зміст

Не було жодного випадку, щоб я чув від кого-небудь: люблю Мінськ. Не чув навіть від того, хто тут народився та оселився, хоча “... люди игде зродилися і ускормлены суть по Бозе, к тому месту великую ласку имають”.

“Великої ласки” не видно, але, буває, кажуть: подобається це місце, і далі пояснюють словами, які однаково пасують для міста, темпераменту, ґатунку цигарок...

Якщо не плутати трансцендентне “люблю” зі звичним “подобається”, то треба погодитися, що Мінськ справді майже не підлягає любові. Місце, річ, жінку люблять, якщо за ними стоїть щось більше, ніж просто поняття.

Мінськ не має цього більшого, він – лише точка координати, еклектичне перехрестя, топос із потоптаним ейдосом, якщо ейдос розуміти як “тіло душі”. З останнього випливає, що Мінськ зручно прочитати як реальність постмодернізму. Але цю можливість ми залишимо для інших, зупинившись хіба ось на чому.

Париж чи Вільно, Лондон або Санкт-Петербург мають початок (середину, центр), яким позначені простори і поетичний міт міста (Еффелева вежа, гора Ґедимінаса, Біґ-Бен, Ісаакієвський собор). Мінськ позбавлений вцентрованого у структуру простору символічного міту, поетичної домінанти, середини самого себе...

Мінськ – місто не лише без душі, але й без серця. На питання, де б’ється серце Мінська, можлива лише одна відповідь:

– У мені.

Мінськ – це “Я”. Так повинен сказати кожен тутешній мешканець, навіть якщо його ображає будь-який прояв еґоцентризму. Без цього “Я” Мінськ – пустельна, випалена просіка, вигін на околиці зниклого селища.

Сенс Мінська заснований на моєму бажанні бути тут, а воно окреслене можливістю захистити мене від протягів безмежжя. Я тягаю його на собі, як черепаха панцир, а коли помру, Мінськ закопають збоку, бо незрозуміло, для чого йому бути, залишатися без мене.

Вище зазначалося, що Мінськ неможливо любити, але його можна дуже вподобати за делікатну відсутність у твоїх інтимних стосунках із буттям.

Місто, якого нема, визволяє від тотальности своєї влади. Воно не вабить мітами, не суперечить традиціям, не спокушає принадами, не примушує ідеологемами, не забороняє забобонами, не обтяжує філософемами, не зобов’язує цілями. Воно залишає тебе сам на сам, і тобі не залишається нічого, як любити самого себе. У Мінську неможливо себе не любити, бо тут немає нічого іншого, окрім твоєї самотности, яка делікатно відгортає тобі комір для прогулянки і ласкаво пестить під покривалом ночі.

Той, хто не витримує самотности, кидається звідси до Москви, Парижа, Вільна – туди, де обабіч людини завжди є місто, як рятунок від понурої волі, як підстава для нескінченного діалогу, як друг, який знає відповідь на кожне твоє питання, якщо ти зумієш його чітко сформулювати.

У Мінську неможливо кого-небудь запитати, бо Мінськ – місто для одного; тут кожна зустріч – прикра недоречність. Мабуть з цієї причини замість діалогу тут уживають монолог, зміст якого обертається навколо питань: навіщо я сам собі потрібен? І чи потрібен взагалі?

Місто, якого немає, і людина, якої може не бути, співіснують на поверхні Мінська подібно до перетину можливостей, що мають шанс реалізуватися лише в континуумі ідеального, який ми досить умовно позначимо як “Мінськ без мене”...

Річ у тому, що крім Мінська, який міститься у моєму намірі блукати по жорстві його поверхні, існує Мінськ без мене, Мінськ, як ідея Мінська, котра тисячу років волоцюгою блукала селищами, намагаючись отаборитися на постійно у найрізноманітніших часово-просторових оточеннях.

Мабуть, останнє вимагає невеликого пояснення. Ідея Мінська – це споконвічний привид топосу нашого краю про виявлене значення самого себе, коли у буттєвих проявах сформулюється та втілиться ідеальне відображення того сакрального змісту, з якого виникло призначення цього простору. Але сам по собі простір може лиш утримувати і вигадувати ідеал, а щоб він дійсно постав над буттєвою рівниною дискурсу, потрібен центр (у звичайній термінології – столиця), котра була би закладена в початок зростання парадиґми значення.

