ч
|
Мирослав ПоповичЕвропа – Україна: праві та ліві Европейська права Механізми консервації европейського образу життя різноманітні, вони не вичерпуються політичною активністю право-консервативних сил. Один із способів надання політичному механізму европейських країн консервативного характеру – ускладнений і уповільнений спосіб розгляду політичних питань, вірніше, такий спосіб, при якому неможливе радикальне і швидке прийняття рішення за рахунок життєвих інтересів великої частини народу. Особливо цим відзначається Швейцарія, де найважливіші питання відлежуються у владних інстанціях іноді десятиліттями. Ще один важливий спосіб включати додаткові гальма – принцип консенсусу. Знову ж таки, напрошується приклад Швейцарії, де великі питання виносяться на голосування тільки тоді, коли підготовані компроміси і ґарантовано майже одностайне “за”; але в цілому про континентальну Европу можна сказати, що для неї властива не дво, як в англо-саксонській політичній культурі, а багатопартійна система. Якщо при двопартійній системі той, хто виграв вибори, бере на себе всю відповідальність, то за багатопартійної системи неминучі домовленості між партіями, і нерідко навіть маловпливові нечисленні партії мають значний вплив на події, коли бракує саме їхніх голосів. Політична історія Европи дає просто таки феноменальні приклади угод, які задовольняли всіх. Марксистському розумінню політики як сфери боротьби за владу можна протиставити традиційне европейське розуміння політики як уміння досягати компромісів. Консервативна або права політика опирається на традицію й історично була пов’язана з націоналізмом та Церквою. “Бог, цар і батьківщина” – таким було гасло консервативного російського самодержавства. В сучасному демократичному суспільстві відповідником цьому традиційному принципу консерватизму мало б бути “держава, нація, релігія”. Европейська права завжди була державницькою. Відштовхування від небезпечних новацій – це, так би мовити, негативна риса консерватизму; але в політиці потрібна велика ідея. Такою ідеєю в історії Европи, як і в історії всіх країн світу, була ідея національної державної величі. Із зрозумілих причин Німеччина цю ідею з політичного репертуару вилучила. Для Великої Британії державна велич – Британська імперія, під руїнами якої опинився сьогодні туманний Альбіон. Про інші країни Заходу говорити не доводиться. Ідею державницької національної величі демонструє сьогодні французька політика. Характерно, що в післявоєнний час націоналізацію у Франції проводили разом як комуністи, так і ґоллісти з обопільної згоди: і ті, й другі домагалися посилення французької держави. За винятком Франції, ідея державної величі, мабуть, згасла скрізь у Західній Европі. Але й у Франції перемогла сильніша ідея европеїзму. Европейська інтеґрація означає кінець не національних суверенітетів европейських націй, не їхньої державности, а класичної національної ідеї як ідеї державної величі, могутности та непереможности. Традиційний европейський консерватизм глибоко підірваний саме інтеґраційними процесами; консерватизм, класична права, за визначенням повинен бути антиевропеїстським. Обережного антиевропеїзму дотримуються сьогодні англійські консерватори, зрештою, не відмовляючись від ідеї об’єднаної Европи. Є антиевропеїстські скептики і в інших національних правих. Однак, процес інтеґрації, як кажуть, пішов, і антимаастрихтські настрої не можуть стати програмними для правих. Державна велич у сьогоднішній Европі може бути тільки об’єднаною величчю Сполучених Штатів Европи. Таким чином, консерватизм із його державницькою ностальгією втрачає традиційний зв’язок із державницьким націоналізмом. “Маастрихтський” европеїзм пройшов крізь ліве і праве европейське середовище, по-новому поділивши політичні сили. Курс на об’єднання Европи уперто захищав соціаліст Міттеран, але, схоже, саме правий центр Ширака втілюватиме найнепопулярнішу частину европеїстської політики. В ґоллістській партії в часи страйку 1995 р. тверду лінію Алена Жюппе засудили ветеран ґоллізму Шарль Паскуа, Едуар Балладюр, Філіп Сеґен; коли Жан-П’єр Шевенеман, противник Маастрихту, колишній соціалістичний лідер, виступив у парламенті проти Жюппе, йому аплодували праві. Інтеґративні процеси в Европі поставили під сумнів традиційні цінності національного партикуляризму. Не менш серйозні проблеми постали перед правою ідеологією також там, де вона стикається з релігією і Церквою. Ми можемо навіть говорити про кризу християнського ідеологічного обґрунтування правої політики. Сьогодні криза християнської демократії очевидна в Італії, де викриття корупції зруйнували опору консерватизму – християнсько-демократичну партію. Це важкий удар по правому фланзі італійської політики. Сам по собі правий рух Берлусконі жодною мірою не заміняє християнську демократію – це саме рух, без доброго апарату, провінційних відділень тощо, імпровізація хитрого телевізійного магната. Союзник справа, Джанфранко Фіні, небезпечний саме своєю підтримкою, бо у випадку виграшу права витримувала б величезний тиск неофашистів. Релігійні орієнтації західного світу різноманітні. Якщо у США релігійність є правилом хорошого тону, то в Европі віротерпимість зайшла в суспільстві дуже далеко. При цьому американці набагато вимогливіші до послідовного втілення в життя принципу відокремлення Церкви від держави, ніж европейці. Якщо в США справа про усунення образу Христа з приміщення державної школи, ініційована учнем-нехристиянином, дійшла