ч
и
с
л
о

16

2000

Борислав Пекич

Як професор Рутковський продав душу дияволу,
або по той бік добра та зла

[Уривок з роману Як поховати вампіра]

© Пекич Б., 1977

Лист двадцять шостий

Середземномор’я, 5 жовтня 1965 року.

Дорогі мої, Сабіно та Гілмаре,
я одержав сьогодні й другу телеграму. Мені її вручили під час урочого відновлення сил, після короткої зневіри, яка мене було охопила. Безмежно дякую вам за турботу. Особливо Гілмарові, дорогому, доброму Гілмарові, за жертовне рішення відібрати у своєї книжки кілька дорогоцінних днів і розтринькати їх на мене. На щастя, дякуючи ще раз, я готовий відмовитися від цієї послуги. Немає жодної потреби вам сюди приїздити. Я повністю контролюю свої сили, доказом чого має послужити мій останній лист. Звичайно, якщо ви не збираєтесь приєднатися до моєї акції, але оскільки ви про неї ще нічого не знаєте, це малоймовірно. Та й часу не було б. (Рахунок у пансіонаті я оплатив, машину поставив у гараж на огляд – про це не турбуйтеся – і спакувався. Я вирушаю до Німеччини біля сьомої вечора. Їхатиму вночі через спеку, а також з деяких інших причин, які вам у свій час будуть пояснені).

Я почуваюся чудово. Майже як перша людина першого дня. Ніби мені за ніч поміняли усю кров, і замість отої втомленої, зараженої та отруєної калюжі жилами тече сам струмінь життя. Не пригадую, щоб я колись почувався таким бадьорим, енергійним та впевненим. Для цього стану у мене немає ніяких порівнянь. Але якщо Гілмар пригадує, як він нам колись пояснював невимовне відчуття поринання у спільність за духом, що охоплювало і п’янило його завжди, коли він брав участь у парадах Гітлерюґенду або слухав промови Фюрера, ви дістанете приблизне уявлення про мій стан. Із суттєвою різницею, зрозуміло, бо моє піднесення випливає із повного злиття з ідеєю, а не з людьми як її посередниками.

Ви знаєте, як я завжди страждав від хронічних сумнівів, дилем, нерішучости, коливань та відтермінувань. Наскільки я був схильним до компромісів. Тепер про них нема вже й мови. Цілі мені зрозумілі, їхня доведеність повна, а рішучість досягти їх непохитна. Очевидно, у мені змінився якийсь вирішальний фактор, і то в момент, коли всі інші були вже сплетені у зашморг, що висів на гачку для люстри. Не вірю навіть, що ви змогли б мене впізнати. Поки я пишу ці рядки, я дивлюся на себе у дзеркало, і зі здивуванням, швидше із радісним збудженням, аніж із страхом, констатую, що я змінився. Я не зміг би сказати, у чому полягає зміна. У фізичному плані її немає. Можливо, різке схуднення надало мені вигострених рис, контурів леза, блакитного полиску сталі, який можна побачити у пророків і взагалі у людей, переконаних у своєму покликанні, таких як Іоанн Хреститель, Савонарола або шеф РСХА Райнґард Гайдріх. Можливо, це враження можна приписати зеленкавому ацетиленовому гарячковому блиску в очах, ледь приглушеному великими діоптріями окулярів. В кожному разі, зміна не може бути пояснена через відомі поняття, або я про такі поняття не знаю. Однак, те, у чому я переконаний і що можу передати словами, наповнює мене впевненістю і твердою вірою. Всі болячки щезли, як рукою зняло. Апетит я мушу приборкувати, хоча мені видається, що він радше відбиває жагу за життям, аніж голод за земною їжею. Моя думка чарівно прояснилася, а мислення дістало неймовірного прискорення. Наче я набув здатности доходити до певних вірних висновків без жодного логічного засновку, без будь-якого посередництва емпірики або досвіду. Я б наважився навіть сказати: ЗАВДЯКИ ОТКРОВЕННЮ. Перебільшене порівняння я використовую, щоб підкреслити виняткову швидкість у прийнятті рішень і їхню спонтанну гармонію із цілим єством. Здатність до спогадів повністю відновилася. На щастя, аж ніяк не у старому, покаянному, демонічному вигляді, який мав усі шанси духовно мене спустошити й фізично знищити, а якраз навпаки: як усвідомлення повної несуттєвости минулого для наших автентичних життів. (Відчуття свободи, рівне тому, яке охоплює потопаючого, котрий знову ковтнув повітря!) Без минулого я знову став вільним! Один процес між тим зміцнює такий стан. Події війни взаємопроникають і перемішуються у меланж, з якого все важче щось зрозуміти.

