ч
и
с
л
о

16

2000

Рафал Панковський

Неофашизм у пошуках леґітимности

© Instytut Studiow Politycznych PAN, 1998

Пам’ять про важкоописувану брутальність та злочинне варварство, яка функціонує у зв’язку з перцепцією фашизму в европейській культурі принаймні від часів II Світової війни, є основною перешкодою, на яку натрапляє неофашизм при залученні нових прихильників в намаганнях посісти солідну позицію поміж узаконених політичних ідеологій. Ця пам’ять стає вирішальним чинником остракізму та рішучої нехіті, з якою назагал зіштовхуються маніфестації фашистської ідеології; у низці европейських країн, особливо тих, де історичний досвід змушує ставитись до фашизму по-особливому, також існують юридичні регулятори, і особи, покликані наглядати за їх дотриманням, зобов’язані дбати, аби фашизм не відродився як серйозна політична сила. Це зрозуміла і цілком обґрунтована реакція демократичних політичних систем на спроби знищення основ вільного, плюралістичного суспільства.

Отож, фашизм мусив зазнати далекосяжних трансформацій, значніших, аніж у випадку будь-яких інших ідеополітичних течій. Аби вижити як ідеологія – зберігши свій ідеологічний стержень – фашизм був змушений спробувати пристосуватися до деяких реалій повоєнної політичної культури. Для того, щоб вийти поза межі субкультури затятих шанувальників Гітлера та інших реліктів довоєнних фашистських рухів, неонацизм мусив знайти нові способи подачі своїх ідей, а також ревізувати деякі з них, зберігши, однак, тяглість ідеологічної традиції.

Одним з головних знарядь цього починання є псевдоісторична школа, відома під назвою історичного ревізіонізму, яка переважно займається тим, що намагається довести, наче Голокост – методична і планомірна операція винищення гітлерівцями мільйонів євреїв під час II Світової війни – ніколи не існував. Знаковою постаттю серед ревізіоністів (їх також іноді називають неґаціоністами) є Дейвід Ірвінґ [David Irving], автор численних книг, які, незважаючи на наукоподібність, насамперед покликані служити апології диктатури Гітлера. Аналогічні цілі ставлять перед собою автори, пов’язані з Американським Інститутом історичних оглядів [Institute of Historical Review].

Злочини, вчинені нацистами та їхніми фашистськими союзниками під час війни, ставляться під сумнів або применшуються за допомогою ретельно дібраних прикладів з історії Америки, Европи та Росії. Окрім підважування історичної правди про гітлерівські злочини, метою ревізіонізму є створення та наголошування враження, що фашизм не був винятком у своїй злочинності, а отже не повинен стояти нижче від інших політичних традицій (точку зору групи сорока европейських інтелектуалів, які застерігають від неофашистської небезпеки фальсифікації історії, висловив у інтерв’ю для журналу Index of Censorship Умберто Еко).

Поряд із зусиллями, скерованими на мінімалізацію негативних асоціацій, породжуваних екскурсами в минуле, неофашисти намагаються створити новий, модифікований дискурс своєї ідеології як відгомону ненових ідей. Безпосереднє апелювання до гітлерівського Райху та інших фашистських режимів відійшло на дальній план. Різні неофашистські групи по-різному ставляться до цієї вимоги, однак, не викликає сумніву, що: “Неофашизм не завжди відверто підкреслює програмну тяглість з політикою старого режиму” [К. фон Бойме]. З дивовижною щирістю це визнав британський неофашистський провідник Джон Тінделл у приватному листі до американського неонациста Вільяма Пірса за 1967 р.: “Я не вірю в те, що рух із відверто фашистським фасадом має шанси здобути державну владу в Британії чи США в осяжному майбутньому. Отож, я вирішив модифікувати форми нашої пропаганди, але, звичайно, не коштом суті ідеології”.

Подібна модифікація форм пропаганди набуває карикатурних обрисів у тих неонацистських середовищах, які вдаються до спеціальних кодів, які заміняють традиційні формули, вживані в гітлерівському русі. Так, скажімо, цифри 88 вживають як привітання замість Heil Hitler (8 означає тут восьму літеру абетки, H). Звідси часта поява символу 88 в назвах неофашистських рок-гуртів, які не мають сміливости відверто послатися на Гітлера як на покровителя групи в своїй назві, як-от французький гурт Kontinget 88. Парамілітарна організація, яка у 80-х роках існувала у Великій Британії, називалася Column 88. Аналогічну ґенезу має назва британської організації Combat 18 (18 – символ ініціалів Адольфа Гітлера), яка здійснює контроль над значною частиною міжнародного шоу-бізнесу, що обслуговує субкультуру наці-скінгедів.