до Верховного Суду і скрізь розв’язувалась не на користь релігії, то в аналогічній ситуації в Баварії (ФРН) місцева влада відмовилась виконати таке ж рішення Верховного Суду. На думку баварських властей, учень-нехристиянин має право не визнавати Христа, але зобов’язаний толерувати вірування більшости. Проте, ні там, ні там не йшлося ні про що більше як толерантність. Ніде на Заході неможливий клерикалізм, пряме залучення Церкви до політики. Не були, строго кажучи, клерикальними і християнсько-демократичні партії, що утворилися чи посилилися в Европі після війни. Їхній зв’язок із християнством прокламувався насамперед як зв’язок ідейний, як спроба побудови політики на засадах християнської філософії та моралі. Однак, здається, і ці форми організації консерватизму уже віджили свій вік. Криза християнсько-демократичної партії Італії – не тільки італійське явище. Певною пересторогою для католицьких політиків мала б стати поразка Валенси на польських виборах, де Церква повністю поставила на колишнього лідера “Солідарності” і програла. Кардиналові Ґлемпу це дало привід назвати поляків “хворою нацією”, що не робить йому честі як політикові. Набагато раніше, в кінці 60-х років, повністю провалилася через свої екстремістські орієнтації права у Франції. В 40-50-х роках католицизм очолював тут правих, католицькі профспілки були орієнтовані на соціальне партнерство, що було тоді правою ідеєю. В 60-х роках сталася деконфесіоналізація католицьких профспілок, а з колишнього католицького руху пішла “друга ліва”. Можливості поразок католицької політики були закладені вже в ті повоєнні роки, коли християнська демократія тільки створювалася. Християнізація й ідеологізація правих партій – явище післявоєнне, наслідок протистояння комунізмові з його монолітною марксистською ідеологією, і криза християнської політики є частиною змін у посткомуністичному світі. Ризик політичної поразки для партії, безпосередньо пов’язаної із Церквою, надто великий, бо він має небажано широке ідеологічне відлуння. Можна зрозуміти звернення правих політиків повоєнної пори до християнської ідеології: ліві тоді мали духовну опору в політичній релігії марксизму-ленінізму. І Марксу протиставили... Ісуса Христа. Сам цей принцип відійшов у минуле. Будувати політику “так, ніби Бога немає” (за висловом папи Іоанна Павла II), доводилось і клерикалам минулого, і християнським демократам. Будувати політику “так, ніби Бог є”, необхідно кожній европейській партії: гуманізм має бути рисою не партії, а політичного простору. Партія Бога – такий же ж парадокс, як Партія Істини, Партія Правильного Шляху і Єдино Правильна Ідеологія. Це залишається нам від ідеології харизми, дива і пророків. Криза [до кінця 90-х років] не торкнулась Німеччини. Але ХДС-ХСС не є, взагалі кажучи, правою партією. Від початку ХДС відрізнялась від довоєнного “католицького центру” своїм екуменічним характером. Християнська демократія в протестантсько-католицькій Німеччині мусила бути міжцерковною, надцерковною, позацерковною. По-друге, прийнявши консервативну знакову систему християнства, ХДС надала реформі Ергарда характеру не тільки ліберального, а й соціалістичного, бо орієнтованого на “соціальну державу”. Ергард надав курсові ХДС тієї персоналістської ліберальної спрямованости, яка властива філософії сучасного німецького протестантизму; але результати це дало в сполученні християнського солідаризму з німецьким етатизмом – ідеєю і практикою соціальної держави. Недаремно преса з правими симпатіями часом пише про змагання двох соціалістичних партій в Німеччині, хоча це, звичайно, журналістське перебільшення. Третя риса сучасного консерватизму – захист традиційної европейської “господарської демократії”, або капіталістичного ладу. І тут з европейськими правими відбуваються зміни, доля яких ще не остаточно визначена. Лібералізм почав сходити зі сцени ще після I Світової війни, після поразок партії Ллойд-Джорджа. Сьогодні в Европі партії лібералів існують майже скрізь, але ніде вони не стали масовими великими партіями. Це – партії інтелігентів та буржуазії, що відстоюють принципи громадянського суспільства, політичних та ринкових свобод. Вплив лібералів у суспільстві консенсусу може бути і вирішальним, але опозиції “лібералізм – консерватизм”, “віґи – торі” в цілому не існує. Це дивно – адже сучасна Европа реалізувала ідеологію суспільства свободи, опрацьовану лібералами! Як узгоджується торжество ідеології лібералізму із занепадом ліберального руху? Міняється підхід до того, що треба консервувати. Старий державницький і націоналістичний консерватизм не тільки не був чужий духові державного регулювання – він навіть виробив зразки регулювання і націоналізації, які так сподобалися колись марксистам. Тоді, коли економічні радники Бісмарка висловлювалися за державний соціалізм у майбутньому (Шмоллер), ліберали боролися за політику laisser faire, політику вільної торгівлі. Консерватори захищали передусім сільських господарів, великих і малих, і відстоювали протекціонізм. Все це давно минуло. Европейська торгівля стала до тонкощів регульованою, а економісти в стилі Адама Сміта перейшли на австро-американський лібералізм. Старий консерватизм XIX – початку XX століття, пори плюмажів і гаптованих золотом мундирів, мав економічний інтерес, який споріднював його з консерватизмом заскорузлого селянина: високі ціни на продукти сільського господарства. Сьогодні цей економічний інтерес дружно захищають всі західноевропейські