Якусь дату ізолювати, образ виділити, сцену відновити. Навіть такі особистості як полковник Штайнбрехер втрачають індивідуальність і перетворюються на потоки незв’язаних думок, ідей та слів. Ніби поставлене на маленький вогонь, минуле випаровується; я звільняюсь. Мої дилеми зникли. Чи це взагалі був я, чоловік із пером у руці та згаслими очима, що готувався до самогубства? Чи це чудовисько, що пожирало Парасольки, взагалі було Конрадом Рутковським? Оте чудовисько із міщанським сумлінням, яке спробувало фальшивими звинуваченнями з найпрекраснішої на світі речі зробити диявольський тризуб? Чи це був Конрад Рутковський, який двадцять два роки після війни убивав себе уявними провинами у ній? Звідки взагалі у нього думка, що він у чомусь винен? Чому б він мав бути винен? Та ж він був лише незмащеним – та що я кажу? – тріснутим ґвинтиком німецької воєнної машини. Куди б його не закручували, він крутився вхолосту. Нічого не скріпляв, нічого не приводив у рух. Всюди, де його закручували, все виходило з ладу і вибивалося з колії... Забудьмо минуле. Відкиньмо його, як смердюче дрантя, яке нас знищує. Приймімо невинність, яку нам пропонують через це зречення. Нехай тінь не бруднить ландшафт, яким ми надалі крокуватимемо, осяяні далеким світлом мети. Знаймо: забування, відкидання, знищення минулого – важлива ознака нового стану, у якому я говорю і в який я вас по-братньому кличу!

Ви питаєте мене, як це сталося, щоб і ви змогли до нього приєднатися? Воно прийшло як блискавка, як грім. Так, як прийде до вас, коли проб’є ваша година. Розвиток відкинутий, історія відсутня. Я прокинувся новою особою, як і ви одного дня прокинетесь!

Я вже натягнув зашморг на шию, коли почув стукіт у двері. Спочатку я не звертав уваги. Стукіт вперто повторювався. Я був у нерішучості. Якщо я не відчиню, відвідувачеві це може видатися підозрілим. Підніметься тривога, двері висадять, а мене виймуть із зашморгу. Здоровий глузд вимагав, щоб я ввічливо позбувся незваного гостя, ким би він не був. Це, зрештою, лише коротке відтермінування. Я прочинив двері: у коридорі нікого не було. Мабуть, я помилився, і стукали до якихось інших дверей. Я замкнув двері і знову натягнув зашморг. Ще раз мене зупинив стукіт. Брутальні та владні удари цього разу були виразнішими та наполегливішими. Не було сумніву, що звук іде від дверей. Я відчинив їх, знову нікого не побачивши. Але тепер я зауважив біля дверей велику чоловічу парасолю. Вона була приставлена до лівого одвірка, напевно давно, тільки я її від хвилювання не помітив. Я відразу пізнав її: Адамова нечестива спільниця. Я був наляканий і вражений. Я не розумів сенсу цього перешкоджання. Я припускав, що це один з видів Адамового тиску. Я заспокоївся, навіть посміхнувся, розуміючи, у контексті зашморгу, марність таких штайнбрехеровських впливів. Він вже не міг нашкодити мені ані втягнути мене у злочин. Він був безсилий перед смертю. Спершу я вирішив залишити її там, де вона є, а тоді зрозумів, що вона й далі стукатиме, а це занепокоїть гостей або персонал. Вони могли прийти, щоб втрутитись і перешкодити мені. Крім того, я не бажав померти під музику диявольського стукоту. Я взяв її, заніс до кімнати, замкнув двері, Парасолю приставив до стіни і повернувся до шибениці. Від того моменту аж до ранку я більше нічого не пам’ятаю. А зранку я прокинувся у новому стані, в якому жагу смерті замінили потік життєвої енергії і вдячність Парасолі, яка врятувала мене, наштовхуючи, очевидно, на думку ще раз всебічно розглянути моє самогубне рішення.

Залишімо Парасолю її чорній, чернечій закляклості, а самі повернімося до своєї місії.