Аналогічну функцію виконує вживання гасла 14 слів, що означає фашистське кредо: “Ми повинні забезпечити існування нашої Раси і майбутнє білих дітей (We must secure the existence of our Race and a future for White children). Використання навіть таких, доволі примітивних, кодів призводить до того, що послання стає цілком зрозумілим лише для відповідно втаємничених учасників руху, залишаючись спершу загадковим для необізнаних із специфікою субкультури працівників правоохоронних органів чи батьків молодих неонацистів.

Варто підкреслити, що дуже істотним чинником для виживання европейського фашизму, а відтак його помітного пожвавлення з початку 70-х років, є культурне тло, що значною мірою впливає на привабливість руху і пов’язаних з ним ідеологій для нових поколінь потенційних послідовників.

Усе символічно-стилістичне середовище неофашизму часто вдається до належним чином препарованих мотивів, запозичених з дохристиянської мітології. У скандинавських країнах переважають посилання на епоху вікінґів, у Німеччині – на героїзм прагерманських завойовників. Ці орієнтації чітко помітні в естетиці конвертів платівок і CD, які продукують нацистські рок-групи. Культ сили на службі ідеї породжує інтерес до хрестових походів і середньовічних лицарських орденів. Хрестоносець в обладунку часто символізує організації, що сповідують ідеологію Третього Шляху. Про те, що “героїчна” символіка не обов’язково мусить бути автентичною, свідчить феномен популярности серед ультраправих мітології Толкієна – чистісінької літературної фантазії – що є важливим компонентом групової ідентифікації молодих італійських неофашистів, у тому числі членів молодіжної організації MSI/AN.

Неофашистська естетика епатує насамперед віолентизмом, сприйняттям і схваленням насильства, ностальгією за мітичною ерою одноманітности (“чистоти”) раси і культури. До комплексу цієї еклектичної політичної мітології входить і захоплення катастрофічними візіями: згідно з неофашистським стилістичним каноном відродження розпочнеться лише внаслідок апокаліптичної пурифікації, що є наступною ниткою, яка пов’язує сучасність із традицією, притаманною класичному фашизмові.

Описані ідеї та відповідний “стиль” політичної діяльности виявилися привабливими для низки молодіжних субкультур, які захоплені насильством і культивують ксенофобську ненависть щодо “чужих”.

Молодіжний бунт був важливою складовою динаміки класичних фашистських рухів у Італії та Німеччині перед їх приходом до влади. Порівняно швидко вони втратили свою ювенільність, і нові субкультури, які формувалися у 30-х роках, дефініювали себе уже через опозицію системі фашистської диктатури.

Після війни найповажнішим неофашистським лідером, котрий належно оцінив потенціал молодіжних вуличних банд, був Освальд Мослі. Як ми вже згадували, його Union Movement енергійно вербував своїх прихильників з-поміж фанатів субкультури Тедді Бойз. У ті часи тедзи провокували численні випадки насильства, спрямовані проти “кольорових” імміґрантів. У систему їх етосу входила “традиційна в англійських пролетарських містечках ненависть до чужих – все одно яких – класово чи расово чужих” [М.Пенчак]. Сповідуючі подібний світогляд скінгеди стали об’єктом зацікавлення лідерів неофашистських партій наприкінці 70-х років, першість тут утримували National Front і British Movement. Значну роль у спрямуванні більшости аполітичних до того скінгедів на шлях організованої неонацистської діяльности відіграли деякі рок-групи, насамперед Skrewdriver та її лідер Аян Стюарт Донелдсон. Фашистський напрямок у рамках субкультури скінгедів відзначається ігноруванням власних коренів, адже на початках – наприкінці шістдесятих років – рух скінгедів надихався стилем життя і музичною творчістю (скай, реґґі) прибульців з чорної Ямайки. На ці антирасистські традиції покликаються сьогодні ті скінгеди (т.зв. шерпи, від SHARP – Skinheads Against Racial Prejudice [Голомозі проти расової упереджености]), які не бажають миритися з політичними маніпуляціями ультраправих.