політики: національний прогрес можливий за умов високих цін на продукти – і високої заробітної плати. Ба більше, можна твердити, що уряди свідомо захищають і рештки аристократичної еліти, і особливо традиційне село та традиційні ремесла як консервативні соціальні сили, опір яких новаціям, що ідуть з міста, про всяк випадок має бути підтриманий. Звичайно, ці зміни в орієнтаціях не відбулися внаслідок простого усвідомлення національного інтересу. Західний світ став достатньо багатим, щоб платити високі зарплати і захищати своє село. Але для країн Центральної і Східної Европи, де люди ще нетвердо знають, на що їм скаржитись, – на високі ціни чи низькі зарплати, – врахування історичного досвіду обов’язкове. Перегрупування економічних та політичних інтересів привело до втрати як лібералізмом, так і консерватизмом своєї окремішности й виразности. Зрештою, Европа зберігає свої особливості. Кожна національна політична палітра має власний спектр сил, достатньо різноманітний, щоб переходи не були надто різкими, і достатньо дискретний, щоб можна було вибирати. Попри це, Америка, яка стала речником світового лібералізму, не сприймається в Европі без критичного осмислення й істотних поправок. Суперечність між необмеженим економічним лібералізмом американської школи та европейським лібералізмом давно відмічена західною пресою. Той нестримний індивідуалізм і та впевненість у всепереможній силі ринкової організації, яка властива американській правій, в Европі не приживається. Який варіант економічної ідеології переможе в конкретних европейських консервативних колах, ніколи не можна сказати наперед. Не вдаючись в аналіз політико-ідеологічної ситуації у нас на правому фланзі, не претендуючи, боронь Боже, на поради, слід констатувати тільки граничну аморфність української “правої ідеї”. Політичні сили, що декларують праві позиції, інколи сполучають економічний лібералізм з таким господарським державництвом, що його важко відрізнити від комунізму. Рейґанівсько-Тетчерівського зразка консервативний лібералізм, неприйнятний, за переважною більшістю оцінок, навіть для споконвіку ринкової Европи, не викликає сумнівів у багатьох політиків-“ринковиків”. Історії з Церквою не хотілось би тут навіть торкатися – в Україні з її релігійною ситуацією сьогодні слід думати не просто про екуменічні шляхи, а про спільний гуманістичний простір віруючих всіх Церков і невіруючих. Спроби створити національну Церкву, діючи так, ніби Бога немає, суперечать европейському і християнському принципу – діяти в політиці так, ніби Бог є, незалежно від релігійних чи антирелігійних переконань. Нереспектабельна права В Европі існують право-екстремістські терористичні рухи виразно націоналістичного характеру. Три націоналістичні рухи тривожать і ставлять суспільство в умови війни: ірландська ІРА, баскська ЕТА і корсиканські націоналісти. Між цими рухами й ісламським екстремізмом існував зв’язок, до деяких із них обережно прикладали руки совєцькі спецслужби. Спалахнули вони зовсім не в час біди, а в пору розквіту, баскський рух в Іспанії – в останню пору Франко, коли почався економічний розвиток. Хоча подекуди тероризми виникають в державах закритого суспільства, вони продовжуються і в демократичних спільнотах, демонструючи незвичайне довгожительство. Як правило ці рухи мають політичне і військове крило, але вирішальна роль належить військовому. Газета “Журналь де Женев” (19.02.96, Антуан Моріс, “Націоналізми ретро”) писала: “Ці рухи незаконні, істотою свого успіху вони зобов’язані страхові, який вони вселяють, більше, ніж ідеології, яку вони відстоюють. Але держава, яку вони атакують, виявляється неспроможною зрозуміти і розбити їх параною. Народження нової генерації націоналізмів в екс-Югославії та в екс-СРСР показує, що покінчити з цим можна лише за допомогою зовнішнього посередника”. Націоналізми в европейському значенні цього слова знаходяться на межі політичного простору, непомітно переходячи в ультраправу з агресивними пов’язаннями. Ультраправу можна назвати нереспектабельною, оскільки вона схильна до епатажу, різкости аж до непристойности, виходячи за рамки прийнятного в суспільстві – якщо не в моральнісному, то в політичному відношенні, найчастіше демонструючи расизм і симпатії до нацизму та фашизму. Все це робить ультраправих “антиструктурою”, вміщує їх поза політичним простором, хоча тільки в Німеччині цей простір конституційно чітко окреслений з обох флангів. Серйозним джерелом правих настроїв залишається чисто негативна ксенофобія, підсилювана потужними міґраціями. Переважно ксенофобські настрої спрямовані проти імміґрантів з-поза меж ЕС, – европейці дедалі менше сприймаються як чужі, та й масово міґрують зараз хіба що портуґальці. Щоправда, в Люксембурзі є села, де люксембуржці становлять меншість, а портуґальців стільки ж, скільки люксембуржців; але останні виявляють величезну терпимість і делікатність щодо чужинців. Згідно з міжевропейськими домовленостями, для свободи руху робочої сили важливо, щоб европейські міґранти мали право голосу в муніципальних виборах на чужих територіях. Однак, деякі країни, зокрема Англія чи той же Люксембурґ, цих домовленостей не визнають. Проблеми державних суверенітетів, можна думати, будуть складними і залежатимуть від реальних процесів культурно-психологічного вирівнювання націй. Взагалі кажучи, за підрахунками соціологів, міжетнічні непорозуміння виникають, коли число “чужих” переважає близько 10% населення. Характерний один швейцарський