоює демократичні цінності, в тому числі індивідуальні права і свободи, хоча їх формування перебуває ще на першій стадії.

Яка з цих концепцій підтверджується результатами конкретних досліджень? На перший погляд, багато опитувань 90-х років дали збентежуючі результати. Так, відповідаючи на запитання, яка політична система підходить Росії, більше половини опитаних воліли не демократію, а тоталітарну систему – або в її совєцькому вигляді, або в послабленій формі, притаманній пізньому ґорбачовському періодові. А сприймають демократію в тій чи іншій формі близько 25% (якщо вважати, що існуючий режим маси сприймають як демократію). З незначними коливаннями подібні результати повторюються уже кілька років, підтверджуючи, що російська масова свідомість переважно відкидає демократію, принаймні, як соціальний ідеал.

Однак, це лише один аспект суперечливої картини політичних преференцій. Якою б привабливою колишня система не була, всього лиш близько чверті опитаних виступають за практичне відновлення совєцьких порядків – навіть якщо заторкнуті найгостріші та найнегативніші аспекти посткомуністичного розвитку. Ледь більше як чверть респондентів вважають, що Росії варто повернутися в комуністичне минуле з його ладом, дисципліною і твердою владою, байдуже, що люди перебували у повній від неї залежності. Майже половина (45%) опитаних підтримали поміркованіший варіант: здобуту людьми свободу можна обмежити, якщо це необхідно для наведення ладу в економіці та придушення злочинності. 16%, які обрали ліберальну точку зору, вважають, що й у цьому разі свободу належить зберегти. Іншими словами, на думку середнього росіянина, в деяких випадках в ім’я зрозумілої та важливої мети, для виживання людини і суспільства свободу індивіда допустимо обмежувати. Однак, порядок, дисципліна, тверда влада як такі не входять в число політичних вартостей, щоб їх поділяє більшість населення.

Не підтверджується загалом і концепція “ліберального тоталітаризму”, яка передбачає, зокрема, високий рівень соціального “утриманства”. Носіями останнього цілком можна вважати лише п’яту частину населення, яке вважає, наче держава зобов’язана забезпечувати громадянам максимальну соціальну захищеність – як би ті не працювали. Дві третини респондентів поділяють доктрину “рівних можливостей”, а приблизно 10% – класичну формулу “держава – нічний сторож”.

Однак, найбільші сумніви в правильності теорії “лібералізації тоталітаризму”, як і інших концепцій, які заперечують соціально-психологічний потенціал демократизації в Росії, породжує факт привабливості для середнього росіянина деяких індивідуальних політичних прав і свобод – зокрема, виборності керівництва і свободи критики влади. Найвищу оцінку (бл. 70%) отримала можливість вільного виїзду за кордон, хоча для більшості росіян вона поки що не має практичного значення. Подібні умонастрої ніяк не відповідають уявленням про начебто притаманний російській масовій свідомості політичний конформізм. Останній власне передбачає готовність обмежити особисту свободу і прийняти жорстку регламентацію в ім’я матеріального благополуччя і соціальної захищеності.

Таким чином, російській масовій свідомості притаманний конфлікт цінностей. Більшість населення віддає перевагу совєцькій політичній системі. Але ще виразніше видно позитивне ставлення до політичних принципів, цілковито чужих цій системі, і небажання повертатися в минуле, приймати жорстку регламентацію, миритися із зневажливим ставленням до своїх інтересів і зарозумілістю влади. Звідси – висока оцінка особистої свободи та індивідуальних політичних прав, насамперед права обирати владу, критикувати її і вільно пересуватися.

Влада – “творець” соціальної реальності

Ці установки, що виникли швидше за все як бунт проти придушення особи, притаманного комуністичному режимові, – необхідна, але недостатня умова становлення демократії. Її формування вимагає, аби влада була десакралізована, а суспільство вважало головними суб’єктами соціальної дії, які несуть відповідальність за успіхи і за провали, самих себе і громадян, а не державні інститути і лідерів. Російське суспільство, однак, до визнання власної відповідальності за розвиток подій в країні не готове. Майже половина респондентів пояснюють крах СРСР не об’єктивними (чи квазіоб’єктивними) процесами, а особистими помилками Ґорбачова і його найближчого оточення. Люди вбачають причини сьогоднішніх труднощів у помилковій політиці керівництва, а їх подолання пов’язують із приходом до влади лідера, здатного здійснювати “правильну” політику. Майже 90% росіян переконані, що “найважливіше сьогодні – обрати президента, здатного вирішити посталі перед країною проблеми”.