Привабливість неофашизму для багатьох молодих людей визначається не тільки соціально-економічним становищем, в тому числі циклічними фазами безробіття, але насамперед прагненням зберегти ідентичність у зв’язку з напливом імміґрантів, европейською інтеграцією та кризою довіри до традиційних форм вислову невдоволення – через профспілки та ліві партії. Контраст між офіційно декларованими демократичними вартостями і прогресуючою бюрократизацією та централізацією політичних процесів у Европі призводить до відчутного гносеологічного конфлікту, а відтак до відкидання демократичного етосу. Натомість неофашизм пропонує однозначну політичну альтернативу, обіцяє візію культурної одноманітности і ліквідацію дилем ідентичности. По мірі того, як помирають наочні свідки брутальности фашизму в роки II Світової війни, пам’ять про злочини – до того ж підважувана неґаціоністами – дедалі менше детермінує політичний вибір. Це вміло експлуатують неофашистські партії.

Поза криміногенними субкультурами лідери неофашистських угруповань назагал уникають епатувати громадськість символікою історичного фашизму. Вони найчастіше посилаються на міжвоєнний фашизм як на рух з “нереалізованим” потенціалом, а не на фактичну політику, яку провадили фашисти, перебуваючи біля керма влади. Фашистські “дисиденти” міжвоєнного періоду, усунуті від впливу на політичне життя ще перед 1939 р., а відтак меншою мірою відповідальні за найгірші злочини, залишаються особливо привабливими символами, на які покликаються сьогодні як на зразки для наслідування сучасні неофашисти. У цій ролі европейські неофашисти використовують зокрема братів Штрассерів – лідерів “лівого” крила НСДАП, Ернста Рема – командувача СА, “справжнього революціонера”, котрого протиставляють Гітлерові (у останнього начебто перемогли “реакційні” тенденції до союзу з істеблішментом, що зруйнувало істинну мету “справжнього” нацизму), Ернста Некіша – нонконформістського “націонал-більшовика”, а також численних антидемократичних “консервативно-революційних” інтелектуалів, від Освальда Шпенґлера до Ернста Юнґера і Карла Шмітта.

Наприкінці 60-х років Освальд Мослі твердив, що “майбутня битва буде битвою ідей”. Інші “батьки-відновники” фашизму після військової поразки також дали підстави зрозуміти, яку вагу покладають на необхідність регенерації фашистської ідеології. Задля цієї мети виникла потреба у створенні нової політичної мови, тільки почасти заснованої на старій довоєнній фразеології. Ключова роль у цьому процесі припала ультраправим інтелектуально-програмним осередкам (т.зв. think-tanks). Їх завданням було зміцнення неофашизму шляхом забезпечення йому інтелектуальної привабливости та широкого культурного контексту.

Північна Ліґа (Northern League) була заснована антропологом, евґеніком Роджером Пірсоном як культурологічна організація. Статутною метою було визначено: “сприяння дружнім зв’язкам і співпраці між особами північноевропейського походження в усьому світі та поглиблення їх любові і відданості багатій спадщині, переказаній предками через старовинний нордичний символ Тріфосс”.

Під цією шильдою Ліґа зосередила найвидатніших фашистських і неофашистських теоретиків і діячів з Великої Британії, Німеччини, Голландії, США. В їх числі опинилися: чільний творець расової доктрини нацистського режиму проф. Ганс Ґюнтер, колишній есесівець і лідер поганського Deutshes Artgemeischaft д-р Вільгельм Куссеров, член правління британського National Front Мартін Вебстер, Колін Джордан з National Socialist Movement та інші. Публікації Ліґи (ск. часопис The Northlander) та організовувані нею конференції служили форумом для нагадування та випрацювання “арійської” мітології, покладеної в основу неофашистських політичних починань.

Один з членів Північної Ліґи, французький біолог Ален де Бенуа, у себе на батьківщині заснував власний інтелектуальний гурток, відомий як Nouvelle Droite (Нові Праві), зосереджений навколо Groupement de Recherche et d’Etudes pour la Civilisation Europeenne (GRECE) – Групи досліджень і студій над европейською цивілізацією. Політичним тлом діяльности засновника GRECE була участь у неофашистській організації Europe-Action та ультраправому студентському угрупованні Federation des Etudians Nationalistes в 60-ті роки. У цих організаціях де Бенуа працював поруч з пізнішими інтелектуальними зірками GRECE, в тому числі Домініком Ванне, Жан-Клодом Валля, Жан-Клодом Рів’є і Жаном Мабром. Nouvelle Droite видавала різні часописи теоретичного характеру, найповажнішими з-поміж яких були Nouvelle Ecole та Elements. На початку 80-х років де Бенуа та інші автори, пов’язані з GRECE, здобули ненадовго широкий розголос як працівники популярної правої газети Figaro Dimanche, власником якої був колишній колаборант-вішист, мас-медійний магнат Робер Ерсан.