Вона насамперед стосується РУЙНУВАННЯ МИНУЛОГО І ЗНИЩЕННЯ ЙОГО ЧАДА – ІСТОРІЇ. Історія, браття мої по духу, є каменем на шиї життя. Аладинова чарівна лампа, з якої з’являється потворний дух розкаяння та докорів, щоб викликати в нас огиду до будь-якого майбутнього. Літаючий килим, на якому ми, приголомшені спогадами, фальшивим небом фальшивих історичних уявлень, поспішаємо до пекла. Відкиньмо її! Викиньмо на смітник всі її джерела. Всі писані аннали, листи, державні документи, газети, грамоти, протоколи, літературні твори, щоденники, мемуари, читанки з історії, епітафії, все, що було будь-коли про будь-що написане! Зруйнуймо всі пам’ятники минулого, все, на чому ми могли би вчитися новим невдачам! Навіть древні руїни зрівняймо з землею, по якій будемо вільно і славно крокувати, наче рівниною без перешкод! Повернімо речам їхню божественну невинність та невизначеність! Бо я вас, браття, вчу невинності! Чесноті незважання! Чи озирається камінь, коли котиться з гори, руйнуючи все перед собою, щоб якомога швидше зайняти на дні свою щасливу позицію? Отак і ви не оглядайтесь! За вами немає нічого, що було б гідне вас! За вами – лише перерита стежка падіння! Будьте Орфеєм, який не озирнувся! Майте очі і серце тільки для того, що перед вами! Будьте Надлюдьми!

Бо чим є ота Історія, якою ми так захоплюємося і в якої так бажаємо вчитися? Чим є те, про що нам говорять Святе Письмо – якщо воно є фальшивою історією єврейського народу – Геродот, Полібій, Саллюстій, Лівій, Тацит, Светоній, Й.Флавій, Плутарх? Які казки нам розповідають Карлейль, Тьєрі, Ґіббон, Моммзен, Ранке, Шпенґлер, Тойнбі? Чи це факти? Чи це правда? Аж ніяк, брати мої по духу! Це лише припущення розуму. Ортопедичні аналогії. Вапнякові, фантомні тіні колишніх фактів. Виклад доказів добрий, але базується на фальшивому звинуваченні. Логіка бездоганна, починаючи від першого засновку, але перший засновок фальшивий. Документація вичерпна, але служить хибному припущенню. Людство робить висновки зі свого минулого, так само, як би ви з голого факту мого сидіння за столом спробували зробити висновок, про що я пишу, спираючись лише на факт, що я історик, і на мій настрій. Ви помилилися б. Ви б вірили, що я реставрую історію там, де я її руйную. Навіть після прочитання цих листів, гадаєте, Ви мене зрозумієте? Зможете сказати із чистим сумлінням: тепер ми знаємо, ким був Конрад Рутковський? Як жахливо ви помиляєтесь! Те, що ви помічаєте, – лише відображення у дзеркалі тіні. Те, чого я не сказав, але знаю про себе, вагоміше від того, що я сказав. А те, що я знаю про себе, є, знову ж таки, значно меншим від того, чого я про себе не знаю і ніколи не дізнаюсь. І що ж тоді являє собою Історія? Мертвий привид буття замість буття. Плутанина припущень, брехні, обманів, інтерполяцій, фальсифікатів, описок, навіть друкарських помилок, на підставі яких ми створюємо історичні уявлення. Традиція, на якій ми, інтелектуали, будували думку про майбутнє, є перманентним непорозумінням із минулим. Перешіптування глухих, німих та сліпих упродовж століть. На сипучому піску помилок ми будуємо майбутнє. Хіба ж має дивувати те, що вона не викликає в нас довіри і що кожну зміну ми зустрічаємо з острахом?

Але не будьте нетерплячими, браття мої по духу! Я – не втомлений плакальник за фальшивими ідолами! Я – будівничий справжніх! Виявивши вашу рану, я знайшов і ліки для неї! І так, як вас Христос звільнив від Східного гріха, – марно, бо все відкидається легше, ніж сором – я вас позбавлю Західного: гріха розуму, логічности, поміркованости, посередности, розрахунку та компромісу!