Феномен відповідальності влади і персоніфікації цієї відповідальності ще виразніше проявляється в уявленнях про причини серпневої кризи 1998 року і зумовлених нею економічних негараздів. Переважна більшість населення вбачає їх не в успадкованій від минулого структурі економіки, діях тих чи інших соціальних сил і груп інтересів, умовах, які склалися в світовій економіці тощо, а в незадовільній роботі президента, помилках уряду, неправильних діях Державної думи тощо.

Серед багатьох причин того, чому президент Росії незадовільно виконує свої обов’язки, перше місце посідає пояснення “президент не виконує своїх обіцянок і не несе за це відповідальності” (41,4%). Майже стільки ж вважають, що “уряд не виконав своїх обіцянок, і ніхто персонально не поніс за це відповідальності” (42,3%). На другому місці серед відповідей стоїть твердження, що президент і уряд діяли у власних інтересах й ігнорували інтереси народу (26 і 37% відповідно).

Уявлення про зигзаги суспільного розвитку як результат “правильних” чи “неправильних” дій осіб, наділених вищою владою, не випадкове. Воно випливає з особливостей російської та особливо совєцької політичних систем. Століттями перетворення, як успішні, так і невдалі, успіхи і поразки, досягнення і труднощі пов’язували з діяльністю дуже вузької групи осіб – монарха і його оточення або членів всемогутнього Політбюро. Найважливішу роль завжди відводили “першій особі”, чи то імператорові, чи то генеральному секретареві.

Природно, що відповідні парадигми, глибоко закорінені в масовій свідомості, і зараз визначають сприйняття оточуючої дійсності. Вони не сприяють демократичній трансформації, позаяк стимулюють суспільну пасивність і закріплюють особливу роль державної влади та її вищих носіїв, які домінують над суспільством. Але цей бік складного переплетення стосунків індивіда і держави суперечливим чином доповнює небажання більшості росіян підпорядкувати свої приватні інтереси державним.

Індивід і держава: міф про пріоритет державних інтересів

Більш ніж півтора століття характерною особливістю російського політичного менталітету вважалась готовність підпорядкувати приватні інтереси інтересам держави. Типове твердження Ніколая Данілевського, котрий написав, що “російський народ перейшов через різні форми залежності, покликані згуртувати його в єдине ціле, відучити від особистого племінного егоїзму, привчити до підпорядкування своєї волі вищим, загальним цілям – і мета ця досягнута; держава засновувалась на непорушній народній основі...” [Данилевский Н.Я. Россия и Европа: Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к германо-романскому. Санкт-Петербург, 1995. С. 220.] Подібні думки не раз звучали упродовж всього ХХ століття; звучать вони і наприкінці його.

Установка на підпорядкування особистої волі “вищим, загальним цілям”, які в Росії завжди асоціювали з державними, створила інтелектуальні та психологічні передумови для утвердження на початку століття лівототалітарного режиму. Він, в свою чергу посилено індоктринував суспільство, утверджуючи перевагу колективістських цінностей і необхідність підпорядкувати приватні інтереси завданням побудови нового суспільства. Сьогоднішні пошуки “російської національної ідеї”, точніше, нової державної ідеології, породжують тривогу, позаяк ґрунтуються на тому, що росіяни насамперед орієнтовані на перевагу державних (державных) інтересів.

Російські публіцисти, які твердять, наче ліберальний “експеримент” зазнав у Росії невдачі, часто повторюють: російське суспільство потребувало, потребує і буде потребувати особливої, провідної ролі держави; вона – несуча конструкція, яка скріплює воєдино російські реґіоні і дедалі більше диференційовані суспільні шари. Про це захоплено пишуть лідери і теоретики соціал-реваншистської опозиції, які підміняють марксизм-ленінізм комбінацією евразійства, геополітики, а подекуди і відверто чорносотенних ідей. “Держава”, “громада” і колектив постають у російській публіцистиці такими собі сакральними “надвартостями”.

У вересні 1998 року РОМИР провів опитування, присвячене цій проблемі. Його результати свідчать: більшість громадян схильні керуватися не благом держави, суспільства або колективу, а власними інтересами. Майже 70% опитаних – проти підпорядкування індивідуальних, приватних інтересів суспільним, колективним і державним.