GRECE виникла у 1968 р., у відповідь на хвилю лівих симпатій, які охопили академічні середовища тогочасної Франції. Ідучи в ногу з часом, Nouvelle Droite інкорпорували до свого світогляду елементи популярних тоді соціалістичних теорій, зокрема пов’язаних з прізвищами Антоніо Ґрамші та Герберта Маркузе. Під впливом цих теорій, вони наголошували проблему культурної “свідомости”, увиразнюючи вагу дискурсу, який окреслює межі політичних дебатів. П’єр Кребс, головний авторитет німецького еквіваленту GRECE – Thule Seminar (назва походить від товариства, яке було співтворцем ідеології нацизму в 20-х роках), відверто представив притаманну Nouvelle Droite стратегію “довгого маршу”:

“Ми окреслили нашу програму як тотальне відродження Европи. Ми усталили стратегію здійснення цього проекту: метаполітика і війна культур. (...) Метаполітику можна вважати революційною війною, яка точиться на рівні світоглядів, способів думання і культури. (...) Неможливо повалити політичний апарат без попереднього захоплення культурної влади. (...) Ми прагнемо створити систему цінностей і позицій, необхідну для захоплення культурної влади”.

Головною метою Nouvelle Droite було переформулювання старих концепцій, як-от проблеми раси і культурної чистоти, в спосіб, прийнятний для головного нурту інтелектуального життя. У 1978 р. де Бенуа отримав престижну нагороду Французької Академії за збірник есеїв Vue de druite. Навіть його рішучі неприятелі з антифашистського часопису-місячника Searchlight визнають, що де Бенуа “є плідним автором, який володіє даром переказувати простим стилем найскладніші теорії”. Для багатьох публікацій Nouvelle Droite було притаманне замилування “науковоподібними” атрибутами: цитати з праць визнаних авторів, епатаж ерудицією і вишуканою лексикою, що призводило до того, що ідеологію подавали у формі “вкрай вишуканій (чи радше дуже претензійній)” [Р.Ґріффін]. Роджер Ітвелл переконаний, що саме надмірний інтелектуалізм став причиною невдачі амбітного проекту створення GRECE. Мова більшости видань Nouvelle Droite була академічною, з елементами камуфляжу. Внутрішній бюлетень GRECE радив членам групи “бути дуже обережними у висновках, презентованих на сторінках Nouvelle Ecole”. Також було рекомендовано бути обережним у підборі лексики, зокрема відкидати застарілу фразеологію.

Присутні в публікаціях гуртка Nouvelle Droite сюжети віддзеркалюють традиційні обсесії фашистської думки. До них можна залічити: “добір органічних зв’язків, які гуртують спільноту (...); заперечення ринку (...) в ім’я вищого, “духовного” погляду на життя; сильна прив’язаність до “міту коріння”, яка призводить до органіцистичної концепції світу, заснованого на порядку ієрархічних істот, котрі відрізняються з огляду коренів, розвитку і функцій: таким чином фундаментально відкладається міт рівності” [Цит. за Ф.Феррарезі].

Користаючи з доробку насамперед Ніцше та Еволи (спершу Nouvelle Droite “вважала доктрину Еволи за головну точку виходу і самоідентифікації [Ф.Феррарезі], хоча пізніше вона зазнала далекосяжної ревізії), члени GRECE презентують візію суспільного життя, яка радикально поборює демократичну ідею рівности, визнає агресію природною людською рисою, пропагує ієрархічний лад і потужну групову ідентифікацію у боротьбі проти інших груп.