Якщо ви мене послухаєтесь і станете сильнішими від свого минулого, рівними своєму майбутньому, якщо через відкидання людяности зможете піднятись над добром та злом, то місце в останньому автомобілі, який проїде Берліном, буде вам забезпечене [1]. А це вам ґарантує той, хто проповідує, що все базується на житті і що без нього немає нічого цінного. Відкиньмо минуле! Знищмо його скрізь, де тільки воно нас сковує у невинності та творчому незнанні! Спустошмо бібліотеки! Спалімо державні архіви! Зречімося спогадів, цього свинарника маленьких людей, і пам’яті, якою ми обросли, наче терном і нагадуємо примарні опудала у спраглому полі! Порвімо й оті безглузді старі листи, які нам одного дня завалять стелю на голову! Забудьмо, коли, де і від кого ми народжені! На сміття викиньмо документи, з яких про це можна довідатись! Якісь фотокартки, кіно та аудіо записи підуть за ними у прірву! На порошок зітрімо фальшиві зірки Ґутенберґової рабської галактики! Заборонімо будь-який людський слід у піску і зрівняймо усіх, хто з марнославства або боягузтва опиняться перед смертю! Зупинімо друкарні, ліквідуймо пресу! А якщо нам для початку ця послідовність видається надто сміливою, зробімо її з самознищуючого матеріалу! Нехай прочитані вранці газети самі згоряють увечері! Нехай написані й отримані за день листи розпадаються ввечері на порох! Нехай касети з фільмами вибухають одразу після показу!

І якщо ви мене питаєте, як це нам вдасться, як ми скинемо камінь минулого зі своєї спини, я вам кажу, що ви невірно поставили запитання і що ви нічого не досягнете, доки ставите його догори ногами. Якби минуле було лише каменем на нашій спині, ми би відчували його як тягар і давно би його з себе скинули, як те, що є поза нами. Якби воно було в нас, ми б давно його виблювали або померли, тому що або ви усуваєте отруту, або вона вас вбиває. Ні, браття мої по духу, немає минулого в нас, це ми у минулому, як у гарячому та задушливому болоті. Вибратися з нього ми можемо, тільки потягнувши себе за волосся, як це зробив барон Мюнхгаузен, коли застряг у багні.

Аж поки відчуття минущости не стане таким глибоким, як сама минущість, минуле не буде знищене. Щоб перемогти його, люди повинні звикнути до смерті. Тому що ми тепер не помираємо. Ми тільки прикидаємося. Стікаємо тихенько до болота, яке душить нащадків. Станьмо винятками! Будьмо такими ж великими у зреченні, як немилосердними ми є у привласненні! Поки не вб’ємо минуле, не народимо майбутнього! Замість нього будемо народжувати дітей після смерті батька!

Тільки тоді, коли зникне минуле, кожна людина стане творцем і будівничим. Кожне створіння будуватиме світ від початку. Я пропоную вам вчення найвищої хоробрости: я вчу вас помирати! Людської смертности та надлюдської вічности! Все решта дим і тінь тіні!

Ви скажете, а що тут особливого, незвичайного і нового? І раніше були великі та славні руйнівники. Руйнівники були, браття мої по духу, але не було жодного, який би знищував як творець. Бо сказано, що двері скрізь низькі, і що пройдуть і ті, котрі є великими, але вони мусять зігнутися. А я вам кажу, що ми не будемо згинатися. Ми хочемо залишитися великими. Ми розіб’ємо всі двері і за власною міркою зробимо інші. І було також сказано, що треба розбити усе, що може розбитися об наші істини. А я вам кажу: розбийте усе! Тільки з хаосу народжуються зірки!

Яка була користь Александру від того, що він спалив Персеполь, якщо він не зруйнував Атен? Чого досягнули Антіох або Веспасіан, зруйнувавши великий єрусалимський Храм, якщо Вчення залишилося? Що змінилося від того, що сіллю посипано Картаґен, якщо залишився солодким Рим? Що важило для майбутнього спалення александрійської бібліотеки, якщо зосталися всі інші?

Сказано, що ти йдеш шляхом величі, і що за тобою вже немає дороги, бо її знищила твоя нога. А я вам кажу: дороги ніколи й не було; дорогу викорчували твої залізні ноги!

А потім сказано, що з усього будь-коли записаного вартує тільки те, що викарбовано кров’ю, і що від ще одного століття письменників та читачів дух зовсім засмердиться. А я вам кажу: він смердить уже віддавна! Смердить, починаючи від першого удару клину по кам’яній плиті, від першого північного оленя, зачаклованого на стінах Альтаміри!