приклад. В кантоні Вале утворилася консервативна партія, яка визначає себе як “природну”, засновану на ідеології 10-ти заповідей. Серед програмних пунктів, типово правих, – вимога не допускати проживання в кантоні більше як 18% чужинців. Як бачимо, швейцарські консерватори ладні навіть дуже потерпіти, але все ж хотіли б бачити якусь межу. Опір “чужим” становить джерело правих орієнтацій значної частини европейського населення. Ба більше, це – потенціал ненависти, ксенофобії й ідеології виключности. В Швейцарії під керівництвом шефа федерального департаменту юстиції та поліції Арнольда Коллера група фахівців і вчених дослідила поширення правого екстремізму з 1980 по 1995 р. і встановила, що права екстрема налічує 22 організації і бл. 400 осіб. Це мізерно мало, але реальний вплив крайньої правої більший. Екстрема знаходить мовчазну підтримку в середовищі правих партій і досить широких кіл, яку автори доповіді комісії Коллера оцінили в 25% електорату. Такий же приблизно процент населення Австрії підтримав на виборах ультраправого Гайдера. У Франції Національний фронт Ле Пена, французького Жиріновського, користується симпатіями, за різними оцінками, від 10-15 до 15-20% електорату. Реально за НФ голосує менше виборців, бо шанси ультраправої оцінюються ними як нереальні. Симпатики НФ найчисленніші серед патронів комерції та індустрії (27%), робітників (25%) та пенсіонерів (24%). Пригадаймо, що на виборах до Райхстаґу, які принесли нацистам найбільший успіх, вони все ж не мали за собою більшости німецького народу. Для забезпечення ультраправої диктатури достатньо було дещо більше третини електорату. В деяких випадках простежується зв’язок ультраправих із спадкоємцями нацизму. Яскравий зразок – швейцарський наці, “чорний банкір” нацизму 80-річний Франсуа Жену. В 1923 р. він познайомився із Гітлером і був зачарований ним на все життя. У 1936 р. Жену здійснив автоподорож Близьким Сходом і відкрив для себе арабський націоналізм. В Баґдаді він зустрівся із палестинськими арабськими лідерами, з якими підтримував зв’язок, коли вони перемістилися в Берлін. Опускаю таємничі деталі зв’язків Жену з СС. Після війни Жену став видавцем, придбав архіви Бормана, став юридичним спадкоємцем авторських прав Гітлера, Ґеббельса та інших. Коли в кінці 60-х – на початку 70-х років палестинські терористи (“Народний фронт визволення Палестини” Жоржа Габбаша, “Червоний вересень” Алі Гасана Саламе та Фуада аль-Шемалі) організували операції проти пасажирських літаків, виявилося, що в них був замішаний і Жену. Він зв’язувався з Лівією, рекомендував арабам контактувати з ірландцями. Підтримав Жену також і лівих терористів із Латинської Америки – коли в Судані 1994 р. затримали найбільш розшукуваного венесуельського терориста Карлоса, Жену сказав, що йдеться не про тероризм чи кримінальні злочини, а про боротьбу проти сіонізму у всьому світі. Це, звичайно, вже екзотика, але вона яскраво свідчить про спадковість у світі ультраправої. Ультраправа антикомуністична, і пожвавлення її після поразки комунізму особливо характерне для посткомуністичного світу. Один західнонімецький кінорежисер розказував мені про враження свого колеги від зустрічей з правими з колишньої НДР: “Вони думають, що війну виграв Гітлер”. До речі, про те, що у Гітлера “не все було погане”, відверто заговорили і деякі західнонімецькі історики з давньою “правою” репутацією. Не просто активізація, а спалах симпатій до традицій довоєнної ультраправої характерний для всіх країн Центральної і Східної Европи, які звільнились від комунізму. Те, про що заговорили німецькі праві історики дуже глухо і несміливо з огляду на закони ФРН, просто прорвало у Румунії, Угорщині та інших країнах. Питання про природу режиму Антонеску набуло такого широкого резонансу, що ним займалися американський президент і американський Конґрес. Не буду згадувати про оцінки українських націоналістичних партій фашистського типу в нашій сучасній політичній літературі. Можливо, цим усім треба перехворіти. Але хвороба є хвороба, лікуватися треба. Знають про наших ультраправих і в Европі. На екранах телевізорів пройшов фільм про Львів, де европейський глядач міг познайомитися з чистеньким молодим “соціал-націоналістом” з порожніми очима. На щастя, ще залишається суто нашим ідеологічним продуктом численний набір агресивно-націоналістичних публікацій, які в Европі погано знають (в Америці знають все). Порівнюючи правий фланг европейського консерватизму з нашим правим флангом, можемо одразу відзначити, що політичний простір України не контролює свій правий фланг. Збройні формування типу УНСО юридично ніби не існують, хоча після скандальної історії з реєстрацією УНА-УНСО залишилися чинними місцеві акти реєстрації в західних реґіонах. В парламенті є депутати від відкрито профашистської ультраправої. В газетах на кшталт “За вільну Україну” або “Вечірній Київ” відверто ведеться антисемітська пропаганда найдешевшого ґатунку: потенціальні лідери типу Жиріновського приміряють собі ідеологічні вбрання. Існують і інші дрібні ультраправі організації, сила яких тільки в їх мовчазній підтримці частиною респектабельних правих. Щоправда, українська націоналістична права не пов’язана із терористами, але Дмитро Корчинський відкрито сказав одного разу у телеінтерв’ю: “Ми багатьох поранили і вбили, і нас багатьох поранили і вбили”. Таємнича військова діяльність ультра, можливо, значною мірою фіктивна, але вона має всі шанси перерости на терористичну в разі