Ален де Бенуа написав про себе: “Я не перетворюю політику на домену втіленої моральности, вона для мене – втілена сила. Перед лицем окремих подій я питаю: яким є наш інтерес як французів і европейців”. На думку Nouvelle Droite моральність в політиці зайва і її варто замінити науковими рекомендаціями соціобіології. Пов’язані з GRECE автори демонструють ворожість до християнства (де Бенуа віддає перевагу поняттю юдеохристиянство), водночас пропагують повернення до поганських вартостей, дохристиянських мітів, які начебто ведуть до “поганського евронаціонального відродження”. Ноель О’Саллівен пише, що тоді, коли старі праві намагаються бути добрими християнами, нові праві намагаються бути добрими поганами”. Де Бенуа підсумував це гаслом: “Ні Маркс, ні Ісус”. Гордування християнством схоже нерозривно пов’язане з антисемітизмом. Nouvelle Droite “підкреслює (...) близькосхідні, чужі джерела християнства, тим самим постулюючи, що й євреї чужі в Европі, (...) подібні погляди були дуже помітні і в нацизмі” [М.Венґєрскі].

Як і багато інших неофашистських угруповань, GRECE особливо багато уваги приділяє питанню антиамериканізму, “европейській ідеї”, екології та “біореґіоналізму”. Останнім часом до сфери їхніх інтересів потрапила також ідея Евразії, наслідком чого стали близькі стосунки з російськими націонал-більшовицькими середовищами, де Nouvelle Droite знайшли і нових читачів, і нових авторів для своїх видань.

І французькі Nouvelle Droite, і їхні “неоправі” відповідники, особливо активні в Італії, Німеччині та Бельгії, на шляху до мети, яка полягає у включенні в інтелектуальний дискурс в якости повноправного учасника, при одночасному впливі на форму і суть дискурсу, використовують стиль, описаний як “стратегія евфемізації” (варто зазначити, що існує суттєва і потенційно здатна ввести в оману різниця між англо-саксонськими “новими правими” – неоліберальною течією, і континентальними Nouvelle Droite / Nеue Rechte / Nuova Destra, які мають радше неофашистський характер. Британським відповідником Nouvelle Droite є не тетчерівські “нові праві”, а середовище часописів Scorpion і Perspectives). Ален де Бенуа не пропагує відвертого расизму, він переказує свої погляди на расові проблеми дуже витончено, скажімо, наче між іншим кидаючи: “може арійський Зороастр мав слушність (...), коли заборонив міжрасові подружжя”. Іншого разу засновник GRECE сказав: “Наша рідна індоевропейська культура (...) схоже має здорове й природне ставлення до тіла і тих його процесів, які пов’язані з даруванням нового життя, священодійством кохання і увічненням раси”.

Пол Вілкінсон пише, що автори з кола GRECE ховаються за “обережним застосуванням евфемізмів, аби відрізнятися від однозначно фашистських доктрин – скажімо, уживаючи поняття індоевропейський замість арійський”.

Симптоматичним є ставлення Nouvelle Droite до спадщини історичного фашизму. У той час, коли вони відверто вихваляють постать Юліуса Еволи, фігуру Адольфа Гітлера Nouvelle Droite не виставляють як зразок для наслідування, хоча підкреслюють його історичну велич і... естетичну вразливість. Симпатизуючи Nouvelle Droite автор визнає, що в цій царині “вони виявляють схильність бавитися з вогнем, коли публікують у своїх виданнях політично ризиковані зображення (скажімо, фото Гітлера в героїчних позах) чи доволі сумнівні твердження”, скажімо висловлюючи прихильність до “історичного ревізіонізму” та заперечуючи Голокост.

Окрім любові до евфемізмів та паранауковости Nouvelle Droite відзначаються перехопленням або деформуванням ідей опонентів. Наслідком цього є еклектична риторика, інакша, аніж у “класичному” фашизмі. Де Бенуа і люди з його середовища спеціалізуються на майстерному відбиванні гострих закидів: скажімо, вони підтримують осуд тоталітаризму, стверджуючи, що “справжнім тоталітаризмом є лібералізм”. “Неоправі” також проголошують, що їх опозиція до змішання рас дозволяє вважати їх “справжніми антирасистами”. Прагнення до територіальної етно-культурної єдности приховане за похвалами “біорізнорідности”, однак “плюралізм культур на землі вимагає певної ексклюзивности культур на окреслених територіях і в реґіонах”, а отже це не що інше, як саме постулат територіальної гомогенічности, спрямований зокрема проти етнічних меншин та імміґрантів. Багатокультурність є анатемою для ідеологічного кола GRECE.