Віддаймо за це шану мученикам знищення, святим спустошення, бо вони не боялися майбутнього, піднімаючи руку на минуле; мовчазним самітникам у світі слів, які першими зрозуміли, що слово – це підлий компроміс з не-ділом, а оце – ще підліший із небуттям. Вони наважилися запалити перший вогонь свободи, і підтримують його досі, всупереч приниженням і несправедливості, жертвами яких вони були століттями. Особливо першим із них, котрі спалили книжки Протагора. Віддаймо шану Папі Іннокентію ІІ, св. Бернарові, Раді Суассона та Сенса, які спалили всі книжки Абеляра, а також учасникам собору у Констанці, які звели порахунки із Яном Гусом та його творами. Не забудьмо також Міської ради Вормса, яка першою розклала вогнище під творами Лютера, і тих, що іншому вогню віддали Lettres a un Provincial Паскаля, а особливо славного парламенту Парижа, який витримав натиск невігласів і знищив копії Еміля Ж.Ж.Руссо. Тому ж таки парламентові належить честь спалення 18 серпня 1770 року, між іншим, трьох баронів Гольбахів, одного Буланжера і одного Вольтера. Вибачмо йому миттєву слабкість щодо останнього. Вона була пізніше виправлена, і ніщо з написаного старим лицеміром не уникнуло очищувального вогню. Завдяки тому ж творчому духові ми позбулися – хоча б тимчасово – д’Обіньє, Бомарше, Гельвеція, Маріво, Мілтона (Defensio), Марло, Рейлі (History of the World, перший том), Локка, Гоббса (Leviathan), Свіфта, Дефо та багатьох інших виробників слів та коптителів неба. Хоча можна тільки жалкувати через те, що у складних випадках разом із своїми книжками горіли й автори, а у простіших – стільці, сидячи на яких вони писали. Подібні заходи ми вважаємо і вважатимемо виправданими тільки тоді, коли спалення певних творів не дає достатньої ґарантії, що автори їх не відновлять по пам’яті або не складуть замість них інші. До того ж, давайте не будемо через скромність, яка є зброєю слабких, нехтувати незабутнім 10 серпня 1933 року, коли на нашій батьківщині почалося ритуальне спалювання книжок в Університетах. (Там справедливо згоріли обидва Манни, Цвайґ, Жид, Пруст, Гайне, Ремарк, Золя, Шо, Лондон, Фройд тощо). Тим більше, що вперше у відповідальній справі взяли участь переважно інтелектуали – студенти з професорами. Раніше інтелектуали обмежувалися висуненням звинувачень і оголошенням вироків. Сам акт покладався на слуг. І я вам кажу: їм потрібен був час, аби побачити, що простим нечитанням, способом, яким послугувався народ, книжку вбити не можна.

Не задовольняймося захопленням. Бо сказано, що ми прагнемо кріпости кам’яного стовпа і чим вище підносимося і у височінь піднімаємося, тим стаємо прекраснішими та ніжнішими, а всередині – твердішими та загартованішими. Щоб із отрути своєї бальзам собі приготувати. Бо тоді ніяке зло не вийде з нас, крім зла від боротьби наших чеснот. Вдосконалюймо дияволів, якщо маємо їх. Так ми станемо легкими, летітимемо, тільки просто себе поглядаючи, і в нас гратиме Бог. Не турбуймося, чи щось є добрим чи злим, бо ми не знаємо, ні що є добром, ні що є злом. Це знають лише творці, котрі бачать мету (тому що тільки відносно неї щось може бути добром або злом), а країні вони дають сенс та майбутнє (тому що тільки стосовно неї може існувати і добро, і зло). Так сказано. А я вам кажу: немає ані добра, ані зла, аж поки ми не дійдемо до мети.

А щоб ви не думали, що це знову базікання лякливого мудреця з міщанської мишачої нори, ось я вам кажу, що велике очищення від помилок, велике прибирання світу вже почалося і почав його я.

Насамперед я звернувся до Св. Отця з приводу його Biblioteca Apostolica Vaticana (800 000 томів). Я закликав його все це сміття без зволікань вкинути в вогонь. І хоча Церква ніколи не поспішає діяти, хоча вона обмежена догмами та канонами, я вірю, що, натхненна досвідом із Index Librorum Prohibitorum (Коперник, Данте, Гіббон, Юм, Мілл, Стем, Кант, Лоуренс, Стендаль та безліч інших), вона подасть приклад, який дійде до серця.