потреби. Поки що можна говорити про спроби – подекуди успішні – створити обстановку морального терору проти ліберально-поміркованих елементів. Наша проблема полягає в тому, що досі ніхто із впливових діячів, які себе охоче іменують правими, не відмежувався від “своїх мерзотників”. Про всяк випадок. І це має зв’язок із загальною ідеологічною ситуацією в правому таборі, що склалась після падіння комунізму. Права не права і не ліва “Синдром Савонароли” можна вбачати в США, наприклад, в діяльності Пата Б’юкенена, котрий в традиціях американської правої орієнтується на свободолюбство простого американця та його ворожість до бюрократії, але виводить правий популізм далеко за рамки консервативної пристойности. Є і яскравіші приклади американських популістів-“антибюрократів”. Такі діячі не проходять перших же ж етапів висунення кандидатами в президенти, але вони створюють тло. Для респектабельної республіканської правої залишається проблемою витіснення цього тла з політичного буття Америки. Американським Савонаролам будуть аплодувати, вони створюватимуть настрій, з яким політична Америка муситиме рахуватися, але вони ніколи не прийдуть до влади. В Італії ситуація “справедливість проти політиків” представлена колосальним ефектом операції “Чисті руки”, яка вщент зруйнувала традиційну демохристиянську праву і соціалістичний лівий центр. Авторитет судді Антоніо ді П’єтро (“Тоніно”) сьогодні чи не вищий за усі політичні авторитети. Обвальні зміни в політичній структурі Італії – наслідок не стагнації, а саме бурхливого економічного розвитку Італії, який приніс країні сотні нуворишів, котрі насмокталися невідомо в яких порах суспільства, панібратських політиків – майстрів дешевих кулуарних комбінацій, немиті мафіозні мільйони, розбещених і хижих адвокатів, суддів і прокурорів з нещирою християнською фразеологією. Цей метушливий світ вискочнів, позбавлених великої італійської ідеї, надовго занапащеної Муссоліні, ніколи не забезпечував Італії політичної стабільности. Страйковий рух у Франції наприкінці 1995 р. показав, що в цій країні існує криза довіри до політичних еліт. І це сталося у Франції, в країні з давно сформованою і надійною сферою політичного життя, де нікому не треба пояснювати, для чого існують нотаріуси, адвокати і професійні політики! Характерно, що соціалісти Ліонеля Жоспена не висловилися однозначно на захист страйкарів і демонстрантів, почасти усвідомлюючи, що альтернативою була б відмова від европейської політики, виплеканої Міттераном, почасти пам’ятаючи про похмілля (після спаду страйкової хвилі Франція завжди буває розчарована в страйкарях і голосує проти їхніх політичних лідерів). Жоспен тільки говорив, що реформи Жюппе несправедливі, бо більше тиснуть на домашнє господарство, ніж на доходи з капіталу. Здавалося б, соціальна температура в країні дозволяла лідерові опозиції провадити радикальнішу критику. Студенти в ті страйкові дні скаржилися: “Все те, що було демократією, свободою, рівністю, все, що могло підняти країну, все це розвалилося; жертвувати мусять завжди одні й ті ж, ніколи немає їх перерозподілу, все дедалі гіршає, і ми не знаємо, що нас чекає в майбутньому...” (“Журналь де Женев”, 2-3.12.1995). Проте, мабуть, і лівим, і правим силам було ясно, що ситуація в країні не схожа на “нормальний” поворот справа наліво чи навпаки. Лише комуністи, для яких чим гірше, тим краще, почувають себе в подібній політичній ситуації наче риба у воді. Ознаки розчарування не тільки в конкретній політичній силі, а й у політиках взагалі видно і в зміні ставлення до іспанських соціалістів. Звичайно, в обстановці економічних труднощів партія, яка править тринадцять років, природно втрачає вплив. Однак, несподівано болісно була сприйнята суспільством “брудна війна” 1983-1987 років проти баскських терористів (всім зрозуміло, що не соціалісти придумали “командос смерті”, і що вони їх підтримували так само, як їхні попередники). Більшість нарікала на нещирість Ґонсалеса (він присягався в непричетності до незаконних методів боротьби з тероризмом по телебаченню, поклавши руку на серце). Не стільки вже було і фактів корупції в середовищі соціалістичної партії. Тим не менше, соціалісти багатьма сприймалися як вискочні-корупціонери. Націоналісти-консерватори – звична для іспанців політична аристократія, тоді як, за словами депутата-соціаліста Хорді Соле Тура (“Ель Паїс” 26.01.96), соціалісти завжди мали комплекс плебейської меншовартости в коридорах влади. Аснар – не аристократ, а податковий інспектор, і, може, власне це й поєднувало його із “Тоніно”. Його піднесений націоналізм, його апеляції до історії і звинувачення соціалістів у тому, що вони заважають іспанцям об’єднатися, його зовнішність викликали асоціації водночас і з духовним аристократизмом, і з мечем справедливости, що піднявся над головою плебеїв, які прокралися. Але й тут немає жодної серйозної політичної небезпеки для громадянського суспільства та політичних механізмів його функціонування. Зовсім інша справа в країнах посткомунізму. “Синдром Савонароли” з’явився тут у вигляді “феномену Лукашенка”. Може здатись, що поворот, здійснений білоруським президентом, – це просто поворот назад, до комуністичного і союзного минулого. Це не зовсім так або, краще, зовсім не так, якщо говорити не про тактику, а про соціально-політичну природу явища. Александр Лукашенко давно відомий і популярний в Бєларусі як критик і “лівих”, і “правих”. Комуністичні консерватори зараз почасти підтримали