Nouvelle Droite ніколи не ототожнювали себе відверто з неофашизмом. Їхня спеціалізація полягала радше в інтерпретації неофашистських ідей після попереднього їх “засвоєння”. За допомогою наукового апарату і цитат з визнаних авторитетів ці ідеї поверталися до інтелектуального обігу. До грона ради покровителів часопису Nouvelle Ecole були запрошені усіма шановані інтелектуали, як-от Артур Кьостлер, Ганс Айзенк і Мірче Еліаде. Упродовж багатьох років цей часопис намагався також – з перемінним успіхом – залучати авторів, пов’язаних з лівими, аби політично легітимізувати ідеї ультраправих і ліквідувати моральний остракізм стосовно їх пропагандистів.

Інструментальний характер модернізації неофашистського дискурсу схоже підтвердив один з лідерів GRECE, М. Мармін, котрий на сторінках внутрішньоорганізаційного бюлетеню писав: “Позиція, яку займає GRECE, може в даних обставинах вважатися відносною, і, в разі потреби, зазнавати перегляду. Її роль тактична, тобто підрядна щодо того, що насправді нас цікавить і що є предметом нашої боротьби: з одного боку, усвідомлення спільної спадщини, приналежности до спільноти крові й культури; з іншого боку, бажання забезпечити нашій спільноті майбутнє, яке кореспондує з її первісною природою”.

Як розв’язання проблеми, чи Nouvelle Droite можна назвати однією з інкарнацій неофашизму, можна навести судження винятково поміркованого, ретельного і обережного в оцінках історика ідей Роджера Ґріффіна: “той спокусливий ідеологічний діалект, який еклектично користується працями широкого кола назагал нічого не підозрюючих науковців, справді заслуговує на окреслення неофашизму”.

Поза нетривалим періодом співпраці з високонакладною пресою Ерсана, Nouvelle Droite залишились генерально на марґінесі інтелектуальних і політичних течій. Їх антисемітизм, ворожість до імміґрантів, агресивна нехіть до християнської релігії призвели до того, що що навіть старанно замасковані ідеологічні тенденції Nouvelle Droite були порівняно швидко розпізнані і відкинуті громадською думкою.

Політичне Бюро Національного Фронту у 1994 р. налічувало принаймні п’ять колишніх діячів гуртка Nouvelle Droite, між якими колишній редактор щомісячника Elements, чільного видання GRECE Жан Клод Бард. Однак неможливо однозначно відповісти на запитання, якою мірою існування Nouvelle Droite на інтелектуальній арені 70-80-х років вплинуло на пізніше зростання впливу НФ у сфері французької політики. Безумовно, партія Ле Пена скористалася з відвертих сумнівів щодо республіканських ідеалів, висловлюваних групою інтелектуалів, пов’язаних з GRECE, появи антисемітських і расистських сюжетів у публічному обігу.

Постановка проблеми ментальности – обсесія “тотальних” вартостей, цілковитого присвячення індивіда політичній ідеї – також знайшла віддзеркалення у працях авторів, інспірованих Nouvelle Droite, це один з найістотніших ідеологічних нуртів неофашизму. Найпотужніше він функціонує в рамках відламу повоєнного европейського фашизму, відомого як Третя Позиція, виникнення якого відбулося водночас під впливом концепцій Еволи і Nouvelle Droite.

Одним з провісників ідеології Третьої Позиції була італійська терористична група Terza Pozitiona, члени якої, в т.ч. Роберто Фйоре, втекли за кордон, побоюючись вітчизняної юстиції, переважно до Великої Британії, де знайшли притулок і допомогу у тамтешніх неофашистських активістів. Ідеї італійських терористів вчинили тоді значний вплив на молоде покоління лідерів британського National Front, який переживав кризу у зв’язку з стрімким падінням популярности на чергових виборах і внутрішніми конфліктами. Серед молодих діячів, котрі опинилися під “італійським” впливом, були Дерек Голланд і Патрік Геррінґтон. Британські прихильники Третьої Позиції визначили себе як Політичні Солдати, що нагадувало пропагований Освальдом Мослі ідеал опори в політичній роботі на “освіченого солдата”, природного лідера-активіста. Вони прийняли Еволин виклик створити рішучу чоловічу еліту, готову вдатися до насильства на шляху до “духовного” і “расового” відродження, а також притаманний Nouvelle Droite постулат створення альтернативної неофашистської культури. Згадані два типи ідеологічних впливів були доповнені поворотом у напрямку безкомпромісної, соціально радикальної Штрассерівської традиції німецького фашизму. Підкреслювалася ненависть як щодо комунізму, так і капіталізму. В деяких різновидах Третя Позиція апелює також до релігійного шлейфу, використовуючи елементи ультраконсервативної інтерпретації католицтва, позбавленої післясоборних і екуменічних акцентів. Скажімо, її прихильники часто посилаються на твори Ґілберта К. Честертона.