Блукання ідеї Мінська – це пошук на дотик етнонаціонального простору свого центру, пошуки сенсотворної середини самого себе, того місця, де як відбиток сакрального вихору невпинно шумітиме вир історичного буття.

Малоймовірно, що хто-небудь довідається, звідки розпочався шлях цієї ідеї, але літописно він найперше приписувався лісам Рогніди. Збудоване для її сина місто Ізяслав було чи не першою, відомою нам спробою вилучити частку буттєвого значення трансцендентного задуму.

Князь Ізяслав залишив місту своє ім’я і повернувся на батьківщину матері, щоб у Полоцьку далі тримати династію Рогволодичів. Однак вже його внук, шалений Всеслав, шукатиме нерозважливо загублене дідом, сягаючи по просторах світу від Тмутаракані до Дудуток.

Не розумом, а чутливим звіриним нутром Всеслав знав: ні княжий посад, ні навіть Софійка не допоможуть Полоцьку стати тим місцем, де може бути втілена ідея Мінська; і знов, і знов кидався шукати потребу. “Всяслав ... на кані паімчав да города Кіева і даткнувся дзідаю да кіевскага залатога пасаду. Од іх скочив зверам дзікім. Аповначі зь Белграда ахутався сіняй імглой, а на раніцу, узьнявшися, браму стракалам адчинів Новгараду, разбів яраславлеву славу і скочив вавком да Нямігі з Дудутак”.

Нелюдська прозірливість Всеслава врешті визначила координати Нямиги... але, здається, не в той день, не в той час прискакав він на ці береги. Не було йому коли оглянутися, прислухатися, соколом ширнути у астральні небеса, кротом обмацати міцність катакомб, щоб переконатися – Тут... Треба було проливати кров не відкладаючи. “На Нямізі снопи стелють головами, молотять ціпами сталевими, життя кладуть на току, душу віють від тіла. Нямиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були костями синів руських”.

Велика кров завжди означала невипадковість, обраність того місця, де вона пролилася. Лише не проминемо іншого: береги Няміги “не добром були засіяні, засіяні були костями синів руських”. Чи не це криваве багно, чи не цей бурелом костей на частину століть стали потаємною причиною заборони, рішучого табу на здійснення ідеї Мінська там, де їй судилося здійснитися?

Взагалі, я скептично ставлюся до містики і тому не маю наміру розгортати цю випадкову тезу. Однак, разом з тим, не можу зовсім уникнути думки щодо деякої ірраціональности того, що далі відбуватиметься з Мінськом: протягом століть у його ролі спробують себе не лише Полоцьк, Гродно, Смоленськ... але іще дехто... і лише Мінськ не виявить жодного бажання почути голос пророцтва, що звучав обабіч. Мінськ причаївся у буденності щоденних турбот, і навіть статус губернського міста Російської Імперії не позбавив його звичної перестороги до можливости ненароком вирватися з рівнини звичаєвости. Вже у ХХ столітті, коли йому очевидно не було куди подітися від необхідности визначити інтеграл білоруського шляху, він спробує ухилитися від цього клопоту на користь Вільна, Смоленська, Гродно і навіть Могилева (де про всяк випадок був збудований ще один Будинок Уряду).

Таке вперте не-бажання могло би свідчити про невідповідність місця тій місії, що покладається на нього, якби не весь попередній історичний досвід, котрий ілюструє марність намагань інших виділитися у цій якості. Здається, питання постало руба: або Мінськ, або – ніхто.

Невдалі спроби кого б там не було раніше реалізувати ідею Мінська, мабуть, можна пояснити на основі різних підстав: містичної (пророцтво), історичної (логіка подій), діалектичної (перманентне заперечення), одної з культурологічних та іншої (смерть культури), а до того ж економічної, політичної тощо. Запропонуємо на додачу і версію белетристично-географічну... Полоцьк, Вільно, Гродно, Смоленськ ... не були спроможні постійно виступати у якості “леґітимного” представника цього простору тому, що перебували на периметрі етнографічного дискурсу; вони намагалися стати центром, влаштувавши собі місця на кордоні, скраю простору перебування етносу. Через це замість гармонізації того простору, від імені якого вони виступали, отримувалася його деформація, стягування центру з належного йому місця на периферію, власне у позамежжя. Тому, природно, в час перебування вони виявляли не екзистенцію приналежного до них простору, а морок нічийної межі.