його московську орієнтацію, але в цілому шукають нових орієнтирів. У свідомості ж тієї маси, яка так одностайно підтримала його на виборах і референдумі, Лукашенко – противник і скомпрометованих старих, і нібито корумпованих нових політиків, і комуністів, і “демократів”. Саме ця неусвідомлена ворожість до молодої “демократії” при відсутності сильного національного почуття дала можливість примітивному популізмові здійснити поворот до авторитарної держави. Поза всяким сумнівом спорідненість авторитету Ді П’єтро і спалаху симпатій до генерала Лебедя. Не оцінюючи особистости і політичних орієнтацій цього розумного політика, не можна не бачити за його успіхом втому від усякої політики, бажання справедливости поза політичною сферою. “Синдром Савонароли” демонструє на прикладі Лукашенка можливість повернення до комуністичного минулого, оскільки ніяких нових методів управління, окрім уже знайомих перелицьованих комуністичних, новий авторитаризм не несе. Він знаходить вияв і в легкому формуванні нового, націоналістичного авторитаризму на хвилі нещадної критики минулого (“феномен Ґамсахурдія”). Але є “ринкова”, реформістська можливість авторитаризму – феномен Піночета. Втомлена боротьбою між новою і старою владою маса легко може віддати перевагу “диктатурі порядку”. Комуністи свою роль в історії зіграли. Популістська демагогія може вести до перевороту і через них, і не через них. І авторитарно-державницьки, і авторитарно-буржуазно спрямована диктатура буде “диктатурою сірих”, наслідки якої трагічні. Як щодо цього справа у нас, в Україні? Численні результати різних досліджень показують, що при величезній політичній заанґажованості широкого загалу довіра людности до Верховної Ради надзвичайно низька, а довіра до політичних партій ще нижча. Невисокий зараз і рейтинг президента Леоніда Кучми, але він значно вищий за рейтинг будь-якого іншого політика саме тому, що в свідомості досить широких мас президент протистоїть “яловій” і дуже балакучій Верховній Раді. Український парламент з його провокаційним консервативно-комуністичним ядром заслуговує різкої критики, але не того ставлення, за яким стоїть заперечення демократії взагалі. Можна зробити висновок, що назріле в суспільстві невдоволення всякою політикою сьогодні об’єктивно сприяє президенту Леоніду Кучмі, який одержує додаткову свободу для політичного маневру. Було б, однак, несправедливо вбачати тут прямі аналогії до згаданих вище феноменів. Конституційна криза закінчилася чисто европейським компромісом, европейським в тому сенсі, що від нього виграли всі. Сьогодні в Україні повинна б іти мова про вибір між більш централізованою і унітарною французькою (“правою”) та ближчою до федеративного начала німецькою (“лівою”) моделями державної конструкції. Але найгостріші баталії точилися не стільки навколо цих принципових питань, скільки навколо символів історичного та політичного самовизначення. Парламент більше почував себе політичним театром, що живе у світі прихованих сенсів. Об’єктивна складність ситуації полягає в тому, що, по суті, основні сили, які заповнюють політичну арену, – це нова влада і рештки старої влади. Нова влада організує трансформацію суспільства в напрямку до ринкової економіки та демократичного устрою і захищає незалежність України, рештки старих структур борються до останнього патрона за УРСР з її “суверенітетом”, який легко трансформується в “Союз нерушимий”. Ситуація “ми або вони” і є тим джерелом небезпеки, яке звужує до решти демократичне поле. Перемога комуністів означала б “Радянську владу без Керівної і Спрямовуючої Сили”, а така знайшлася б, бо без неї аморфна система Рад (Совєтів) не тримається купи, – і тоді реванш. Але має свої зловісні перспективи і “французька модель”: якщо Франція – монархія без короля, то Україна могла б стати УРСР без КПРС. Із святами Великодня і Трійці, синьо-жовтими прапорами й іншими традиціями і символами, – і з такими ж рептильними мас-медіа, як і раніше, і такими ж методами формування адміністрації, могутня вертикаль якої сходилась би в тих же ж владних точках. Европа і Америка проти націоналізму Як ми пригадуємо, президент Буш “не радив” Україні добиватися незалежности від СРСР Ґорбачова. Сама по собі ідея “права націй на самовизначення” не забезпечує Заходові визначеної політичної позиції в конкретних ситуаціях, зокрема українській. Кажуть, що европейські народи, незалежно від того, признаються вони в цьому, чи ні, – страшенні націоналісти. Говорять також (у нас), що негативне ставлення до слова “націоналізм” – спадщина совєцького періоду. Це невірно. Націоналізм не визнаний в західному світі нормою політичного співжиття. Щоправда, відкрито вороже ставляться Европа і Америка до так званого “агресивного націоналізму”. Якщо націоналізм – це ідеологія закритости, звернености до національного минулого, нечутливости до чужих культурних новацій і чужих болів тощо, то націоналістична в Европі не кожна нація, а національна права, національний консерватизм. Жити національними державами, “так, як англійці, французи або голландці”, прагнули спочатку в Европі німці та італійці, потім численні підлеглі Австрійської, Османської та Російської імперій. Іншими словами, Европі не треба пояснювати, що таке національне питання і як його розв’язують: зразки розв’язання світ якраз і брав на Заході. Европа формувала і нормальні національні державні і культурні осередки, і наднаціональні державні утворення без національних проблем. Йдеться про Швейцарію, котра