Тоді я звернувся до Ї.М. Королеви Єлизавети ІІ (тільки в публічних бібліотеках – 70 000 000, у Британському музеї – 6 000 000, Кембриджі та Оксфорді – 5 000 000). Я розраховував, що англійці, які не посоромилися перед собором Old St. Paul спалити переклад Нового Заповіту Тіндалла, матимуть не більше поваги й до світських книжок.

Писав я і росіянам. (У 400 000 бібліотек більше 25 мільярдів книжок!) Я свідомий гідного жалю факту, що вони нічого не вчинять без домовлености з американцями (близько 100 000 000 тільки у трьох десятках найголовніших), тому я водночас і тими ж словами звернувся до Президента Сполучених Штатів. Я тремчу від страху, що якийсь осел з ООН запропонує створити черговий підкомітет, де справа безконечно затягуватиметься – полички б тимчасом заповнювалися – і де, замість дискусій про технічні проблеми вогнища, як це колись робив пан Герберт Флосс у Треблінці, розводилися б про оборонні та наступальні книжки, книжки такого або сякого інтелектуального наповнення та радіусу дії.

Щоб вони не відчували себе обійденими, я звернувся й до французів, посилаючись на славні традиції Паризького парламенту. Своїй країні я вислав коротку телеграму, в якій сказано: ПОЧИНАЙТЕ! Я вважаю, що цього вистачить, бо коли там що має початися, то всі розуміють, що саме.

Це буде перша революція без людських жертв. (Може загинути якийсь впертий нічний сторож, скажімо, у Рейк’явіку – усього 180 000 томів). Але я не боюся крові. Не біймося крові, браття по духу, якщо вона необхідна. Сказано, що цілі, в ім’я яких вона проливається, освячують кров. А я кажу: це кров освячує – освячує всі речі.

Тому я хочу, щоб були чоловік і жінка: чоловік – придатний до війни, жінка – придатна до народження. Так сказано і нехай так зостане!

Знайте, що тільки хаос є творчим. Тільки з нього народжуються світи. Землетруси закривають старі, а відкривають нові джерела. Так сказано, а я вам кажу: Не чекайте землетрусу! Будьте землетрусом! Тільки гнилі фрукти падають, якщо дерево не трусити. І чим брутальніше й немилосердніше ви його трусите, тим більше плодів падає.

Дивіться просто себе. Бо якби було задумано, щоб ви дивилася назад, ви б мали очі на потилиці. Любіть землю дітей своїх, а не дідів своїх. Бо честь залежатиме не від того, звідки ви прийшли, а куди ви йдете.

Не лякайтеся дна. Любіть дно. Будь-яке найглибше знання є дном. І не питайте, яким воно є. І на п’яді дна можна стояти. І немає дна, з якого не видно сяйва зірок.

Відкиньте усе, як я відкидаю:

Відкидаю Закони, бо це ланцюги, якими мене сковують оті, що вважають себе добрими, а є лише безсилими; обираю беззаконня Волі, яка за своєю міркою облаштовує світ! Тому що я творець, тому що мені дане, тому що мені можна! Я відкидаю їхні Плити і розбиваю їх об свою Волю, як це зробив Мойсей із синайськими!

Відкидаю Справедливість, бо вона робить широким будь-який шлях, і йдуть ним і достойні, і нікчемні, і потрібні, і непотрібні, і ті, хто знають, і ті, хто не знають, куди шлях веде!

Відкидаю Рівність, бо вона будь-який шлях робить вузьким, і з кожного кроку робить крах. Війни треба залишити для боротьби із собою та своєю людяністю!

Відкидаю Доброту, бо коли я йшов шляхом, і яким би шляхом я не йшов, вона мене затримувала, спокушала і ослаблювала; я згинався із співчуттям над упалими, які замість вдячности обвивали мені шию руками і тягли до землі, щоб я з ними страждав і вмирав!

Відкидаю Докори й Сором, бо вони змушують мене опускати голову та очі до землі, позбавляючи мене задоволення дивитися високо вгору на свою мету! Якби сумління завжди перемагало, землею б сьогодні правили мавпи!

Відкидаю Мудрість, бо власне безумство величніше від будь-якої чужої мудрості.