Може здатися дивним, але це мабуть так: наш край ніколи не мав центру (“столиці”). Ті місця, що для них визначалися, сутнісно, та й за місцем, майже не сягали за межу номінативного, про що, окрім іншого, свідчить надзвичайно важлива роль білоруського містечка у будь-який історичний час. Феномен білоруського містечка, мабуть, і пояснюється тим, що в нас містечко повинно було брати на себе виконання багатьох функцій, які в інших країнах зазвичай виконує “центр”.

Найбільш показову оману номінативности ілюструє Вільно – місто-омана, місто-пастка, фатальне місто з іще, здається, не вичерпаною для білорусів всією згубою.

Вільно століттями дражнило нас надією, що в його особі маємо Мінськ, і ми усі ці століття, забувши інші можливості, летіли на світло його ліхтарів – і наштовхуватися на невидиму перешкоду... а ті, хто не відступав перед перешкодою, як Калиновський, обпалювали тут крила і падали мертвими додолу.

“О Вільно, кривицька Мекко! Чи варте ти зустріти пророка?” – сумнівався поет. Але відомо, що риторичне питання – це форма відповіді на зовсім нериторичне питання, в нашому випадку: де Медина, а де Мекка?

Вільно не було варте своїх пророків, і вони, зваблені туди обманом, незабаром починали розуміти усю облуду цього байдужого до будь-кого міста, і кидалися геть... Скорина, Міцкевич, Купала... (багато)...

Забути, якомога хутчіш забути цього “міста чарівні принади”, покинути Вільно для сентиментів, екскурсів, еміґрації, архіву нереалізованих проектів, серед яких найбільший – він сам.

Немає Мінська крім Мінська. У 1918 році Мінськ у якості центру етнонаціонального дискурсу міг іще здатися випадковістю, хоча б тому, що разом з ним у цьому значенні спробували реалізувати себе інші міста (Смоленськ, те ж Вільно), але сьогодні вже можна здогадатися: ніде, а лише тут, на берегах тепер вже зниклої Няміги, не могла бути проголошена та здійснена БНР, потім БССР, а тепер Республіка Білорусь; ніде, а лише тут, розпущений по селах та містечках дух (ейдос, геній) нації не міг би зібратися та отаборитися на постійно і цим самим припинити нескінченно-безцільне блукання ідеї Мінська по периметру краю...

Нарешті етнографічний простір відчув і затвердив середину самого себе!... З чого відразу виникла рівноважність незбалансованого змісту, який звідси доволі швидко почав набувати форму з причини кристалізації структури, обумовленої взаємозв’язками центру і периферії.

Білорусь, як цільне культурне, економічне, політичне і трансцендентне утворення, неможлива без Мінська, що формулює це утворення. Але тут зразу виникає питання: а чи можливий Мінськ (скажімо як Вільно) без Білорусі? Чи імовірний був Мінськ у призначеному йому місці і призначеному раніше, ніж з кров’ю, русинів, литвинів та й інших не відбулися ті, кого ми тепер називаємо білорусами, не відбулося те, що ми тепер позначаємо словом Білорусь?

Коли я починаю так думати, то поступово лицюється здогад, що Мінськ не міг стати Мінськом, поки пошматований та місцями прогнилий простір перебування етнічних попередників білорусів не згорнувся у щось цілісне відповідно до нової тотожности, яка вже й закликала це місце визнати себе у значенні центру. З останнього випливає, що я, можливо, даремно містикував байдужість Мінська до своєї визначености наперед у попередні епохи, як можливо, не зовсім зважену спробу інших міст у їх спробах хапатися не за свою ношу.

Усьому своя пара. Повіримо цій одвічній мудрості і згідно з нею зауважимо, що незважаючи на колись вжите слово “тотожність”, пару нашого історичного існування можливо було б слушно поділити на дві ери, і другу, яка почалася після тотального мороку XVII-XVIII століть, розцінювати не лише як нову історію тої самої події, але й як історію нового етносу, бо, напевно, білоруси – це вже щось інше від кривів, русинів, литвинів... , взятих кожного окремо, і всіх разом. А Білорусь щось цілком відмінне від всього, що було раніше на цих просторах.