Лише 15-20% населення поділяють успадковані від минулого установки на перевагу державних інтересів і готові “затягнути пояси” в ім’я процвітання країни. Майже все хотіли б, щоб влада захищала їхні інтереси, вбачаючи в цьому умову виходу з кризи. 

В російській масовій свідомості загалом сформувалось раціональне, близьке до загальноцивілізаційного уявлення про співвідношення суспільних, державних і приватних інтересів.

Ідеологічна мотивація versus здоровий глузд

Публіцистика, а нерідко й наукова література в постсовєцькій Росії апелюють до запозичених від слов’янофільської та евразійської традицій уявлень про особливу “духовність” російської масової свідомості. Кажуть, буцім росіяни схильні керуватися не стільки повсякденними практичними потребами, скільки ідеологічними конструкціями месіанського типу. Совєцький комунізм іноді зображають спробою втілити в життя всесвітню місію Росії, покликаної утвердити пріоритет ідеологічних вартостей над матеріальними інтересами. Прихильники такого погляду сприймають крах комунізму лише як невдачу даної спроби, яка не міняє особливої природи російської цивілізації. “Одвічна мрія Росії – створення Царства Божого на землі, тобто цивілізації, яка б свідомо втілювала в соціальному устрої вищі закони всесвіту”, – писав, скажімо, російський міжнародник Сергей Кортунов [Кортунов С.В. Судьба русского коммунизма. М.: Московский общественный научный фонд. 1998. С. 17.] По суті, такі пасажі – не надто оригінальні літературні фантазії. Однак їх поширеність в середовищі російських політичної та академічної еліт небезпечна. Історія свідчить: будь-які спроби створити на землі “Царство Боже”, які б конкретні форми вони не прибирали – комуністичний рай, тисячолітній райх чи ісламська держава, – неминуче заведуть у тоталітарне пекло. Природно, виникає запитання: чи дійсно росіяни орієнтуються на месіанські ідеологічні концепти? Якщо так, то наші співгромадяни повинні надавати особливого значення підвищенню статусу країни на світовій арені, відновлення СРСР і воєнної потуги, а також іншим цілям, які мають чітко виражену ідеологічну природу.

Як показали дослідження, масова свідомість низько оцінює ідеологічно мотивовані цілі й цінності, орієнтована прагматично, хоча й зберігає багато стереотипів, успадкованих від минулого. Перш за все чітко простежуються чотири принципових обставини:

Однак, коли йдеться про причини виникнення і загострення перелічених проблем, масова свідомість не демонструє аналітичного підходу до навколишньої дійсності, вона радше схильна до стереотипів, спрощених чи ідеологізованих уявлень. Несприятливі процеси пояснюють, зазвичай, помилками, в тому числі особистими, керівників країни, переходом до ринку, поспішною приватизацією, розпадом СРСР, переходом від однієї суспільної системи до іншої тощо.

Втім, на цьому тлі помітна диференціація політичних схильностей. Третина опитаних вбачають причини нинішнього важкого становища, окрім усього іншого, і у ворожій діяльності Заходу. Це, вочевидь, прихильники лівої та націоналістичної опозиції, люди, які принаймні, сприймають її найпримітивніші арґументи. Але приблизно така ж частка опитаних (30-35%) пояснюють труднощі не лише помилками керівництва, але й діями опозиції, а також сповільненим переходом до ринку. Такого роду настрої можуть стати порівняно масовою соціально-психологічною основою для подальшого ринкового реформування економіки.

Погляди на причини економічних труднощів часто не відповідають закоріненим у масовій свідомості приписам їх подолання. Дві третини опитаних віднесли розпад СРСР до найважливіших причин кризи. Але тільки бл. 20% вважають необхідним відновити Союз. Аналогічно виглядає справа із ставленням до ринкових реформ: причину кризи в них вбачає приблизно 55% росіян, але повернення до колишніх порядків вважають важливою умовою подолання кризи менш ніж 20%.

Для уявлень про шляхи подолання економічних труднощів характерна відмова від ідеологічно забарвлених рецептів. Більшість опитаних відкидають крайні варіанти антикризової політики (скорочення державного контролю за економікою чи відновлення совєцьких порядків), не надають скільки-небудь серйозного значення обороні та військовій промисловості, дуже стримано сприймають пропозиції збільшити чи скоротити військові витрати. Водночас суспільству притаманний свого роду морально-етичний підхід до економічних проблем; їх рішення усвідомлено чи неусвідомлено пов’язують із дотриманням справедливості. Респонденти підтримують вимоги відновити лад, придушити злочинність, забезпечити рівність громадян перед законом, підвищити податки на матеріально забезпечену частину населення тощо. Зрозуміла популярність ідеї зміни влади як умови подолання кризи, бо саме на владу та її помилки покладають відповідальність за кризу.