Відкидаю Любов, бо вона не вміє вибирати; я обираю ненависть, бо вона вміє і ніколи не помиляється. Відкидаю її, бо знаю, що й Бог має своє пекло, і що ним є його любов до людей!

Відкидаю Страждання і не подаю причин; хто їх сам не бачить, той народжений для смерті і не гідний жити!

Відкидаю Свободу, бо вона мене оп’янила і зробила так, що я зійшов з дороги, на якій залишилися ті, хто покірливо тримався за руки; ті, хто знав, що на вершину світу людина не піднімається сама, що один тримає компас, другий вбиває кілки, а третій несе речі, але знали й те, що вже біля підніжжя треба знати, хто встановить на вершині прапор і чиє ім’я носитиме гора!

Відкидаю минуле, тому що воно мене створило таким, яким я є, і приймаю майбутнє, яке я створюю таким, як я хочу; тому що можна бути вагітним тільки своєю дитиною; і тому що я бажаю мати годинник на самому початку свого часу, а не щоб мені його вручили наприкінці, коли я вже не маю що ним міряти!

Я відкидаю людину і людяність, бо я за надлюдину та надлюдяність!

Я блукав, шукав і знайшов. Дух допомагає мені написати сміливо:

НА ПОЧАТКУ БУЛО ДІЛО.

Нарешті вже свій, а не ваш, КОНРАД РУТКОВСЬКИЙ [2].

Примітки автора

1. Поняття “прогулянки в останньому автомобілі” пов’язане із анекдотом з життя Гітлера. Одну з антисемітських промов Фюрер закінчив обіцянкою, що після всіх антиєврейських заходів від усього єврейського населення Европи залишиться тільки на один автомобіль пасажирів. (Вважається, що відсутність суттєвого опору знищенню зумовлена тим, що кожен єврей вірив, наче саме ВІН буде у тій машині. Помилка, зрештою, цілком людська).

2. Якщо частину листа – від речення “Тому я хочу, щоб були чоловік і жінка...” до гасла “На початку було діло” – звільнити від пророчої патетики та зайвих інтелектуальних евфемізмів і звести до сухого змісту, вона з успіхом може бути викладена доступною мовою з “Настанови для члена НСДАП”: “Вождь створив Партію, розуміючи, що наш народ, якщо він бажає жити і йти до Золотої ери, має бути керований ідеологією, притаманною німецькій природі. Ця ідеологія вимагає надзвичайної людини. Через це Партія завжди являтиме меншину, яка керує. Вона – еліта народу, що складається виключно з борців, готових на все заради втілення націонал-соціалістичної ідеології. Як ідеологічний інструмент виховання, Партія є керівним органом німецького народу, відповідальним за тотальне проникнення націонал-соціалістичного духу. НСДАП мусить тотально домінувати в суспільному житті... Критерієм прийому до Партії має бути не буржуазний, а військовий, а вирішальним фактором для оцінки характеру кожного кандидата є його поведінка перед обличчям ворога. Рисами члена мусять бути: принциповість, щирість, чесність, акуратність, вміння керувати, колективістський дух, надійність, справедливість, незалежність, хоробрість та рішучість. Бойовий дух, самовідданість та сила характеру – головні характерні риси націонал-соціаліста. Націонал-соціаліст зобов’язаний кожного дня запитувати себе, чи може він свою поведінку виправдати перед Фюрером... Хто не вміє коритися, ніколи не вмітиме наказувати. Ніколи не посилайся на свою думку. Існує тільки одна думка, і це думка Руху... Головним принципом Партії є принцип керівництва. Всі керівники призначаються Фюрером і відповідають перед ним, а по відношенню до підлеглих мають необмежений авторитет. Керівний представник Партії в жодному разі не має права бути слабким та вразливим... “Furer princip” – структура у формі піраміди, на вершині якої стоїть Фюрер. Домашнє господарство є найнижчою формою націонал-соціалістичного об’єднання. Господарство – організоване об’єднання громадян, які живуть у одному помешканні, включаючи і обслугу. Block складається з 40-60 домашніх господарств. Blockleiter – найнижчий керівний функціонер НСДАП. Окрім інших обов’язків, він виявляє ворогів і повідомляє про них. Він не тільки повинен бути провідником націонал-соціалістичної ідеології, але й має також домогтися практичної співпраці членів свого Block-у у втіленні її в життя...”

Переклала Алла Татаренко