Мінськ – столиця Білорусі.

Спробуємо поставити у пропонованій синтаксичній фігурі на місце Мінська що завгодно: Полоцьк, Гродно, Могильов, Смоленськ, Вільно...

Наприклад,

Гродно – столиця Білорусі.

“Неправда” – перше, що прийде до голови і відгукнеться серцем. – “Неправда. Так не може бути, бо так не може бути”. Ми, як звірі біду, відчуваємо це нутром. Надто багато на цій території створювали конструктивних химер, які незабаром осипалися, здавалося без причини, якщо нею не вважати відсутність зв’язку з сакральним призначенням.

Мінськ – підстава як гармонізації, так і леґалізації етнічного простору. У цій якості він залишиться і буде – до того часу, поки нація і держава будуть хоч що-небудь означати для людини. І як тільки це значення втратить свою актуальність, то Мінськ знов перетвориться у Менськ, змарніє, стишиться, згасне у марудні щоденних турбот... Зрештою, на цю сумну перспективу тепер навіть марно очікувати – надто вона відлегла та поетична. Краще оглянімось до ще близького минулого і звернемо увагу на міґрацію 50-70-х років, коли у навстіж розчинені брами міста потягнулося Білоруське село, і його коштом Мінськ вперше за останні кілька століть став містом, де живуть переважно білоруси. Згаданий факт є надзвичайно важливим у нашій розмові, бо без цього “сіна на асфальті” і в оголошеному значенні сакральна роль Мінська залишалася б лише декларацією, і невідомо, як з цього декларування можна було би отримати щось вартісне...

Ми перебиралися до Мінська з сіл та містечок зовсім не для того, щоб тут гартувати своєю долею трансцендентну ідею окриленої Білорусі. Ми їхали сюди, щоб укріпити свою долю могутністю великого міста, і в наших головах було щось зовсім не абстрактне, що ховалося у “шурхоті мовчання” цього простору... Ми потрохи освоїли географію вулиць і площ, звиклися серед ввічливих слів і смішних звичаїв, пристосували свою ходу і думки до стилізованих під поспіх ритмів, щоб не раз зауважити: Мінськ робиться дедалі подібнішим до нас самих, до усієї останньої Білорусі і, по суті, немає тут нічого такого, чого б не було у Ковзунах, Свіслачі, Тураві... принаймні, власне з цього зауваження поступово виникло на вимогу логіки питання: коли у Мінську немає нічого такого, чого не було б там, де ми були раніше, то що це таке – Мінськ? У пошуках пояснення не могла не з’явитися думка: а може Мінська як Мінська нема, може є лише певна координата, позначена межами кільцевої дороги, заасфальтована поверхня, і ми на цій поверхні як єдина реальність міста, яка була покликана сюди, щоб виділити з континууму ідеального трансцендентний задум і позначити його збігом наших доль на полотні щоденности?

Зрештою, значно раніше, на самому початку рефлексування, з ембріону “Ми” повинно було повстати самотнє “Я” в якості опозиції ідеальній універсалії і, одночасно, місту, що колись буде...

Мінськ – місто одиноких самітників. Відгорнувши коміри, вони поволі блукають по сплутаних туманом вулицях і байдуже думають, що у Мінську, мабуть, більше, ніж двоє самогубців, яких ніхто ніколи не шукає, бо тут кожна інша зустріч – всього лиш прикра недоречність, яку хочеться швидше забути, щоб ніщо не заважало крутитися думці: навіщо я сам собі потрібен?

Нічого сподіватися, щоб з цього надриву самотности прозвучала якась зрозуміла відповідь, але разом з тим можна бути впевненим, що власне звідси потрохи почнуть відходити примари мітів, привиди ідеологем, сліди слідів... Тіні ірраціонального будуть гуснути, важчати, все важче кластися на точку координати, і пустеля, випалена земля потроху оживе, наповниться чимось, що колись стане тим іншим, яке потребуватиме любові, примушуватиме до нескінченного діалогу, і таким чином, поступово з міста, якого нема, стане місто, яке існує.

Переклала з білоруської Дарія Ольшанська