в історії Европи, за Тернером, була одним із “обраних народів”. Справа не в тому, що вона, ідеальна з точки зору багатьох европейських соціалістів, включно з нашим Драгомановим, держава, уникла міжнаціональних напружень. Напруження існує, але є щось таке в суспільному житті, що робить усіх громадян Федерації передусім швейцарцями, а потім німцями чи французами (“романськими швейцарцями”). Саме того, заради чого варто жити в спільній державі, мабуть, не витворила історія Бельгії, а відтак став реально можливим розрив між валлонами і фламандцями. Багатонаціональна Швейцарія – не виняток, а правило для Европи в певному сенсі: чи йдеться про співжиття націй в межах однієї держави, чи про державність однієї старої нації – скрізь основою національно-державного існування є певний спільний “стиль життя”, настояний на великій культурній традиції, з яким не дуже носяться напоказ, але заради якого жертвують відцентровими силами і тенденціями. Европа народила поняття “право націй на самовизначення”, вона ж і краще всіх знає йому ціну. Це – якраз той випадок, коли не зрозуміло, хто є суб’єктом права. Якщо бути послідовним, то тільки вільне волевиявлення усієї нації шляхом референдуму може бути доказом того, що нація як ціле прагне незалежної держави. Усієї нації – чи більшої частини? Якщо так, то якої більшості? Чи до нації включати всіх, хто живе на даній території, чи тільки етнічно приналежних до національної спільноти? Чи достатньо раз перевірити волю нації референдумом, чи треба це робити регулярно? Десятки подібних питань виникають при спробі розв’язати юридично коректно проблеми, які в европейській історії розв’язувались “самі собою”, стихійно, хоч і не безболісно, і не одразу. Водночас Европа реально живе і житиме в національно різнорідному, дискретному культурному і політичному просторі. Інтеґрація Европи аніскільки не загрожує національно-культурній дискретности. “Клаптиковий” континент виявив у історії величезні інформаційні резерви, створивши суперкультуру над усіма національними реґіонами завдяки постійній взаємодії складових. Важко взагалі говорити про те, що Европа сприймає, а що вона не сприймає в національному питанні. В Европі ми знайдемо різні варіанти ставлення до національних меншин – від надзвичайної толерантности данців чи фінів до повного іґнорування проблеми меншин унітарними французами. Але еталон національної держави народжений в Европі. Европа живе в національне різнорідному світі. Нормою є і солідарність етнічного, національного типу, і орієнтація особистости на власні уподобання і антипатії при виборі свого оточення. Консервативніші прошарки орієнтовані передусім на етнічно “своїх”, рухливіші та прогресистсько налаштовані повністю позбавлені таких орієнтацій, але ні те, ні інше не нав’язано суспільству як обов’язкова норма. Точного поняття “нація” просто не існує в тому розумінні, що не можна чітко сказати, яка етнічна, мовна, культурна група є “нацією”, а яка – всього лиш етнографічною та діалектною підгрупою нації; яка етнічна одиниця має “право на самовизначення”, а яка буде жити в іншій державі. Реально до референдумів справа доходить досить пізно, та й референдуми можуть дати різні наслідки в різних політичних ситуаціях. “Воля нації” виявляється в довгій історії. Тому ставлення до національних рухів у Европі переважає, сказати б, насторожене. Европа прагне створити для національних груп чи підгруп такі культурно-політичні умови, за яких ці групи могли б розвиватися, не вимагаючи державної незалежности. Якщо ж статус національної меншини продовжує бути нестерпним, якщо національна держава-господар виявляється нездатною забезпечити меншині гідне існування, тоді – і тільки тоді, а не через якісь загальні принципи – наступає пора компромісних по змозі врегулювань. Можна сказати, що “право націй на самовизначення” для Европи – не “логічна істина”, а “істина факту”. Американський націоналізм – це патріотизм насамперед політичний, зоряно-смугастий. Хоча він може бути і почуттям вищости американського способу життя при недовірі до американської держави як апарату, він лишається націоналізмом американської політичної нації. Американська нація є ціліснісним, живим організмом, вона – не лише політична нація і не “суміш” різних націй, а й культурна суспільна одиниця. Колонізаційне походження американського суспільства приховує його відносну гомогенність, а прагнення асимілювати всіх (що є умовою стабільности американського суспільства) створює хибне враження етнонаціональної невизначености. Американське суспільство є продовженням культурно-політичної історії передусім суспільства англійського. Пройшовши вулицями Нью-Йорка, ви можете побачити еволюцію архітектури від староанглійських будинків із коричневої вікторіанської цегли через такі ж коричневі невеселі хмарочоси 20-30-х років до сучасної елегантної висотної Америки. Зв’язок американської колоністської цивілізації з їхньою острівною праматір’ю простежується наочно. Голландські, німецькі, скандинавські, ірландські, інші імміґранти додавали свої підвої до цього живого цілого, але воно завжди було цілим. Численність і яскрава різноманітність отих підвоїв до материнської основи сприяла вирізненню і визріванню специфічно американської цивілізації, але головне в тому, що в ній вони асимільовані як у цілісному явищі. В США є національні проблеми, і дуже гострі. Вони породжують свої види солідарности – солідарности національних (краще будемо говорити етнічних) громад з ієрархією їх престижів. Але далеко не все американське суспільство порізане цими громадами, як листковий пиріг. Національна солідарність – доля бідних чи принаймні не вищих і не цілком асимільованих Америкою прошарків населення. Колись М.