Поєднання ідеологізованих стереотипів і здорового глузду виразно проглядає у зовнішньополітичних установках російського населення. Зазвичай, це пояснюють незавершеною самоідентифікацією: дійсно, для масової свідомості нинішня Росія – не стільки новий суб’єкт світової політики, скільки осердя колишньої імперії, котру – свідомо чи підсвідомо – хотілося б відновити. Багато політичних сил, як з лав лівої опозиції, так і тих, хто зараховує себе до демократичних намагаються використати ностальгію за проминулою наддержавою. Звідси – постійні заклики відновити Совєцький Союз і відродити військовий потенціал.

Однак більшість населення не готова навісити на шию труднощі, пов’язані з відродженням колишнього статусу країни. Лише 20% респондентів позитивно відповіли на запитання, чи повинно керівництво країни відновити колишнє становище Росії як воєнної наддержави, пожертвувавши при цьому можливістю покращити життя людей. 65% опитаних вбачають головне завдання керівництва в покращенні становища населення. Відкласти задля відновлення СРСР вирішення таких проблем, як регулярна виплата зарплат, пенсій, підвищення життєвого рівня тощо, згодні менш ніж 19% респондентів, а 70% твердо переконані у зворотному.

Поєднання великодержавних установок і здорового глузду виразно виявляється щодо України. Третина опитаних наполягає на її приєднанні до Росії, і ще стільки ж вважають: залишивши в спокої колишню республіку, варто все же повернути Крим і Севастополь. Безумовно визнати незалежність української держави і відмовитись від претензій на Крим і Севастополь згодні лише 5,5%.

Однак прагматичні установки сильно пом’якшують, якщо не блокують цих ідеологізованих поглядів. Лише п’ята частина респондентів вважає, що Росія повинна добиватися приєднання України, навіть якщо це викличе зниження життєвого рівня. Для трьох чвертей опитаних приєднання України бажане тільки за умови, що це не погіршить їхнього становище. Те ж стосується і можливої міжнародної реакції на спроби Москви повернути Крим і Севастополь: в масі своїй росіяни не готові ризикувати загостренням стосунків із Заходом навіть во ім’я кримських курортів і військово-морських баз.

Аналогічні установки щодо операції НАТО проти Югославії: росіяни не схвалюють дій США та їхніх союзників, різко висловлюються на їх адресу, але тільки бл. 20% вважають: задля допомоги сербам Росії варто піти навіть на серйозний конфлікт із Заходом. Більше половини вважає, що російське керівництво повинно підтримувати сербів лише тією мірою, якою це не викличе конфронтації з Заходом, а приблизно у третини немає щодо цього визначеної думки. Іншими словами, більшість населення проти поновлення протистояння з навколишнім світом, розпалювання антиамериканских і антизахідних настроїв, не хоче нової “холодної війни” задля втілення цілей, від яких воно відмовилось наприкінці 80-х років, а може, й раніше.

Підсумки

З наших досліджень не випливає, наче російський менталітет – продукт і атрибут гіпотетичної “евразійськой” чи іншої унікальної цивілізації. За важливими параметрами він радше наближається до “нормального” антропоцентричного ліберального світосприймання, але, перебуваючи в перехідному стані, відзначається суперечливістю і подекуди фрагментарністю. Втім, сама по собі теза про перехідність і суперечливість далеко не нова; важливіше втямити, в чому, власне, полягають ці суперечності.

Судячи за результатами опитувань, росіяни загалом високо цінують індивідуальні права і свободи, не підтримуючи переважання державних інтересів над приватними і не демонструючи месіанських прагнень. Не виявляють вони і особливої відданості колективістським чи “соборним” вартостям. Наші співгромадяни, як правило, прагматичні, зосереджені на повсякденних клопотах, труднощах і очікуваннях; відкидають ідеологізовані установки, якщо ті здатні знизити і без того невисокий життєвий рівень чи викликати небезпечну конфронтацію з Заходом. Такі характеристики притаманні більшості населення. Лише чверть його, за нашими оцінками, притримується протилежних поглядів. За порядком величин це співпадає з електоратом комуністів і їх союзників.