Утворений в результаті різноманітних інспірацій сплав зродив подвійну стратегію, пропаговану Третьою Позицією: одночасне застосування боївкарського вуличного насильства та подальше конструювання ідеології, яка б враховувала нові сюжети, особливу увагу приділяючи культурному аспектові – витворення нового “ордену” ідеї безоглядної боротьби з демократичним суспільством. Дерек Голланд, чільний ідеолог цього нурту, засновник міжнародної федерації неофашистських груп International Third Position, описав цей процес із характерним пафосом: метою індоктринації повинна стати “Нова Людина, котра збудує Новий Етос, викуваний і загартований у вогні любові, витвореною нашою фанатичною відданістю нашій Святій Справі. Тільки вона має шанс перемогти Систему Смерті, якою оперують з Вашинґтону, Москви і Тель-Авіва”.

Антисемітизм залишається важливою складовою етосу Політичного Вояка. Ідейна декларація ITP містить твердження: “Сіонізм як організований політичний рух (...) створив систему влади, яка охопила усю планету. Ця структура містить у собі не тільки незаконний ізраїльський режим, утворений на вкраденій землі Палестини, але й центри влади у сферах політики, економіки і мас-медій, зокрема в США та Европі. Не варто додавати, що ця структура влади існує задля того, аби обслуговувати і поширювати інтереси міжнародного єврейства”.

Всупереч твердженням про нову політичну якість, яку начебто становить Третя Позиція, вона користується старими, добре відомими схемами.

Незважаючи на відхрещування від відвертого расизму “ITP підкреслює, що існує здорова й свята заповідь, аби люди були по-справжньому віддані та віддавали перевагу насамперед своїм (...). Відтак ITP підтримує концепцію Расового Сепаратизму (...). У боротьбі за збереження людського розмаїття переселення рас до країн їх походження відіграватиме провідну роль” [З програмного документу The Declaration of Principles of the International Third Position].

Таким чином, ідеологія Третьої Позиції недалеко відійшла по суті своїй від інших версій сучасного неофашизму. Антисемітизм і ворожість щодо імміґрантів, поєднані з вимогами примусової депортації “кольорових” рас, залишаються найхарактернішими програмними елементами Третьої Позиції.

Переклав Андрій Павлишин

[У журнальній публікації не наведено посилань. Основні твори, на яких засновується Р.Панковський:

von Beyme K. Right-wing Extremism in Post-War Europe.– London, 1988

Eatwell R. Fascism. A History.– London, 1995

Eatwell R. How to Revise History (and Influence People?). Neo-Fascist Style / The Far Right in Western and Eastern Europe.– London, 1995

Ferraresi F. Julius Evola: Tradition, Reaction, and the Radical Right // European Journal of Sociology.– Vol. XXVIII.– 1987.– No 2

Griffin R. (ed.) Fascism.– Oxford, 1995

Laquer W. Black Hundred. The Rise of the Extreme Right in Russia.– New York, 1994

Lipstadt D. Denying the Holocaust. The Growing Assault on Truth and Memory.– New York, 1994

O’Sullivan N. The New Right : The Quest for a Civil Philosophy in Europe and America / In: Eatwell R., O’Sullivan N. (eds.) The Nature of the Right. European and American Political Thought since 1789.– London, 1989

Peczak M. Maly slownik subkultur mlodziezowych.– Warszawa, 1992

Sheehan T. Myth and Violence: The Fascism of Julius Evola and Alain de Benoist // Social Research.– Vol. 48.– 1981.– No 1

Skidelski R. Oswald Mosley.– London, 1975

Wegierski M. Europejska Nowa Prawica // Arcana.– 1996.– Nr 12

Wilkinson P. The New Fascism.– London, 1981]

[Фрагменти з книги: Pankowski R. Neofaszyzm w Europie Zachodniej. Zarys ideologii.– Warszawa, 1998.]