П’юзо в “Хрещеному батькові” показав механізми упокорення мафією італійських імміґрантів, які знаходили в “сім’ї” найпростіші і найнадійніші механізми соціального захисту. Це – граничний випадок, але по-різному своїх захищає кожна спільнота. Етнічна громада займає певну нішу в Америці, чи принаймні творить “паралельний світ”, де людина, невдоволена своїм статусом в американському суспільстві, знаходить собі доповнювальне місце, нерідко найважливіше в її житті. Це дуже помітно в українській американській громаді, яка в цілому пройшла шлях від нижчих щаблів до середнього класу. “Справжній американець” не потребує особливого “етнічного” світу і живе в “Америці загалом” з її позаетнічними соціальними вимірами. Імміґрант чи нащадок імміґрантів, котрий зайняв стабільне місце в американському суспільстві, або слабо зв’язаний із своєю громадою, або цілковито асимільований. Коли не-американці говорять про “єврейський капітал” в Америці, вони не розуміють характеру єврейської громади в США. Єврейську громаду треба дивитися в Брукліні. Люди, які досягли високих соціальних позицій в американському суспільстві, не входять до громади. Вони можуть співчувати своїм співвітчизникам, багаті ірландці можуть давати гроші на Ірландську революційну армію, євреї – на сіоністський рух, але то не громада. В критичній ситуації вони ведуть себе як американці певної соціальної та культурної верстви, а не як євреї, росіяни чи ірландці. Зрештою, і представники української діаспори в США при всій гостроті національного самовідчуття передусім оцінюють себе як американців. Для американця поняття “національна меншина” – це значить меншина, що відчуває дискримінацію з національних мотивів, а національна проблема – це проблема усунення страждань меншини, яких вона зазнає внаслідок дискримінації. Як тільки дискомфорту меншини немає, немає і самої меншини. Сьогодні в США ведеться колосальна політична і культурна робота, спрямована на ліквідацію національної та расової дискримінації. Але вона вся спрямована на “обезболювання”. Що стосується національних проблем на планеті Земля і “права націй на самовизначення”, то тут США надзвичайно прагматичні. Коли це було вигідно для Америки, ішли, як відомо, і на контакти з Іраном. Що ж до ісламістів-моджагеддинів Афґаністану, то вони навіть мали ореол борців за свободу, бо воювали проти червоних. Визнання України – якщо говорити не про дипломатичне визнання, а про внутрішнє сприйняття України европейцями як европейської реалії, про ідейне входження України до Европи – не буде справою швидкою. Щоб назва “Україна” запам’яталась европейцям, достатньо кількох таких явищ, як Оксана Баюл. Але щоб Україна виділилась із сірої комуноросійської імперської маси, вона повинна бути сприйнята як культурно-політичне ціле сучасного европейського масштабу, а не як територія (так, на жаль, сприйнята Бєларусь). Ніяке романтичне козацьке ретро не допоможе. А героїчна національна легенда, де борцем за ідеали незалежности виступають сили, в яких Европа негайно розпізнає “агресивний націоналізм”, не має ніяких шансів. Америка буде ставитися до України з урахуванням позиції української громади, єврейської громади і інших потенціальних виборців, з врахуванням стану демократії і ринкової економіки і так далі – але основним фактором лишатиметься інтерес американської політичної нації, державний інтерес США. Проте, Захід і европейський, і американський не прийме націоналістичного варіанту політичного розвитку України. Одна з привабливих для Европи рис нинішньої України – толерантність нового режиму в національному питанні і відсутність міжнаціонального напруження, наскільки про це можна судити. В посткомуністичній Україні складаються два шляхи розв’язання національної проблеми. Один із них спирається на традицію Центральної Ради 1917 р., на національну програму австрійських соціал-демократів, реалізовану українськими соціалістами: “персональна” національно-культурна автономія, право жити етнокультурними національними громадами при повній рівноправності перед лицем держави кожного громадянина незалежно від його етнічного походження. Другий – ігнорування етнонаціональних характеристик особистости в рамках єдиної української політичної нації, що знайшло свій вияв у ліквідації у паспорті запису про національність. Обидва відповідають европейській традиції – в тому випадку, якщо право жити етнокультурними громадами не перетворюється на обов’язок. Останнє негайно еволюціонує до південноафриканського апартеїду або системи райя імперії Османів. Українська держава має підтримувати етнічні громади, але не лише для “обезболювання” національного дискомфорту, а й для створення умов позитивного культурного розвитку меншин, – і в жодному випадку не для створення етнічних ізолятів. Право на етнокультурне виокремлення має бути таким же, як і право на входження, асиміляцію особи в чужу культуру. Поляк, татарин, росіянин чи єврей має право жити в своєму культурному середовищі і розвивати свою етнокультурну традицію. Але якщо українське суспільство завжди нагадуватиме єврею чи росіянину, що він не свій, а гість, хоч би й страшенно дорогий, – ми залишимося Сходом із його системою райя, неприйнятним для Европи і для Заходу в цілому. |
|||