Поряд з цим дослідження вказують на слабкість російського суспільства; воно відчуває себе не стільки суб’єктом соціальної дії, який формує умови власного існування і відповідає за них, скільки об’єктом маніпуляцій з боку влади. Її сприймають як активний первінь історичного процесу, натомість суспільство – як пасивну, “в’язку” субстанцію, над якою влада і лідери держави здійснюють вдалі чи невдалі експерименти. Такі уявлення сповільнюють значні трансформаційні зсуви і утруднюють вирішення комплексу практичних проблем. В умовах глибокої економічної кризи держава не в стані забезпечити потреб усіх громадян. Її завдання – створити умови, при яких громадяни могли б задовольняти ці потреби самостійно. Але для цього необхідно розвивати особисту ініціативу і самодіяльність, що, насамперед, вимагає орієнтації на власні сили, на сприйняття індивіда, а не влади в якості основного соціального суб’єкта.

До того ж в масовій свідомості склалася потужна ностальгійна домінанта. Швидше за все, це результат важкого пристосування до нових соціально-економічних умов, перш за все, до різко загостреної конкуренції, яка набуває нових, незвичних форм, до послаблення здатності державної влади грати роль арбітра, появи механізмів соціальної регуляції, які в минулому не траплялися і не відповідають традиціям. У таких обставинах цілком природно, що спогади людей про минуле, в тому числі совєцьке, забарвлені у світлі тони і контрастують з нинішніми труднощами матеріальної та психологічної природи, численними фрустраціями і фобіями. Відтак багато хто наділяє минуле рисами, які насправді йому зовсім не були притаманні. В цьому контексті зрозуміле, скажімо, бажання “повернути” Україну, яка складала разом з Росією основу колишньої імперії. Однак в справах практичних звернення до минулого нічого не дає, і громадяни неминуче керуються навколишньою реальністю та її механізмами – як вони їх розуміють. Ці особливості масового менталітету тягнуть за собою політичні наслідки. Погляд на владу і лідерів як на деміургів соціальної реальності знижує роль ідеологій і партій. Тим самим стає менш імовірною перспектива комуністичної реставрації: ліва опозиція традиційно закликає до зміни моделі розвитку країни, для населення ж важливі не соціально-економічні програми, принципи, стратегії та моделі, але особистісні характеристики і здібності лідера. Тому заклики комуністів можуть не знайти того відгуку, на який сподіваються їхні провідники.

Сумнівно, що знайде підтримку мас тоталітарна система, пронизана ідеологією, чи то комунізм, чи то націоналізм, чи то “евразійство”, чи то їх комбінація. Якщо до влади в Росії знову прийдуть комуністи – а ймовірність цього існує, – вони зіштовхнуться із серйозними труднощами. Їх стратегія, як і стратегія т.зв. державників, включає “мобілізаційну економіку”. Вона заснована на перерозподілі суспільного продукту на користь військово-промислового комплексу, проведення жорсткої протекціоністської політики, яка підтримує на плаву неефективні підприємства і галузі економіки, відродження єдиної держави на території колишнього СРСР. Все це неможливо без суттєвого обмеження особистого споживання та індивідуальної свободи. Мобілізація ресурсів в ім’я ідеологічних цілей вимагає підпорядкування приватних інтересів “надцінностям”. Але це, як показують дані наших досліджень, навряд чи знайде підтримку більшості населення. Отож, між новою тоталітарною владою і суспільством неминучий конфлікт, який випливає з несумісних трактувань цілей суспільного розвитку і ключових цінностей. Такий конфлікт цілком може призвести до репресій.

Разом з тим схильність мас пов’язувати повороти, успіхи і провали суспільного розвитку з особою лідера, їхнє прагнення перекласти відповідальність на керівника, який вивів би країну з кризи і вирішив за людей їхні проблеми”, може виявитися соціально-психологічною передумовою деідеологізованого авторитарного режиму. Втім, це навряд дає шанс комуністам. Серед їхніх лідерів немає харизматичних особистостей, які вселяють певність у тому, що вони здатні вирішити актуальні проблеми, а їх арґументація всього лиш сумовите повторення проклять на адресу існуючого режиму. Але якщо на політичному горизонті з’явиться яскрава, приваблива фігура, яка вселяє віру в свої особливі сили і не обтяжена демократичними установками, ситуація може змінитися. Країна, тільки-но вирвавшись з тоталітаризму, виявиться під владою авторитарної диктатури.

Pro et contra
Том 4, Весна 1999 Преобразования в России: итоги десятилетия